Казка для Захарка
| - Ку-ку-рік-гу-у-у! – пролунало з-за паркана. - З точністю до секунди, – поглянувши на старенький наручний годинник, усміхнулася Мар'яна. – Дід Карузо не втрачає професіоналізму. Котик Сашко, який лежав, згорнувшись клубочком, у неї на колінах, перевернувся на спинку. Мовляв, від довгих слів у кошенят аж хутро вилазить, тож краще пузо мені почухай. - Ти Сашко чи трактор? – розсміялася Мар'яна, коли він замуркотів на все подвір'я. Ну, а яке кошеня не буде так муркотіти, коли йому пузо чухають? До того ж, слово «трактор» – цілком просте й зрозуміле. Від таких ні хутру, ні вушкам шкоди не буває. - Мурр? – запитав, теж перевернувшись на спину, Мурчик, тато Сашка. На колінах у Мар'яни разом із Сашком йому ніяк було не вміститися, й тому він лежав поряд на лавці. А лавка стояла під високим старим кленом. А на ньому сиділа горлиця та знай собі виспівувала простеньку пісеньку: - Ухý-ху, уху-ху… «Хόроше як… – подумав, солодко мружачись та муркочучи, старий кіт Мурчик. – Зовсім як улітку». А Мар'яна думала про те, що вже перша година дня, тобто час іти до хати й працювати. Перекладати з англійської цікаву книжку для дітей… А потім вона погодує Мурчика, поїсть сама й піде гуляти рідним містечком. Стільки воно має доріг, які допомагають вигадувати історії… А про Долину й казати годі. Її тихі та ясні, наче цей лагідний вересневий день, думки перервало рипіння старенької хвіртки. - Мар'янко, можна? У прочинену хвіртку просунулася скуйовджена білява голова – капловуха та з добрими синіми очима. - Що сталося? – квапливо опустила на лавку білого з чорними плямками котика Мар'яна. – Ти чого вулицею вештаєшся, Захарку? Тобі ж цілий тиждень лежати веліли. - Ну, веліли… – протяг, шкутильгаючи до лавки, власник таланта потрапляти у всілякі халепи. – Але ж сумно… - А ти б якусь книжку почитав. - Я читав… Тільки мені поговорити з кимось дуже хочеться. А з ким? Тато з мамою на роботі, Артемко у школі. А з гусаком Гуцалом до ладу не поговориш: ти йому що завгодно – а він тільки «га-га-га», і все. Ох… - Та не переймайся ти так через ногу, – вставши з лавки, ще більше скуйовдила йому волосся Мар'яна. – Лікар же сказав: усе минеться за тиждень. А від тижня вже якісь там чотири дні лишилися. - Та я не через неї, – знову зітхнув Захарко, який узагалі-то не мав такої звички. - Ану, сідай, – розвернувшись до нього спиною, присіла навпочіпки Мар'яна. – До хати повезу. Там усе й розкажеш… - Та я сам… - Оцими сходами – та з твоєю ногою? Ото вже ні, обійдемося без самодіяльності. «Як вона любить оці довгі слова…» – розпушився Сашко, щоб перевірити, чи не вилізло хутро. Захарко, зітхнувши втретє – ото вже зовсім дивина! – заліз Мар'яні на спину й міцно обхопив її за шию. * * * - Зручно? – спитала Мар'яна, влаштувавши Захарка на м'якому диванчику. - Зручно… – без особливої радості відгукнувся він. - А зараз іще краще буде, – широко всміхнулася господиня дому. – Гляди: аж двоє лікарів до тебе прийшли. - А чому «лікарів»? – здивувався Сашко. - Зараз зрозумієш, – солідно відгукнувся Мурчик. – Заходь із другого боку та повторюй усе за мною. По цих словах великий білий кіт із рудими плямами всівся на диванчику, притиснувшись м'яким, теплим боком до хворої ноги Захарка. І, розчепіривши на всі боки довгі білі вуса, голосно замуркотів. Сашко старанно повторив усе за татом. І спитав: - Правильно? - Молодець, – похвалив Мурчик. – Ми, коти, можемо лікувати людей своїм теплом та муркотінням. Ну, гірше точно не зробимо… Тож давай, старайся. І Сашко щосили старався. Це ж не жарти – хлопчик не може не те що бігати й стрибати, а навіть нормально ходити! Як же тут не постаратися… * * * - Що ж у тебе сталося таке? – сівши обличчям до Захарка за письмовий стіл, сперлася щокою на руку Мар'яна. - Мені… одна дівчинка подобається з нашого класу, – не одразу відповів гість. – Вона новенька – з першого вересня вчиться у нас. - А звуть її як? - Галя… - Невже ж ти їй не подобаєшся? – зі щирим подивом вимовила Мар'яна. Захарко зітхнув, пошкрябав маківку і, звичайно ж, зачепив ліктем вазочку з квітами, що стояла на тумбочці біля дивана. Не розбилася вона тільки тому, що впала на м'який килим. Але вода, звісно ж, вилилася та утворила велику калюжу, що швидко перетворилася на мокру пляму на килимі. А квіти розсипалися. - Бачиш? – похмуро глянув на Мар'яну гість. – Ось так і з Галею… Вона у п'ятницю в новенькому білому фартушку прийшла – день народження був у неї. А