Ти моє сонце
Пролог


— Шехзаде!
Селім прокинувся від крику служниці за дверима. Голова тріщала по швах, а тіло боліло так сильно, що той не міг зрушити з місця.
— Прокиньтеся, шехзаде!
Він уже хотів було відповісти, але з горла вийшов лише хрип. Раптовий напад кашлю накотив гострою хвилею: у грудях стало відчайдушно боляче, він задихався; було відчуття, що він викашляє легені. Служниця з жахом кинулася за допомогою.
Все припинилося. Так, він знову міг дихати, хоч це й давалося йому насилу.
У покоях панувала темрява, подабичити щось не виходило, але навіть так йому вдалося впізнати це місце — Конья. Це його старі покої у Коньї. Як він тут опинився? І найголовніше: як він вижив? Після таких ран ніхто не виживає.
За дверима почулися крики, цього разу якийсь чоловік. Селім пам'ятає цей голос, але ніяк не міг збагнути, кому він належить.
Перед очима все пливло, і це було явно не через алкоголь. Після смерті дружини він більше не торкався вина. Останнє, що встиг помітити шехзаде, це те, як у його покої забігають стривожені слуги. Він втрачає свідомість.

***

Він пам'ятав усе. Він пам'ятав те, що ніяк не міг знати — пам'ятав своє майбутнє.
Хіба це можливо?
Його звуть Селім. Названий на честь свого грізного діда Селіма Явуза. Селім, третій шехзаде Султана Сулеймана. Четверта дитина одного з найбільших правителів світу.
Селім… У 17 років відправлений намесником до Коньї, а згодом у санджак Сарухан. Спадкоємець османського престолу. Селім, який став жертвою гніву та заздрості рідних братів. Селім, одного дня позбавлений братерської любові і турботи.
Він — Селім... Який знайшов порятунок для душі у забороненому. Шехзаде, якого врятував погляд коханої жінки — Нурбану. Вона, як і значення її імені, освітила темряву в його житті. Вона подарувала йому гордість і надію, велику опору — шехзаде Мурада, коханого сина, та чотирьох принцес.
Він — Селім… Одинадцятий Султан Османської імперії. Син Султана Сулеймана та Роксолани. Онук султана Селіма Грозного та Айше Хафси Султан. Народжений 1524 року. Селім, у крові якого тече велика слов'янська та могутня Османська кров.
Він — Селім... Він поплатився за свої гріхи. Його кохана померла прямо в нього на руках. Померла через його помилку. Він молився, зробив усе, що вимагалося від нього. Став тією людиною, якою його хотіли бачити рідні йому люди.
І Всевишній подарував йому ще один шанс. Зараз він знову шехзаде Селім. Знову їде до столиці, щоб почути рішення батька про спадкоємця престолу.
Хоча кого він дурить? Трон? Правління? Влада?
Він їде, щоби забрати її. І ніколи більше не відпускати.

I


Це, напевно, було не найкращим рішенням: вийти прогулятися ринком, поки всі в Топкапи чекають на приїзд його братів. Але там було досить сумно й сіро. Нічого жахливого в цьому немає, його батько, Султан Сулейман, теж любив блукати ринком, переодягаючись у звичайного купця і збираючи чутки, що ходять по столиці.
Було досить галасливо, кожен купець кликав до себе, презентуючи товар, і шехзаде, який звик до тиші палацу, був трохи розгублений. Зупинившись коло одного з продавців, що торгував випічкою, Селім озирнувся: навпроти продаються яблука різних сортів, вони так і приваблюють до себе покупця, ось там за рогом вже різноманітні тканини та взуття.
На перший погляд, проблем немає і справи у столиці йдуть на ура. Насправді, все набагато гірше, ніж він очікував побачити. Після смерті Мехмеда султан залишив політику і поринув у жалобу. Народ скаржиться, що довго немає походу, а отже немає грошей: яничарам доводиться брати в борг, а торговцям нема чим платити податки. Новини не з найкращих. Яничари знову бунтуватимуть, якщо нічого не зробити, Селім знав це якнайкраще. Вони досить небезпечні воїни і за свої права готові боротися навіть під страхом смерті і неодноразово це довели.
Контролювати таку армію дуже важко і шехзаде навіть позаздрив своєму братові Мустафі, у якого якимось чином вдалося сподобатися воїнам. Скільки б проблем вдалося уникнути, якби їх улюбленцем став він, Селім. Але, на жаль, це неможливо. Мабуть його паскудний характер і, за словами Баязеда, «боягузтво», яку сам Селім швидше назвав би логікою, не дуже до смаку хоробрим і відважним воїнам.
Так, занурившись у свої думки про нелегку долю султанського сина, Селім мирно прогулювався вулицями столиці, нічого не боячись і не приховуючи, без охорони. Хоч він і одягнувся досить скромно навіть для купця, але ці ганчірки не в силі сховати очевидне — твердий впевнений крок і постава одразу ж видавали його. Він наче написав на спині: «У мене купа грошей. Я дуже багатий. Пограбуйте мене.»
Принаймні так подумав чоловік за рогом, що стежив за ним уже дуже давно, але не встиг він навіть ступити й кроку в бік своєї жертви, як був притиснутий до землі якимсь незнайомцем.
— Що ви робите? Відпустіть мене! — закричав він, намагаючись зіпхнути негідника з себе.
— Що тобі потрібно від мого пана? — холодно спитав той. — Говори.
— Про що ти говориш, божевільний? Я просто проходив повз!
— Серкане, як закінчиш — наздоженеш нас. Наш пан не може бути сам, тут дуже небезпечно.
— Самий? — той, кого назвали Серканом, хмикнув, повернувся до того, хто говорить, і додав: — За ним десять наших хлопців буквально по п'ятах ходить. Це, на твою думку, мало, Ахмед–ага?
— Мало. Я поклявся захищати пана ціною свого життя і зроблю все можливе для його безпеки. А ти просто роби свою роботу.
— Зрозумів, не гнівайся. Ну що, ефенді, є пропозиції як швидше позбутися тебе?

