Полум’яна правда. Розділ 6
Розділ 6 «Давній друг»: непомітна зустріч «Ми не стільки потребуємо допомоги друзів, скільки впевненості у тому, що ми її отримаємо» Демокріт - Тернер? Хто такий Тернер? – на автоматі перепитала Пайпер, так спросоння і не зрозумівши, наснилось їй це несподіване запитання чи ні. З телефону почулося терпляче пояснення Генрі: - Пайпер, просто скажи, будь ласка, чи є у вашому колі спілкування така особа? - Скажімо так: була, - нарешті позбулася полону сновидіння старша чародійка. – А чому ти питаєш? - Мені це прізвище здалося знайомим, - відповів зять. – Я навіть впевнений, що кілька разів чув його саме у вашому домі. От тільки не можу пригадати, хто цей чоловік. На мить запалала мовчанка: не те, щоб Пайпер змінила своє ставлення до згаданого персонажа, проте після їхньої останньої зустрічі аж ніяк не хотілося ворушити нехороші моменти минулого і згадувати колишнього зятя злим тихим словом. Саме тому вирішила відповісти просто: - Це колишній чоловік Фібі. - Слава Богу! – почулося полегшене зітхання співрозмовника. – А то я уже подумав, що це… - Демон, - закінчила фразу відьма, відчуваючи, як всередині пробігає холодок наростаючої тривоги. - Так, але тепер розумію, що мої підозри безпідставні, - не відчув зміни у тоні голосу чародійки поліцейський. - Безпідставні чи ні залежить від ситуації, - прокоментувала Галівел. – То що сталося? Звідки в тебе зацікавленість цією особою? - Та все гаразд, я просто думав, що краще тебе попередити, тому й зателефонував так рано, але якщо… - Генрі, Коул справді був демоном. Дивно, що ти не звернув уваги на записи про нього у Книзі Темряви. І ще один важливий момент: ми його знищили. Точніше, твоя дружина. Тому давай, розповідай, в чому річ. - Слухай, я думав, словосполучення «проклятущий демон» із вуст Пейдж – це просто метафора на адресу колишнього сестри… - приголомшено переварював інформацію зять. - У кожній метафорі є доля істини, - запевнила Пайпер. – То що там у вас? І чому мені здається, що після тихого сімейного дозвілля ви посферились не додому? Де були? – з кожним словом строгість у голосі старшої чародійки ставала все відчутнішою. - Знаєш, Пайпер, здається, я мало що зможу пояснити, - зізнався Генрі. – Краще тобі на цю тему переговорити з сестрою. Ми справді вчора здійснили екстремальну вилазку у якийсь склеп, після чого здолали доволі вражаючу дистанцію пересферінь заради якихось особливих інгредієнтів… Пейдж, кілька разів вилаявши людину, яку назвала саме Тернером, так азартно взялася за цю справу, що… Словом, у мене не лишалося іншого вибору: довелося напоїти її твоїм сонним зіллям, доки вона не рознесла пів-кладовища в пориві своїх, як я тепер розумію, безпідставних підозр. - То моя сестра зараз спить? – уточнила відьма. - Так, і це, власне, ще одна причина, через яку я звертаюсь до тебе. Мені уже час на роботу, а Пейдж… Ти ж її знаєш: прокинеться – поспішить знову спиняти уявне зло. Може, приїдеш? Побудеш біля неї… - Так, зараз, - пролунало у відповідь: оцінивши важливість моменту, чародійка не могла допустити, щоб мир і спокій її родини порушився, тому буквально через кілька хвилин скористалася зіллям для переміщення. *** Місіс Мітчелл солодко потягнулась і, не розплющуючи очей, із блаженною усмішкою на вустах мовила: - Любий, я бачила такий чудовий сон: ранковий Париж, затишна кав’ярня, ми з тобою насолоджуємося кавою… із такими смачнючими круасанами… Не відчуваючи традиційної реакції на свої слова, напівсвітлоносець вільною рукою дослідила сусідню частину ліжка і, переконавшись, що там нікого нема, вирішила, було, ще трішечки полежати, вдаючи, що досі не прокинулась, однак натомість відчула на собі чийсь прискіпливий погляд. Злякатися від усвідомлення цього відьма не встигла: на щастя, поряд почувся бадьорий голос старшої сестри. - І тобі доброго ранку, сестричко! – говорила вона. – Кави запропонувати не можу, а от тепле молоко з круасанами вже зачекалися тебе на кухні. - Пайпер?! – здивовано вигукнула Пейдж, різко відкриваючи очі і струшуючи рештки приємного сну. – А … де Генрі? - На роботі, звісно, - виразним поглядом вказуючи на годинник, з готовністю відповіла старша Галівел. - Так, справді, робочий день давно почався, - пробурмотіла молодша чародійка і, все ще не покидаючи ліжка, насторожено спитала. – А… щось сталося? Що ти тут робиш? - Скажімо так: рятую здоров’я, кар’єру, і, цілком можливо, життя твого чоловіка. - Не зрозуміла, - розгублено озвалась дружина поліцейського. - А що тут розуміти? – усміхнулась у відповідь сестра. – Магічні розслідування, погоні за привидами, вилазки в склепи посеред ночі… Нічого не нагадує? Може, є що додати до цього переліку, Ларо Крофт? - Все-таки розбовкав, - винувато опускаючи голову, з явними нотками розчарування в голосі, прошепотіла напівсвітлоносець, розуміючи, що про вчорашню авантюру уже знають не лише її безпосередні учасники. - Ну, щоб щось розказати – треба щось розуміти, - зауважила Пайпер. – А Генрі, схоже, нічого збагнути не встиг, окрім того, що, цілком можливо, на волі розгулює чергове зло, нічого не знаючи про яке, тобі спало на думку діяти самостійно. - Пайпер, вибач, - пролунало у відповідь. – Я б нізащо не мовчала за інших обставин, але … треба було діяти відразу, по гарячих слідах… Та й ви всі втомилися після святкування… - Сподіваюся, це більше не повториться, Пейдж, - мовила старша чародійка. – Не забувай, ким ми є, і яку небезпеку для наших життів несе це походження. Так, на нас уже рік не нападають, але, як би мені не хотілося протилежного, - це може бути всього-на-всього затишшя перед черговою бурею. Саме тому, на далі, не забувай ділитися інформацією… І взагалі, чому ти вирішила, що вчорашні події пов’язані з Коулом? - Як це - чому? Саме в його родинний склеп нас занесло в пошуках енергетичного сплеску! – щиро обурилась напівсвітлоносець прагненню сестри спростити ситуацію. – А магію не обдуриш: закляття перенесло нас саме туди, де моя підопічна відчула аномалію! Згадай, Пайпер, ми вже це не раз проходили: де Тернер – там і всі наші неприємності! Хто, як не він, може зараз планувати проти нас якісь капості, особливо враховуючи те, що саме нині ми – на заслуженому відпочинку, а отже, нападу не