Казки про Ітана Ханта і його друзів
| Друг Бенджі За вікном потихеньку світлішало: нехай січень надворі, нехай небо заволокло темно-сірими хмарами, які тільки й знають, що поволі засипати Черрітаун снігом, – але зимовий день боровся-таки з ніччю. Вперто боровся – мало того, що часу йому відводять якісь там кілька годин, та ще й ці хмари… Ану, ніч, погуляй хоч трохи – дай похазяйнувати… Міранда лише нещодавно заснула. Така вже в неї звичка: працювати вночі. І казки вигадувати – якщо вони вигадуються… Снодійне взяло своє: провалилася вона у глибокий сон без сновидінь. Важко її зараз розбудити… Однак усе-таки можливо. Прокинулася вона різко – ніби штовхнули її. Прислухалася – наче тихо… Кіт Бенджі – великий, світло-рудий та пухнастий – спокійнісінько лежить на стільці поряд з ліжком і спить. Хоча ні – радше сторожко дрімає: вушками ворухнув, прислухається… Наступної миті Міранда здригнулася, наче від удару струмом. Так діяв на неї лише один звук: гучний стукіт у двері. Вже багато років здригалася вона від цього звуку, що означав небезпеку. Хтось чужий прийшов. І йому від неї щось треба… - Ну хто це серед ночі… – простогнала Міранда, незграбно натягаючи на піжаму халат. За вікном уже зовсім посвітлішало, але снодійне ще сильно відчувається… З превеликою неохотою вона прочовгала до вхідних дверей. Хоч би не чоловік… - Хто-о? – хрипким зі сну голосом протягла хазяйка старенького одноповерхового будиночка. - Друг Бенджі, – почувся з-за дверей веселий, м'який чоловічий голос. - Ітане! Так, це міг бути лише її названий брат – один із двох людей, які про неї дбали. Рік тому вони домовилися про пароль. Якщо хтось постукає у двері й назветься Ітаном Хантом – волай, Мірандо, не своїм голосом, що зараз викличеш поліцію, бо це ворог… Але, дяка Богові, жодного такого випадку не було. А чоловік за дверима сказав пароль. І голос – Міранда серцем це відчуває – його, Ітана. Рідний голос… - Зараз відчиню!.. От гаспидський ключ – ніяк не встромлю… Побурчавши отак десь хвилину – руки ж тремтять, ключем у замкову щілину ще потрапити треба, – Міранда розчахнула двері. - Ти просто Отелло якийсь… – розсміявся Ітан, якого міцно-міцно обхопили за шию дві тоненькі тремкі руки. - Ходімо до кімнати, Дездемоно, – незграбно витерши п'ятірнею залите сльозами обличчя, потягла його за рукав Міранда. – На Бенджі хоч поглянеш… - Оце так підріс котик… – здивувався Ітан. – А три місяці тому ще такий щупленький був… - Віллі його добре годує, – з тихим смішком відгукнулася Міранда. – І мене, до речі, теж. Бачиш, як розтовстіла… - Ну, до товстої тобі далеко, – обвів критичним поглядом сестрину фігуру Ітан. – Але вже не така, як тоді… А Вілл де? - До матері поїхав. Через тиждень має повернутися… Ти ось постукав – я перелякалася, подумала, що чужий хтось… Як добре, коли Віллі вдома: не боїшся нічо-о-огісінько… Не втримавшись, Міранда широко-широко позіхнула. - Не виспалася? – занепокоєно спитав Ітан. - Еге… – розвела руками перекладачка й казкарка. – Вночі мені саме час працювати й вигадувати. А вдень я сплю… Це я, виходить, години зо дві проспала. - Тоді мерщій до ванної, – тоном старшого брата скомандував Ітан, – і перехопи чогось, якщо хочеш. І одразу в ліжечко. Зрозуміло? - Слухаюся, командире, – весело пробурчала Міранда. А коли вляглася в ліжко – зітхнула від щастя… Знову вона не сама. Нехай ненадовго, але приїхав вічно зайнятий нездійсненними місіями брат. - Руки