Полум’яна правда. Розділ 4.
Святкові будні чародійок «Людина щаслива лише тоді, коли вона на своєму місці» Л.Вовенарг Пайпер Галівел метушилася на кухні, доводячи до готовності останні із запланованих на сьогодні кулінарних шедеврів. Дякувати Богу, чималий «штат» помічників у цьому домі дозволяв їй повністю зосередитись на кулінарії, інакше спонтанна вчорашня ідея (розтягнення традиційної недільної зустрічі великої родини на увесь день) завдала б їй клопотів. А так – насолоджуйся улюбленою справою і не переймайся дрібницями, адже тебе є кому підстрахувати! От Фібі, Куп і Генрі, наприклад, займаються генеральним прибиранням і перестановкою меблів у вітальні (аби звільнити більше місця, щоб усім було зручно). Віктор, як завжди під час своїх дедалі частіших візитів, охоче наглядає за дітьми. А для Пейдж відведено почесну роль складання культурно-розважальної програми дня. І звісно, роль особистого помічника на кухні могла належати тільки чоловікові старшої чародійки. Як свідчення останнього висновку, Лео, котрий тим часом нарізав овочі для салату, вчасно зорієнтувався і не дав підгоріти булочкам, про які внаслідок метушні з італійським сирним пирогом, за яким потрібно було наглядати більш уважно, встигла забути його дружина. Біля плити йому вкотре за сьогодні потрапило на очі меню, над яким вони з п’ятої ранку сумлінно працювали. Мимоволі відзначивши кількість найменувань в цьому списку, колишній янгол не втримався від коментаря: - Люба, тобі не здається, що ми занадто розійшлися з кулінарною програмою на сьогодні? Це ж сімейна зустріч, а не банкет на десятки персон! - Так, нас поки що не десятки, але все одно натовп доволі великий, тому я маю бути впевнена, що вистачить на увесь день, - запевнила Пайпер. – До речі, раз ти вже тримаєш цей список у руках, давай ще раз перевіримо, чи ми нічого не пропустили… - Це цікаве заняття несподівано перервав вигук Фібі: - Агов, люди! Всі сюди! – весело дзвенів її голос. Знімаючи фартухи, господарі будинку поспішили до сходів на гору, звідки спустилась відьма і де вже зібралась решта родини. - Фібі, що сталося?! – стривожено запитала старша сестра, хоч голос молодшої явно свідчив про позитивні новини. - Погляньте, що я знайшла! – мовила журналістка і, затримуючи на якусь мить зацікавлені погляди, потрясла над головою, ніби прапорцем, якимось клаптиком паперу. - У цьому домі так мало сміття, що ти радієш, знайшовши хоч щось? – натякаючи на сліди зім’ятості цього предмета, спитала Пейдж. - Ти навіть не уявляєш, - загадково, притишеним голосом повідомила та, передаючи папірець Пайпер. Старша сестра, все ще нічого не розуміючи, якусь мить розглядала його, а потім, ще раз пробігши поглядом по написаному, вголос озвучила свій сумнів щодо цінності знайденого: - То й що? Автобусний квиток з Нью-Йорка… - А дата?! На дату глянь! – чомусь сяяла від радості журналістка. – Я навіть не думала, що він зберігся… - Квиток дев’ятирічної давнини… - вголос почала міркувати старша сестра. – Хвилинку, чи це не той рятівний квиток, на який я тобі тайкома відсилала гроші? - Той самий, - підтвердила молодша сестра, а зустрівшись із нерозуміючими поглядами родичів, пояснила. – Завдяки цьому непримітному і майже шпигунському папірцю сила трьох отримала шанс на існування. Якби Пайпер тоді не допомогла мені його придбати, – хто зна, коли б ми зустрілися під одним дахом… - Нью-Йорк? Дев’ять років тому? – втрутився у розмову Віктор. – Я чогось не знаю? - Заспокойся, тату. Все гаразд, - запевнила його дочка. – У Фібі були тоді … певні… фінансові проблеми, - обережно підбирала вона слова, аби не схвилювати батька звісткою про те, що в час, коли він, нічого не підозрюючи, спокійно жив у розкішних апартаментах, його молодша донька настільки погрузла в боргах, що поверталася до рідного дому буквально тільки з невеличкою дорожньою сумочкою і … велосипедом. - Що значить, гаразд? – допитувався Віктор. – І чому купівля квитка була такою утаємниченою? - Не бери в голову, - обіймаючи його, підтвердила Фібі. – Просто саме тоді ми з Прю страшенно посварилися: настільки, що не могли бачити одна одну. Тому