я в їдальні до Галі підійшов, щоб привітати. І цілу склянку соку – їй на фартушок… - Але ж вона зрозуміла, що ти ненавмисне? - Мабуть… Але ж я їй усе свято зіпсував. А вона знаєш яка добра… І розумна – от як ти. А тепер… Ох… - Ану, припиняй зітхати й скажи, чим я можу тебе розвеселити, – поставила порожню вазочку на стіл Мар'яна. – Через килим не хвилюйся – я його потім на сонечку висушу. - Казку розповіси? – з надією та зовсім без сором'язливості попрохав Захарко. Йому скоро тринадцять років – то й що? Казки потрібні всім – це він чув від Мар'яни багато-багато разів. І завжди з нею погоджувався… * * * - За дуже давніх часів, – після хвилини роздумів почала розповідати Мар'яна, – в одному далекому-далекому королівстві були собі король Бернард і королева Еліза. Підростала в них донечка – принцеса Галатея. Мала вона русяве волосся та світло-карі очі… - Мар'янко, – встряв Захарко, – це ж казка про Даринку виходить. - А й справді, – всміхнулася казкарка, подумавши про дорогу подругу. – У мене в казках, мабуть, усі дівчатка на Даринку схожі… Допомагай тоді казку вигадувати. Яка з себе принцеса була? - Зеленоока. І коса густюща. Чорна як воронове крило. Це я у Джека Лондона таке вичитав… І була принцеса Галатея добра й весела… - …уся вдалася в маму з татом. І от, проїжджала якось карета королівська повз простору луку, де гралися хлопчаки й дівчатка – діти простих людей. І так їм весело було, що Галатеї страшенно закортіло погратися з ними. Коли дівчинка попрохала про це батьків, вони не сказали їй «так не можна», «ти ж принцеса» й тому подібних дурниць. - І вона потоваришувала з тими дітьми? - Так. То були її однолітки. І, на щастя, ніхто з них не виявився злим або жадібним. Галатея часто навідувалася до своїх друзів, перевдягаючись перед цим у просте – без усіляких там золотих та діамантових прикрас – плаття. І незабаром її друзі взагалі забули, що вона принцеса. І хлопчик Захарій, у якого поступово з'явилися до неї особливі почуття, теж забув. Треба сказати, був Захарій майстром потрапляти у різноманітні халепи. Але ще він умів радіти життю та веселив людей грою на сопілочці… - Тобі справді подобається, як я на флейті граю? - Аякже… Тільки не переривай казку – раптом я щось важливе забуду. Пролетіло кілька років, і зросли діти. І прийшов час юнакам одружуватись, а дівчатам – виходити заміж. І перестали друзі збиратися на тій луці – з'явилися в них дорослі турботи. Тільки Захарій та Галатея продовжували туди приходити. І розмовляли про все на світі. І мріяли… А одного разу просто перед будиночком батьків Захарія зупинилася золота карета. І вийшла з неї найпрекрасніша на світі дівчина – з густою-густою чорною косою та сяйливими, наче два смарагди, очима. І згадав тоді Захарій, що його кохана – принцеса. І страшенно зніяковів. Проте Галатея, побачивши це, весело, по-доброму засміялася. І сказала, що в неї день народження – і не якийсь там, а вісімнадцять років. І вона не захотіла цілий день святкувати в палаці. І тому зараз тут буде бенкет. Королівські слуги занесли до будиночка всіляку смакоту: і варене там було, і копчене, і солодке… І почали були весело бенкетувати Галатея, Захарій, його старший брат і мама з татом. Аж раптом наш Майстер-Знаходити-Неприємності випадково розлив цілий келих із солодким напоєм. Розлив просто Галатеї на чудову сукню з оксамиту й шовку… - І що Галатея? – не витримав Захарко. - А Галатея не засмутилася. Виявляється, прихопила вона із собою запасну сукню –звичайну. І, коли переодяглася, попросила коханого осідлати їхнього давнього друга – доброго гнідого коня… - Ось і Малий до казки потрапив, – знову встряв задоволений Захарко. - …і вони поїхали до своєї рідної Луки, де їм завжди було добре й весело. І Захарій того ж вечора освідчився Галатеї. І вона погодилася стати його дружиною – звикла-бо бути не принцесою, а просто… - Мар'янко, можна? – пролунав з коридору хрипкуватий хлопчачий тенор. У прочинені двері просунулася голова – скуйовджена, білява та із синіми очима, як у Захарка. Тільки менш капловуха. - Заходь, Артемку, – весело кивнула йому господиня. - Ось де мій братик-акробатик улаштувався! – широко всміхнувся Артемко. – Лежиш тут, наче король якийсь… А тебе на подвір'ї знаєш хто чекає? Галя! Дізналася про твою хвору ногу – ледве-ледве до кінця уроків досиділа, і мерщій сюди. Я навіть фізкультурника попросив мене відпустити, бо дорогу їй треба було показати… | |
|
| |
| : 39 | | |
| : 0 | |