***


— У мене були справи на базарі, але якщо ти йдеш у палац — ходімо разом, — Баязед йшов ринком і посміхався ніби маленька дитина. Ще б! Він нарешті зустрів Насуха–ефенді, його вчителя та хорошого друга.
— Як забажаєте. Тальки би ваш батько не дізнався про ваші прогулянки. Йому дуже… не подобається коли ви тікаєте з палацу,— Насух зробив паузу, на секунду відволікшись на те, як шехзаде хапає яблуко з кошика і кусає його. Приголомшений продавець не встиг навіть обуритися з цього приводу, як йому в руки засунули мішок із золотом.
— Батько нас і не бачить. Поясни Насух–ефенді, навіщо батько покликав нас?
— Призначена церемонія… — домовити чоловікові не дали, шехзаде застиг на місці як бовван і вражено вигукнув: — Дивись! Дивись! Це ж Селім?
Насух невдоволено насупився, не дуже любив коли його перебивають, але все ж таки подивився туди куди вказував його учень. З іншого боку дороги, де торгував тканинами Хасан–ага, справді стояв юнак дуже схожий на четвертого сина султана. Схожий, але чимось сильно відрізнявся чи ні? Шехзаде Селім, якого він знав, не тримався так впевнено при спілкуванні з кимось, трохи сутулився, ніби намагаючись приховати свій високий зріст і… Щось ще. Сказати точно чоловік не міг, бо минуло вже чимало часу з їхньої останньої зустрічі та спадкоємці підросли. Кілька хвилин тому він також не впізнав Баязеда.
— Не впевнений. Чому ви вирішили, що так?
— Думаєш я не впізнаю свого брата? Ми виросли разом,— обурився Баязед. — Давай підійдемо ближче, може почуємо про що вони говорять!

***


Проходячи повз різноманітних тканин для пошиття в основному жіночого вбрання, його погляд зачепився за червону шаль — дуже схожу на ту, що часто носила його Нурбану. Ця думка крутилась у нього в голові і ніяк не хотіла зникнути. Селім пам'ятав цю річ не просто так: його дружина ніколи не відчувала браку чогось, а особливо одягу та прикрас. Вбрання змінювалося щодня і його рідко носили більше ніж один раз, але ця шаль була чимось особливим. Після кожної їхньої сварки він знаходив у своєму ліжку цю річ, просочену ароматом її улюблених парфумів. Її ароматом. Він знав, що вона просила слуг залишати шаль там. Він чудово знав, що ним маніпулюють, тиснуть на почуття провини, але щоразу тримаючи хустку в руках і вдихаючи її пахощі, він переставав злитися на Нурбану, щоб вона не зробила. Це було як нагадування: весь цей час, які б жахливі вчинки він не зробив — вона була поряд з ним.
— Вам чимось допомогти ефенді?
Селім мав щось відповісти, але, на жаль, усередині його голови все ще був гармидер із думок. Тільки через хвилину мовчання він поглянув на чоловіка, що звертався до нього, і запитав перше, що спало йому на думку, оскільки питання цієї людини він прослухав:
— Давно торгуєте тут?
— Звісно, живу тут уже десять років і… — радісно заторохтів торговець, а Селім знову не слухав.
Було надто боляче…
Емоції, що вирували всередині при одному погляді на цю хустку, можуть ось–ось вирватися назовні. Довелося докласти величезних зусиль, щоб це не відзеркалилося на обличчі.
— Товар у мене якісний, це будь–хто підтвердить! — все не вгавав продавець,
не помітивши потрібну реакцію у покупця, чоловік замовк. Він бачить таке вперше: на перший погляд це звичайний нічим не примітний юнак, але… чому поряд із ним панує така атмосфера? Цей погляд Хасан впізнав одразу. Погляд сповнений відчаю та болю від втрати когось дуже важливого. І рани на його серці ніяк не можуть загоїтися через…
— Вас мучить почуття провини?
Питання виявилося настільки несподіваним, що Селім дозволив на секунду своїй масці байдужості впасти і на його обличчі з`явилося щире здивування.
— Звідки…
— Я вже старий і багато чого бачив. Можете мені не вірити, але я розумію ваші почуття, тому що відчуваю те саме. Моя дружина Хелена померла кілька років тому, залишивши нас із донькою самих. Я досі не можу пробачити собі, що дозволив цьому статися. Ви молоді, не варто мучити себе. У нас є ті, хто любить нас і щоб не сталося, ми повинні продовжувати жити заради них. А ті, кого ми любили, але втратили, продовжать жити у наших серцях.
— Ви маєте рацію, — усміхнувшись, шехзаде забрав хустку, поклав на її місце мішечок з грошима і рушив далі.
— Стривайте, ефенді, тут дуже багато!
— Ні. Все як слід. Спасибі за все.
Незабаром він знову зможе обійняти її. І він більше не допустить смерті близьких йому людей.
Треба повертатися до палацу.

II


— Не думав, що сумуватиму за паперовою роботою, яку терпіти не міг у минулому, — зітхнув Селім, сумно оглядаючи свій практично порожній стіл.
Правду говорила його матінка: «Згодом людина звикне до всього».
Раніше папери здавались йому кошмаром. Найважчими були перші роки правління, коли в його оточенні не було відданої людини, якій можна довіритися, тоді він займався паперами самостійно. Хоч йому на стіл потрапляли тільки готові результати, роботи ставало не менше: довкола панував справжній хаос і розібратися хто має рацію, а хто просто нахабно бреше — було досить важко.
А все через його батька… Колись Великий Султан Сулейман через свій вік уже не вселяв у своїх підлеглих страх і покірність — в імперії процвітала корупція. Селім витратив цілих три роки, щоб вивести цей бур’ян з його «саду» і посадити щось гоже. Він правив Османською імперією дуже довго і багато що встиг поміняти.
Тепер було досить складно звикнути до думки, що всього цього вже немає і він знову опинився на самому початку свого шляху. Щоправда, у тому, що сталося, більше плюсів ніж мінусів. Селім зачепився поглядом за своє відображення в дзеркалі: все ніяк не міг звикнути, що його волосся ще не торкнулася сивина, а на обличчі відсутні зморшки.
Залишити провінцію без дозволу батька він не міг, та й не було сенсу — його Нурбану була ще на батьківщині.
Рівно рік до їхньої першої зустрічі.
Чому так багато?
У свої сімнадцять Селім наївно вірив, що чудово справляється з довіреною йому посадою, але зараз, маючи величезний досвід управління та ведення зовнішньої та внутрішньої політики в імперії, він був повністю впевнений, що всі ті роки в Коньї його дуже віртуозно водили за ніс і якщо би всі махінації розкрилися — йому було б не дуже солодко. Мало хто з важливих осіб боявся нового санджак–бея, призначеного повелителем — надто юний він був, тому правил і законів вони дотримувалися лише тоді, коли їм це було вигідно. Від нудьги колишній султан вирішив поганяти собак, що почали переходити дозволену межу і творили вже все, що заманеться. Через півроку собак вдалося приручити. Були звичайно й спроби бунту, але їх ватажка вдалося дуже швидко знешкодити і обезголовити, за законом звісно, у науку іншим.
Про цю ситуацію він звісно ж розповів і Султану у своєму листі.
Керувати санджаком після довгого правління на троні було нелегко. Важко стримувати себе, щоб не переступити межі дозволеного для шехзаде. Його батько був дуже строгий і не любив бунтівників. Один невірний крок і тебе відразу почали б підозрювати у зраді. Баязед і Мустафа були улюбленими синами Сулеймана, але їхня самовпевненість зруйнувала це кохання. Якщо десятий султан так легко зміг страчувати улюблених дітей, то що він зробив би з Селімом?
Неприємні спогади перервала служниця, що увійшла до нього в покої.
— Шехзаде, я передала ваше прохання шехзаде Джіхангіру. Він чекає на вас.
— Дуже добре, Джанфеда–калфа. Тоді не змушуватиму брата довго чекати.

