Сваха
| - Ня-а-а-уу-ууу! – почувся звідкілясь із глибини убогого будиночка розпачливий, сповнений туги та благання котячий крик. Ні, цей звук аж ніяк не був схожий на жалісне нявчання голодного кошеняти, яке Ітан почув тут три дні тому. Нещасне створіння волало, ніби його різали. Або його хазяйку… Вхідні двері виявилися замкненими, що забрало в Ітана п'ять дорогоцінних секунд. Ще дві-три знадобилися, щоб виявити знайоме блідо-руде кошеня біля дверей ванної та ввірватися туди. Добре, що розхлябаний шпінгалет, на який невідомо для чого зачинилася хазяйка, остаточно зламався, варто лишень було Ітанові як слід потягти на себе двері. У ванні лежала горілиць повністю занурена в мильну воду жінка… * * * Спочатку все різко потьмяніло: вода, стіни й стеля ванної, дзеркало… Потім Міранда провалилася у безкінечну м'яку чорноту – чи то на одну мить, чи то на цілу вічність. Стало напрочуд легко – ніби вона скинула важкий одяг, що не давав нормально рухатись. Або кайдани… Аж раптом ця вага повернулася. Знову опинилася Міранда у своєму немічному тілі – ледве встигнувши відчути свободу від нього. Свободу, за якою ховалося Невідоме. Однак думати про це зараз вона аж ніяк не могла. На зміну безмовному чорному спокою прийшла брудно-біла ванна, та ще звуки власного кашлю. Десь поряд не змовкало жалісне, спантеличене нявчання. Чомусь було холодно… - Молодець, – з полегшенням вимовив просто в Міранди над головою м'який тенор. До неї нарешті дійшло, що води у ванні вже немає. І вона лежала б у ній долілиць, якби її не підтримувала впоперек тулуба міцна, дужа чоловіча рука. Міранда раптом усвідомила, чому їй холодно… - Йдіть! – розпачливо зойкнула вона, скулившись у тремку грудочку. - Зараз викличу швидку, – квапливо сказав її рятівник. - Не треба! – щосили захитала вона головою. І підвела погляд… Це був один із тих двох, які тиждень тому ввірвалися до її будинку та пронеслися ним, наче скажений смерч, що руйнує все навколо. Ні, не той, який кинувся на неї з ножем, тільки-но вона потяглася до телефону та сказала, що викличе поліцію. Той, хто в останню мить врятував її від цього ножа. - Я щойно з лікарні, – прохрипіла Міранда, намагаючись якомога краще закритися руками. – Я не хочу знову… Йдіть, будь ласка. Я сама якось… - Оце вже ні, Мірандо, – тихо, та разом із тим твердо вимовив незнайомець. – Вибирайте: або швидка, або я. Жодних інших варіантів. На її спину раптом опустився м'який банний рушник. І вона незграбно – руки ніяк не хотіли слухатися – загорнулася у стерту, знайому з дитинства ганчірку. - Що вирішили? – м'яко спитав чоловік. Швидка чи він? А якщо знову запроторять до лікарні?.. Але ж лишатися наодинці з ним… Ні, нехай роблять все що завгодно – так страшно, як зараз, їй там не буде. - Не треба швидку… – почула вона раптом власне белькотіння. - Гаразд, – повільно кивнув незнайомець. – Але тільки-но вам стане гірше – я вже питати не буду. А тепер тримайте мене за шию… Міранда лише розпачливо захитала головою, щільніше загорнувшись у старий рушник. - Але як я вам тоді поможу? – спокійно, без тіні роздратування вимовив чоловік. – Самі ви не вийдете з ванни, бо сил не маєте. Ну ж бо… Він простягнув був Міранді руки, проте вона відсахнулася, підкоряючись бездумному страху. Отому страхові, який перетворював її життя на суцільний жах ось уже більше тридцяти років. - Вам треба в ліжко, – м'яко, лагідно вмовляв далі незнайомець. – Ви ж замерзли… Чого ви боїтеся? Гадаєте, я з вами якусь гидоту вчиню? Він правий та неправий водночас… Так, вона цього боїться. Але не тільки. Її страх – набагато глибший. Страх перед будь-якими людськими дотиками… Але як пояснити йому це, якщо вона боїться так, що не в змозі вимовити