чекаємо, і таку несподівану атаку не відіб’ємо! До того ж, скоро весілля Фібі! А хто, по-твоєму, захоче його зірвати? - Пейдж, те що в тебе – гостра неприязнь до Тернера, іще не означає, що він автоматично має бути причетним до всього, що ти не можеш пояснити, - зітхнула старша Галівел, усім своїм виглядом показуючи, настільки неправдоподібним видається їй це припущення. – До того ж, хто нам близько чотирьох років тому повідомив приємну звістку про те, нібито він більше нас не потурбує? – молодша відьма скорчила гримасу у відповідь, гордо вказуючи на себе, а старша тим часом продовжувала нотацію. – Навіть якщо припустити, що ти все-таки в чомусь помилилася і не добила його остаточно – чи не здається тобі, що за минулі роки він би вже не раз проявив себе, не чекаючи вдалого моменту для більш драматичного ефекту?! Крім того, не забувай, що мавзолей – не закрита територія з цілодобовою охороною: там час від часу переховуються і з’ясовують стосунки різні істоти… - Так... Ти права… - все-таки погодилася найменша чародійка. – Можливо, я й поспішила з висновками… Але… Там відбулося щось особливе, Пайпер, і я не можу ігнорувати цей сигнал… - А я й не кажу, що ми його ігноруватимемо, - по-змовницьки підморгнула старша сестра. – Ми проведемо власне розслідування, але цього разу, - як слід підготовлені. Отож, чекатиму тебе на кухні. За сніданком розповіси мені деталі вчорашньої пригоди, а заодно й подальший план дій обговоримо, - досі суворим, діловим, але вже значно теплішим тоном висловлювалася сестра. – Єдине, в чому я з тобою все-таки уже зараз погоджуюся, - це те, що Фібі поки що краще нічого не говорити… *** У знайомий склеп, озброєні виготовленим вчора зіллям, чародійки присферились саме вчасно: за лічені хвилини до того, як там з’явилася ще одна пара відвідувачів. Користуючись вдалим збігом обставин, сестрам достатньо було без зайвої метушні просто сховатися за найближчим надгробком, аби звідти успішно спостерігати за цією незвичайною бесідою. - Ти все-таки прийшов, Руфусе, - після взаємних протокольних вітань пролунав голос аватара. - Авжеж, - стримано відповів старійшина. – Враховуючи те, що ви ніколи не йдете на переговори, а тут раптом – офіційне письмове звернення… Складно було проігнорувати таку подію. - Справді, - пролунало у відповідь. – Треба було подбати про більш урочисту обстановку. То що, може, - марш на честь мирних перемовин?! – явно іронічним тоном мовив Альфа і, зовсім не властивим йому жестом правої руки, «увімкнув» музичний епізод, доречний для зустрічі послів двох нещодавно ворогуючих держав, котрі саме зараз прагнуть миру. Відьми здивовано переглянулись. - Що відбувається? Відколи вони спілкуються? - якомога тихіше прошепотіла Пейдж. – Щось мені це не подобається. - Мені теж, - так же тихо відповіла старша Галівел і жестом попросила молодшу мовчати: спостерігати за цими двома так, щоб своєї присутності не видати, було зараз пріоритетом. - Марш гарний, але не думаю, що у нас із тобою є час його слухати, - все так же стримано зауважив старійшина. - Приємно чути, що ваша сторона вчиться нарешті діяти зважено, а не сліпо підкоряючись правилам… - тим часом не втримався від коментаря аватар і тут же, із вкрай самовпевненою посмішкою (котрої, звісно, сестри зі свого укриття помітити не могли, проте, завдяки попередньому досвіду спілкування з цими істотами, досить добре уявили собі це), поспішив перейти до головного питання цієї зустрічі, черговим жестом «вимикаючи» магічний супровід. – То якою буде ваша позитивна відповідь на наше звернення? - Ми відмовляємо вам, - впевнено заявив Руфус і, протягуючи ідеологічному суперникові згорток папірусу, додав, не приховуючи насмішки в голосі. – Офіційно. - Он як? На щось таке варто було очікувати, - вголос подумав Альфа, нічим не показуючи свого здивування, хоча насправді, йдучи сюди, вважав, що перемога у нього в кишені (чи, точніше, - у специфічній сфері для утримання душі). Відмова у його плани аж ніяк не входила, тому представник древньої сили відразу зауважив. – Ми готові подвоїти ціну. - Подвоїти? – явно не повірив власним вухам співрозмовник. – Боюсь, це неприпустимо. - Гаразд. Якими будуть ваші умови? Чого попросите взамін? – продовжував наполягати на задоволенні свого запиту суперник. - Це наша остаточна відповідь, - вперто і впевнено повторював Руфус. Альфа, котрий на початку розмови стояв за кілька кроків напроти нього (і, відповідно, спиною до чародійок), впритул наблизився до представника Вищого світу і, не приховуючи роздратування, прошипів: - Сподіваюся, на це у вас були вагомі підстави. Відьми насторожилися, відчуваючи ту напругу, яка зависла в повітрі: втрутитись (раптом аватар нападе) вони не могли з очевидних причин, а як вчинити в такій ситуації саме зараз, гадки не мали. - Так, були, - не втратив між тим впевненості старійшина і, так же чітко, як суперник, додав. – Ми не торгуємо душами. - Справді? Що ж, не хочете по-хорошому… – починаючи важкими, розміреними кроками обходити суперника по колу, аватар почав утворювати в долоні правої руки якусь енергетичну сферу. Чародійки у своєму сховку сполохано перезирнулися з німим питанням одна до одної: як діяти, якщо погрози перейдуть у площину реальної битви? - Ми діємо чітко в рамках закону, - незворушно зауважив представник Вищого світу, котрий, на відміну від відьом, або взагалі за себе не хвилювався, або мав свої козирі на руках. – Від наших бажань або не бажань нічого не залежить. - Та невже? – тим часом продовжував свій рух по колу суперник. – А повідай-но мені, Руфусе: що скаже ваше начальство, коли дізнається, що, всупереч вашим дорогоцінним правилам, не обіцяючи їй ані раю, ані пекла, ви, старійшини, уже ось стільки часу утримуєте праведну, відому своїми добрими вчинками за життя душу?! До того ж, невинно убієнну, котра й без того настраждалася, перебуваючи понад століття в демонічному полоні?! - Думаєш, їй краще буде у полоні в аватар? – незворушно уточнив представник Вищого світу. – Навіщо вам душа Тернера? - Тернера? – автоматично вирвалось із вуст Пейдж, перш ніж старша сестра встигла зупинити її. - Ми не одні? – завмираючи на місці, з іронією в голосі, спитав у старійшини аватар. – Невже ти прибув сюди