нам із Пайпер доводилось грати шпигунські ролі, аби хоч зрідка спілкуватись. – При згадці про загиблу сестру всі на мить опустили голови, задумавшись кожен про своє. Журналістка порушила тишу першою. – Завдяки цьому квитку ми все-таки зібралися разом. І утворили силу трьох… Іноді я питаю себе: що було б, якби ми з Прю тоді так і не помирилися? Якби я так і не приїхала? Чи врятувало б це її? Чи привело б нас до того мирного і щасливого життя, яким ми насолоджуємося зараз? Чи, може, і без магії нам судилося пережити точно такі ж втрати? І, як наслідок, прожити абсолютно нормальне життя: без можливості вплинути на ті загрози, які ми свого часу успішно відвернули? Ми ж досі так і не знаємо, чи замінив би нас хто-небудь на цій стежині? А якщо ні – то в якому б світі жили нині наші діти?.. Але дивлячись на усіх вас поряд зі мною, я розумію, що сила трьох таки звільнила нас. Багато від чого звільнила, навчила, спрямувала. Навіть квиток цей я знайшла саме сьогодні, саме того числа, якого виїхала тоді з Нью-Йорка… - Справді, дивний збіг, - приєдналася до цих роздумів Пейдж. – Сьогодні – рівно рік від часу перемоги у Великій битві. - Рівно рік, відколи я – знову жива людина, - продовжив Лео. – Без жодних магічних наслідків. - Рівно рік, - підтримав тему і Віктор, – відколи я спокійно гуляю з онуками, не озираючись на кожен шелест у передчутті чергового безумного плану старійшин щодо виховання малечі або ж нападу якоїсь нечисті на спадкоємців чародійок. - Так, це точно: на нас справді тепер не нападають. Прямо ідилія якась! – щасливо посміхнулася Пайпер. - Саме тому пропоную і цю ідилію долучити до причин нашого сьогоднішнього зібрання! – радо запропонувала Пейдж. - Або ж щороку відзначати цей день, як день народження сили трьох! – додала Фібі. - Щось мені підказує, що наступного року, доки наші дами святкуватимуть свій особливий день, нам буде не до свята, - тихенько поділився думками Генрі із рештою чоловічої компанії великого сімейства. - Нічого, впораємось, - так само ледь чутно запевнив Віктор… В результаті, коли ближче до десятої ранку, після смачного сніданку, Пайпер передала керівництво родинним святом у турботливі руки Пейдж, було відзначено усі пам’ятні події, пов’язані із цим днем; роздано щирі вітання Фібі і Купу, котрі нарешті визначилися з датою свого весілля; щедро обдаровано майбутніх батьків в особі Пейдж і Генрі… Цей день був сповнений метушні і галасу, але, проводжаючи сестер із їхніми супутниками, стомлена Пайпер була як ніколи щасливою і на сто відсотків упевненою, що її рідні – також.. *** За склом новенької машини, що кілька хвилин тому від’їхала від родинного будинку сімейства Галівел і тепер без поспіху рухалась вуличками нічного міста, миготіли вогники ліхтарів і неонових вивісок, на які ніхто з пасажирів цього авто не звертав уваги. Відома журналістка, впевнено тримаючи кермо, прямувала добре завченим маршрутом зі щасливою усмішкою на обличчі і мовчала, адже думками була явно десь далеко: ця неділя, така не схожа на всі інші, коли вони збиралися разом, несподівано наповнилася для всіх простенькими, але надзвичайно приємними сімейними сюрпризами. І саме сьогодні стало складно не повірити, що у неї, чародійки з непростою історією за плечима, може бути нормальна сім’я і омріяне життя, так яскраво змальоване рік тому Ангелом Долі… Чоловік же, котрий сидів поруч, і був цілком задоволений перебігом нинішнього дня, повністю проведеного із родиною своєї нареченої, милувався цією вродливою, талановитою і розумною жінкою, котра нарешті набралася мужності і в колі своїх найближчих родичів остаточно погодила дату їхнього весілля, урочисто обіцяючи, що це – востаннє: більше, під жодним, навіть найсерйознішим приводом, ця довгождана для всіх подія переноситися не буде. - Куп, ти своїм поглядом скоро дірку в мені пропечеш, - сміючись, зауважила Фібі, помітивши нарешті, що наречений досі дивиться в ту ж точку, що і в момент від’їзду. - Ти ж знаєш: такими силами я не володію, - цілком серйозним голосом мовив він. - Знаю, - погодилася відьма і, різко звернувши на узбіччя нині абсолютно порожньої