Матриця. Перевстановлення (частина перша)
| Розділ перший - «Данає», браму відчинено, – крізь безперервний дзвін у вухах почула Мелоді спокійний, приємний голос диспетчерки. – Сьомий посадковий майданчик. Ласкаво просимо додому… По цих словах жінка тихо, із сумом зітхнула. Мовляв, такого «додому» й ворогу не побажаєш, та куди ж дінешся… Мелоді здалося, що в цьому зітханні прозвучало співчуття – ніби диспетчерка знала саме про її горе. Але скільки разів за останні кілька десятиліть поверталися сюди, до Зіона, кораблі, й люди по прибутті знаходили замість родичів та друзів свіжі могили? Не перша вона, Мелоді, й не остання. - Ти встигнеш… На плече Мелоді, яка тільки-но посадовила корабель, лягла тепла, добра рука. - Звідки ти знаєш, Артемідо? – сказала, підвівшись, капітан «Данаї». Почервонілі від сліз та недосипу сіро-зелені очі зустрілися із задумливими світло-карими. - Вона не зможе піти, доки не попрощається з тобою, – тихо, але впевнено відповіла корабельна лікарка Артеміда. – Ти встигнеш… * * * - Атрею! Мелоді міцно обійняла щуплявого капловухого чоловіка (хоча він набагато більше нагадував хлопчака), який зустрів її біля корабля. - Ходімо, Мел, – квапливо сказав Атрей, притиснувшись на мить губами до темно-каштанового, з помітною вже сивиною волосся. – Вона так чекає на тебе… Коли вони дісталися знайомих облуплених дверей, Мелоді розчахнула їх та мало не одним стрибком подолала відстань до вузького, жорсткого ліжка, де лежала її сестра. Ще молода, як і Мелоді, вона, однак, мала набагато більш виснажений вигляд. Тонюсінькі рученята, змарніле обличчя, спрямовані в нікуди очі… - Сенді… Мелоді обережно – самісінькими кінчиками пальців – погладила мертвотно-бліду щоку сестри. В сіро-блакитних очах, що здавалися величезними на страшенно схудлому обличчі, на мить промайнула свідомість. Кутики безбарвних вуст ледь помітно звелися. - Мелоді… Ти… при-йшла… Тихенько зітхнувши, Сенді заплющила очі. І її сестра зрозуміла, що вони вже ніколи не розплющаться. Не поглянуть на неї. На Атрея, на Сару… Мелоді мовчки притислася обличчям до жорсткої подушки. Темно-каштанове волосся, в яке ніби вплів хтось тоненькі сріблисті ниточки, змішалося зі сплутаним ніжно-золотавим. - Ми молилися, щоб ти встигла, – почула Мелоді біля самісінького вуха тихий, втомлений голос Атрея. – Ми вірили… На одне її плече лягла худа, проте все одно сильна чоловіча рука. А друге вже погладжували крихітні дитячі долоньки… * * * День потому – після поховання Сенді - Мел, тобі краще прилягти, – сказав Атрей, заходячи останнім до тісної кімнатки, що сім років слугувала помешканням для нього, Сенді й Сари. - Та встигну ще належатись, – гірко посміхнулася Мелоді, сівши на ліжко й міцно пригорнувши дівчинку – худющу, дуже схожу на Сенді. - Чому мама пішла? – тихенько спитала Сара, поглянувши просто у вічі Мелоді величезними, не по-дитячому серйозними сіро-блакитними очима. – Хіба не можна було зробити, щоб вона залишилась? - Серце… – переривчасто зітхнула капітан корабля-амфібії. – Це взагалі було диво, що вона змогла пройти крізь звільнення від Матриці, народити тебе та прожити ще стільки… А в Зіоні… ти ж усе знаєш, Саро… люди із слабким здоров'ям не виживають. - А чому все так? – не відриваючи від обличчя Мелоді серйозного, напруженого погляду, спитала Сара. – Чому ми живемо в місті під землею, і тут не світить Сонечко? - Сенді часто розповідала нашій донечці, – зітхнув Атрей, – в якому світі люди жили раніше, до Зіона. - Знаю… – ще