***


«Шехзаде Селім хоче бачити вас.»
Джихангір дуже здивувався раптовому бажанню Селіма, раніше він дуже мало часу приділяв своєму хворому молодшому братові, а зараз, не встиг приїхати до столиці, негайно просить про зустріч. Це здавалося нереальним. Це точно не сон?
Різка зміна в поведінці старшого брата лякає, але відмовитися без особливої причини він не міг. Так, шехзаде цілком міг збрехати про своє самопочуття і йому повірили б, тому що він з дитинства страждає від болю. Прекрасним нагадуванням того, що він каліка, є просто величезний горб на спині юнака. Тільки ось… совість, до якої ще підключилася цікавість, не дали йому це зробити.
Тому він погодився і, як тільки за служницею зачинилися двері, ущипнув сам себе для перевірки. Ні, не сон.
Селім, здається, примчав у покої Джихангіра одразу, як отримав позитивну відповідь, ніби був точно впевнений, що брат не відмовить йому.
Що з тобою? Що ти задумав? Чому ти такий? Ти справді мій брат?
Яскрава радісна усмішка і м’які обійми були великою несподіванкою для бідного хлопця і, після вітання, він кілька секунд спантеличено розглядає помітно змужнілого Селіма в пошуках будь–якої відповіді на ті численні питання, що пробігали в його голові цього вечора.
Його брат, напевно, збожеволів.
— Ти зблід, — після довгого мовчання Селім заговорив першим, радісний вираз його обличчя повільно змінився на стривожений. — Якщо ти погано почуваєшся, я піду.
— Ні! — відповідь Джихангіра вийшла досить різкою, але в той момент, юнак хотів зупинити брата, який уже розвернувся до виходу, у будь–який спосіб. — Все в порядку. Я просто втомився за день. Ми дуже давно не бачились. Повечеряй зі мною.
— Чудова ідея. Ми справді давно не бачилися. Стільки часу минуло, напевно, у тебе є про що розповісти.
Вечеря затяглася до глибокої ночі. Спочатку Селім здавався якимось чужим: він говорив упевнено, багато жартував і сміявся, сперечався з ним, але без крику; щиро здивувався відсутності у Джихангіра наложниць і знову примудрився приголомшити брата тим, що підготував як подарунок трьох чудово навчених дівчат на його смак.
— Вони дуже гарні, — запевнив він і його усмішка, здається, стала ще ширшою. — Можеш не сумніватись.
Наприкінці, коли його, все ще дуже галасливий, старший брат уже йшов, Джихангір подумав про те, що Селім, швидше за все, просто подорослішав, а не з'їхав з глузду. І такий брат, якщо бути чесним, подобався йому більше, ніж інший.
Цієї ночі Джихангір вперше за стільки років так швидко і легко заснув. Жаль і страхи, що мучили його майже щоночі після від'їзду братів у санджаки, зникли.

З ранку Селім був не в настрої. Одяг здавався надто незручним і задушливим, їжа якась несмачна, а служниці надто повільними. Одна з них навіть примудрилася вивести його: притяглася до нього в покої з вином, та ще й з таким важливим виглядом, ніби за це їй винні мішок золотих — не інакше. Мабуть почула десь те, що старший син Юрем Султан любитель вина і вирішила, що таким чином зверне на себе його увагу.
Раніше він махнув би на це рукою і просто вигнав нахабну дівчину, що так невдало натиснула на болюче місце. Сьогодні був явно не її день: колишній султан Селім був страшний у гніві так само, як і його батько і не пошкодував навіть бідних євнухів, що через дурість впустили її у покої.
У гарем, до матері, він йшов наче на війну і своїм похмурим обличчям налякав одну з наложниць, що прибігли подивитися на нього. Бідолаха знепритомніла, тільки помітивши його. Інші, більш стійкі, спочатку шанобливо вклонилися, злякано ховаючи очі в підлогу, а потім ще довго захоплено перешіптувалися.
— Доброго ранку, Валіде, — привітався він. — Міхрімах.
— Сину, я зачекалася, — Юрем Султан несхвально похитала головою. — Чому так рідко писав мені?
«Тільки не треба вдавати, що переживаєте.»
Селім спохмурнів ще сильніше і старанно гасив всередині полум’я злості до цієї жінки, що називала себе його матір’ю. Скільки проблем у нього було через неї. Починаючи з неврівноваженого молодшого брата Баязеда, якого вона так відчайдушно захищала і всіма способами проштовхувала до такого бажаного трону, не шкодуючи навіть старшого сина, що часто використовували, як живий щит. І закінчуючи ворожнечею з його Нурбану, що не хотіла підкорятися. Навіть після смерті вона примудрялася псувати йому життя, залишивши після себе негативно налаштовану проти нього сестру та її чоловіка, візира Рустема пашу.
Настрій з позначки «погано» різко опустився до «гидко», хоча, здавалося куди гірше.
— Не хотів турбувати вас занадто сильно, — спокійно збрехав він. Які листи? Прокинувшись у цьому часі, він насамперед зайнявся справами санджака, виправляючи свої попередні помилки. Часу та бажання на такі дурниці не було.
— Чула ти відвідував Джихангіра. Чому до мене не зайшов? — все не вгамувалася султанша.
— Було вже досить пізно, — цього разу брехати не довелося, адже з Джихангірових покоїв він вийшов далеко за північ.
Юрем Султан мовчки посміхалася, переглядаючись із дочкою і чогось чекала. Селім здогадувався, що саме: зараз має прийти Баязед.
— Сподіваюся, ти вже бачив батька?
— Ні. Він хоче поговорити з усіма відразу.
Згадавши те, як завжди поводився з ним брат, Селіму різко захотілося якнайшвидше звідси втікти, щоб ніяк не перетнутися з ним, але не вийшло — його улюблена матінка все ніяк не хотіла відпускати свого сина і продовжувала завалювати шехзаде питаннями про санджак і здоров’я, поки в двері не постукали.
— Мамо!
Баязед залетів у покої матері і відразу ж кинувся обіймати її, паралельно розповідаючи щось про дорогу і подарунки, їх виявилося більше ніж минулого разу. Селім подумки підрахував вартість усього й хмикнув: малюк Баязед мав чудову здатність залазити в борги через необдумані витрати, а потім усю провину скидати на інших. Дуже гідна якість для спадкоємця.
Для пристойності Селім ще трохи посидів у покоях матері, намагаючись ніяк не реагувати на шпильки Баязеда. Коли терпіти вже не було сил, він підвівся з місця, шанобливо кланяючись:
— Валіде, з вашого дозволу я піду, — на його слова навіть ніхто не звернув уваги, тому шехзаде спокійно вийшов.