вулиці, зупинила машину і, повертаючись до співрозмовника, не менш серйозно додала. – І ти навіть не уявляєш, настільки це мене влаштовує. - Не уявляю, - киваючи головою, з демонстративно награним діловим тоном, погодився співрозмовник. - Тоді я допоможу тобі, – звільняючись від ременя безпеки і з хитрою посмішкою наближаючись до обличчя нареченого, запевнила чародійка. – Уявити. - Було б непогано, - приймаючи гру, заявив купідон і повторив маневр своєї нареченої... Здавалось, ніщо в цьому світі було не здатним порушити чарівність моменту для цих двох, котрі знайшли нарешті одне одного після стількох розчарувань та заборон. Однак, тягар недоречних спогадів несподівано накрив середню Галівел простим висновком: подібне уже було. Тоді, після чергових маленьких перемог над злом, у тому давно похованому минулому, коли занадто боїшся знову втратити, а тому і викрадаєш крихти забороненого щастя при першій же нагоді, не відкладаючи на потім, розриваючись між місією світлої відьми, обов’язком молодшої сестри та бажанням побути наодинці з коханим!.. Та все це минуло. Дурні спогади не мають права вриватися в серце у такі важливі моменти! Тим паче, коли так багатообіцяюче цілує купідон! Та він же запросто може відчути всі ці думки! «Геть! Негайно!» - подумки скомандувала їм відьма і, миттєво зібравшись із силами, уже вголос, доки наречений і справді нічого не запідозрив, поспішила сказати якомога спокійніше, різко перервавши гарячі поцілунки: - Куп, здається, час скористатися твоєю магією… - Що? - не відриваючись від відьми, перепитав він, дійсно ще не усвідомивши значення щойно почутої фрази. - Ти можеш перенести нас додому, - знову повторила журналістка, щиро сподіваючись, що домашня атмосфера, де ніщо не нагадує про забуті почуття, допоможе позбавитись від настирних спогадів. - Фібі, ти думаєш зараз про свою затишну квартирку? – явно не поділяв цього задуму купідон. – Може… Зустрівшись поглядом із майбутнім чоловіком і вловивши там зовсім не те, чого очікувала зараз від свого, як, іще кілька годин тому, запевняла сестер, ідеалу, чародійка поспішила повернутися на своє сидіння і, кладучи руки на кермо, здавлено поспішила промовити перше, що збрело в голову – лиш би наречений не зрозумів, що так несподівано відірвало її від нього насправді: - Куп, я вже явно не в тому віці, і далеко не в тому статусі, щоб використовувати авто не за його прямим призначенням. - Що?! Фібі, - не приховуючи іронії, все ще дивувався цій різкій зміні купідон. – Я вперше чую про вікові обмеження на… - Нам треба вирушати додому, - перервала його репліку наречена, розуміючи, що ще трішечки – і приховати правду не вдасться. – Давай не будемо розвивати дискусію на цю тему... Завтра в мене важлива зустріч… Тому зараз просто поїдемо додому, - виділяючи кожне слово останнього речення, повторила вона. Супутник насторожився: як досвідчений представник своєї магічної професії він розумів, що причина явно в чомусь іншому і, вперше за час розмови прислухавшись до власної магії, відразу збагнув, що його зараз намагаються обдурити. Скориставшись моментом, він вирішив висловити ту думку, яка не давала спокою доволі давно: - Фібі, скажи: ти … впевнена, що твоє сьогоднішнє рішення щодо дати весілля остаточне? Середня Галівел, котра, так і не зрушивши з місця, трималася за кермо, нервово постукуючи по ньому пальцями, тут же прикликала на поміч свій безцінний журналістський досвід, аби абсолютно спокійно відповісти: - Звичайно. А що? - Ти змінювала дату кілька разів поспіль. Під найнепередбачуванішими приводами, - втомлено зітхнувши, озвався співрозмовник, вперше даючи зрозуміти, як це його зачепило. - Більше не буду, - аж надто рівним, зваженим тоном, ніби йшлось про само собою зрозумілу річ, відповіла відьма. - І знаєш, Фібі, - ігноруючи її запевнення, явно зважено підбираючи кожне слово, продовжував повільно говорити купідон, - іноді я думаю: може, ти виходиш за мене тільки тому, що … хочеш позлити старійшин? Чи … тому що дорослий Вайєт назвав мене дядьком?.. Чи … може через те, що Ангел Долі після Великої битви показав тобі ті картини