жодного слова? - У вас антропофобія? – спитав він, не зводячи пильного погляду з обличчя Міранди. Вона кивнула й міцно стулила повіки – чи то щоб сховатися від цього погляду, який вивчав її, проникаючи в самісіньку душу, чи то щоб не дати вирватись на волю сльозам. Ось так: раз – і все. Зрозумів, на що вона хвора. Навіть медперсонал у лікарні – а лежала вона там не раз і не два! – досі ні про що не здогадується. А про сусідів чи продавців у продуктових крамничках і казати годі. - Але ж був час, коли ви ще не боялися людей, – донісся до Міранди такий само м'який, заспокійливий чоловічий голос. – Згадайте, скільки вам тоді було років. - Дванадцять… – не одразу відповіла вона. – Ні, тоді вже боялася. Хоча не так сильно… - Може, десять?.. Сім? - П'ять… – самими вустами прошепотіла Міранда. - А давай уявимо, що тобі п'ять. Я старший за тебе на сім років – тобто мені дванадцять. Батьки… поїхали відпочивати. А я мушу до їхнього повернення доглядати сестричку. Годувати, одягати, купати. І допомагати з ванної виходити… Уявила? Міранда розплющила очі. З них умить потекли струмками гарячі-гарячі сльози… - Ітане… – з величезним зусиллям вимовила вона. - Ч-чому Ітан? – не зміг він приховати безмірного подиву. - А я мріяла завжди, – ковтаючи сльози, пробелькотіла Міранда, – щоб у мене був старший брат. І щоб його звали Ітан. Тобто «дужий, міцний». Той, хто захистить і потурбується… - Піклуватися в мене завжди виходило так собі, – тихо, зі смутком проказав він. – Але зараз я готовий тобі помогти. Давай-но я тебе віднесу в ліжечко… І Міранда, вмить скинувши з душі сорок років, обхопила його тремкими руками за шию… * * * Вранці вона прокинулася зі знайомим відчуттям, що ніби роздирало душу на дрібні шматочки: чудовий сон закінчився, треба повертатися до сповненого страху та самотності світу. Щоправда, такі сни – де Міранду обіймав хтось рідний і лагідний – не снилися їй вже років двадцять п'ять. Долею її стали нічні жахіття… Але краще вже вони, ніж… - Ітане… – прошепотіла вона, сівши в ліжку та помітивши невисокого чоловіка з коротко підстриженим каштановим волоссям, який спав у кріслі. То це не сон був… Усе відбувалося насправді. Ітан виніс її з ванної. І стояв поряд – спиною до неї – поки вона витиралася та вдягала теплу нічну сорочку. Був готовий розвернутися будь-якої миті, щоб не дати їй упасти… А потім він збігав до крамниці та приніс нормальну їжу. Для людей і для котика. І вони втрьох – Ітан, Міранда й кошеня – вечеряли. А потім вона розповідала Ітанові, як у кінці грудня – тобто місяць тому – підібрала на вулиці нещасне, майже на смерть замерзле крихітне створіння з блідо-рудим хутром і величезними жовтими очима. Як відігріла й відмила котика. Як він потихеньку оживав. І як вона бідкалася, що дісталася йому така доля – жити у психічно й фізично хворої хазяйки, яка ледь-ледь заробляє собі на шматок хліба… Та хіба ж кошенята щось у цьому тямлять? Імені вона так і не змогла йому вигадати – до вчорашнього вечора. Ітан запропонував назвати кошеня Бенджі, з чим одразу погодився й він, і його хазяйка. Про себе Ітан не розповів майже нічого. Але Міранда здогадалася, що він просто не може розкривати їй свої таємниці. Агент спецслужби – ну, а ким іще може бути чоловік, який ганяється за озброєними здоровилами, і який за п'ять секунд акуратно відімкнув зачинені на два замки вхідні двері її дому? – собі не належить. І що більше про нього знаєш – то більша небезпека тобі загрожує. І він ані на мить про це не забуває. Втім, дещо Ітан таки розповів. А саме – як побачив тоді, тиждень тому, що Міранді стало зле, та викликав, тільки-но зміг, швидку. І як повернувся через чотири дні – теж за першої ж нагоди – та виявив у