***


Увечері Султан покликав їх на вечерю. Селім був радий цьому, адже не бачив свого батька вже дуже давно і сьогоднішня зустріч змушувала колишнього майбутнього Султана переживати. Коли він прийшов, біля дверей уже чекали Мустафа і Баязед, що з появою брата відразу стали як грозові хмари, і наймолодший — Джихангір, єдиний, хто здавалося б щиро зрадів йому.
— Брате.
— Доброго дня, Джихангіре, — він м’яко посміхнувся, обережно обіймаючи молодшого брата. — Як ти?
— Погано, — удавано жалібно відповів той. — Та книга, що ти приніс минулого разу була надто цікавою, я так і не заснув тоді.
Коридором рознісся дзвінкий сміх Селіма.
— Давно не бачилися, Селіме, — до братів підійшов старший син Султана –Мустафа.
— Справді давно.
— Як ти…
Домовити Мустафі не дали, з покоїв Повелителя вийшов євнух, щоб повідомити шехзаде про те, що султан може їх прийняти. На хвилину на обличчі старшого проскочило невдоволення, ніби те, що він хотів запитати, цікавило його більше, ніж довгоочікувана зустріч з батьком. Однак він швидко взяв контроль над емоціями і, якби Селім був невинним юнаком, то точно б вирішив, що йому здалося. Така поведінка дуже насторожувала.
Коли вони увійшли, Правитель усіх континентів сидів на своєму троні, задумливо перебираючи бороду, і здається про їхній прихід зовсім забув.
«Я дуже радий бачити тебе, старий, через стільки років!» — подумав Селім, розглядаючи свого батька з ніг до голови. Радість наповнювала його груди і він не міг не посміхнутися від усвідомлення того, що дорога йому людина жива і здорова, хоч і виглядала трохи втомленою.
Султан підняв на них туманний погляд і повільно пройшовся по кожному із синів та зупинився на Селімі. Байдужість змінилася на зацікавленість і незабаром зморшки на обличчі Сулеймана розгладилися, а обличчя потеплішало. Погане передчуття, що з’явилося з самого ранку, посилилося.
Щось було не так.
Мустафа, який, мабуть, нічого дивного не помітив, став перед Султаном на коліна і щось говорив. Що саме Селім уже не слухав, у голові він ретельно перебирав усі можливі причини дивної поведінки цих двох. Мабуть, у його оточення зуміли влитися і шпигуни. Шехзаде подумки зробив собі позначку в голові «розібратися з цією хворобою» і бажано якнайшвидше.
Незабаром підійшла і його черга на обмін люб’язностями.
— Повелителю.
— Як твої справи, синку? Я чув ти був хворий, — його обличчя було похмурим, а рука м’яко лягла Селіму на плече.
— Все добре. Зараз я в повному порядку, тату.
— От і добре.
Вечеря розпочалася спокійно. Всі насолоджувалися смачною їжею та приємними розмовами. Селім сидів як на голках, весь час стримуючи себе, щоб не показати якусь із звичок його минулого життя.
Що він міг робити, коли був шехзаде, а що вже дозволялося як Повелителю?
Його батько, на якого Селім намагався дивитися рідше, кидав на нього зацікавлені погляди і ставив надто багато запитань. Вдруге за день Селім відчув себе полоненим на допиті.
— Дуже часто люди люблять зловживати своєю владою. У таких випадках їм потрібно призначити гідне покарання, — після цих слів Селім помітно напружився. — Чи не так, Селіме?
Всі зацікавлено повернулися в його бік і затихли, чекаючи на відповідь.
— Ви маєте рацію, Володарю, — Селім шанобливо опустив голову. — Я перепрошую, що потурбував вас тоді.
— Страта Хаджі–бея не була помилкою, сину мій, але добре, що ти повідомив мені про це.
Баязед невдоволено скривився, у Мустафи трохи здригнулася усмішка на обличчі і тільки Джихангір сумно видихнув, явно уявляючи себе на місці санджак — бея.
— Як ти виріс, зовсім недавно ти боявся виду крові, а зараз власноруч караєш винних, — радісно зауважив Султан.

***


— Хвилюєшся? Це нормально, — після вечері Селім заговорив першим. — Я теж переживав тоді. Просто уяви, що довкола нікого немає.
— Не розумію, навіщо це все, якщо я…
— Джихангір! — закричав Селім, перервавши його тираду. Далі вони пішли мовчки, хоч брат і хотів щось сказати, але мабуть навкруги було надто багато зайвих вух.
Перекошене від злості обличчя старшого брата змусило заворушитися слуг, що супроводжували шехзаде. Аги, спотикаючись об повітря, але не зменшуючи швидкості приготували закуски, прибралися і поспішили покинути покої, так безшумно, немов привиди. Джихангір із подивом помітив, що якість виконаної роботи навіть на краплю не погіршилася, а навпаки стала навіть кращою.
— Брате, — покликав його Джихангір, бо старший продовжував мовчки свердлити поглядом стіну напроти нього, навіть коли вони залишилися самі. — Брате!
— Не смій більше казати таке. Навіть думати не смій, — було видно, що той намагається заспокоїтись, але пригнічуючи емоції Селім робив тільки гірше. Холодний, ріжучий як ніж,0000 погляд налякав Джихангіра настільки, що той застиг на місці без можливості вимовити жодного слова.
Тепер його старший брат так сильно нагадував йому їхнього батька.
— Ти народився шехзаде. Хто б що не казав, ти — частина великої Османської династії. Ти не повинен нікого слухати і схилятися лише перед Султаном. Ти спадкоємець володаря всього світу. Пам’ятай про це. Не забувай ніколи.
— Та який я спадкоємець! Навіть шаблю підняти не спроможний. Просто потвора. Хто визнає такого шехзаде?
— Тобі не треба нічого доводити, бо ти вже довів свою значущість. Коли зникла валіде, ти став для Володаря тим якорем, що втримав його в цьому світі. Ані я, ані Міхрімах, ані Баязед, Мехмет чи Мустафа, а ти! Повелитель поважає твій розум і мудрість. Твої слова для нього означають більше, ніж слова інших. Перестань боятися і допоможи нашому володарю прожити довге життя. Йому як ніколи раніше дуже потрібна чиясь підтримка.
— Але як же валіде?
— Думки Юрем Султан зараз дуже далеко, — похмуро відповів Селім.
Молодший шехзаде зрозумів, до чого хилив його брат. Їхня любляча дбайлива матінка померла разом зі своїм первістком Мехметом, що несподівано помер від віспи, але вона не вірить, що це так, думає його хтось убив, тепер ця жінка хоче тільки помсти і вона ні перед чим не зупиниться.
— Дякую, Селіме, — Джихангір обійняв його, подумки дякуючи Всевишньому, що подарував йому такого старшого брата.
Селім погладив його по голові, м’яко посміхаючись:
— Ну, ну, братику. Ти зараз роздавиш мене.
Джихангір вперше за стільки років почував себе впевненіше. Це почуття було дуже дивним: воно ніби рятівна священна вода, що загасила той вогонь у його серці і подарувала йому друге життя. Начебто брат відокремив частинку своєї впевненості, насильно вселив йому і вона, як паразит, пустила коріння в кожному куточку його суті.
Він зробить це. Він перестане боятися.