із підмогою? Все-таки звичка прикривати власні спини відьомськими життями у вас в крові… - Я прийшов сюди сам, - запевнив Руфус. – Для того, аби передати повідомлення, мені додатковий захист не потрібен. А щодо шуму – то ти сам винен, що вибрав таке місце: не забувай, час від часу тут переховуються представники Нижчого світу, відьми вистежують чергове зло…Не думаю, що варто зважати… - Гаразд, свідки – на твоїй совісті, - на диво швидко погодився Альфа. – А щодо душі Тернера – то те саме я можу спитати у вас... Ні, я припускаю, що раніше, коли одна з чародійок сплуталась з його сином (а після смерті старшої тільки його присутність тривалий час не давала загинути решті) … ця душа могла стати вашим важелем впливу, якщо раптом сімейка Галівел відіб’ється від рук… Але зараз, коли він не становить загрози ані для вашої влади, ані для доброчесного способу життя чародійок?.. Не розумію: для чого так триматися за душу його батька? - Це ви, аватари, чомусь нахабно вирішили, що маєте права на душу Бенджаміна Тернера, - поправив його думку старійшина. - А хіба ні? Це ви не знаєте, куди її подіти, а ми, Руфусе, хоч тобі й непросто у це повірити, - за справедливість, - запевняв Альфа. – Повір, з нами ця душа знайде і спокій, і достойну нагороду за перенесені муки. Які б не були стосунки між нами – не треба, щоб від цього страждали праведники. Перегляньте своє рішення – і зробите добру справу. - Так, ти маєш рацію, - несподівано погодився старійшина, а сестри вкотре здивовано перезирнулися: невже аватарові вдалося задурити голову небожителю? – В тому, що ми не можемо дати цій душі те, на що вона заслуговує, - продовжував тим часом оповідач. – Але, погодься, ви також готові дати їй тільки те, що вам самим буде вигідно. Саме тому, напевно, у цю історію сама Доля втрутилась. - Тобто? – спантеличено озвався Альфа, передчуваючи, що в цій ситуації був аж надто самовпевнений, а тому припустився помилки. - Ми не можемо переглянути своє рішення, бо відразу після його винесення надійшов наказ негайно відправити цю душу на переродження. - Реінкарнація? У старійшин такі жарти? – все ще не вірив власним вухам аватар. - А схоже, що я жартую? – не приховуючи задоволення у голосі від виграшу у цьому дипломатичному поєдинку, спитав Руфус. – Прислухайся до своїх відчуттів: хіба не вловлюєш залишки дії потужної магії? І куди вона була спрямована? - Це іще не кінець, Руфусе, - тут же сердито прошепотів аватар, розчиняючись безслідно у повітрі. - Та ні, Альфо, - вже зовсім весело усміхнувся старійшина, проводжаючи поглядом переможеного суперника. – Все колись закінчується. І починається, якщо достойне відродитися. Правда ж, чародійки? Остання фраза продзвеніла у свідомості Пейдж особливо відчутно: так, що від несподіванки та різко схопилася руками за голову. - Що? Тобі погано? – стривожилась Пайпер, помітивши дивну гримасу на обличчі сестри. - Та ні, просто… Напівсвітлоносець показала промовистим поглядом кудись вище надгробка, за яким вони зараз переховувались, і старша Галівел, відчула: їх викрили. І справді, прослідкувавши за жестом молодшої чародійки, відьма відразу ж виявила підтвердження цієї думки, адже на них, із виразом обличчя суворого вчителя, котрий застав учениць за прогулюванням уроків, дивився той самий старійшина, за яким вони щойно спостерігали. - То що скажете на своє виправдання? – поцікавився Руфус. Сестри перезирнулися, але відповідати не поспішали. – Перед аватаром я вас прикрив, і, знаєте, – ваше щастя, що його таке пояснення задовольнило… Та, тим не менше, це не знімає основного питання: навіщо ви за нами стежили?.. *** Генрі Мітчелл, стривожений тим, що ні дружина, ні її сестра, котра мала б зараз нею опікуватися, не відповідають на телефонні дзвінки, при першій же нагоді заскочивши додому, застав у своїй квартирі доволі незвичайну картину: в компанії сестер Галівел, із задоволенням ласуючи круасанами, спеченими Пайпер ще вранці, сидів огрядний чоловік у балахоні із золотавою вишивкою. «Здається, старійшина», - подумав поліцейський і прислухався. - Отож, шановні, сподіваюся, ви усвідомлюєте, настільки важливо зараз не перегинати палицю, а тому надалі будете обережними, - явно закінчував виховну лекцію для підопічних представник Вищого світу. – Думаю, Ви зі мною згодні, містере Мітчелл? - Що? Я? – спантеличено озвався Генрі: тут, за дверима, він точно був би непомітним для співрозмовників, а отже, його присутність просто відчули. - Так-так, Ви саме вчасно з’явилися, аби мене підтримати, - запевнив Руфус. – Мені здається, що чоловік чародійки – точно на моєму боці у цьому питанні… Додаткового запрошення до дискусії не було потрібно: поліцейський, користуючись нагодою говорити напряму з начальством дружини, всього за кілька хвилин часу, що був у його розпорядженні, встиг і висловити наболіле, і запропонувати деякі альтернативні рішення в багаторежимній, ненормованій роботі світлоносця, після чого попрощався з присутніми і вирушив на службу. Пейдж, проводжаючи його до дверей, цього разу справді щиро обіцяла поводитись чемно і розсудливо. - Здається, мені також час повертатися, - після того, як Генрі і молодша чародійка покинули їхнє товариство, зауважив старійшина. – Дуже дякую за гостинність. У тебе, Пайпер, – неймовірний талант у кулінарії і золоті руки. - На здоров’я, – озвалася старша Галівел, котра за час спілкування родичів із представником Вищого світу напружено обмірковувала ситуацію, що склалася. Її непокоїло навіть не те, що знову виплило прізвище Тернер у їхній магічній пригоді, а, швидше, несподівані переговори старійшин і аватар з цього приводу. Досвід підказував чародійці головне: ні одна, ні інша сила нічого не роблять просто так, а отже, обоє переслідують якусь вигоду у цій справі. Завдяки підслуханому і почутому у стінах мавзолею із вуст старійшини, відьма розуміла, що енергетичний сплеск, який відчула вчора підопічна Пейдж, - зовсім не підступні дії Коула, як відразу ж подумала остання, а всього лиш милостивий дозвіл вищих сил для його батька: востаннє побачити єдине, ще не зруйноване часом і людьми, місце, пов’язане із його спогадами з реального життя. Отже, колишній родич все-таки у світ живих не повернувся, а от явний інтерес