Пригода за пригодою
| Ранок - Ку-ку-рік-гу-у-у… – гордо прогугнявив за вікном Дід Карузо. Котик Сашко розплющив одне око – праве, навколо якого чорне кружальце. У вікно вже весело зазирали сонячні промінчики. Один навіть застрибнув на подушку хазяйки Даринки, від чого її сплутане русяве волосся вмить зробилося золотавим. «Який сьогодні день? – солодко потягуючись, подумки спитав себе Сашко. – О, згадав: п'ятниця! Вчора ж був четвер. Значить, Даринку будити треба. Вже, мабуть, сьома година». Котик заліз просто на подушку й доторкнувся чорним носиком до хазяйчиного носа, що спокійнісінько сопів та не звертав ні на кого уваги. Не прокидається. Ну, тоді лишається тільки одне: полоскотати цей страшенно сонний ніс вусиками. - А-а-апчхи! – сказала Даринка, сідаючи в ліжку та протираючи очі – карі, та не такі темні, як у котика. Поглянувши на годинник, хазяйка побігла до ванної. А Сашко заходився неквапно митись язичком. Стільки всього треба помити: і чотири білі лапки, і чорний хвостик, та ще й біленьку спинку! Даринка хвоста не має – їй легше. Хоча миється вона чомусь довше за Сашка. І тому він завжди приходить снідати першим. Хазяйка Маринка, Даринчина мама, звісно ж, усе встигла приготувати. Що там смачно-смачно пахне на столі – це Сашко дізнається трошки пізніше, коли застрибне Даринці на коліна. Вона ніколи не зжене. І завжди поділиться шматочком якоїсь смакоти – наприклад, ковбаски чи сиру. Ну, а поки що згодиться й пшенична кашка, яку хазяйка Маринка дуже добре вміє варити. Та й поки він кашу не з'їсть – молочка йому не наллють. Що вдієш – правило таке… Після сніданку Даринка побігла до школи, де дітей навчають, як уже знав Сашко, всіляким розумним речам. Спізнюватись Даринці ніяк не можна: останній клас – це тобі не жарти. * * * - Мурр-мамо… – лагідно потерся Сашко боком об пухнастий бік Марти – теж білої з чорними плямками. Мама, як і завжди у цей час, солодко дрімала на ґанку. Старенька вона вже – цілих сім років. А татові Мурчику навіть іще більше: вісім. Дуже вже люблять літні коти й кішки на сонечку подрімати. А Сашко ще маленький – усього чотири місяці. Подрімати після сніданку теж ой як тягне… Широко позіхнувши, котик згорнувся клубочком біля мами. І вона, не прокидаючись, обійняла його теплими, пухнастими передніми лапками. Затишно-затишно стало Сашкові. Пригрівся він та й засопів поряд із мамою. І вона теж сопе. І серденько в неї, мов годинник на стіні в Даринчиній спальні: «тік-тук, тік-тук»… * * * - Ку-ку-рік-гу-у-у… - Мурр-ня-а-ав… – вигнувши спину, заходилася дряпати дерев'яний ґанок Марта. – Ти справжній сонько. Дід Карузо вже десяту годину прокукурікгукав. - Я не Сонько, я Сашко, – теж потягнувся й погострив пазурі об дошки котик. - Якщо Сашко – бігом гуляти, – облизала йому мордочку мама. – Вже середина вересня. От прийдуть холоди – на вулицю й не поткнешся. А коли ще й дощ… Брр-ня-а-ав… Що таке дощ, Сашко, звичайно ж, знав. А ось які вони – ці Холоди, дізнатися ще не встиг, бо не пам'ятав нічого, крім літа. Проте мама казала, що вони страшенно неприємні. Від них весь час у будинку треба ховатись. Ох і нудно ж буде… - Я пішов! – струсив із себе дрімоту котик. – Аж до обіду гулятиму! * * * Спершу Сашко, як і завжди, навідав «пташину армію». Так називає своїх курей та гусей хазяйка Маринка. Вона, як і всі дорослі, працює. Тільки на роботу не ходить, як, наприклад, батьки Артемка й Захарка. Маринка вдома сидить, а до неї люди приходять і просять пошити плаття чи костюм. Тому хазяйка на подвір'ї таку «армію» й розвела: і доглядати їх час є, і курячих яєць та курчаток з гусенятками завжди багато. А це, як каже Маринка, гроші в дім приносить. Гроші – і тверді круглячки, й папірці – Сашко мацав лапкою