Матриця. Перевстановлення (частина друга, заключна)
| Розділ четвертий - Радий знову бачити вас живими, друзі, – сказав Серафим, на якусь мить перевівши погляд на Нео, Трініті й Мелоді. Провідник, здавалося, не збирався чинити опір. Але давній друг та помічник Піфії добре знав: варто лишень йому відволіктись бодай на секунду – і підступний ворог неодмінно цим скористається. - Як ти знайшла нас? – спитав Нео, обережно посадовивши змучену Мелоді на м'яке сидіння. – Як змогла потрапити до… Невідомого світу? - Мені вдалося знайти Піфію, – ледь чутно відповіла вона, – й дізнатись, як повернути тебе та Трініті до Зіона. Серафимові й мені довелося захопити у полон Провідника. Це було… нелегко… Як добре, що в мене вистачило сил дістатися туди, до вас… А як ви самі там опинилися? - Ми мало що можемо розповісти… – замислено вимовив Нео, перезирнувшись із Трініті. - Запам'яталися лише якісь уривки. Наче в тумані… Коли я вбив Сміта й помер сам, мені стало неймовірно легко… Я зрозумів, що вмерло лише моє тіло. А я продовжував думати, відчувати, жити… Мене вже ніщо не тримало у Світі Машин. І я злетів… І підіймався все вище й вище… Мене ніби тягнула за собою якась величезна невідома сила. Навколо сяяли незліченні вогники – може, зорі, а може… я не знаю… Але один з них почав неначе кликати мене. Притягувати… І ця сила була більшою за ту, що тягнула мене далі – у глибину Всесвіту. І я став наближатися до цієї яскравої точки. Я не думав про те, що зі мною буде, коли я її досягну. Не боявся… Я просто знав, що мені потрібно бути там… І я міцно заплющив очі. А коли розплющив їх – побачив поряд Трініті. А навколо – безмежне чисте Небо. І Сонце… Переривчасто зітхнувши, Нео міцніше стиснув руку Трініті. - Ми, змучені, опустилися на траву, – продовжила вона. – І заснули… А коли прокинулися – відчули себе здоровими, сповненими сил. І, що найголовніше, роз'єми в нас зникли – бачиш? А до Нео повернувся зір… Але куди нас везуть? Повернутися до Матриці ми з Нео вже не можемо… - Вас привезуть додому, – самими кутиками вуст усміхнулася Мелоді. – До Зіона… Від вашої смерті там проминуло двісті років. І ще невідомо скільки, поки я знаходилася в Невідомому світі. Час там тече у багато разів повільніше, ніж у нас. - Судячи з Сонця, – поглянув їй у вічі Нео, – там не минуло й шести годин, якщо рахувати від нашого з Трініті прибуття до твого. - Еге ж, усе сходиться, – продовжувала Мелоді. – Так ось, в Зіоні за двісті років багато чого змінилося – як і в Матриці. Тепер усі люди – і діти, й дорослі – знають правду про Матрицю та Світ Машин. І тих, які не хотіли б вирватися з Матриці, напевно, вже не лишилося… Ми звільнили стільки людей, що стали боятися: раптом Машини розірвуть Перемир'я… - То воно досі триває?! – вигукнули в унісон Нео та Трініті. - Так. Завдяки цьому мій корабель стоїть зараз біля самісінького Джерела, й Машини його не чіпають… Але Зіон зараз у великій халепі. Там не вистачає всього, без чого не може жити людина. Їжі, води, повітря… Через це померла моя сестра. Я ледве-ледве встигла попрощатися з нею… - Все одно ви з нею будете разом, – повільно вимовив Серафим, повернувши голову в бік друзів. – Піфія сказала б, що вірить у це. За наступну секунду чи дві встигло трапитися стільки подій, що розповідати про це набагато довше. Провідник, скориставшись тим, що Серафим відволікся, блискавично вихопив з його руки пістолет і різко зупинив Поїзд. Нео, Трініті й Серафим повалилися на підлогу, але зараз же схопились на ноги. Однак цієї коротенької