до його сім’ї серед вищих кіл магічного світу насторожував неабияк. - Заждіть хвилинку, - все-таки наважилася вона зупинити старійшину. - Щось не так? – відчув її сумніви Руфус. - А ви вважаєте, що все гаразд? – уточнила чародійка, намагаючись говорити рівним, спокійним тоном. Зараз, зустрічаючись поглядом із представником свого начальства, з котрим навіть у бойові будні доводилось часом іти на відкритий конфлікт, відьма ледь не сказала те, що думала насправді: «Невже ви, старійшини, гадаєте, що можна задурити нам голови невимушеною бесідою про переваги нашого нинішнього становища, казочками про мирне, спокійне життя, яке ви нібито забезпечили нам зараз в нагороду за перемоги у битвах на боці Добра? Правда в тому, що навіть ви не знаєте, доки триватиме цей спокій, а переговори з аватарами – це тільки чергове тому підтвердження. Що ви ділите за нашими спинами? Невже знову наламаєте дров, а ми будемо змушені розгрібати масштабні наслідки?». Проте, майстерно приховавши справжні емоції, старша Галівел миттєво підібрала більш доречні слова. – Вас не турбує те, що аватар покинув місце зустрічі, вкрай розгніваний і незадоволений результатом? Не боїтесь, що будуть наслідки? - Заспокойся, Пайпер! – із усмішкою, якою пробачають дитині нерозумні запитання, запевнив старійшина. – Які можуть бути наслідки? Тим більше, якщо рішення відправити душу, яку вони хотіли отримати, приймали не ми? Із вищим начальством не сперечаються! Тому навіть не сумнівайся: погнівається – та й вгамується, не в його компетенції якось впливати на такі накази. - І все ж… Для чого аватарам душа громадського діяча, котрий, настільки я знаю, гадки не мав про існування магії, та й жодними силами не володів? Хай сьогодні вони не отримали того, про що у вас просили, - але хто сказав, що на цьому все закінчилось? Вони будуть шукати інші варіанти і, судячи з нашого попереднього досвіду спілкування, ні перед чим не зупиняться. - Чародійкам нема чого боятися, - з тією ж посмішкою запевнив старійшина і пояснив, зустрівшись із нею поглядом. – Пайпер, аватари справді ніколи не перестануть думати про те, як захопити владу у Всесвіті, і у вашому світі зокрема. Проте, це не означає, що їм це так швидко і легко вдасться. Згадай: минулого разу вони розтратили колосальну кількість сил; на їх відновлення підуть навіть не роки – цілі століття! - Але ж… вони полюють на великі сили, - не бажала так просто здаватися відьма. – Де гарантія, що вони зараз не шукають доступ саме до чергового джерела поповнення власної могутності? - Мені подобається те, що попри рік бездіяльності у ремеслі, ти не втратила навичок, - задоволено мовив Руфус. – І все ж, запевняю тебе: все гаразд, у цьому світі нема зараз сили настільки потужної і настільки зневіреної, яка б погодилась до них приєднатися. - Ви в цьому впевнені? - Абсолютно. І вам теж не варто перейматися дрібницями, - переконливо ставлячи у цій розмові однозначну крапку, старійшина зник у спалахах блакитних іскор, залишаючи чародійку наодинці з невеселими думками і надзвичайно балакучою після останніх подій Пейдж, для котрої тепер ситуація здавалась цілком зрозумілою, а несподівана вчорашня загадка – розгаданою. Останнє вона озвучила з неабияким оптимізмом, додавши фразу, яка явно свідчила про те, що товариства старшої сестри молодша відьма хоче позбутися також: - Може, підкинути тебе додому? - Впевнена, що моя допомога не потрібна? - Авжеж! – відповіла Пейдж. – Раптом що – я покличу або сама сфернусь… - «І що це було?»- наступної миті після останньої фрази, що пролунала у квартирі Мітчеллів, подумав Лео, коли напівсвітлоносець, викинувши зі сфери сестру уже на кухні будинку Галівел, так і не приземлившись сама, швидко зникла. – Бачу, на сьогодні нянька виявилась не потрібною – вголос зауважив він. – Все гаразд, люба? Ви часом не посварились? - Що? – сідаючи за стіл, явно щойно виринувши з полону власних думок, спитала відьма. - Питаю, як справи, - уважно спостерігаючи за поведінкою дружини, пояснив ще раз Лео. – Ти говорила, що йдеш надовго, бо їй допомога потрібна. Я, враховуючи все це, навіть вихідний узяв у Школі магії, щоб приглянути за дітьми. Але, як бачу, Генрі дарма хвилювався: тебе безцеремонно виставили за поріг, чи точніше, висферили за межі квартири? Я правий? - Не зовсім, - ще якийсь час обдумавши почуте, врешті озвалася Пайпер. - І все-таки, щось не так… - здогадувався чоловік. - Чесно кажучи, я ніяк не складу картинку до купи, Лео, - зізналася вона. – Наші взаємини з Пейдж тут ні до чого: у неї і в малюка все гаразд, та й Генрі викликав мене з дещо іншого приводу. - Тобто? - Хвилювався з приводу вчорашніх подій: невгамовна місіс Мітчелл посферила його після вечері не додому, а до своєї підопічної, а звідти… в мавзолей. - Приголомшливе завершення дня, - мимоволі посміхнувся Лео. – Я йому не заздрю. Але ж… ти така … задумана не через цей факт, правильно? – і собі вмощуючись напроти дружини, уточнив він, налаштовуючись на тривалу розмову. - Зараз і ти станеш задуманим, - загадково і втомлено усміхнулася Пайпер у відповідь, а потім, після короткої паузи, почала переповідати колишньому світлоносцю історію про пригоди в склепі. - Якщо все справді так, - уважно вислухавши її, зробив висновок чоловік, - то у нас нема причин не довіряти старійшині Руфусу. Повір мені, там, на горі, з аватарами дуже обережні. Якби були хоч якісь сумнівні моменти в цій історії – ніхто б не сидів, склавши руки. - Чесно кажучи, чим довше я переварюю останні події, - зізналася чародійка, - тим більше розумію, що непокоять мене не тільки аватари та їхні стосунки зі старійшинами. - І що саме тебе хвилює? – обережно уточнив співрозмовник, передчуваючи, що їхнє спілкування наближається до поворотного моменту. – Пайпер? Ти ж знаєш, що я завжди готовий тебе підтримати… - Так, знаю, тому й ділюся зараз своїми думками з тобою, а не з сестрами, - зауважила чародійка. – Найбільше в цій історії мене хвилює саме те, що … у ній фігурує прізвище Тернер. - Чому? – не зрозумів чоловік. - Лео, подумай: душа, яку намагалися купити, за життя мала аж надто знайоме нам прізвище! – не приховувала емоцій старша Галівел. - І? - Це – батько Коула, любий! Чи не здається тобі, що через старшого