міцніше обійняла небогу Мелоді. – Коли ми з Сенді ще були під'єднані до Матриці й нічого не знали про Світ Машин та Зіон, вона часто казала, як сильно любить світ навколо нас. А коли ми вже дізналися всю правду, Сенді якось сказала мені: мовляв, я так любила Матрицю, бо вона схожа на отой світ, де сяяло Сонце та ще не було війни з Машинами. Вона мріяла побачити справжнє Сонце… - А через що почалася війна? – спитала Сара. - Зараз ніхто вже до ладу не пам'ятає, – ніжно погладила Мелоді м'яке золотаве волосся дівчинки. – Важливо, що люди, щоб убити Машин, розпорошили в небі якусь погань, і вона сховала Сонце назавжди. Машини живилися його світлом, і без їжі повинні були загинути. Але вони виявилися хитрішими: почали живитися енергією, яку виробляють живі люди… Машини перетворили людей на… щось подібне до батарейок. А потім прийшов Обраний та звільнив частину людей. Але їм довелося піти під землю, щоб їх не знищили Машини. - Тобто… – подумавши трохи, протягла Сара, – якби Сонечко знову стало світити, Машини припинили б їсти людей? І люди пішли б звідси нагору, до Сонечка? - Якби… – так само замислено вимовила Мелоді. – Так, якби Сонце повернулося, люди змогли б жити, маючи вдосталь чистого повітря та свіжої води. А ще ми мали б їжу – набагато смачнішу за ту баланду, яку ми всі тут їмо, та й то дуже мало. Але повернути Сонце неможливо… - Чому?! – вперто звела докупи світлі брови Сара. - Тому що люди зробили так, щоб ця чорна гидота затулила Сонце назавжди. Навіки. І ніхто не може цього змінити. Навіть… Мелоді раптом затулила обличчя руками. А за кілька секунд так само різко випросталася. Очі її тепер світилися несміливою, та разом із тим відчайдушною надією. - Мені треба до Піфії! Схопившись із ліжка, вона підвела й Атрея – так легко, ніби він був однолітком Сари. Міцно стисла його плечі… - Допоможи мені… – палко зашепотіла вона. – Ти ж колись був у мене на кораблі оператором… Я весь свій екіпаж по домівках відправила. - Мел, що тебе вкусило? – розгублено похитав головою Атрей. – Хоч поясни до ладу… - Нема коли! – нетерпляче затрусила вона головою. – Мені треба якнайскоріше до Піфії! Ти мене до неї відправ, а там все й дізнаєшся… - А про мене ви не забули? – сердито поглянула на дорослих Сара. - Тебе ми з собою беремо! – кинула через плече Мелоді, вже вибігаючи з кімнатки. – Ворушіться! - Твоя тітка Мел ніколи не зміниться, – пробурчав Атрей. – Стукнуло їй щось у голову – знялася й полетіла. Не доженеш її… Мелоді, нас почекай! Розділ другий Переступивши поріг заповітної віртуальної квартири, Мелоді ніби перенеслася на двісті років назад. Допотопний телевізор, радіоприймач, газова плита… А ось і вона – господиня цього крихітного острівця часів, що давно проминули. Може, й на вигляд така сама, як і тоді… - Ніяк не доберу, – з коротким, добрим смішком вимовила Піфія, не обертаючись і продовжуючи священнодіяти біля плити, – чому ви всі боїтеся, коли вперше до мене приходите. А Мелоді ж була впевнена, що зайшла на кухню зовсім нечутно… - Добридень… – пробелькотіла вона, мов дівчинка, яка залишилася віч-на-віч із суворою літньою вчителькою. – Мені треба у вас запитати… Хоча ви й так знаєте все, що в мене на думці. - Ну, скажімо так, не знаю, – спокійно сказала Піфія, повертаючись нарешті обличчям до Мелоді, – а лише здогадуюся… Обличчя симпатичної старої жінки з напрочуд мудрими, глибокими темно-карими очима раптом осяяла така добра, тепла усмішка, що дівчина несподівано для самої себе