миті виявилося достатньо для ворога, щоб вистрелити в Нео. Як дещо пізніше пояснив йому Серафим, куля потрапила б точно в ціль. У серце. Але Мелоді… Сили її, здавалося б, вичерпались. Коли Трініті й Нео схопилися з підлоги, вона залишалася там – біля ніг Обраного. Але тільки на безкінечно коротку мить. Встигла-бо вона побачити, як з пістолета Провідника вилітає куля. Встигла зрозуміти, чиє серце назавжди затихне, якщо куля ця потрапить у ціль. Сили, що взялися невідомо звідки, неначе підкинули її вгору. Підвели на ноги якраз за цю вирішальну мить… Мелоді була майже на голову нижча за Нео. І тому куля, що потрапила б йому в серце, прострелила їй шию. Наступної миті мертве тіло Провідника вже лежало на підлозі: Серафим, спритно вихопивши в нього пістолет, вистрілив просто йому в скроню. В Мелоді ж лишалося ще кілька секунд… Не давши рятівниці впасти, Нео сів на підлогу та поклав її голову собі на коліна. - Трініті… – прохрипіла Мелоді. – Нахилися до мене… Ви застрягли в Невідомому світі… не тільки щоб… врятувати Зіон. Піфія сказала… ти носиш під серцем… дитинку. Вона зовсім крихітна… але вона є… і повинна… наро-дити-ся… - Відпочивай, маленька… – ледь чутно сказав Нео, з безмежною ніжністю стуливши їй повіки. – Спи… Трініті не змогла тоді розчути, що ще сказав Мелоді її Єдиний у Всесвіті Чоловік: він прошепотів ці слова просто у вухо померлої вже дівчини. Але потім кохана Обраного побачила, як блищать у сповнених смутку світло-карих очах сльози. І тихенько заплакала сама – від скорботи й радості водночас. - Нас тепер троє… – торкнувся на мить Нео її плаского поки що живота. – І ніяка небезпека нам більше не загрожує… Так, Серафиме? - Так, – кивнув він, ховаючи пістолет. – Дорогу до Невідомого Світу знав лише Провідник. А далі я впораюся й сам. Все буде добре… * * * - Її вже немає… – змучено зітхнула Артеміда, відводячи сповнені сліз очі від свого монітора. - Таточку… – тихенько притислася Сара заплаканою щокою до плеча Атрея. – Тепер тітонька Мел зможе зустрітися… десь там, далеко… з мамою? Так? - Треба в це вірити… – прошепотів він, міцно обіймаючи однією рукою доньку, а другою – Артеміду, яка судомно схлипувала. – Тихше, мої рідні… Тихше… Розділ п'ятий - Межова Станція, – неголосно сказав Серафим. – Виходьте. Піфія чекає на вас. Нео та Трініті поквапилися вийти. Двері з шипінням зачинилися, й Поїзд поїхав далі, відвозячи невідомо куди два мертвих тіла. Мелоді, подумав Обраний, хтось та й оплакуватиме в Зіоні. А загибель Провідника не засмутить нічию душу… * * * - Тату, – підвівшись, упевнено сказала Сара, – нам час іти. Треба їх зустріти. - Ходімо, доню, – кивнув Атрей, теж піднявшись і взявши її за руку. – Не сумніваюся, Мел потурбувалася про все, й вони скоро прибудуть до нашого світу. - А я потурбуюся про неї… – прошепотіла Артеміда, легенько проводячи долонею по мертвому обличчю подруги. * * * «Мелоді помирала з вірою в те, що ти повернеш Світові Машин сонячне світло, Нео…» – знову й знову бриніли в голові Обраного слова, що він кілька хвилин тому почув від Піфії на Межовій Станції. Ще вона сказала, що тривожитися не треба – йому дуже скоро стане ясно, що робити. Він усе відчує… - Ваша станція, – повернув його до дійсності спокійний, як завжди, голос Серафима. – Прощавайте, друзі… Він по черзі обійняв Нео та Трініті – так міцно, як обіймають, прощаючись назавжди. Безпомилкове чуття підказувало Обраному, що так воно і є. Ніколи більше вони з Трініті не побачать ні Серафима, ні Піфію… Але Нео чомусь відчував не гіркий