III


Церемонія вручення шаблі пройшла без подій. Наймолодшого з синів Султана Сулеймана нарешті офіційно визнано спадкоємцем.
Через втручання Селіма — майбутнє змінилося: всі сумніви та страхи в голові Джихангіра відступили на задній план, і йому без проблем вдалося закінчити церемонію, не забувши слова клятви, яку він мав вимовити на очах у всіх.
Батько був задоволений впевненістю молодшого сина і ввечері покликав його до себе, аби разом розділити вечерю і поговорити. Селім цьому ще сильніше зрадів, адже йому нарешті вдасться розібрати листи з санджаку від Касима–аги і дочитати цю бісову книгу, яку він тягає з собою вже два місяці, але через зайнятість і набридливих людей далі половини так і не прочитав.
Його надії на спокійний вечір зруйнував Рустем–паша, Великий візир імперії Османів, зать династії і права рука його матері. Рустем був рідкісним змієм. Шкідник, який прагне безмежної влади та багатства, чий шлях усіяний трупами слабших суперників. Свого він домагався з особливою старанністю, наприклад, весілля з коханою дочкою Султана— Міхрімах, за спідницю якої він учепився, як кліщ і не відпускав аж до своєї смерті.
Чи любив він свою дружину чи йому так подобався титул зятя династії?
І те, й те. Селім не повірив би в це ніколи, але перед стратою єдине, про що хвилювався цей змій — благополуччя дружини та дітей. Останньою волею цієї людини було скасування страти його дружини, звинуваченої у вбивстві.
«Дозвольте взяти весь гріх на себе, Повелителю.»
Який наївний він був, коли повірив у їхні обіцянки та помилував сестру. Навіть вигнання і позбавлення титулу не допомогло цій жінці прийти до тями, швидше тільки розлютило. Братовбивця, а потім ще й убивця її коханого чоловіка — скільки чудових приводів для замахів.

— Що вас привело сюди, Паша?
Не зводячи з Рустема прямого абсолютно прозорого у своїй загрозі погляду, Селім покрутив у руках листа, читання якого він так і не закінчив, перерваний цим змієм. Чоловік здригнувся, але обличчя зберіг.
— Ви маєте знати, шехзаде, наш Повелитель незабаром призначить нового санджак–бея Маніси, — на цю заяву Селім роздратовано видихнув — все його оточення раптом занепокоїлося про поінформованість старшого сина Хасекі про плани батька. Подібна увага не нова, на той час все було так само, але з однією маленькою відмінністю — зараз усі дуже хочуть йому догодити, показуючи свою безмежну вірність, через помітну зацікавленість батька його справами. — Він нікому не повідомляє своє рішення, я сам дізнаюся його тільки на зборах.
— І? — Селім лише злегка підняв брову, і цього вистачило, щоб паша, як би він не намагався зберегти самовладання, опустив очі, судомно згадуючи, що він хотів сказати.
— Ним можете стати і ви, шехзаде, — Рустем, покриваючись потом, опустив голову понижче, ніби над нею був занесений гострий меч, готовий опуститися і відрубати нещасну голову чоловіка за одне невірне слово.
— Знаю, — пирхнув спадкоємець, з усмішкою спостерігаючи, як витягується обличчя чоловіка. — Відповідь мені давно відома, паша, і ви її теж знаєте.
Майбутнє стало непередбачуваним. Як би йому не хотілося щось приховати — рано чи пізно це вилізе назовні. Селім боявся лише одного, що через всі ці зміни його майбутнє зміниться в гіршу сторону. А раптом у житті так і не з’явиться Нурбану?
Їхню першу зустріч він не запам’ятав, про неї йому розповіла його дружина пізніше, будучи вже наложницею. Він не хотів зважати на свою параною, але вона істерично волала всередині нього, шкреблася, замкнена на сотні замків. Більше чекати він не має наміру: вже сьогодні Білги–калфа отримає наказ на пошуки венеціанської рабині для його гарему.
— Сюмбюль–ага.
— Що таке, калфа?
— Я тут за наказом шехзаде Селіма.
— Що бажає наш шехзаде?
— Велів підготувати йому нових наложниць, — Білгі хитнула головою у бік дівчат, що вели на огляд до лікарки, на що ага тільки хмикнув. — Чула тут і венеціанки є? Які з них?
— Є кілька, але як так можна? — вигукнув він. — Вони не навчені ще зовсім. До того ж, Юрем Султан уже розпорядилася підготувати спадкоємцеві нову наложницю. Відправимо поки її, нехай потішить його сьогодні ввечері.
— Я особисто займусь їхнім навчанням, — сказала, як відрізала. — А тобі радила б не ризикувати: останнім часом у спадкоємця поганий настрій. Чи чув, що трапилося з тією хатун?
Від спогадів Сюмбюля добре струснуло: цю дурну жінку висікли на фалаку, та так, що ходити вона нормально не зможе ще тижнів зо два, доки рани не загояться. Ризикувати йому не захотілося, тому через години три перед Білгі стояли троє дівчат, дві з яких брюнетки. Оглянувши їх з ніг до голови, калфа закивала — гарна лазня і охайний одяг творить дива. Під шарами бруду та пилу сховали справжніх красунь.
Погляд зачепився за одну з них.
— Як тебе звати?
— Валерія, — чемно кланяючись, відповіла дівчина посередині. Калфа схвально закивала: чемна, розумна, та й не дурна собою.
Друга дівчина, що була трохи вище за інших, назвалася якимось довгим незрозумілим словом, тому калфа, не бажаючи щоразу напружувати голову, дала їй інше ім’я.
— Хандан. Це твоє нове ім’я — запам’ятай його.
— І ти? — звернулася калфа до останньої дівчини, але та вперто мовчала.
— Синьйора, — та, що назвалася Валерією, спробувала допомогти останній одуматися.
«Аристократка.»
Білгі стикається з таким не вперше і їй чудово відомо — ці горді птахи починають слухатися тільки тоді, коли обірвеш їм крила.