всміхнулася у відповідь. - Еге ж… – протягла вона, що означало «так я й повірила». - Але ти все ж сама розкажи, що тебе мучить. - Я втратила сестру… – вмить ніби постарішала на багато років Мелоді. – Вона була для мене найдорожчою на світі людиною… І тепер мені жити, дихати нестерпно тяжко. - Знаю… – ніжно погладила її по голові Піфія. – Та без цього інколи ніяк не обійтися, моя люба. - Мешканці Зіона останніми роками мруть як мухи, – раптом швидко, ніби всередині неї прорвало греблю, заговорила Мелоді. – В моєї сестри донька лишилася… - Сара, так? - Так… Дітям у Зіоні зараз найважче. Я боюся за неї… І взагалі, я гадаю, що Зіон так довго не протягне… Запал Мелоді раптом згас. Вона похилила голову, але зараз же почула зовсім поряд добрий, підбадьорливий голос Піфії: - Сміливіше… Кажи далі, моя люба, не бійся. - Сара вірить, – із шумом видихнула Мелоді, – що можна повернути Світові Машин сонячне сяйво. І тоді підземне місто буде вже непотрібне. І люди перестануть вмирати від браку води, їжі та свіжого повітря… А я… подумала, що примусити Сонце знову світити до снаги лише… - Я, мабуть, знаю, про кого ти думаєш, – лагідно проказала Піфія. – Але скажи мені це сама. Мелоді підвела голову. Поглянула просто в бездонні, безмежно мудрі темно-карі очі. А тоді заговорила з відчайдушною надією: - Нео… Так, від його смерті минуло двісті років. Але щоразу – щоразу! – коли людство виявляється у смертельній небезпеці, приходить Обраний та рятує його. Хіба не так?! З кожним словом її голос ставав усе більш дзвінким, упевненим… - Ти маєш рацію, – задумливо, серйозно відповіла Піфія. – Але у перших п'яти версіях Матриці Обраний гинув разом із Зіоном. Врятувати Зіон зумів тільки Нео… - …бо йому допомагала Трініті! – вихопилося в Мелоді. – Вони були разом. Сам він не зміг би дожити до останньої битви з агентом Смітом! - Саме так. А тепер настав час ізнову рятувати людей. Зіон справді так довго не протягне. - Тобто… – із зусиллям видихнула Мелоді. - Так-так, моя люба. Одного разу Нео не зміг померти, тому що не був готовий до цього. Не виконав він іще тоді того, що повинен був виконати. І тепер так само. От тільки цього разу його та Трініті – як ти правильно зауважила, вони завжди разом – визволити буде значно складніше… * * * - …але тепер, сказала Піфія, Нео разом із Трініті застряг набагато міцніше, ніж тоді, на Межовій Станції… Ффух… Дяка Богові, наш Усесвіт не обмежується Світом Машин та Матрицею… Я, коли ще була під'єднана до Матриці, багато читала про такі штукенції. Наш світ і взагалі наша Галактика – це лише одна з незліченних граней Всесвіту, що має форму величезного Кристалу. До іншої грані жодним кораблем не долетиш. А от якщо знаєш точку переходу – вмить опинишся там, де треба. Тут головне – транспорт… - Поїзд?! – радісно вигукнула Сара. - Ти все пам'ятаєш? – із захватом поглянула на небогу Мелоді. - Пам'ятаєш розповіді Сенді про способи переходу між гранями?.. Ти розумниця – вся в неї… - Кхм… – з деяким докором подивився Атрей в очі Мелоді. - І в тебе, звісно ж, – легенько всміхнулася вона, та зараз же знову стала серйозною. – В тебе он який предок був… Герой Війни… - Тітонько Мел… – задумливо протягла Сара. – Я ще пам'ятаю, мама казала… На різних гранях час теж різний. У нас минуло цілих двісті років… Тобто там, де Нео та Трініті, час іде дуже повільно? - Саме так! – ляснула себе по лобі Мелоді. – Тобі ціни немає, Саро… Так, час там повинен текти набагато повільніше у порівнянні з нашим. - А ти