Тернера намагаються дістатись до молодшого? При чому, - як аватари, так і старійшини? - Що? Пайпер, ти це серйозно? – намагався вичитати в очах співрозмовниці приховану насмішку колишній світлоносець, проте, дружина, очевидно, говорила справді про те, що наболіло, і місця для недоречних жартів у щойно сказаному не було. - Абсолютно, - заявила вона. – Гадаєш, це – однозначно хибний висновок? - Чому ж однозначно? – і собі став уголос міркувати чоловік. – Ось, наприклад, років п’ять тому я б погодився із цим припущенням на всі сто, однак зараз, коли твій колишній зять остаточно і безповоротно мертвий… Не думаю, що в такій змові є якийсь сенс. Тому розслабся, жени геть з голови надумані клопоти! У нас і своїх, буденних вистачає! З рештою розберуться на горі! - Лео… - вирішила почати здалеку відьма, перш ніж озвучити те, що напрошувалось у відповідь на такі слова. – У тебе бувало так, що ваші життєві шляхи з людиною давно розійшлися, а потім… зовсім несподівано, у мить, коли допомоги чекати вже просто немає звідки, вона раптом з’являється в твоєму житті, допомагає знайти вихід і … знову зникає, навіть не отримавши від тебе подяки за це?.. - Різне буває на світі, люба, - уважно спостерігаючи за емоціями дружини, відповів колишній світлоносець, взявши її за руку на знак підтримки. Розумів: зараз вона, заглиблена у внутрішні переживання і спогади, говорить про те, чого довго йому сказати не наважувалась. І тому Лео намагався зараз діяти з усією притаманною йому тактовністю і терпимістю. - А якби, через доволі тривалий час після цього, ти випадково дізнався, що … хтось затіває проти нього якусь незрозумілу гру? - обережно продовжувала чародійка. - Пайпер, ти лякаєш мене, - щиро зізнався чоловік, співставляючи почуті перед цим факти і щойно озвучені «якби…». - Що б ти зробив, Лео? – зустрічаючись із ним поглядом, твердо запитала дружина. - Попередив би, напевно… - Ось і я так думаю. Сумніваюсь, знову вирішую так само… І … Вже геть загубилася у висновках… - Щось я перестаю тебе розуміти, Пайпер. До чого ти ведеш? - Пам’ятаєш той день, коли твоє начальство вирішило нас остаточно розлучити, стерши тобі пам'ять? – запитала у відповідь дружина. - Коли ти мало не загинула? – поринаючи в спогади, уже не таким веселим і безтурботним голосом озвався той. – Але ж… яке це має відношення… - Той давній друг, який нам допоміг, – це… Коул, - впевнено видала відьма так давно завчену, але жодного разу не вимовлену фразу, і відразу ж полегшено зітхнула, відчуваючи, що тягар замовчування такого важливого в історії магічної родини моменту поволі став легшати. - Коул?! – приголомшено повторив Лео. – Ти його бачила? Він що, живий? - Скажімо так: не зовсім мертвий, - відповіла відьма, уважно дивлячись на співрозмовника. Вловлюючи у його погляді розгубленість і сумніви, тут же підкреслила. – Лео, ми досі разом завдяки йому. Це він врятував і наші життя, і наш шлюб. - Не можу повірити… Він нічого не робить просто так, - озвався після затяжної паузи чоловік. - Може, й не просто так, - пригадуючи той момент, відповіла Пайпер. – Мене він запевнив, що хоче через наш приклад довести Фібі, що все у її особистому житті ще налагодиться, а тому їй не варто поспішати зрікатися кохання. - Он як? Висловлювання – швидше в стилі купідона, ніж демона, - зауважив зі стриманою посмішкою Лео. - Це точно, - і собі усміхнулася Пайпер. – Знаєш, я була тоді налякана, приголомшена, а потім – надто зайнята, щоб над цим подумати, а от тепер, після пригоди у склепі… Здається, у мене з’явилися запитання. - Наприклад, ким він став після останнього знищення? – здогадався колишній світлоносець. - І це також. Якщо він мені збрехав і насправді все-таки приєднався до когось із різношерстої братії магічного світу – то тоді зрозуміло, що хтось може на нього полювати. Проте, якщо Тернер сказав правду, а тому досі – просто неприкаяна душа, ув’язнена у Межисвітті, – то… тоді не розумію, який інтерес може бути до нього у аватар і старійшин. - Кажеш, він розповів тобі, нібито знаходиться в Лімбо? – ще раз уточнив співрозмовник. – Дружина кивнула у відповідь. – Тоді я теж не розумію: як ув’язнена там душа могла вирватись сюди, аби допомогти нам? Чародійка насторожилась: чомусь саме це їй досі в голову не приходило. - Справді… - почала вона міркувати вголос. – Якщо навіть припустити, що він навчився це робити, як Ян-Ло… Останній чимало знав про Межисвіття – та й то не міг проникати в інші світи коли завгодно і на який завгодно час… Ми з Коулом тоді доволі довго пробули поряд. Він жодного разу не зникав, - пригадувала відьма. – І … як він міг з’явитися так підозріло вчасно, знаючи, що задумали старійшини?... Одні запитання змінювали інші, і врешті погляди подружжя зустрілися, а думки співпали: - Знаєш, Пайпер, нам треба негайно переконатись у тому, де знаходиться зараз, і хто тепер Коул Тернер, - підсумував чоловік. - А потім уже, залежно від ситуації, вирішувати, попереджувати його про торги батьковою душею, чи ні, - доповнила дружина і, явно вже обміркувавши ситуацію, зазначила. – Лео, минулого разу нам не вдалося прикликати звідти потрібну душу, та й самі дісталися туди лише з допомогою учителя Дзена, але … Ти ж у нас тепер – світило науки у Школі магії! Чи не знаєш часом, як тимчасово і зовсім ненадовго відкрити портал у Лімбо, аби викликати звідти на допит одного підозріло живучого демона? - Звісно, знаю, люба, - відповів той і уточнив. – То що, готуємося до зустрічі? *** «Остаточно і безповоротно мертвий», як висловився Лео Вайт всього з годину тому, колишній зять сестер Галівел, в оточенні захоплених дітлахів і кількох приємно здивованих виховательок, робив останній штрих своєї непомітної роботи з посилення захисту дитячого будинку: надійно закріплював у щойно виготовленому власноруч кулоні гілочки полину. Сторонньому, необізнаному спостерігачеві все це здалося б проявом педагогічної майстерності: простими, ненав’язливими командами, пропозиціями і паралельно розказаними цікавими історіями про чи не кожен елемент, взятий до рук, - не тільки змусити дітей стати учасниками змагань з декоративно-прикладного мистецтва, а й залучити їх до командної роботи, сіючи між дітьми дух братерства, рівності, взаємовиручки