Загублені і знайдені. Частина 6
| Тіко був безмежно радий. Він повернувся. Повернувся додому. Турне закінчилось. Безкінечні концерти, автографи, інтерв’ю… Кінець. Тепер — відпустка. Така очікувана й бажана, дорожча за всі алмази світу. Й Тіко ні на що її не проміняє. — Який ти щасливий, — здивувався Вільний Вітер. — Якась особлива причина? Тіко кивнув. Не одна. Відпустка — раз, Вільний Вітер живий — два. А ще він назбирав половину суми, що був винен Ткачу Павутини. Ще трохи й весь борг віддасть. Але це вже потім. Спочатку — відпустка. *** Перший день відпустки. Безліч планів, безліч невиконаних бажань. Й тепер є час для їх реалізації! Вперше за п’ять років! Це буде так цікаво. *** Восьмий день відпустки. Виявляється, більшість його бажань можна було виконати до кінця тижня. Купити хом’яка? Купив. Назвати його Ципою? Назвав. Поїхати на дачу? Поїхав. Що ще залишилось? *** Дев’ятий день відпустки. Тіко тонув в сумнівах. Його фантазія багата? Багата. На написання пісень вистачає. А ось куди себе діти під час відпустки гадки він не мав. Вночі сон не приходив. Від нудьги навіть пазли почав збирати. Дві тисячі деталей в картині. Насилу знайшов дві, що поєднуються й вирішив, що небеса створили його не для такого. *** Десятий день відпустки. Шалені ідеї почали лізти феніксу в голову. А як щодо того… О ні, це буде дивно. Грубо. Щонайменше незручно. Втім нудьга така… нудна? Фенікс невпевнено подивився на вхідні двері своєї квартири. Залишиться тут, вмре від нудьги. Піде туди… А хто знає, що тоді буде? Гаразд, піду, вирішив фенікс. Точніше ненадовго загляну. Або мимо пройду. Краєчком ока тільки гляну… …як там справи в Ткача Павутини. *** Тіко чекав всього. Двері, що закриють просто перед його носом. Коротку бесіду ні про що. Чи що у квартирі нікого не буде. Натомість — вибух. Металеві двері вилетіли з петель і зігнулись надвоє. Дим. Пил. Крики. Лайка. Гучна і безсоромна лайка. З квартири вийшла жінка. Чорнява. Її кашель порушував химерну тишу, що настала після вибуху. — Бісів Волан, — тихо прохрипіла вона. Тіко застиг. Як вона щойно сказала? Волан? Той самий? Самогубець? Божевільний, що вбив королеву? Фенікс приготувався до шаленого бою. З чуток про принца, знав, що магом він був дуже й дуже вмілим. — Та щоб я ще раз!.. — а ось і джерело лайки. Тільки замість кровожерливого дворянина біля жінки тепер стояв Ткач Павутини. Волосся обгоріло. Білий халат лікаря теж. Але де ж Волан? — Ще й ти тут! — Ткач Павутини простогнав, побачивши Тіко. — Вам тут всім медом намазано чи що? Чорнява наче вперше за весь час звернула увагу на Тіко. Зблідла. Фенікс не любив зловтішатись, вважав це поганою рисою. Втім сьогодні день був особливий. — Відьмо Бездонища, яка несподівана зустріч! — фенікс задоволено посміхнувся. *** Два роки тому: Вишукана зала. Тисячі запалених свічок, що своїм полум’ям все одно не могли затьмарити сонце. Вона стояла в перед ним. Вбрана в темно-зелену сукню, що мала би підкреслювати її смарагдові очі. Але Тіко думав, що вбрання було дещо невдалим. Той же колір сукні дратував. Невже не можна було обрати щось оригінальніше? Однак Відьма Бездонища ходила тільки в зеленому. Яка нудьга! — Чи можна розраховувати, що його милість, король Маеліт втішить нас своєю присутністю? — делікатно почав Тіко, та його перебили. — Ні. Можете