та нюхав. Пахнуть несмачно й ті, й інші. І навіщо вони людям – він так і не зрозумів. Ба навіть мама з татом цього не знають. Командири «пташиної армії» – старий півень Дід Карузо та молодий іще, проте страшенно солідний гусак Гетькало – про якісь там незрозумілі штукенції взагалі знати не бажають. У них і без того клопотів повно: за курчатами й гусенятами дивитись, щоб не розбіглися, курям та гускам не давати сваритися, їжу порівну ділити… Діда Карузо, розповідала мама, не завжди Дідом називали. Колись молодий він був і співав так гучно та дзвінко, що хазяйка Маринка його на честь свого улюбленого співака й назвала – Карузо. Сашко вже не раз чув спів справжнього Карузо: хазяйка ставила круглі та пласкі, наче млинці, платівки на штукенцію з довгою назвою «про-гра-вач». І тоді починала грати музика, до якої потім приєднувався голос таємничого Карузо: самого наче тут немає, а Голос – ось він. Чого тільки ці люди не вигадають! «Пташина армія», як зазвичай, страшенно голосно ґелґотала, кудкудакала й пищала. Гусак Гетькало розповідав новини, якими з ним нещодавно поділився сусідський гусак Гуцало, а всі інші жваво їх обговорювали. А от гусенятам та курчатам це було нецікаво. Всі вони радісно пищали: сонечко гріє, поїсти дали, погратись є з ким – що ще малюкам треба? Та що там удень – навіть уночі, коли Маринка заганяє всю цю компанію до сараю, вони примудряються шуміти. Присниться щось одній гусці: «Га-га-га!» І вся «армія» одразу: «Га-га-га-куд-кудак-ку-ку-рік-гу!» Герой Втомившись від нескінченного галасу «пташиної армії», Сашко проліз крізь малесеньку дірку в паркані (дорослий кіт неодмінно б застряг) та опинився на сусідньому подвір'ї. До речі, про дорослих котів. Ось він – тато Мурчик. Ласує молочком на ґанку, забувши про все на світі. Хазяйка Мар'яна пізно встає – тільки-но Мурчика нагодувала пшеничною кашкою та молочка налила. Оце вдало Сашко до тата в гості зайшов. - Мурр-мені залишиш? – дзвінко спитав котик. – Смачне молочко? - Аякже… – облизуючись, підвів велику, білу з рудими плямками голову Мурчик. І Сашко, спочатку торкнувшись носиком татового носа, швиденько вилизав дно мисочки, де ще лишилося молоко. І теж облизнувся: напрочуд смачно. А потім хазяйка Мар'яна сіла на лавку біля будиночка. Сашко заліз до неї на коліна, а Мурчик поклав на них голову та передні лапи. І хазяйка довго-довго їх погладжувала та примовляла всілякі ласкаві слова. І чухала за вушком… Тихо тут, у Мар'яни. Нема ні гусей, ані курей, – лише Мурчик. А горлиця, що всілася на гілку високого старого клена та співає, – це ж не домашня пташка, а вільна. Куди хоче, туди й літає. Навіть до самісінького Довговухого Зайця. * * * - Ходімо гуляти до Зайця? – спитав Сашко, тільки-но хазяйка Мар'яна пішла до будиночка – працювати. Вона теж удома працює – як хазяйка Маринка. Тільки не шиє одяг, а перекладає книжки з однієї мови на іншу. І відносить те, що вийшло, до міста. А точніше, до будинку з довгою назвою «ви-дав-ниц-тво». Книжки Сашко теж нюхав: вони, хоча й паперові, а пахнуть не так, як гроші. Запах у них схожий радше на аромат квітів чи сіна – тобто чогось неїстівного, проте гарного. Шкода, що немає книжок котячою мовою. Хазяйка Мар'яна міцно дружить з хазяйкою Даринкою – попри те, що Даринка молодша. Вони як сядуть поряд на лавку – так і почнуть про казки розмовляти. А Сашко і слухає, і мружиться від задоволення: котрась із хазяйок та й почухає за вушком. Або за біленьким правим, або за чорненьким лівим. І так, і так приємно… А зараз Мурчик і Сашко йдуть дорогою: праворуч – будиночки, ліворуч – тополі та всілякі інші дерева. Ось лишився позаду будиночок хазяйки Мар'яни. А ось уже й сусідній пройшли – той, де живуть Артемко, Захарко, їхні