в тебе лагідні… – прошепотіла, вже провалюючись у сон, Міранда. Ітан ще трохи посидів коло неї, погладжуючи по щоках та сплутаному білому волоссю. А потім – почухав за вухом Бенджі, який уже теж солодко спав, та й попрямував до кухні. Що б таке приготувати для Міранди… Овва, скільки тут усього! І для людей їжа є, і для кота… Молодець Вілл. І будинок уже схожий на Дім, а не на жалюгідну розвалюху… А Міранді під ранок – ну, якщо за годинником, то десь біля третьої дня – наснилася Казка. Ніби йдуть вони з Ітаном стежкою крізь квітучі джунглі… Ні, не обидва йдуть – вона-бо сидить на спині в Ітана. А він бурчить щось про хвору ногу, яку не можна натруджувати… І так їй добре, так спокійно… Зараз стрибне до неї на ліжко Бенджі. І вона піде до кухні, звідки доноситься страшенно апетитний аромат свіжоспечених млинців. І відчує, що не пішла нікуди Казка… Пароль мені у поперек… Міранда повільно, розмірено ходила туди-сюди найбільшою з трьох кімнаток будиночка, який багато чого бачив на своєму віку. Чекала, поки подіють ліки – тобто з'явиться сенс улягтися в ліжко, вставити беруші, затулити очі чорною ганчіркою та спробувати задрімати. Упродовж останніх кількох днів вона особливо сильно труїла себе цими пігулками та краплями, які щось трошечки лікують, але вилазять кожне своїм боком. Місяць уповні плюс погода, що не знає, в який бік їй стрибати, і тому стрибає одразу на всі боки, – це для хворих на енцефалопатію гримуче поєднання. Вчора їй дуже-дуже хотілося вірити, що наступний день принесе полегшення, й сон бодай трохи поліпшиться. Проте життя іноді – вона вважала, що не іноді, а дуже часто – приносить украй неприємні несподіванки. Як на гріх, Віллі всі ці дні був далеко від дому. Міранда лише знала, що він поїхав до когось зі старих друзів. Ох уже ці спецагенти – хоча й колишні – та їхні вічні таємниці… Але вона розуміла, що це для її ж безпеки. Хай там як, а понад усе на світі їй хотілося, щоб Віллі був тут. Чи Ітан… Двоє її любих, чудових, безцінних названих братів, один з яких оселився в її домі, щоб піклуватися про неї та елементарно годувати по-людськи… І ось цього пухнастого, лагідного блідо-рудого красеня теж. Бенджі ходив кімнатою разом з хазяйкою – так само неквапно, причому не лізучи лапою чи хвостом їй під ноги. Так, Ітан не помилився з вибором імені: кіт виріс розумний – не гірший за агента Бенджі Данна. - Що, чудило моє хвостате? – вимовила Міранда хрипким, безжиттєвим голосом. – Руки помию – і в ліжечко? Нявкнути у відповідь Бенджі не встиг: у замкову щілину хтось устромив ключа, що вловили гострим слухом і хазяйка, й кіт. - Це Віллі… – погладила себе трохи вище грудей з лівого боку Міранда. – Не калатай так… Це Віллі. Все буде гаразд… Побачивши, як відчиняються вхідні двері, вона не витримала й міцно заплющила очі. Але вже наступної миті широко розплющила їх, почувши рідний голос: - Що скажеш, Бенджі? Як ти тут поводився без мене, пустуне хвостатий? Кіт, стоячи на задніх лапках, учепився пазурами в холошу Вільяма Брандта й терся великою вусатою головою об його коліно. А Вілл, ніжно називаючи Бенджі всілякими кумедно-лайливими прізвиськами, чухав його то за одним, то за другим вухом. - Міро… – неголосно вимовив другий, настільки ж рідний для неї чоловічий голос. – А ми думали, ти ще спиш… Чи ми тебе розбудили? - Не ви… – ще тихіше зітхнула вона. Вілл, помітивши, що з Мірандою щось достеменно негаразд, відчепив