і причетності до спільної справи. Насправді ж маг просто вживав найдоступніших, але доволі надійних, заходів безпеки для тих, хто знаходився в стінах цього закладу, адже добре розумів: якщо дійшло до того, що напад на дівчинку цього разу скоїли на очах у стількох свідків – то, очевидно, терпець замовника уривається, а найманців не хвилює навіть загроза викриття. Саме тому Тернер ще під час екскурсії відзначив, що, де і як із наявних предметів повсякденного вжитку можна використати для імпровізованого магічного захисту. Так, непомітно для кухарів, у коморі відчутно зменшились запаси солі (захисне коло включно з периметром, патрульованим найнятими Дугласом охоронцями, потребувало її чимало), фруктів (стара добра традиція комбінування розрізаних впоперек яблучних половинок і лаврового листу також стала в нагоді, аби захистити численні вікна і двері), а коридори і підвіконня, прикрашенні численними кімнатними рослинами, позбулися деяких зі своїх постійних «мешканців» (знадобилися для виготовлення амулетів). Останнє Коул робив, не криючись ні від кого: скориставшись зацікавленням малечі намальованими браслетами на руках Прю, котрих до сьогоднішнього повернення в дитбудинок іще не було, пояснив дітлахам, що її новоспечені батьки, очевидно, хотіли захистити дівчинку, що чарівні кулони і обереги для захисту, про які вони чули в казках і помітили зараз у подруги, людство виготовляло давно, що навіть зараз можна зробити це власноруч, для кожного. Ось так у кімнаті, де вихованці притулку зазвичай надто неохоче займалися художньою, творчою працею, прагнучи допомогти живому чарівникові і долучитися до спільної з ним справи, діти залюбки взяли участь і у процесі виготовлення амулетів, і у справедливому розподілі подарунків… - Отже, хто наступний? – запитав маг, одягнувши на шию чергової переможниці у конкурсі загадок щойно виготовлений кулон. – Діти роззирнулись навколо, і кілька дзвінких голосів хором вигукнуло: - Місіс Стоун! Ми забули про місіс Стоун! Давайте виготовимо оберіг і для неї! - Добре, - погодився Коул. – Отже, почнемо з основи. Які будуть пропозиції? - як і попередні рази, крок за кроком радячись із дітьми, він обирав, звісно, саме ті варіанти, які можна було використати для створення захисного міні-поля під час магічної атаки на носія амулета. Присутнім же здавалося, що вони беруть участь у змаганні, де перемагають найдоречніші, найкращі ідеї. - Моя колекція камінців! Візьміть щось звідти! – почулося відразу зовсім поруч. - Ні, чарівник казав, що потрібні елементи живої природи, - дослівно запам’ятав одне із заперечень Тернера один зі старших вихованців і повчальним тоном повторив його молодшим. – Краще використати дерево. - Справді! Чудова ідея! Можна взяти дерев’яний зріз, на якому ми робили аплікації минулого тижня! – підтримав його хтось із юрби. - Місіс Сміт! – перервала тим часом одна з маленьких майстринь розмову між двома молодими виховательками, захопленими обговоренням статті із журналу, котрий тримала в руках одна з них. – А може Ви також допоможете нам?! У Вашому кабінеті є букет зі штучними квітами, а в ньому – гілочки, які легко плетуться!.. Раптом галас у кімнаті затих, а присутні завмерли, наче під дією заморозки Пайпер Галівел. - Ти не перестаєш мене дивувати, Тернере, - відразу після цього (маг навіть не встиг напружитись і оцінити ситуацію) порушив цю тишу тихий, але доволі впевнений, дещо стомлений голос, у якому, на відміну від усіх їхніх попередніх зустрічей, звучала схвальна посмішка. – Де завгодно тебе очікував зараз застати – в горах, душному офісі якоїсь юридичної конторки… Та навіть в гостях якої-небудь відьми!.. Але тут, серед натовпу дітлахів, – аж ніяк! - І тобі привіт, - не відриваючись від свого заняття, озвався Коул. – Колись я був майстром імпровізації і непередбачуваності, тому навіть не сподівайся прорахувати мої наступні кроки. - Починаємо бесіду з погроз? – уточнив чомусь Альфа. - Та ні, - байдуже відповів співрозмовник. – Це попередження. - Попередження? - Так, враховуючи хворобливу впертість вашої братії щодо сильної магії, - пояснив колишній демон, - я так розумію, шукав ти мене саме для того, щоб почати спочатку свою стару, добре відому нам обом пісню про те, нібито я маю бути серед вас. - Маєш рацію, - не став брехати той. – Ми нізащо від тебе не відмовимось. - Невже аватари досі не підшукали собі якогось більш підходящого для підкорення світу, аніж цей? – не приховуючи іронії в голосі, відповів Тернер. – Може, там знайшовся б інший, значно прихильніше налаштований до зміни правлячого ладу маг? - Ми вже визначили саме того, хто нам потрібен, - усміхнувся аватар. – І ми дуже терплячі, Коуле. Може, кілька років тому і поспішили з висновками, маючи кілька кандидатів на посаду мого заступника, але загалом терпіння – це наша природна риса. Настане час – і ти це зрозумієш, друже. А ще… напевно, зараз я здивую тебе – та прийшов я сюди не заради агітації. - Он як? – вперше звертаючи погляд на співрозмовника, мовив колишній демон. – Здивував. - Власне, відчувши твоє повернення в Сан-Франциско, я збирався дати тобі кілька годин для акліматизації, а потім – першим прийти привітати з такою особливою подією, - почав свою розповідь аватар. - Справді? – автоматично перепитав Коул і насторожився: несподіване відчуття присутності чужої магії десь поруч застало його зненацька. Це було щось віддалено знайоме, схоже на чийсь поклик, чи точніше, його відлуння, але водночас нагадувало слабку і явно невдалу спробу перенести об’єкт на місце виклику. – Ти теж це відчуваєш? – неочікувано для себе уточнив він у співрозмовника. - Якщо ти про цю сміхотливу спробу проникнути між кордони світів – то так, - озвався Альфа і також поспішив зосередитись на власних відчуттях. За якусь мить вони одночасно розплющили очі і промовили здивовано: «Чародійки?» - Не розумію, - все ще не вірячи власній магії, вголос повторив Тернер. – Я явно чую голос Пайпер. - І вона явно намагається прикликати тебе з Межисвіття, - підтвердив Альфа. - І як це розуміти? Хочуть переконатися в тому, настільки я мертвий? – з нотками роздратування в голосі говорив Коул: відьомські проблеми в ситуації, коли треба негайно захистити юрбу дітей і