подумала про те, – дуже серйозно проказав Атрей, – що тієї грані не дістанешся без Провідника? І про те, як узагалі його спіймати та змусити привезти тебе туди, до Нео і Трініті? А як ти їх переконаєш, щоб пішли за тобою? - Ну… – спохмурнівши, зітхнула Мелоді. – Щодо Провідника – Піфія сказала, що мені допоможе Серафим. А про все інше… Ффух… Вона сказала, якщо мені дуже пощастить, я пролежу в комі роки зо два, проте зможу привести Нео та Трініті до Поїзда. А там буде вже легше… Розділ третій - Сигнал зник! – рвучко розвернувся Атрей до Сари й Артеміди. – Її вже немає в Матриці… - Не хвилюйся, – спокійно відповіла Артеміда, вдивляючись у монітор із життєвими показниками Мелоді. – Вона впадає у кому – тобто все йде за планом. Поможи-но мені підключити її до апарату штучного дихання… * * * Скільки часу минуло? Кілька хвилин? Кілька годин? Вічність? Мелоді вже готова була повірити в останнє. Час тут, у Поїзді, здавався безмежно розтягнутим. І його, здавалося, от-от можна буде торкнутися. Він стискав у безжальних лещатах тіло й душу… А може, це через безкінечну непроглядну темряву за вікнами Поїзда? А може, вона, ця всеохоплююча Темрява, і є Час… Але найголовніше – Провідник узятий у полон і підкоряється. Злий, похмурий, пом'ятий, він веде Поїзд туди, куди потрібно Мелоді. А Серафим не зводить з нього очей, ані на дюйм не віддаляючи від його скроні пістолет. - Приїхали! – грубим, сповненим ненависті голосом оголосив Провідник, плавно зупиняючи Поїзд і відчиняючи двері. І зараз же прозвучав зовсім інший – ясний, спокійний, добрий – чоловічий голос. - Щасти тобі, Мелоді, – сказав Серафим, ані на мить не зводячи погляду з Провідника. – Я за ним нагляну – хай там скільки часу тобі знадобиться. - Постараюся впоратись хвилини за дві! – скоромовкою відповіла вона. І наступної миті, зібравши останні сили, вибігла на заповітну станцію… * * * «Чи можна взагалі злякатися в цьому світі? – подумала Трініті, неквапно крокуючи поряд із Нео – рука в руці – м'якою, шовковистою ніжно-зеленою травичкою. – Чи можна відчути біль?.. Мені здається, тут такого просто не буває…» Світ цей був наповнений сонячним світлом – таким теплим, животворним, справжнім, що душа Трініті ніби повільно скидала багатолітні крижані кайдани. Пробуджувалася від довгого-довгого сну, в якому не знала ніколи світла істинного Сонця. Сонця, створеного не Машинами – та й то лише в жалюгідній віртуальній копії світу, де колись жили люди, – а кимось… незрівнянно більш могутнім. І добрим… Ось так – вдихаючи справжнє повітря, сповнене ароматів літніх трав та квітів, і відчуваючи шкірою то ніжні поцілунки сонячних променів, то прохолоду від тіні високих розлогих дерев – Трініті готова була йти куди завгодно й скільки завгодно. Аби лишень її руку завжди стискала – міцно й разом з тим дуже-дуже обережно – рука найріднішої для неї людини. - Трін, ти бачиш? – зупинився раптом Нео. – Схоже на занедбаний вхід у метро… Напівзруйновані за довгі роки – чи радше століття – сходинки були майже повністю приховані під густою травою та квітами, що проросли крізь численні тріщинки. Але там, у Невідомому, що дихало спокійною прохолодою, схоже, хтось жив, рухався. - Трін, сховайся за мене… Нео, м'яко відпустивши руку Трініті – яка, звісно ж, не послухалася, – затулив її собою від Невідомого. - Ти не можеш того, що можу я… – озирнувшись на мить, зустрівся він з нею поглядом. «…і тому я завжди зможу тебе захистити», – прочитала вона в глибоких, сповнених ніжності