мама з татом і Малий. Ну, і ще гусак Гуцало – друг гусака Гетькала. Багато будинків на вулиці Довговухій. А зветься вона так, бо Довговухий Заєць був тут іще до того, як її збудували. Довговухий Заєць – несправжній. Це великий-превеликий камінь, схожий на зайця. Люди, коли тут оселилися, схожість цю помітили. Тому й назвали вулицю Довговухою, та ще й камінь розфарбували: здаля на здоровенного живого зайця схожий. З великими круглими очима, чорним носиком та білими зубками. Але до Зайця поки дійдеш отакими маленькими лапками, як у Сашка… * * * Відпочили Мурчик і Сашко біля Зайця, за яким уже місто починається. І попрямували були назад, але побачили, що зі школи повертаються Артемко й Захарко – біляві, синьоокі й веселі. Артемко – він великий зовсім. Як хазяйка Даринка. Вони міцно дружать: Артемко вміє грати Музику, а їй слухати подобається. А Захарко – той трохи молодший. І начебто спокійний – на відміну від Артемка, який просто не може не бігати й не стрибати. Але Захарко має великий талант – потрапляти у всілякі халепи. - Що, теж гуляєте? – весело спитав Артемко, погладивши Мурчика по голові та взявши Сашка на руки. – А ми оце ліском пройтися вирішили. Маю один задум – сподіваюся, Даринці сподобається. Сашкові, звичайно ж, захотілося піти з ними: і в лісочку ніколи не бував, і страшенно цікаво стало, про який це задум ідеться. Тому котик, коли Артемко опустив його на землю, одразу вчепився маленькими пазурами йому в холошу. - З нами хочеш? – усміхнувся Артемко. - Ня-а-ав… – невдоволено зауважив Мурчик. - Не бійся, – погладив його Захарко. – Ми Сашка додому приведемо. Обов'язково. - Приведемо, – із серйозним виглядом підтвердив Артемко. - Ня-а-ав! – сказав мордатий, білий з рудими плямами кіт. «Щоб я довго не чекав!» * * * Захарко взяв Сашка на руки, й вони з Артемком звернули праворуч – на доріжку, що вела через лісочок. Котик спершу сидів на руках у хлопчика спокійно, а потім нявкнув: мовляв, опусти мене на землю. Ніколи ще Сашко не бачив стільки дерев одразу. Дуби, клени, берези… І всі такі гарні – серед зелених листочків трапляються у кого золотаві, а в кого й багряні або жовтогарячі… Аж тут зойкнув пронизливо Захарко. Мабуть, теж на дерева задивився. І впав – перечепився об корінь, що випинався з землі. І ось тепер голосить на весь ліс… - Що болить?! – підлетів до нього Артемко. - Нога-а-а… - Яка? - Пра-а-ава-а-а… - От же ж лихо! – заметушився старший брат. Загукав «Рятуйте!», та нікого, як на гріх, поблизу не було. А від вулиці Довговухої вже далеко відійшли… - Тримайся за мене, – велів братові Артемко. – На хвору ногу не наступай – дошкутильгаємо якось. Важко було йому: сам, як мама його каже, висхлий на тараню. А Захарко, хоч і молодший, та не такий худий… Аж тут Сашко зрозумів, що треба робити. Та як помчав – тільки хвостик чорний миготить. Доріжка лісова пряма – не заблукаєш… А ось уже й Довговухий Заєць… і будиночки… Ось він – будинок хазяйки Мар'яни. Саме вона зараз котику Сашкові потрібна. Батьки Артемка й Захарка ще на роботі. Хазяйка Маринка – немолода вже, та й узагалі не з тих людей, які важке можуть носити. А от Мар'яна… * * * - Оце так у халепу встряв… – пробурчала Мар'яна, вже несучи на спині безталанного Захарка. – Якби не Сашко, промучилися б ви тут з Артемком ще хтозна-скільки. А він прибіг і мене до вас привів. Артемко, який ніс дуже-дуже втомленого Сашка на руках, лагідно почухав його за лівим вушком… А потім до хазяйок Маринки й Даринки прийшла мама Захарка й Артемка. І Сашкові смачнючу варену сардельку принесла. І розповіла, що Захаркову ногу вже вилікували: він її не зламав, а вивихнув. Побереже її кілька днів – і знову ходити буде, як раніше. - Ти в нас герой, – ніжно