смуток, а тиху, спокійну радість. * * * - Тату, он вони! – ледве дихаючи від хвилювання, заволала Сара. - Виходять зі старого тунелю метро! - Та це ж… Кід! – в унісон вигукнули Нео та Трініті, наблизившись до батька й доньки. - Та ні, – широко, ніби хлопчак, усміхнувся Атрей. – Я його далекий нащадок. Не думав, що так сильно схожий на нього… А це Сара, моя донька. Вона дуже схожа на свою маму… Усмішка вмить щезла з його обличчя. Він міцно пригорнув Сару, яка теж стала раптом серйозною і задумливою. - Так, ми знаємо… – тихо, лагідно заговорила Трініті. – Вона була сестрою Мелоді. Нам розповіла Піфія… - Взагалі-то вони сестрами не були, – трохи повеселішав Атрей, – тому що обидві, як і ви, були під'єднані до Матриці, а потім звільнені. Але вони знали одна одну з раннього дитинства, і звільняли їх разом. А коли Сенді та Мелоді прийняли червону таблетку, з'ясувалося, що вони і в Світі Машин лежать поряд… Але я вам зовсім баки забив, мабуть. Що ви робитимете? Ми можемо вам допомогти? - Поки що ми з Трініті впораємося самі, – дуже серйозно, спокійно відповів Нео. – Ми зробимо дещо схоже на те, що я робив тут минулого разу… Ходімо, Трін. Цього разу буде легше: ти тут, зі мною, і боятися нам нема чого. * * * - Я знову прийшов поговорити з тобою! – підвищив голос Нео, підвівши голову та міцніше стиснувши руку Трініті. – Вислухай мене… - Ти?! – почувся громоподібний механічний голос. – Чого ти хочеш? - Повернути вам, Машинам, сонячне світло! – прокричав Нео, без страху дивлячись у величезну подобу людського обличчя, що, як і минулого разу, повільно утворилося з незліченних дрібних Машин. – Тоді всі люди зможуть звільнитися від Матриці! - А ти впораєшся? – точнісінько як тоді, спитав Головний Комп'ютер. - Впораюся, – спокійно відповів Нео. Цього разу, однак, у його спокої не було отієї байдужості до всього та всіх, що поглинає кожну людину, яка втратила все найдорожче. Тепер спокій Обраного був радісним, животворним. Ось вона, Трініті. Єдина для нього жінка, яка, він тепер знає, ще й носить під серцем його дитинку. Обидва вони поряд з ним. І поки він відчуває їхню любов, їхнє тепло й ніжність, – ніщо не зможе завдати йому справжнього болю. Поки його рука стискає її теплу, лагідну руку, для нього немає нічого неможливого. Сила Обраного діє в усіх світах. Але береться вона завжди з одного Джерела, ім'я котрому – Любов… Заплющивши очі, Нео зосередився на картині, яку зараз же намалював йому внутрішній зір… Ось непроглядна, здавалося б, темрява – втілення безмежної людської дурості, що може легко знищувати цілі світи. Але чорнота ця не безпросвітна. Там, ще вище в небі, сяє животворне золотисте Сонце. Якщо дуже захотіти – побачиш його навіть за найбільш зловісними й довговічними чорними хмарами. А якщо дуже постаратися – можна допомогти йому, Сонцю, повернутися… Нео повільно звів руки до неба – ніби прагнучи розбити, розсіяти страшну та, здавалося б, вічну перешкоду для чудесного денного світила. І безрадісне сіро-чорне небо… і справді почало поступово світлішати. Так зникали, руйнувалися колись ворожі Машини, яким не до снаги було встояти перед могутністю Обраного… Але тепер йому не треба злітати у небо, щоб врятуватися від незліченних ворогів. Тепер він не має ворогів. А небо… - Наче мама всміхається… – прошепотіла до батька Сара, обвивши тонюсінькими рученятами його руку. В чистій, бездонній небесній синяві сяяло над Світом Машин тепле золотисте Сонце. Сонечко. Любляча матір усього живого. Джерело життя навіть для бездушних залізних