від себе кота, і той пішов знайомитися з новою в домі людиною – стрункою, молодою ще жінкою з розумним та дуже симпатичним обличчям. І незабаром уже оглушливо муркотів у неї на руках. - Що трапилося, Міро? – м'яко, як і завжди, спитав Ітан, тоді як Вілл, мовчки обійнявши її, погладжував скуйовджене сиве волосся. - Налякали мене… – прошепотіла вона. – Я від стукоту в двері прокинулася. А ви ж знаєте, що я тут нічого вдіяти не можу: від самого цього звуку серце просто вистрибує… особливо якщо розбудили, й нічого ще не розумієш. Я ліки випила. Лягла, подрімала. А далі – ніяк, і оце вставати довелося… краплі серцеві ковтати… - А хто це був? – з ледь вловимою ноткою тривоги спитав Вілл, відпускаючи Міранду. - Контролерка, яка показання за світло знімає, – пробелькотіла вона у светр Ітана, який уже ніжно-ніжно притискав її до себе. – Вони ж звичайно тридцятого числа ходять, а тут раптом двадцять восьмого. І я папірець із показаннями за двері не вивісила. А вона, як на гріх, стукала й стукала… Як я перелякалася… А потім походила трохи, подихала – папірець із дверей витягла, який вона залишила. Ну, з телефоном… І передала показання… - Пароль мені у поперек… – скрушно похитав головою Вілл. – Якби ми приїхали години на три раніше – нічого б не було… - Головне, що ви вдома, – тихенько схлипнула Міранда. – З вами нічого не страшно… До кімнати нечутно ввійшли двоє – незнайома молода жінка й кіт Бенджі, якому вона, схоже, страшенно сподобалася. Ну, а Міранда знала: якщо вже хтось сподобався Бенджі… - Це Ільза, – сказав Ітан, жестом запрошуючи її підійти до Міранди. – Моя дружина… - Ільза Фауст, – неголосно вимовила гостя, простягнувши руку. - Вибачте, – вичавила із себе хазяйка, не потискаючи, а просто тримаючи цю теплу, тендітну і, мабуть, дуже сильну руку. – Тремтить… Інакше ніяк… - Не просіть вибачення, – ніжно погладила її по руці Ільза. – Ітане, Вілле, їй треба лягти відпочити. - А ви надовго приїхали? – з надією поглянула Міранда на молодят. – І це Вілл, виходить, на весілля ваше їздив? - Щось на кшталт цього, – самими кутиками вуст усміхнувся Ітан, перезирнувшись з Ільзою та Віллом. Хай там як погано почувалася Міранда, хай там як заважали їй думати ліки, а одразу вона зрозуміла, що її друзі – бо Ільза тепер теж одна з них – разом виконували якусь нову нездійсненну місію. Ну, а потім Ітан з Ільзою зареєстрували шлюб. Нарешті… Хоч би вони теж у відставку пішли та дитину виростили… - Ми ще самі не знаємо, – пояснила Ільза. – Просто… Вілл сказав, що краще нам з Ітаном поки побути тут – у тихому, непримітному місці. Але надовго ми тут не затримаємося… «…тому що це було б небезпечно для всіх нас», – подумки доказала за неї фразу Міранда, а вголос вимовила: - Хай там як, а будь тут як удома… - Хочеш, я тобі масаж голови зроблю? – спитав Ітан, обіймаючи названу сестру за плечі. - А я поки Ільзі покажу, де в нас тут що, – кивнув Вілл, знаючи, що в Ітана краще, ніж у нього, виходить робити масаж. - І нагодуй її, – всміхнувся Ітан. – А то ж просто висхла на тараню… - Хто – я? – нагородила його веселим штурханом під ребра Ільза. Бенджі кілька секунд просидів у роздумах: з ким же йому піти? На кухні зараз почне відбуватися щось цікаве й смачне. Але ж хазяйка краще засинає, коли він лягає поряд з нею та муркоче… Прийнявши нарешті рішення, розумний та героїчний кіт поквапився за Ітаном та Мірандою до спальні… | |
|
| |
| : 35 | | |
| : 0 | |