***


Дівчата спокійно обідали після занять. Валерія, що вже встигла налагодити стосунки з оточуючими, потягла свою синьйору за один із столиків і взялася за їжу.
— Пощастило вам, — зітхнула одна з рабинь, дивлячись на них.
— Чому ж це? — щиро здивувалася Валерія.
— Вас готують у наложниці до молодого шехзаде, а нам тут вічно гнити в цьому гаремі, просиджуючи молодість, чекаючи на весілля, — після цієї фрази атмосфера навколо погіршилася.
— Що такого поганого у весіллі, хатун? — обурилася інша, що сиділа поруч.
— А ти думаєш тебе за красеня віддадуть, Дефне? — засміялася дівчина у відповідь. — Старий буде й слабенький.
Хандан, одна з тих, кому, як сказала дівчина, «пощастило» з надією звернулася до неї:
— А ти бачила його?
— Кого?
— Ну, — венеціанка трохи зам’ялася, згадуючи слово, яким величали її нового пана. — Шех…
— Шехзаде?
— Так, так, — закивала вона. — Як він виглядає?
— Звичайно! — вигукнула раніше названа Дефне, калфа шикнула на неї, і та заговорила тихіше. — Мені одного разу пощастило і я допомагала прибирати в його покоях. Я…
— Про кого вони? — прошепотіла Сесілія своїй колишній служниці.
— Білги–калфа казала нам, що шехзаде — це сини їхнього правителя, — так само пошепки відповіла та, продовжуючи слухати розповідь тієї рабині.
— Принц?
— Так, принц, — відмахнулася та.
Сесілія ще погано розуміла цю мову, як би вона не намагалася — слова в голові плуталися і наприкінці дня вона ніби розколювалася на частини. Дівчина не могла зізнатися в тому, що не така талановита, як її служниця, навіть сама собі. Хоч це і було правдою: звичайна простолюдинка з надзвичайною внутрішньою силою і дивовижною чарівністю була просто переповнена талантами. І їй, Сесилії Веньєр — Баффо, було по–справжньому завидно, дивлячись на Валерію.
В гаремі, як і раніше, було шумно, калфа, що стежила за ними, кудись поспішно помчала, тому дівчата дозволили собі розслабитися і попліткувати.
— Я знаєте, що чула? — все не вгамувалася світловолоса Дефне, здається, що та не затихала ні на мить. І звідки їй це все відомо? — Кажуть, Повелитель призначить нового санджака–бея Маніси.
— Ясна річ, що туди відправлять найстаршого шехзаде Мустафу.
— Ти справді так думаєш? — запитала Дефне. — Може туди когось іншого відправлять?
Сесілія задумливо закусила губу і пошкодувала, що не слухала вчителя, коли було потрібно. Валерію, як на зло, забрала калфа. Задати питання, що цікавить її, було просто нікому. Друзів у цьому місці в неї не з’явилося.
З іншими дівчатами вона мало спілкувалася, боячись здатися неосвіченою недотепою на тлі своєї колишньої слуги. Дівчата, мабуть, вирішили, що вона просто пихата вискочка і намагалися її ігнорувати, а якби не суворий нагляд Білги–калфи, можливо, зробили б ізгоєм.
Навіть Олівія — законна дочка її батька, завела тут подруг, хоча ніколи не славилася гарним характером, інші дами з порядних сімей герцогства намагалися обходити її стороною через чутки про істерики молодої синьйори.
Нині Олівія вже інша.
«Олівія померла, тепер я Хандан!» — так вона заявила відразу після розмови з тією калфою і після цього говорила з нею нейтрально, відкинувши все своє минуле. Сесілія не могла повірити в те, що її сестра так просто відмовилася від усього, від усіх тих речей, про які їй, позашлюбній дитині губернатора, можна було тільки мріяти.
Ще з раннього дитинства Сесілія знала, що буде продана за договором за якогось багатого дворянина, щоб підвищити вплив її батька і дати сім'ї нових союзників. І ця людина не була б молодою чи красивою. Юна Сесілія не отримала б того кохання, що описували в книгах, які дуже любила читати її матінка. Вона просто інструмент.
Але не Олівія! Законна дитина. Кохана донька. Це дитя чекало велике майбутнє — так завжди говорила їхня нянька.
Тоді чому? Чому вона змирилася? Чому здалася?
— А чому Маніса так важливо? — голос трохи тремтів від хвилювання і Сесілія була не впевнена, чи правильно вимовила всі слова. Запанувала тиша, дівчата шоковано переглядалися, адже це вперше, коли горда венеціанка звернулася до них.
— Той, хто керуватиме там, визнається спадкоємцем престолу, — Дефне говорила повільно, щоб потім знову не повторювати. Всі стикалися з такою проблемою і, на диво, ставилися до цього з розумінням.
— Кронпринц?
— Так, — погодилася інша. — Це означає, що наш Падишах бачить у ньому свого наступника.
У неї є маленький шанс стати людиною в цьому страшному світі.
Сесілія ніколи не думала, що радітиме таким дрібницям, як можливість побачити яскраве, усипане зірками небо та дихати свіжим нічним повітрям. З палацу рабинь просто так не відпускали, в сад могли виходити тільки ті дівчата, які, закінчивши навчання, були відправлені на службу «королівській» сім'ї чи фаворитки.
Сесілія дуже хотіла вийти, тож вирішила ризикнути. Підкупити варту було просто, гроші їм, як наложницям, сплачували без запитань. Синьйора тоді дуже здивувалася і навіть запитала про це калфу. Білги, хоч і не любила повторювати те, що вже було сказано, але дівчині спокійно пояснила. Жінка помітила різку зміну поведінки венеціанської рабині та заохочувала її інтерес до навчання.
Вона наложниця, навіть якщо ще жодного разу не бачила свого пана.
Венеціанка помітила, як у жінки промайнув якийсь дивний вираз обличчя, ніби та згадала щось важливе. Це здалося дивним. Трохи пізніше Валерія повідає їй про те, що калфа вирішила відправити одну з них на хальвет. Сесілія не розуміла, чому та так радісно про це говорила, адже одна з них повинна буде провести ніч із зовсім незнайомим їй чоловіком. Валерія на зауваження колишньої пані чомусь ображається і йде.
— Я думаю вас точно не виберуть, синьйоро!
Повільно йдучи доріжкою, Сесілія радісно посміхалася. Сад у Топкапи був просто прекрасний навіть при світлі смолоскипів. Як же хотілося прогулятися тут вдень і насолодитися сонцем, слухаючи щебетання птахів. Поки що це було неможливо.
— Хатун, ти що тут робиш?
Дівчина злякано сіпнулася, погляд бігав у пошуках укриття та того, хто знайшов її. Він, як не дивно, посміхався до неї.
— Тобі не можна тут бути в такий час, — його чарівний голос зачарував її. Він підійшов ближче, щоб роздивитися обличчя порушниці, і щось дивне промайнуло в його очах, те, що Сесілія не змогла визначити. Він ніби… впізнав її?
Його очі розширилися від подиву, дівчина не могла зрозуміти якого вони кольору, у темряві вони здавалися чорними. Розумніше було б бігти від нього, сховатися і вдати, що нічого не трапилося. Чоловік не зможе її знайти, у гарем його не пустять — вона жодного разу не бачила там чоловіків. Тільки євнухи, а цей на євнуха аж ніяк не схожий.
Чому тоді вона продовжує стояти?
— Вибачте, — тихо шепоче венеціанка і робить крок назад, але чудово розуміє, що вже пізно йти.
Чоловік опиняється поруч із нею так швидко, що Сесілія тільки охає від переляку. Вперше вона так близько з чоловіком, він притискає її до себе і щось шепоче, занадто швидко для неї, гладить її по голові і дивиться прямо в очі, посміхаючись. Вперше на неї дивляться таким поглядом. Вперше хтось торкається її. І це здається таким правильним, ніби так і має бути.
Ні. Це не правильно. Вона відскакує від нього, ніби ошпарена і швидко мотає головою.
— Не можна, — єдине, що їй удалося згадати в такій ситуації. — Не можна.
— Пробач, налякав тебе? Я здається помилився, — їй важко вдалося розібрати, про що він говорив, не дивно, що у відповідь вона несвідомо видала відповідь рідною мовою.
— Повільніше, будь ласка.
За таке, як правило, карали, тому що в османському палаці ви повинні говорити тільки на турецькій або ж мовчати.
— О. Я перепрошую, що налякав вас, сеньйора. Ви дуже схожі на мою сестру. Я переплутав, — Сесілія ахнула від подиву, коли незнайомець без жодних проблем перейшов на італійську, адже донедавна вона вважала всіх турків варварами, що не поважатимуть чужої культури та мови. Венеціанка мало не заплакала — так приємно через стільки часу почути рідну мову.
— Нічого страшного.
— Раджу вам не розгулювати вночі в таких місцях, чув охороні тут не вистачає виховання, і вони чіпляються до дівчат з усілякими непристойностями.
— Я гадаю, що зустріла добре вихованого джентльмена.
Губи незнайомця повільно розтяглися в усмішці, а очі пустотливо, по–хлопчачому заблищали.
— Ви впевнені? — розсміявся він у відповідь.
— Правду кажучи, на вулиці я відчула справжнє полегшення, — різко змінила тему вона.
— Вам не подобається палац?
Він повернувся до маленького ставка в центрі саду й неквапливо повів Сесілію в той бік.
— Ні, що ви, дуже подобається, — швидко відповіла дівчина, боячись, щоб ненароком не роздратувати співрозмовника, якось ображаючи його дім. — Як би чудово там не було, я рада можливості ковтнути свіже повітря. Давно я не бачила зірки.
— Любите зірки?
— Вони нагадують мені про мій дім, про матір, — з тугою промовила вона. — А ще. Лише не смійтеся. Я вмію ворожити по ним.
Він зупинився, змушуючи зупинитись і свою супутницю, і повернув до неї голову.
— Ворожити? — здивовано вигукнув він. – Може поворожите мені?
— Я б із задоволенням, але мені час повертатися. Мене покарають, як побачать.
— І справді, — погодився незнайомець. — Вас проводити?
— Не варто.
— Що ж, до зустрічі, синьйоро, — ще ширше посміхнувся чоловік і злегка вклонився, дивлячись їй прямо в очі.
Вже в гаремі дівчина зрозуміла, що зробила фатальну помилку. За зустрічі із чоловіками тут можуть страчувати, а вона так радісно воркувала з одним із них. Думаєш, пошкодує тебе та не видасть? Сподіваєшся, що він теж відчув те дивне притягання, що було між вами? Не будь таким наївним дівчиськом!