істот, яких собі на лихо створили дурні, сповнені марнославства люди… Навіть Нео не міг потім пригадати, скільки часу милувалися вони, четверо людей, Дивом, що відкрилося там, високо над їхніми головами. Але хай там як, а Сонце затулила хмара… ні, радше хмарка. Звичайнісінька сіра хмарка… Нахабно оббризкавши їх дощиком, пустунка заспокоїлася, побіліла та втомлено відповзла геть від Сонця. - Краса яка… – тихенько зойкнула Трініті, притиснувшись головою до плеча Нео. Відкрилося-бо їм ще більше Диво. Розкинулася на все неосяжне небо яскрава, юна, радісна веселка… - Готово! – прогудів оглушливий металевий бас Головного Комп'ютера. – Я знищу систему під назвою «Матриця», щоб усі люди, під'єднані до неї, змогли звільнитися! - Всі? – впівголоса вимовила Сара, поглянувши у вічі Нео. – Одночасно? Але ж їх так багато… - Не хвилюйся, маленька, – лагідно поклав він руку на плече дівчинки. – Машини допоможуть нам. Тепер – як рівні… - А якщо… хтось не захоче бути від'єднаним від Матриці? – з тривогою спитала вона. - Ці люди постануть перед вибором: або звільнитись, або загинути. Але не бійся, Саро, – провівши долонею по її волоссю, легенько всміхнувся Нео. – Зараз уже не той час, щоб хтось виявився безнадійним дурнем та вибрав друге. - Готуйтеся ж до Великого Звільнення! – прогримів голос Головного Комп'ютера. - Я хочу попросити тебе, – звернувся до нього Нео. – Не знищуй систему. Перевстанови її. Тоді Програми не зітруться. І продовжать жити… - Хай буде так! По цих словах Комп'ютер повільно зник у нетрях Джерела. - Ну ось… – зітхнула з величезним полегшенням Трініті. – Тепер за Піфію та інших можна не боятися… - Нео… – тихим, тремким від глибокого смутку голосом вимовив після досить довгої тиші Атрей. – Наш корабель залишився без капітана… Прошу тебе прийняти командування. - Так, звичайно, – заспокійливо поклав Обраний руку на його плече. – Я приведу корабель до Зіона. Шлях нам із Трін добре відомий… Розділ шостий Шість років потому - Трін, я ось думаю… – тихенько сказав Нео, який милувався разом із нею воістину чудесним видовищем: заходом Сонця. – Якби Мелоді не розлучили із сестрою мудрі Вищі Сили – не було б і Великого Звільнення. Те, що вона зробила, можливо лише тоді, коли втрачаєш людину, яка для тебе дорожча за всіх інших. Коли тобі вже все одно, що з тобою буде далі… - Так, я знаю… – з ніжністю відповіла Трініті. – І ти теж не переміг би Сміта, якби не втратив мене. Хоча не назавжди… - Не назавжди… – луною відгукнувся Нео та, поклавши руки на плечі коханої, притиснувся вустами до її вуст. – Але тепер ми будемо разом вічно. Я зрозумів це, коли летів до тебе крізь світи… Вогник, що притягував мене, – то була ти. - Таточку… Мелоді, як завжди, підійшла до них зовсім нечутно. Обхопила крихітними теплими долоньками руку батька. Потерлася об неї м'якенькою прохолодною щокою… Нео мовчки нахилився і, ніжно пригорнувши п'ятирічну донечку до серця, підняв її на руки. Трініті обережно відкинула назад темно-каштанові пасма, що настирливо лізли Мелоді в очі. - Тату! – заторохтіла дівчинка. – А Сара мені сьогодні сказала, що ми колись не могли бачити Сонечко! Справді не могли? А як же можна без Сонечка? - Справді не могли… – зітхнув Нео. – Тяжко нам було без Сонечка. Ми з мамою це пам'ятаємо. І Сара пам'ятає. І Атрей з Артемідою… А ти й Сенді – вже ні. Молоді чоловік та жінка, які тримали за руки свою світловолосу чотирирічну донечку, лагідно всміхнулися друзям і попрямували додому. Помешкання, котрі встигли за ці шість років збудувати