Ми однакові
| Починався звичайний день у лікарні Принстон-Плейнсборо. Усі були на ногах, адже сьогодні пацієнтів було забагато. Тих, хто був у більш-менш стабільному стані вже почали переводит до Принстон-Дженерал. Спокійними залишались тільки доктор Грегорі Хаус та його чудова команда.У них уже давно не було цікавих пацієнтів. Останньою справою була 12-ти річна дівчинка Мері. У самого Грега в особистому житті все складається (поки що) чудесно. Він почав зустрічатися зі своєю колегою Елісон Кемерон, проте нічого до неї не відчував. Вся ця вистава була лише задля того, щоб Кемерон не пішла з його команди. Бо в такому випадку, довелось би шукати заміну на її місце, а в світі досить мало лікарів-імунологів здатних терпіти Хауса. Зараз він сидів у своєму кріслі і підкидував той дурнуватий м'ячик. Раптом до кімнати зайшов Вілсон. Хоча він скоріше у вірвався до кабінету. По виразу його обличчя можна було зрозуміти, що сталось щось або жахливе, або серйьозне, або ж і те, і інше. Побачивши друга в такому вигляді Грег не стримався і розсміявся. Тоді лице Джеймса змінилось на стревожено-здивоване. - Хаусе, ти смієшся!? - запиитав онколог. - А що, не можна? - відповів запитанням на запитання лікар. - Та ні, можна, просто...це так дивно ти давно так не сміявся. - Сам знаю. То що ти хотів? - запитав Грег уже не підкидаючи м'ячик, крутячи свою палицю. - Коли я прйшов до кабінету...А я трохи спізнився, бо заходив до Айсі за пончиками, а поті... - Давай коротко і по суті? - запропонував Хаус, якому не подобались довгі історії. - Звісно. Я прийшов до кабінету, а там сидів якись хлопець і спитав, чи знаю я тебе. Я відповів що знаю, і він попросив тебе покликати. - А самому прийти? Ох, ну гаразд. Ходімо. У коридорах було годі пройти, але то був би не Грегорі Хаус, якби не знайшов вирішення цієї проблеми. - А ви знали, що я бачив Лізу Кадді та Ел..!? - він не встиг докричати свою "фразу", коли біля нього з'явилась сама голова лікарні. - Що.тобі.треба? - майже прошипіла Ліза. - Спокійно пройти до кабінету нашого Вілсончика. - останнє слово він сказав дуже театрально. Як і на всі такі його вибрики Кадді лише закотила очі, і зробила те, про що він просив. | |
|
| |
| : 254 | | |
| : 0 | |