торкнулася Сашкового носика хазяйка Даринка. – Ніколи б не подумала, що кошенята вміють отак швидко бігати… Дивовижна подорож Тато Мурчик зазвичай приходив до будиночка, де мешкали Сашко та Марта, під вечір. Але сьогодні примчав, тільки-но дізнавшись про те, в яку історію потрапило його кошеня. Побачивши, що це кошеня солодко-солодко дрімає між передніми лапками Марти, кіт дещо заспокоївся. І, торкнувшись носом її носика, приліг поряд і теж задрімав. Ось так і проспали всі троє до самісінького вечора… Коли Сашко прокинувся, Мурчик уже пішов до хазяйки Мар'яни – допомагати їй творити нову казку. Всі ж знають: якщо поруч хтось муркоче, то й казка легше вигадується. Потягнувшись та вмившись як слід, Сашко подумав, що не завадило б як слід попоїсти. І поквапився до хазяйки Маринки – попросити, щоб дістала з холодильника половину сардельки, з якою він не впорався вдень. Тільки-но Сашко доїв сардельку-подарунок, до хазяйки Даринки приїхав Артемко – верхи на Малому. Малий – він дуже добрий, гнідий і величезний. Тато Артемка й Захарка на ньому кожні вихідні катає дітей та дорослих у міському парку. А вони йому за це гроші дають. - Ходімо до великої кімнати, – загадково мовив Артемко до подруги. – Хочу тобі дещо подарувати… Звісно ж, Сашкові стало цікаво. І він застрибнув на стілець, а звідти – на стіл, над яким схилились хазяйка Даринка та її друг. - Не розвали всю цю красу, – квапливо взяла котика на руки хазяйка. – Звідси дивися. Видно? Звідси було видно навіть іще краще. І Сашко замилувався акуратно викладеними в ряд кленовими листочками, які встиг назбирати сьогодні в лісі Артемко. З одного краю листочки були золотаві, мов сонячні промінчики. Цей колір поступово переходив у яскраво-жовтий, потім – у світло-помаранчевий, темно-помаранчевий і, нарешті, у червоний та багряний. - Наче шматочок веселки… – захоплено прошепотіла Даринка. І Сашко подумав, що й справді схоже. Тільки до цієї веселки можна доторкнутись лапкою та понюхати. * * * - Поїдеш зі мною до бабусі? – спитав страшенно задоволений Артемко. – Я їй повезу половину маминого пирога з яблуками й ліки від високого тиску. Ліки, як розповідала Сашкові мама, схожі на оті особливі травинки, які їдять коти й кішки, коли захворіють. Але ці травинки просто лікують, а ті круглі штукенції та гірке питво неодмінно десь та й «вилізуть боком». Тому, казала Марта, якщо ти вже народився людиною – краще взагалі не хворіти. А то не життя виходить, а хтозна-що. І Сашко радів, що народився кошеням. До речі, котам та кішкам не треба щодня вдягатись-перевдягатись. І щоб умитися, вода не потрібна. А люди… Вони взагалі надто вже дивні створіння. Замислившись, котик мало не проґавив найдивовижнішу за всі свої чотири місяці пригоду. Та все ж устиг наздогнати хазяйку та її друга. Вони вже сиділи верхи на Малюкові: Артемко – попереду, Даринка – за ним. - Ня-а-ав? – спитав Сашко. «А мене чому не взяв?» - А боятися не будеш? – поцікавився Артемко. - Якщо злякається – повернемось, – сказала Даринка. – Уявляєш, як йому в подорож хочеться? Він же Міста ще не бачив. І в парку не бував. І в Долину не спускався… - Гаразд, – весело мовив хазяйчин друг. – Ходи-но сюди… Нахилившись, він простягнув Сашкові долоню. І котик зараз же всівся на неї. А потім Артемко посадовив його просто в кишеню сорочки. Була ця кишеня широкою та дуже зручною: мабуть, її пошили спеціально для кошенят-мандрівників. Коли Сашко як слід улаштувався, Артемко легенько ляснув п'ятками по боках Малого, і той вирушив у путь – не кваплячись, кроком. Стало трохи трясти, але як же чудово було їхати й роззиратися з такої верхотури на всі боки! Сашко й не помітив, як усю вулицю Довговуху так проїхали. А коли залишився позаду величезний