майбутнього, які можуть бути доволі прийнятними? - Ти справді так думаєш? – навіть через надійний щит досі вживаного її родиною зілля «антифібі», своєю силою емпата наречена вловила відголоски його суперечливих емоцій. - Часом закрадається така думка, - зізнався купідон. – Чи я іще чогось не назвав? Можливо, є й інші, вагоміші причини, щоб відкласти наше весілля? На якийсь час в салоні авто запалала тиша: до цієї миті відьма жодного разу не задумувалася над цим. Просто… усе здавалося само собою зрозумілим: навіщо щось аналізувати і робити висновки? Їй, Фібі Галівел, вже давно хочеться мати свою власну сім’ю – то чому ж не брати те, що Доля сама кладе в руки? Врешті-решт, краще купідон, ніж черговий Декс, Леслі, Джейсон чи … - Немає, - намагаючись зупинити цю, таку неслушну у чомусь думку, - запевнила чародійка, а потім, завівши автомобіль і плавно зрушивши з місця, продовжила. – В певній мірі ти маєш рацію: я сумнівалась. - «Сумнівалась» - минулий час, - зауважив наречений. - Гаразд, - на диво швидко погодилась відьма, - визнаю: я й досі не впевнена. Але не тому… Ти можеш не вірити, та … це справді сімейна риса всіх жінок роду Галівел – сумніватись навіть перед алтарем. Ось бабуся, наприклад, через це 5 разів виходила заміж… Мама так і не ризикнула одружитись із Семом… А Пайпер – та взагалі втекла з власного весілля, коли всі дозволи нарешті були отримані, а гості зібрані в нашому домі… Вона тоді змусила нас страшенно хвилюватися увесь вечір, і тільки за 5 хвилин до півночі повернулась… - Справді? Навіть не подумав би, - щиро дивувався Куп, відчуваючи, як напруга між ними поступово спадає. – Дивлячись на них із Лео в реальному житті і чимало наслухавшись свого часу від колег… Чому вона втікала? Фібі знизала плечима у відповідь і продовжила свою сповідь: - От бачиш: і в ідеальних стосунках є несподіванки, які навіть для купідона залишаються загадкою… А щодо мене… Здається, я хочу дещо розповісти тобі, Куп. - Я слухаю, - озвався наречений, краєм ока спостерігаючи, як його магічний перстень на руці починає діяти. - Колись я була переконана, що кохання – це неприборкана стихія, що, не питаючи ні дозволу, ні права, не шукаючи на це причин, і не зважуючи наслідків, налітає невчасно і несподівано, блискавично затягуючи тебе у свою стрімку спіраль, звідки уже неможливо вирватись… Але, коли ти вже там, в самісінькому епіцентрі цього урагану, - свобода тобі уже не потрібна, бо ти тепер – єдине ціле із цією дикою силою: настільки, що часом і дихати забуваєш… Після всіх надуманих правил і обмежень твоєї особистої реальності, вона натомість дарує тобі свою: сповнену правди без прикрас. Не намагається поставити тебе у вигадані кимось рамки, дає змогу бути собою, вірити у власні можливості, показує тобі цілий світ з висоти пташиного польоту і наповнює життя неймовірно яскравими барвами, відкриваючи у своєму шаленому русі все нові і нові горизонти… Вона обдаровує тією особливою магією, коли ти з однаковою ймовірністю можеш або стати рятівним прохолодним вітерцем, легенько пройшовшись під час спеки по щоці випадкового перехожого, або вщент зруйнувати все на своєму шляху, переситившись силою цієї стихії… Саме тому, потрапляючи у цю стрімку круговерть, ти мусиш бути завжди на сторожі, проявляючи чудеса мудрості й мужності, витримки і обережності, адже тільки так її дикість можна урівноважити. Вона стає твоїм надійним захистом, хоч, некерована, може перетворитися на загибель. Та, зрештою, саме за це не втомлюються боротися, бо … саме такі протиріччя надають життю той особливий смак, з яким не зрівняється ніщо… - «Як влучно і правильно, - думав тим часом купідон, уважно і здивовано слухаючи майбутню дружину. – В чомусь навіть пафосно. І явно не про мене…» - Я надто довго сприймала це як непохитну і безальтернативну істину, Куп, - натхненно продовжувала свою сповідь Фібі, мимоволі наштовхуючи нареченого цією фразою на думку: - «Зараз явно пролунає кілька слів про мою невідповідність цим критеріям і абсурдність ідеї нашого шлюбу». – І все-таки, чародійка продовжувала його дивувати, стверджуючи: - Однак, коли роками ти