на поверхні Землі люди, важко назвати будинками. Але життя, як вони всією душею сподіваються, поступово налагодиться. Допомагають же їм Машини засівати поля, – звичайнісінькі поля, де росте пшениця та інші необхідні для людини злаки, – та збирати врожай. А років через десять-двадцять виростуть, щоб радувати людей дивовижними квітками та приносити соковиті плоди, фруктові дерева. Зашумлять буйною зеленню дубові, березові, тополині гаї… Навіть Нео не знає, чи вистачить людям мудрості не повторювати страшних помилок минулого. Не намагатися, прирівнюючи себе до божеств, створювати істот, що вміють мислити, а ще – поневолювати й знищувати своїх творців… Ще не всі люди, які прийшли сюди з Зіона, припинили поклонятися Нео, наче божеству, – хай там як намагався він упродовж останніх шести років покласти цьому край. Хай там як умовляв їх… Але підростає вже нове покоління. І з часом малочисельні поки що люди на Землі будуть ставитися до нього та Трініті як до звичайних людей. Мудрих людей, які витерпіли колись тяжкі муки, однак є такими самими людьми, як і всі інші. Він сподівається, що люди на довгі століття, тисячоліття збережуть у пам'яті всі страшні події, що мало не принесли загибель всій людській расі. Збережуть, щоб ніколи й ні з ким більше не воювати. Щоб просто жити, працювати й радіти. Радіти, наче дітлахи… Трініті знає тепер, щό прошепотів тоді Нео на вухо дівчині, яка загинула, рятуючи йому життя. «Твоя мама поряд. Твій тато поряд…» І вона, Мелоді – її душа, сповнена золотистого, наче Сонце, сяйва, – почула ці слова. І не стала відлітати невідомо куди. Оселилася у маминому животі… Все це бачив Нео. І розповів Трініті – деякий час потому, вже після Великого Звільнення. Він сподівається, що й ця дивовижна подія назавжди залишиться у пам'яті людської раси. Вигук Головного Комп'ютера «Перевстановлення системи!», після котрого зі всіх моніторів водночас щез код Матриці, а потім з'явився, проте мав уже зовсім інший вигляд. А всі люди, які ще були під'єднані до Матриці й заздалегідь прийняли червону таблетку, стали вільними. Всі водночас… Люди не впоралися б, не встигли допомогти всім тим безпомічним після від'єднання бідолахам, якби не Машини. Вони тоді працювали нарівні з людьми, й тіла всіх від'єднаних вдалося відновити – як колись Морфіус та його друзі допомагали відновитися знесиленому, не здатному рухатися Нео. Він сподівається, що тепер вони назавжди залишаться союзниками. Люди й Машини. Колишні вороги, котрі припинили воювати завдяки Обраному, який зумів усвідомити, з чого зробив вибір, і куди цей вибір приведе його. І не побоявся цього шляху. Бо знав: якщо пройде його до кінця – врятує сотні дорогоцінних людських життів. І буде радіти Зіон. Будуть обіймати одне одного щасливі Лінк та Зі, Морфіус та Ніоба… Але Нео не знав тоді, що цей шлях урешті решт приведе його сюди. До нового, юного Зіона, де буде він працювати й ростити разом із Трініті їхню безцінну маленьку Мелоді. І побачить появу на світ Сенді – дочки Атрея та Артеміди. І зрозуміє, що все добре. Вони знову разом, ці дві рідні душі. Дві сестри – не по крові, а по духу. І вже зараз вони не розлий вода. Атрей з Артемідою вже повели Сару та Сенді додому. Зараз і Нео, притискаючи однією рукою до серця Мелоді, а другою – обіймаючи за плечі Трініті, попрямує до свого помешкання. Та спочатку все-таки помилуються вони не дуже яскравим поки що вогником, що світиться у спокійному, лагідному темно-синьому небі. Першою вечірньою зорею… | |
|
| |
| : 54 | | |
| : 0 | |