Бухтибай і Тугрибек
| Котик Сашко гордо крокував вулицею Довговухою. Чому гордо? А тому, що сьогодні мама з татом уперше дозволили йому прогулятися самому аж до Довговухого Зайця й назад. Як справжнісінькому дорослому котові! Хоча до дорослого кота Сашкові, звісно ж, було ще далеко – тільки-но п'ять місяців виповнилося. Проте аж ніяк не кожне кошеня в його віці може похвалитися таким героїчним подвигом, як порятунок хлопчика, який вивихнув ногу далеко від дому. Ось тому Марта й Мурчик, порадившись, вирішили не заважати синочкові ставати самостійним. «Са-мо-стій-ним… – подумки муркнув Сашко. – Як усе-таки люблять дорослі – навіть коти й кішки! – вигадувати такі довгі слова…» Думки котика найнахабнішим чином урвала велика дощова краплина, яка примудрилася впасти не на дорогу, а просто йому на носика. «Ой-йой! – подумав Сашко, поглянувши на чорну-пречорну хмару, що наче нізвідки взялася на ясному, лагідному вересневому небі. – Це ж треба – знову дощ… А я вже так далеко від дому відійшов…» За хвилину йому стало достеменно ясно, що підступна чорна хмара збирається всерйоз зіпсувати чудовий деньок бабиного літа. А значить – не просто намочити Сашкові хутро, а зробити так, щоб він став мокрий як хлющ. - Ой-йой-ня-а-ав! Мама з татом, звісно ж, не відпустили його самого на прогулянку ось так одразу – не давши цілої купи всіляких порад і настанов, одна з яких була така: піде дощ – пролазь на перше-ліпше подвір'я та шукай там укриття. Люди на вулиці Довговухій добрі – не проженуть. Тільки до собак про всяк випадок близько не підходь – хтозна, що в них на думці. І ні в якому разі не ховайся на подвір'ї Бухтибая. Про Бухтибая котик Сашко дещо знав – і від тата з мамою, й від хазяйок Даринки та Маринки. По-перше, звати його по-справжньому трохи інакше, проте як саме – всі вже забули. А по-друге – він розмовляє таким громовим басом, що куди там навіть дебелому дідові Михайличу, який розводить у себе на подвір'ї кусючих бджіл. А по-третє, як каже тато Мурчик, у Бухтибая поряд з будиночком величезна собача будка, де живе пес-вівчарка – та такий здоровезний, що жоден кіт, який має бодай трошечки розуму, туди не потикається. Дуже-дуже сподіваючись, що перше-ліпше подвір'я не виявиться отим – з величезною собачою будкою, – Сашко швиденько проліз у зручну дірку під парканом та стрілою помчав шукати укриття. «Фух… – подумав він, щасливо добравшись до ґанку з навісом, що надійно захищав від дощу. – Тепер можна й сохнути». Обтрусившись як слід – на всі боки полетіли веселі бризки, а котик став схожий на чорно-білу хутряну кульку, – він вирішив привести себе до ладу. І запрацював спритним рожевим язичком… * * * Минуло, напевно, півгодини, коли дощ нарешті припинив лити як з відра. По навісу тепер вистукували повільну мелодію ледачі краплі. А незнайоме подвір'я вже можна було як слід роздиви… - Ой-няв! – скулився в чорно-білу грудочку Сашко. – Будка! Звісно ж, боявся він не самої будки. І не марно… З величезного круглого входу показався спочатку собачий ніс – та такий, що у Сашка голова була меншою. Потім здоровезний пес висунув на вулицю морду – вухасту й зубасту. А коли вже виліз увесь… - Няв-мамцю! – тільки й пискнув Сашко, затуливши мордочку лапками й затремтівши як осиковий листочок. Тато Мурчик казав, що всі собаки злі й кусючі. А цей… Він же й кусатися не буде – просто проковтне маленького Сашка, наче шматочок ковбаси. І смаку не відчує! «Цікаво – буде боляче, чи не дуже… – тремтячи, подумав котик. – І як це буває – коли тебе з'їли…» Ці думки, однак, швидко прогнали чиїсь дотики – зовсім-зовсім не страшні. Припинивши труситись, Сашко зрозумів, що торкаються його носом. Дуже великим, холодним та мокрим… Наважившись розплющити очі, він угледів просто перед собою здоровезну собачу морду. Величезний рожевий язик раптом облизав його всього – від носика до хвостика. - Ти чого? – весело спитав пес-вівчарка. – Злякався мене, чи що? Тебе як звуть, малий? - Сашко… – нерішуче муркнув котик. – А… няв-тебе? - Тугрибек! – гордо відповів пес. - А… що це за ім'я таке… цікаве? - Це мене так хазяїн назвав, – охоче пояснив Тугрибек. – Він не завжди тут жив. Він часто сумує за своєю рідною землею. Тому й часто сердиться. Бухтить, як люди кажуть. Ось вони й стали його Бухтибаєм називати… А насправді він добрий. Мене так смачно годує… Хочеш, покличу його – винесе тобі щось? - Хочу… – трошки повеселівши, протяг Сашко. І справді, щось смачненьке не завадило б. Виявляється, якщо дуже сильно налякаєшся – потім до жаху їсти хочеться. Тугрибек оглушливо гавкнув – котик мало не перекинувся через голову, неначе від сильного вітру. Двері будиночка відчинилися… Сашко думав так: якщо вже чоловік розмовляє густим басом, то й сам повинен бути здоровилом. Але на ґанок вийшов худенький чоловічок – на зріст, мабуть, менший, ніж дванадцятирічний Захарко. Де ж там може взятися такий громовий бас? - Чого гавкаєш? – гарикнув, наче зі здоровенної порожньої бочки, Бухтибай. – Зголоднів, так? Ай, ненажера ти в мене, Тугрибеку… О! Шайтан мене покусай! Це ще хто тут улаштувався? Сашко несміливо нявкнув, не розуміючи, звідки все-таки в такому маленькому Бухтибаєві береться такий оглушливий бас. А наступної миті його вже чухали за вушком спритні тонкі пальці – зовсім не страшні. - Гав! – знову попрохав Тугрибек. - Та йду вже, йду… – кивнув його хазяїн. – Зараз каші тобі принесу. А цьому малюкові й ковбаски можна… Шматочок ковбаси виявився на диво смачним. Тугрибек же весело уплітав пшеничну кашку з величезної миски. - А я знаю, звідки ти взявся! – хитро примружився Бухтибай, взявши котика на руки. – Кружальце в тебе чорненьке навколо ока – значить, ти Сашко! Про тебе вся вулиця Довговуха знає. Як ти врятував отого Захарка, якого шайтан якийсь завжди під руку штовхає… чи під ногу. Ану, ходімо – я тебе додому до швачки Маринки віднесу. Герой… Звалився, бачте, на мою голову… Ось так – не припиняючи бурчати ні на хвилинку – Бухтибай доніс досить-таки втомленого котика до самісінького його дому. А там хазяйка Маринка саме накривала на стіл… На обід був суп, а потім – картопляне пюре з котлетами. Ласуючи шматочком котлети, Сашко дивувався: і як у такого маленького Бухтибая влізло стільки їжі? «Треба буде татові сказати, – подумав котик, уже згортаючись клубочком на колінах у хазяйки Даринки, – що не всі собаки злі. А ще спитаю його, хто такий цей Шайтан, який усіх кусає і штовхає… А наступного разу я все-таки дійду до Довговухого Зайця са-мо-стій-но… А якщо не дійду – значить, буде знов якась пригода…» | |
|
| |
| : 38 | | |
| : 0 | |