дорослих, які гадки не мають, що магія існує, від цієї самої магії, зустрітись опівдні з інформатором і, якщо треба буде, провести власне розслідування, а можливо, й виграти бій, аж ніяк у сьогоднішні плани не вписувались. - Може, проігноруєш? – запропонував аватар. - Якщо я проігнорую чародійок – у них з’являться додаткові запитання, і вони знову почнуть пхати носа, куди не слід, - зауважив маг. - Але якщо ти відповіси – буде непередбачувана реакція і додаткові наслідки, – доповнив Альфа. – Ти ж добре їх знаєш: обов’язково наламають дров. Крім того, вони втручаються в магію Межисвіття – хоч би справді випадково не відкрили портал! От якби ти з’явився перед ними у вигідному нам світлі, не розкриваючи карт – зміг би і цю трагікомедію зупинити, і дізнатися, чого їм від тебе треба … - Так, щоб вони ні про що не здогадалися, - тут же вловив лінію роздумів співрозмовника Тернер, а вже за мить з готовністю заявив. – Отже, я йду. - Чим я можу допомогти? - Було б непогано, аби підкинув мені якусь креатину ідейку щодо личини, в якій я туди вирушу, - походжаючи по кімнаті, вголос міркував Коул. – Потрібне щось таке, що не викличе підозр, і водночас – несподіване, таке, з чим вони раніше не стикалися… - В такому разі, найкращий вибір – імпровізація, - відповів аватар. – Покладаймось на випадок. Бери перше, що випаде, - порадив він, забираючи з рук замороженої виховательки журнал і протягуючи його колишньому демону. Той відразу ж відкрив його навмання і, зводячи промовистий погляд догори, мовив, показуючи розгорнуту сторінку: - Аж занадто креативно. - І все ж, часу вибирати щось інше уже нема: Пайпер щойно вдруге зачитала закляття, - нагадав Альфа. - Чую, - невдоволено прошепотів Коул і силою власної магії «одягнув» першу випадково обрану личину, подумки лаючи себе за те, що, як і свого часу старша чародійка, ризикує провалитися зі своєю місією, якщо відьма зараз не одна, і хтось із присутніх цей образ, ніяк не причетний до магічного світу, впізнає. - Дзеркало? – не приховуючи посмішки, театрально поклонився аватар і вказав жестом на велике люстерко зовсім поруч від співрозмовника. - Я тобі це пригадаю, - пообіцяв Тернер, підходячи до великого люстерка на стіні: звідти, сердито мружачи очі, на нього дивилася мініатюрна, досить приваблива японка в костюмі, що нагадував гібрид класичного кімоно і сучасного вбрання із коміксів. *** - Любий, ти впевнений, що ми все робимо правильно? – спитала Пайпер, вдруге прочитавши складене в тандемі з директором Школи магії закляття, відзначивши, що жодних ознак того, що воно діє, досі нема, адже зазвичай уже при перших промовлених словах виникав той особливий вітерець, який сповіщав про вивільнення магічної сили, виникали особливі звуки, рябіло повітря у місці, де мав з’явитися той, кого викликають… - Ми точно так, як сказано в літературі про Межисвіття, провели підготовчий ритуал, врахувавши всі необхідні заходи безпеки, - вказуючи на коло з кристалів, поза яким паралельно було розставлене коло жовтих воскових свічок, завбачливо приготовану чашу з нейтралізуючим зіллям і виставлену на підхваті перед Книгою, нагадав Лео. – Ти прекрасно склала закляття, воно не може не подіяти. - Але ж чомусь не діє? – зауважила відьма. – Мають бути якісь причини? - Я бачу тільки два можливих варіанти, - зізнався чоловік. – Або нас банально ігнорують, не відгукуючись на поклик, або магія, яка захищає простір між світами, не випускає звідти того, кого ми кличемо. - Або… його там просто немає, тому він нас і не чує, - додала дружина. - І все-таки, дочитай закляття, люба. Раптом подіє? Не вірячи в ефективність чергового проказування щойно придуманих слів, чародійка все ж повторила виклик і … обоє тут же відлетіли на пару метрів назад, збиті хвилею сили, що несподівано ринула на них із «порталу», який раптово «відкрився» просто в повітрі, на мить засліпивши подружжя своїм яскравим сліпучим світлом. «Ну що ж поробиш, люблю я часом такі ось неймовірні театральні ефекти», - в душі посміхався Коул, розуміючи, що фокус із нібито утвореними жертвами цього розіграшу «дверима» і їх відкриттям, однозначно вдався на ура: приголомшені учасники ритуалу навіть не поспішали підвестися на ноги, спостерігаючи, як із сяйва, яке повільно розсіювалося разом із рештою атрибутів очікуваного прибуття їхнього «давнього друга», повільно вимальовувалася зовсім неочікувана постать … прекрасної японки у не менш красивому, явно в дусі останніх модних тенденцій, вбранні. - Здається, ми таки щось наплутали, - встаючи з підлоги, прошепотіла відьма чоловікові. - Та як ви посміли?! – не гаяла часу гостя, стрімко наближаючись до них із іншого кутка горища, спокійнісінько, без жодних наслідків переступивши через те, що мало б служити захисним полем із кристалів і свічок. Щоправда, за кілька кроків від ошелешених господарів все ж таки зупинилася. – Як наважились порушувати природний стан речей?! – Голос, що звучав суворо і роздратовано, аж ніяк не личив екзотичній красуні, однак враження, очевидно, справив саме те, що й було потрібно, адже у відповідь відразу ж почулось: - Вибачте, леді. Ми не хотіли Вас потривожити, і тим більше, не збиралися нічого порушувати, - намагався, як завжди рівним, миролюбним тоном переконати співрозмовницю Лео. - Так, вибачте. Насправді ми … кликали не Вас, - ніяково озвалася Пайпер. – Певно, я втрачаю навички, а тому щось зробила не так. - Не так? – засміялася раптом японка. – І це мені кажуть чародійка і вчитель Школи магії! До чого котиться цей світ?! – Подружжя здивовано переглянулось. - Так, я – чародійка, а мій чоловік Лео – директор магічної школи. А от хто – Ви, і звідки нас знаєте? - поспішила дізнатись Пайпер. - Я – охоронець Лімбо, - з використанням традиційних японських жестів представився Коул в личині японки. - Справді? – недовірливо уточнив Лео. - Щось Ви не дуже схожа на… - спробувала доповнити дружина, але гостя цього не дозволила. - А ви такі обізнані зі світом магії, що всіх знаєте в обличчя? Чи власні знання про часопростір та інші світи кульгають на одну ногу, пане директор? – не приховуючи сарказму, говорила вона. – Кого ви сподівались побачити – вовка із залізними зубами чи дихаючого вогнем дракона? - Власне, я