домі кошеня, що вмирало від голоду… «Яке щастя, що ти повернувся вдруге саме вчора… – подумала Міранда, посміхаючись крізь сльози. – Саме тоді, коли я вирішила змити із себе лікарняні запахи, та не врахувала своєї слабкості». Ітан прокинувся, варто було ледь чутно рипнути ліжку, коли з нього вставала Міранда. - Як почуваєшся? – спитав він, підвівшись із крісла. - Поки не знаю, – всміхнулася вона, підійшовши до нього впритул та поглянувши у добрі, трошки сумні сіро-зелені очі. – Ось поміряю тиск – тоді скажу. Ітан обережно простягнув руку. Провів пальцями по сплутаному сивому волоссю… - Я не знаю, коли повинен буду піти, – зітхнув він, обіймаючи Міранду, яка вчепилася у нього, наче потопельниця в уламок корабля. – І не знаю, коли зможу повернутися. - Нехай так… – поштовхами вичавила вона із себе. – Але ж це було. Я пам'ятатиму, що це відбувалося насправді. Що мене обіймав мій старший брат. І піклувався про мене. І про Бенджі… Ходімо снідати – а то він кликати нас уже втомився. * * * За сніданком Ітан до ладу нічого не з'їв. Та й чи полізе шматок у горлянку, коли людина, яка прожила три десятки років з антропофобією та більше десяти років з енцефалопатією, розповідає тобі про свої муки? Про убозтво, в якому їй доводилося й доводиться жити – та він і сам це бачить… Про те, як її колись прийняли якимось дивом на дистанційну роботу – перекладачем художньої літератури. І як вона щосили тримається за цю роботу… Про те, що ось уже кілька років про неї нема кому піклуватися. Про те, як старанно вона носить невидиму маску, прикидаючись, що їй не страшно, – щоб не запроторили до психлікарні. Про те, як жахливо калічать її душу й тіло пігулки, без яких їй ніяк не можна. Про те, як їй хочеться бігати, стрибати, ганяти верхи на конячці, радіти кожному дню, а не мучитися щодня. І про її друзів – старих, мудрих Березу, Черешню й Липу, що ростуть коло рідної, хай там якої вбогої, оселі в крихітному містечку Черрітауні. І про те, що не дає їй втратити розум. Про казки, які вона вигадує, щоб бодай у них бути щасливою… А про те, що він, Ітан, став для неї казкою, що збулася, – йому й так зрозуміло. А вона не скаже – надто боляче їй це вимовляти… І як йому тепер чинити? * * * - Скажи-но, Міро, – повільно проказав Ітан, коли вони вже сиділи на краєчку застеленого ліжка, міцно-міцно притиснувшись одне до одного, – чи був бодай колись у твоєму житті хтось… не байдужий до твоєї душі? Хтось, кого ти могла б назвати рідним? - Був… – після довгої тиші відгукнулася Міранда. – Нам по дванадцять років було. Ми разом у поїзді їхали: я з батьками, й він теж. І ми з ним до пізньої ночі розмовляли, розмовляли… Я про нього нічого не знаю, крім імені: Віллі. Я навіть не спитала, куди він їде… Він мене все вчив паперових жабок робити. І журавликів. А в мене ніяк не виходило… «Міранда… Віллі… Віллі – Міранда…» – крутилося й крутилося в Ітановій голові. - Міро! – раптом підстрибнув він, наче від удару струмом. – У тебе ручка є? - Тримай. Я нею казки пишу… Ітан обережно-обережно взяв із тремких пальців названої сестри стареньку ручку. Швиденько намалював на долоні портрет. - Він? - Здається, він… – протягла з боязкою надією Міранда. – То ти знаєш Віллі? Вільям Брандт роки зо два тому розповідав Ітанові про дівчинку Міранду, з якою колись їхав у поїзді, але не знає про неї нічого, крім імені. Про те, як йому хочеться дізнатись, де вона зараз і ким стала. І про те, що довго спецагентом бути не має наміру – дедалі більше кортить затишку та спокою… А рік тому Вілл і справді пішов у відставку. «Ким тільки не доводилося мені бувати, – всміхаючись крізь непрохані сльози, подумав Ітан. – Але свахою – ще ніколи». | |
|
| |
| : 40 | | |
| : 0 | |