світло-карих очах. - Стій, – неголосно, але твердо вимовив Нео. – Руки вгору… Дівчина в чорному, яка тільки-но піднялася сходами, що заросли пишною зеленню, слухняно підвела руки. Та потім поступово – найпевніше, мимоволі – опустила їх та притисла до серця. Так, Трініті й сама нещодавно відчувала те ж саме, що й ця незнайомка. Ніби промені тутешнього Сонця переповнюють її душу – до найпотаємніших куточків – чистим, живодайним, безмежно яскравим і теплим сяйвом. Ніби повітря тут надто прекрасне, щоб ним дихати, але це хочеться робити вічно. Ніби чудесні, вільні, мудрі дерева цього світу ось-ось скажуть тобі щось таке, про що ти колись знала чи здогадувалася, проте забула. Ніби ти… повернулася додому. Довго-довго блукала страшним, темним, сповненим безнадії лісом, аж раптом вийшла на світлу галявину та побачила, що Дім поряд… Все це відбивалося на обличчі дівчини, сяяло у величезних, сповнених невимовного болю та втоми сіро-зелених очах так яскраво, що Трініті не потрібно було володіти чудесним даром свого Обраного та Єдиного – внутрішнім зором, – щоб прочитати її почуття, наче у розкритій книзі. - Нео… – видихнула нарешті незнайомка. Наступної миті вона опустилася – ні, радше звалилася – перед ним навколішки та низько схилила голову. Хвиля темно-каштанового волосся м'яко сповзла з її спини й затулила обличчя. Трініті подумала – точніше, думка одним миттєвим спалахом промчала в її голові, – що справа не лише в поклонінні людей Обраному, наче божеству. Дівчину здолала смертельна втома. Вочевидь, їй знадобилася вся сила волі, щоб піднятися сходами. - Я не ворог… – з помітним зусиллям підвівши голову та поглянувши Нео в обличчя, прошепотіла вона. – Я прийшла молити про допомогу… Зіон скоро загине. Зіон не може дихати… без тебе… - Нам сюди, Трін, – кивком показав Обраний на обвитий зеленню, прикрашений яскравими літніми квітами спуск у Невідоме. – Тихше, маленька… Тихше… Ці безмежно ніжні слова – наче до його ніг і справді впало змучене мале дівчатко – Нео прошепотів, уже піднявши незнайомку на руки та пригорнувши її, залиту сльозами безсилля й полегшення, до серця. «В будь-якому іншому світі мене проштрикнули б ревнощі, – промайнуло в голові Трініті. – Ні, тут неможливо відчути нічого поганого…» Здавалося, ніяка сила не змогла б її примусити покинути цей квітучий, схожий на чудесну казку і разом з тим безмежно об'ємний, справжній світ. Але туди, до сповненого невідомої небезпеки підземелля, вже спускався Нео. Єдиний. Рідний. Той, кого ніхто й ніщо їй не замінить… Але Трініті, залишаючи з власної волі цю незбагненну, наповнену простими і разом з тим величними дивами Казку, до кінця життя зберегла у серці заповітну мрію: повернутися сюди. І вона вже тієї миті – збігаючи до підземелля сходами, що розтріскалися від часу – знала, що Нео все життя буде мріяти про те ж саме… * * * - Господи! – продзвенів у напівпорожньому кораблі-амфібії сповнений надії та радості вигук. – Сигнал з'явився… Атрею, Саро, вона знову в Матриці! - Два роки… – прошепотів Атрей, погладжуючи мертвотно-бліду щоку Мелоді, що була вже мало схожа на себе. – Нарешті ти повернулася… - Повернулася… – пошепки повторила Артеміда. - Ні, ще не зовсім, – квапливо сів за свій монітор Атрей. – Вона близько, але ще не в Матриці. Напевно, у Поїзді… Будемо сподіватися, Нео і Трініті теж там. - Ще трошечки… – стисла крихітні кулачки Сара. – Ще трошки треба попрацювати, тітонько Мел. І все буде гаразд… | |
|
| |
| : 43 | | |
| : 0 | |