IV


«Історія повторяється», — подумав Селім, коли, натрапивши на Баязеда та Матракчі, знову вислуховував дорікання брата у свій бік. І знову погодився зіграти в цю дурну гру, що ще з минулого життя ненавидів усією своєю душею.
Він хотів дати братові потішити своє его, дати йому виграти. Може тоді б він перестав вередувати, як дитина? Пересвідчитись, що його старший брат, як він і думав, недостойний і заспокоїтися.
Тільки Баязеду цього було недостатньо. Він бавився з ним ніби з дитиною. Баязед усміхнувся, а Селім раптом відчув, що втрачає контроль над ситуацією. У грудях неприємно тягнуло.
Один. Він підвищує відстань між ними.
Два. Баязед радісно регоче, але зненацька замовкає, коли натикається поглядом на похмуре обличчя Повелителя, ща стежив за їх грою з тераси.
Три. Селім робить глибокий вдих і видих і натягнуто посміхається, потроху заспокоюючись.
Чотири. Баязеда це виводить і він немов одержимий кидається на брата, але вже з кулаками.
П’ять. Молодший лежить на землі і люто гарчить, брикаючись, у спробі скинути з себе Селіма. Насух робить різкий крок уперед, але застигає на місці, зустрівшись з порожнім поглядом старшого шехзаде.
— Не йди за емоціями, брате. Не вони керують тобою, а ти мусиш керувати ними, інакше дуже швидко помреш.