взагалі не думав, що … Межисвіття охороняють, - невпевнено зауважив колишній світлоносець. - Кепський з Вас учитель для підростаючого покоління, - зробила висновок гостя і, зустрічаючись з обуреним поглядом відьми, додала. – Або старійшини не вважають за потрібне повідомляти про нововведення. - Нам взагалі нічого такого не розповідають, - несподівано для самого себе чомусь зізнався Лео. - Добро в своєму репертуарі, - розвів руками Коул в личині японки і, обходячи по колу колишніх родичів, повчально продовжив. – Отже так, шановні, ваше щастя, що я – нейтральна сила. Інакше, не лишилось би від вас навіть мокрого місця … - Давно не почувала себе так по-дурному, - крадькома прошепотіла Пайпер чоловікові, користуючись тим, що «лектор» відійшов до іншого кутка горища, вивчаючи їхню невдалу спробу спорудити захисний бар’єр. – Таке враження, що нас застукали на гарячому і тепер проводять виховну бесіду. - Повірте, місіс Галівел, - краще мене вислухати, аніж потім шкодувати, - все-таки почула сказане нею японка. – Так-от, на майбутнє: якщо зберетесь відкривати якийсь портал, хай навіть порядок дій буде докладно описаним у Книзі темряви, - уточніть спершу у свого начальства, чи нічого не змінилося. - Матимемо на увазі, - відповів Лео. - Але, мушу уточнити, що в Лімбо ми прориватися не збиралися, - неприязно додала Пайпер. - Знаю, - погодилась гостя. – Ви збиралися вчинити ще гірше: вирвати у свій світ мого в’язня. - Тобто, Коул досі у Межисвітті? – одночасно спитало подружжя. - А де ж йому бути? – приховуючи іронічну посмішку, відповів Тернер в личині японки. – Чи є якісь сумніви? Навіщо він вам? - Нам потрібно з ним поговорити, - зізналася відьма і обережно уточнила. – Може, Ви, як охоронець Лімбо, дасте нам таку можливість? - Поговорити? Шановна, часи затишшя у вашому світі на чародійок погано впливають! – повністю увійшов в образ колишній демон. – Ви розумієте, про що просите?! Я ніколи цього не дозволю! Це – його кара за минулі гріхи. Не вам, і навіть не мені це правило змінювати! - Але ж… Це важливо, - спробував зауважити Лео. - Ні, - твердо відповіла гостя. - Слухайте, леді, - витримка раптово покинула відьму. – Ми не на прогулянку запрошувати його збираємося, і навіть не про мирне життя-буття теревенити! Якщо не можна привести його сюди – пропустіть на якийсь час нас! - Чутки правдиві, - прискіпливо дивлячись на співрозмовників, сказала японка. – Чародійки дійсно не в собі… Не зліть мене – і ніхто не постраждає… - У нас справді важливе повідомлення для нього, - підтвердив Лео. - Ви можете передати його мені. - Боюсь, це конфіденційна інформація, - все ще не здавалась Пайпер. - В такому разі, мені тут робити більше нічого, - заявила раптом японка і, різко розвернувшись, попрямувала до того місця, де з’явилася, розвела руки (певно, щоб утворити портал) і… - Заждіть! – раптом отямилося подружжя. - Передайте Коулу, що … - Душу його батька… - навперебій говорили вони. - Він знає, - мовила гостя, не обертаючись до співрозмовників, - про переродження. - Справді? – здивувалася Пайпер. – А про те, що до того, як це зробити, старійшини й аватари намагалися вести за неї торги? - Торги? – явно не вірила японка. – Не розумію, ви зараз здаєте своє начальство? - Ні, ми хочемо попередити Коула, щоб був обережний з аватарами. За цю душу вони були готові заплатити будь-яку ціну. В усякому разі, так запевняли. - Навіщо це вам? - Думаємо, що так вони хочуть дістатися до Коула, - відповіла Пайпер. - А ми, на жаль, з власного досвіду знаємо, до чого це може призвести, - зізнався Лео. – Просто передайте йому наше повідомлення. - А він уже хай міркує, як зможе себе захистити, - додала чародійка. - Гадаєте, знищений демон, надійно замкнений у Межисвітті за минулі гріхи, у котрого все, що лишилося – власна душа та знання, надбані за життя, може знадобитися аватарам? – не розділяла чомусь побоювань сімейства Галівел гостя. - Цілком можливо, - відповів, переглянувшись з дружиною, Лео. – Все-таки, той, хто знаходиться у Лімбо – ще не до кінця мертвий, так? - Звісно, під моїм наглядом така душа перебуває рівно стільки, скільки її справу розглядає Вищий суд, - підтвердила «охоронець» Межисвіття. – Потім слідує або цілковите знищення, або повернення до життя… - Або переродження, - додав учитель Школи магії. – Адже випадок Тернера, по суті, - унікальний. Його людська душа фактично перебувала в полоні темних сил, не маючи жодного шансу проявитися… - Ми вважаємо, що у нього є непогані шанси отримати як вирок переродження, а отже – можливість прожити нормальне людське життя, - підтримала думку чоловіка відьма. – Якщо аватари задурять йому голову до того, як це станеться… - Я не бачу причин, через які він може бути їм потрібен, - стояла на своєму «японка». - Чесно кажучи, ми – теж, - зізнався Лео, - проте, якщо вони так серйозно, навіть на офіційному рівні, взялися за справу – то це неспроста. Можливо, їм потрібні його знання, можливо – спогади, з яких цілком реально роздобути необхідні факти… - В будь-якому разі, ми б не хотіли, щоб Коул опинився в них на гачку, - озвалася Пайпер. – Якими б не були наші стосунки в минулому – ніщо не перекреслить того, що ми тривалий час були однією родиною і підтримували одне одного. І нам хотілось би для нього кращої долі, ніж роль прислужника аватарів чи вічно замкненої у Лімбо душі. - Гаразд, - заявила гостя. – Я довірюсь сьогодні вашій інтуїції і попереджу Тернера: жодних переговорів за моєю спиною, особливо з аватарами. Передам навіть звістку про те, що ви вірите в його шанси на нове життя. Але запам’ятайте, шановні, я роблю це тільки з огляду на ваші попередні заслуги перед світом: більше – ніяких експериментів і спроб зв’язатися із в’язнями Межисвіття, зрозуміло?! - Так, звісно… - слова згоди потонули десь серед звуків, якими супроводжувалось повторення фокуса з появою «охоронця», і Тернер, скинувши личину, сповнений суперечливих почуттів після цієї зустрічі, поспішив зайняти своє місце у юрбі дітлахів, де лишилось додати буквально кілька штрихів на амулети вихованців і працівників дитбудинку, аби бути впевненим у їхній захищеності хоча б у найближчий час. Альфи, як і очікував, тут він уже не застав. | |
|
| |
| : 217 | | |
| : 0 | |