Заєць, повернули не праворуч, де лісок, а ліворуч. Спочатку все було начебто таким самим: будиночки й дерева. Та потім будинки ставали все вищими: ось два поверхи, а ось і три. А потім і взагалі п'ятиповерхові пішли. Оце верхотура… Сашко спершу майже всю голову в Артемкову кишеню втягнув: тільки вушка стирчать і широко розкриті від здивування очі. Місто… * * * Артемкова бабуся мешкала в отакому великому будинку – щоправда, на другому поверсі. Якраз навпроти її вікон шуміла золотаво-зеленим листячком висока-висока – навіть вища за будинок – береза. Мабуть, дуже стара й дуже мудра. А що красуня – це й так ясно. Артемко прив'язав спокійного, слухняного Малого до Берези. І піднявся разом з Даринкою та Сашком сходами на другий поверх. Бабусина квартира виявилася дуже чистою і затишною. Хазяйка налила гостям чаю – тобто внукові та його подрузі. А Сашка пригостила молочком. І Артемко з Даринкою так довго пили чай з яблучним пирогом та розмовляли про всяку всячину з бабусею, що котик навіть устиг подрімати на м'якій-м'якій подушечці на дивані. А потім Артемко знову посадовив Сашка до кишені, й вони повернулися до Малого, який терпляче на них чекав, пощипуючи травичку під Березою. Але поїхали вони не додому, а до міського парку. Артемко сказав, що стемніє ще не дуже скоро, а в парку та в Долині зараз просто неймовірна краса. І справді: в парку шуміли різнокольоровим листям старі задумливі клени. А Долина, що починалась одразу за парком, зустріла мандрівників лагідною прозорою тишею. І свіжим, але не холодним вітерцем. І небом з легенькими білими хмаринками, схожими на… - Он ті – як лебеді, – сказав Артемко, обережно поклавши руку Даринці на плече. – Дивись: он дзьоби, і шиї, і крила… Сашко придивився: і справді на птахів схожі. Як гуси, тільки красивіші. Аж тут Артемко, чомусь почервонівши, швидко-швидко торкнувся губами Даринчиної щоки. Ні, дивні все-таки звички в цих людей. Носом же зручніше… * * * Коли Малий звернув на вулицю Довговуху, вже майже стемніло. На небі сяяли зірки – яскраві та не дуже. - Сашку, поглянь, – показав на величезне сузір'я попереду Артемко. – Схоже на ківш, еге ж? Це Велика Ведмедиця… - Сашко не знає, хто такі ведмеді, – розсміялася Даринка. - Ведмеді схожі на діда Михайлича з нашої вулиці, – не розгубився Артемко. – Здоровенні й незграбні. Та ще басом розмовляють. А мед як полюбляють… У Михайлича на подвір'ї ціла пасіка. Повз будинок цього діда Сашко багато разів гуляв із татом Мурчиком. Але той завжди квапився далі: мовляв, там бджіл кусючих цілі хмари. Та Михайлича Сашко все-таки бачив, і тому міг тепер уявити, що це за звірі такі – ведмеді. А от чому раптом ківш – Ведмедиця… - Даринко, а ти всю Ведмедицю бачиш? – спитав тим часом Артемко. - Не бачу, – зізналася вона. - Придивись-но як слід. Вона зараз лежить на спині… «Я теж люблю на травичці покачатися, – подумав Сашко. – А на небі вона хіба є?» - Ручка ковша – це хвіст, – пояснював далі Артемко. – І далі є тулуб і голова – тільки зірки там не такі яскраві. Дивись: он голова трикутна. Бачиш, де ніс? А вгорі – лапи. Взимку вона перевернеться й на них стане. До весни ближче… І Даринка – а за нею й Сашко, – придивившись, раптом побачили всю Велику Ведмедицю. Від носа до хвоста. Від спини до кінчиків лап… - Овва… – протягла Даринка. – Ківш і так здоровенний, а вся Ведмедиця – аж на півнеба. Ось так вони потихеньку доїхали додому. А велика-превелика Ведмедиця й далі качалася на травичці – на тій, яку звідси не розгледиш. Але ж повинна Ведмедиця на чомусь лежати… «Скільки нового я за сьогодні дізнався й побачив… – подумав, широко позіхнувши на руках у Даринки, котик. – Оце так день був: пригода за пригодою…» | |
|
| |
| : 36 | | |
| : 0 | |