***


— Нам варто бути обережними, — колишній правитель Османської імперії, а зараз просто спадкоємець цієї самої імперії, сидів в оточенні вірних йому людей. — Повідомте Еміну–азі про все.
— У мене є один воїн на прикметі, доставить лист у найкоротший термін.
— Інформація не має потрапити до чужих рук.
Ахмед–ага, той, хто вже кілька місяців дбає про безпеку шехзаде Селіма, невдоволено насупився, здогадуючись на що натякає його пан. Довіряти комусь — крім цих двох, він так і не навчився.
— Шехзаде, без належної охорони ви не зможете вирушити на полювання. Запевняю вас, на цю людину можна покластися, — заспокійливо прогудів Ахмед.
— Вперше згоден із цим занудою, — перебив його Серкан, який до цього мовчав. — Ви стали новою мішенню для послідовників «Його Витонченості». Готовий руку на відсікання віддати — буде черговий замах. Заради вашого захисту, ми обидва повинні бути поряд з вами.
Ахмед, уже звиклий до подібних витівок найманця, ніяк не відреагував на образу в його бік, цікавила його лише ненависть до старшого сина Султана Сулеймана, бо кожного разу, коли розмова хоч якось стосувалася Мустафи, Серкан забував про ті крихти виховання і стриманості, що в нього були, і поливав цього шехзаде помиями, навіть не соромлячись, що його чує їхній пан. Дізнатися причину, на превеликий жаль, Ахмед не зміг. Сам найманець на питання подібного характеру реагував досить гостро, а шехзаде Селім, який точно знав причину, говорити про це не стане.
— Добре, — погодився Селім. — Є новини?
— Усі впевнені, що в Манісу повернуть Мустафу, — криво посміхнувся найманець. — Чутки про ваше пияцтво стихають, хтось із торговців у фарбах описав прекрасне життя в Коньї, у санджаку добродушного і щедрого шехзаде.
— Це погано.
— Наші хлопці вже працюють над цим.
— Треба ще щось, — задумливо пробурмотів спадкоємець.
— Якщо вже всім відомо про страту того бея, — обережно почав Ахмед. — Може пустимо чутку про вашу жорстокість?
Селім підняв на нього зацікавлений погляд і махнув рукою, аби той продовжив.
— Нехай усі думають, що ви кровожерливий тиран і вбиваєте всіх неугодних вам найжорстокішими способами.
— І роботи стане менше, — закивав Серкан. — Усі з радістю в це повірять, бо страти не припиняться. Не треба буде постійно контролювати ці кляті чутки і я, нарешті, зможу сходити в бордель. Сто років там не був, серйозно.
Селім на це тільки засміявся.

***


Два дні Сесілія боялася виходити в садок знову. Думки все поверталися до тих жахливих покарань, які чекали на неї за порушення правил. А раптом він все ж таки видав її і там уже чекають євнухи та калфа, щоб схопити порушницю? Вдень вона тремтіла від страху за своє життя, а вночі тужливо поглядала на двері, думаючи про зірки.
І вона не витримала і все ж таки вийшла.
Він теж був там, але на щастя один. Венеціанка обережно озирнулася навкруги — чи не ховається хтось по кущах, і, тільки переконавшись, що нікого немає, підійшла ближче. Чоловік сидів на землі біля того озерця про щось замислившись і навіть не помітив її.
– Ви можете змерзнути.
Він окинув її втомленим байдужим поглядом та похитав головою.
– Можливо, – голос його був охриплим від холоду або від крику. Дівчина присіла поряд із ним і м'яко посміхнулася.
– Ви сумуєте. Щось трапилось? – невпевнено спитала вона. Він посміхнувся, мабуть, його розмішила її мова.
– Чому не розмовляєте італійською?
– Я мушу практикуватися говорити. Тут тільки турецька, – пояснила вона.
Селім махнув рукою, запрошуючи її сісти поряд, і знову повернувся до ставка. Сесілія, навіть не замислюючись, прийняла це запрошення та сіла. Деякий час вони просиділи мовчки: дівчина вивчала всипане іскорками небо і намагалася зайвий раз не дивитись у бік чимось незадоволеного чоловіка.
У нього щось сталося? Того разу він був такий веселий, а зараз ніби мармурова статуя, навіть не ворушиться. Думки віднесли його кудись далеко, і там йому було погано. Хотілося хоч якось допомогти, але все, що вона могла зробити, це відволікти від проблем, а не вирішити їх.
– Якого дня ви народилися? – тихо спитала вона.
– Що?
– Ви просити мене поворожити вам. Мені треба знати це, щоб щось побачити, – спокійно пояснила вона і постаралася м'яко посміхнутися.
– Весну міняло літо. То був кінець третього місяця, – він знову насупився, ніби згадував про щось неприємне.
Сесілія знову повернулася до зірок.
– Ви застрягли. У замкнутому колі, – дівчина задумливо закусила губу і сама не зрозуміла, як перейшла на італійську. – Йдете тією дорогою, якою йшли раніше і ніяк не можете поміняти її. А ви пробували, чи не так?
– На жаль, – погодився він у відповідь. – Це можливо? Повернути з того шляху.
– Ви маєте зробити щось невластиве вам.
– Це може бути будь–що?
– Будь–що.
– Що ж, – хитро посміхнувся він. – Тоді із завтрашнього дня почну носити жіночі сукні.
Дівчина спантеличено витріщилася на нього з німим питанням. Як він може з таким серйозним обличчям говорити такі дурниці?
– Червона.
– Що?
– Гадаю, червона сукня дуже личитиме вам.
Селім з усмішкою спостерігав, як дівчина навпроти намагається стримати сміх, що рветься назовні, мабуть боїться попастися охоронцям палацу, виходило у неї погано, тому, заспокоївшись, вона стривожено оглядала сад навколо – чи не прибіжить хто на шум?
Не казати ж їй, що охоронці старанно вдають, що не бачать того, що діється у них перед носом. Гарні слуги вміють вчасно прикидатися сліпими, коли їхньому господареві це потрібно.
– Мені треба йти. Я й так тут надто довго.
– Дякую за компанію та за допомогу, – він підвівся разом з нею. Іти Сесилії дуже не хотілося, але їй потрібно було встигнути повернутися до того моменту, коли відбудеться зміна варти.
– Що ви! Я не зробила нічого, за що варто було б мені дякувати! – зойкнула вона у відповідь.
Вони стояли надто близько один до одного. Коли вона це зрозуміла, то спробувала зробити крок назад, щоб збільшити відстань між ними, але зробила лише гірше. Наступивши на спідницю своєї сукні, венецинка вже приготувалася знову опинитися на землі, але її врятувала хороша реакція чоловіка на проти – він схопив її за талію і допоміг утриматися на ногах.
Вперше з того часу, як вони познайомилися, він був до неї настільки близько. Селім відчув, що ця близькість схвилювала його – від цього так просто не відмахнешся. Від цієї дівчини так смачно пахло, наче вона щойно викупалася у відварі жимолості. Селім скривився. Не слід йому зараз віддаватися думкам про те, як вона приймає ванну. Селім спробував поводитися правильно і перестати нишпорити поглядом по її тілу, але його очі, мабуть, були не настільки виховані і відмовлялися йому коритися, і вже через секунду це призвело до досить пікантної ситуації.
Селім різко розвернувся і попрямував у бік палацу, залишаючи здивовану дівчину позаду.
: Вели́чне столі́ття. Нова володарка | : glebaoxana (14.02.2023)
: 152 | : одержимість, кохання, яндаре | : 4.0/1
: 0

[ | ]