Калейдоскоп у кишені. Драббл 4
| Далеко-далеко за горизонтом, де небо повільно зливалось з синім морем, на маленькому острові жили люди. Хоч не знали вони сучасних благ цивілізації, зате були щасливими настільки, наскільки взагалі могли бути щасливими люди. Вони не думали про гроші чи розкіш, про те, щоб стати кращим за свого друга чи ворога, вони просто жили. Так, життя їх обмежувалось пошуком їжі, її споживанням та короткими бесідами на важливі теми — мова була убогою та зовсім нерізноманітною, але почуття від того не залежали. Може бути все через те, що ці люди ще не навчилися майстерно брехати чи прикидатися. Коли вони кохали, вони віддавалися цьому почуттю до останнього, коли вони раділи чи сумували, то кожен міг побачити все на їх обличчі, наче на сторінці книги. Вони були справжніми, але жили наче у казці, тому що не було у них брехні. Навіть коли хтось був чимось не вдоволений, він говорив про це прямо. Дуже сміливі та чесні люди жили на тому одинокому, загубленому у морі острові. Вони мали тут все: фрукти та деякі овочі, зернові культури, рибу та птицю. Вони збиралися пізно увечері біля багаття та, передаючи одне одному половину кокосового горіху з молоком, пили по черзі. Дивно, але яким би маленьким чи великим не був кокос, молока завжди вистачало всім, наче люди точно знали які саме ковтки треба робити. Біля багаття вони також співали та танцювали та робили це так несамовито та натхненно, наче забували про все на світі і знали лише цю пісню чи танець. Але одного разу їх знайшли інші люди, в руках яких була зброя, а очі дивилися так хижо, наче були вирвані у якогось страшного дикого звіра та приклеєні до обличчя людини. Вони зразу сказали, що цей острів повинен належати всім, бо що це, якщо не егоїзм, якщо його благами користуються лише місцеві? Ці люди сказали, що потрібно ділитися, але забули про те, що повинні були поділитися чимось з жителями острова. Хазяїни казки, чудового світу, сповненого сонця та щастя, перетворились на рабів. Бо у них не було ні рушниць, ні отих дивних слів, якими можна було вбити людину без зброї. Коли помер останній корінний житель, разом з ним загинув і сам острів. Земля висохла та перестала плодоносити, перетворившись на обличчя потворної старої. Птахи більше не перегукувались у лісі, бо його випалили, вирубали заради будиночків якихось багатіїв. Та і будинки теж впали ниць, тому що люди з хижими очима не затримались тут надовго. Острів залишився на місці, але казка покинула його назавжди. Хоча, можливо, одного разу вона повернеться туди, якщо люди більше не потривожать її. Казка любить тишу, а люди люблять шум та гамір, а ще вони люблять вбивати одне одного видимою чи невидимою зброєю. Казка може існувати всюди, проблема тільки в тому чи хочуть люди, щоб вона була десь поруч, коли женуться за чимось матеріальним. | |
|
| |
| : 243 | | |
| : 0 | |