йти, звідки прийшли. З радістю. Вже летів би. Та не міг. — Питання невідкладне. — Невже? — Землі мого клану стали непридатними для проживання, — якомога спокійніше відповів Тіко. Не думай про те, що твої слова суцільна недомовка, думав він. Про те, що кожного дня фенікси вмирали. Про те, що більше не перероджувались з попелу. Про те, що з яєць не вилуплювались нові маленькі фенікси, які навіки залишались в полоні власної шкаралупи. — Землі стали отруйними. Повітря. Вода. Усе. Щороку масштаби даного феномену збільшуються, — фенікс продовжив свою розповідь. Ніколи тепер не знаєш чи ковток повітря, що ти зробив, часом не є твоїм останнім. — Тож якби Його Милість… — Ні, — знову відрубала відьма Бездонища. — Не буде його тут. Нічого дивного. Маеліт ніде не з’являвся протягом останнього року. Чутки були найрізноманітніші. — То замість нього ви? — Так, і раджу до цього звикнути. *** Переговори нічого не дали. Хоч як фенікс просив прийняти їх клан як біженців, відьма Бездонища була невблаганна. Шансів врятувати тих, хто ще був живий вже майже не було. *** Він уже два роки не навідував Батьківщину. Знав, що його там чекає. Смерть, якщо дихне. А ще попіл. Багато попелу. Усе що лишилось від його клану. Фенікси рятувались від отруєння давно звичним способом: переродженням з попелу. Та, на диво, цього разу магія вогню їх підвела. Так було не лише з його кланом. З чотирьох тисяч феніксів лишилось в живих від сили двадцять. З них майже всі відлюдники, що давно покинули Батьківщину й Тіко з його звичкою жити на два світи. Тепер він міг жити лише в одному місці. *** Ткач Павутини раптом впав. Тіко різко перевів погляд на нього. Вперше за весь час побачив на білому халаті кров. І те що місцями шкіра була обпечена, навіть обвуглена. Що тут сталось? Вони не були друзями. Надто вже дивний цей Ткач Павутини. Але це він врятував Вільного Вітра від смерті. Як Тіко може таке забути? — Ходімо, — фенікс наблизився до нього. — Знайдемо тобі лікаря. А відьму Бездонища він ще встигне покарати за її безсердечність. Йому так і не відповіли. — Ну ж бо, — Тіко подав Ткачу Павутини руку. — Вставай! — Не можу, — він прохрипів. — Ноги не слухаються… Що ж ця відьма з ним зробила? — Помри, пташечко! — в нього полетів кусок стіни. Магія землі в дії. Тіко навіть не моргнув. Силою дару розплавив камінь й перетворив на підкуп лаву ще до того як він приземлився. А далі змусив потоком линути в сторону відьми. Відскочила. Як шкода. — Прип… — почув він голос Ткача Павутини. — Припини… Тіко завмер. На нього нападають, чому б це він мав зупинитися? Глянув на Ткача Павутини. Його широко розплющені очі дивились то на фенікса, то на відьму. Боїться? Ні, нажаханий. Чим? Через відьму? Можливо. Або… — Ти боїшся магії? — невпевнено запитав Тіко. — О ні, — якось дивно промовив Ткач Павутини. Його очі на мить стали наче скляними. Він дивився не на фенікса, а крізь нього. — Я її ненавиджу. Тіко не встиг запитати що це могло означати. Ззаду почувся шепіт. Що вже відьма знову чаклує? Фенікс обернувся. На диво, чорнява стала напівпрозора. Якого…? Ткач Павутини зойкнув. Чому це він теж став прозорим? Телепортуються, здогадався Тіко. — Стій, — фенікс намагався схопити Ткача Павутини за руку. Його пальці наштовхнулись лише на повітря. | |
|
| |
| : 250 | |
| : 0 | |