мало не щотижня рятуєш світ, ставлячи на карту все, коли замість того, щоб втілювати в життя свої мрії, з дня у день грузнеш у вирішенні чужих проблем, коли постійно мусиш ховати від людей свій дар… З часом приходить усвідомлення того, що кохання – це тиха гавань, куди завжди можна звернути після всіх цих штормів із грандіозними битвами і перемогами, віднайшовши омріяне тепло, затишок, спокій, надію, безпеку… Заради неї багато чим можна пожертвувати, але при цьому продовжити спокійно дихати і впевнено почуватися у відведених для тебе рамках. Знаходячись тут, ти точно не зможеш дослідити всі грані життя, але це ж зовсім не обов’язково, бо головне – краще просто його не втратити… У цій гавані немає несподіванок, недосліджених територій із прихованими небезпеками, недомовленостей і брехні, які крадуться за тобою з дня у день, щоб одного разу різко обірвати мирний плин існування у твоєму домі…Ти знаєш кожен куточок цього маленького світу, і тому можеш його захистити. Це – зовсім не стихія, від якої ніколи на сто відсотків не знаєш, чого чекати, а навпаки – те, що відповідає твоїм уявленням і потребам… Ти – моя тиха гавань, Куп. Етап стихій – назавжди у минулому. Авто плавно пересувалося своїм шляхом, та тиші, що запалала в його салоні після слів відьми, ніхто не наважувався порушити першим: журналістка просто чекала хоч якоїсь реакції на сказане, а у свідомості її співрозмовника в цей час спливла картина випадково підслуханої сьогодні розмови Пайпер і Віктора. - Не знаю, тату… З Фібі щось не те, і чим далі – тим більше я це помічаю, - говорила тоді старша сестра, коли вони з батьком усамітнилися на кухні, аби поспілкуватися наодинці. - Що саме? - Розумієш, ти не встиг вивчити її так, як я... тому можеш не помічати деяких речей…. Ти пам’ятаєш свою молодшу доньку ще немовлям, а потім – відразу дорослою відьмою під пильним наглядом сестер... Пригадуєш, яким було наше «спілкування» кілька років тому? - Так-так, особливо перша зустріч після смерті бабусі, - зітхнув містер Бенет. – Я ніколи не пробачу собі того, що ви росли без мене тільки тому, що ми з бабусею не знайшли спільної мови… - Перестань, тату! – обіймаючи його, усміхнулась дочка. – Ми ж давно уже перегорнули цю сторінку! Годі! Головне, що зараз ми – одна велика родина. - Авжеж. От тільки… ти правильно почала цю розмову: є багато важливих деталей, яких я про вас не знаю. То що там не так? - Уявляєш, в дитинстві Фібі була ще тим монстриком, - з посмішкою в голосі пригадувала Пайпер, - та потім виявилось, що то були квіточки… За ними посипались такі ягідки, що … навіть проти рідкісних, але серйозних бунтів Прю… Словом, бабусі було дуже непросто… І дорослою вона мало змінилася: навіть після Нью-Йорка, коли життя, здавалось би, мало навчити її бути щонайменше відповідальною, уважною і розсудливою – у ній усе ще ключем били абсолютно протилежні риси на пару із такими як непосидючість, авантюризм, надмірна цікавість, розкутість, що заледве трималася в межах пристойності… І … це ще далеко не повний список… - Люди змінюються з часом, - зауважив співрозмовник. - Згодна, але ж не до такої міри, тату! Більше того, я тобі впевнено скажу: хочеш дізнатися, якою була твоя молодша донька десь так років шість тому – уяви її сьогоднішню протилежність, - стверджувала старша Галівел. – Раніше, доки ми ледь не щотижня рятували світ, та й за цей рік, доки пристосовувались до нових реалій повсякденного життя, у мене просто не було часу все обміркувати як слід. Зараз же, приглянувшись уважніше, я не перестаю дивуватися. Мене, звісно, радує те, що вона нарешті подорослішала, стала такою цілеспрямованою і успішною, змогла знайти і виразити себе у творчій професії… - Але є щось, що тебе насторожує? – здогадався Віктор. - Так. Тільки за сьогоднішній вечір я помітила кілька ситуацій, коли вона поводилась підкреслено протилежно своїм звичним діям. Наприклад, десерт… Раніше Фібі надзвичайно любила шоколад… Я навмисне, аби догодити їй, зробила кілька її улюблених шоколадних страв, але … вона не торкнулась жодної… А запропоновані Лео путівки в екстремальний тур на наступні вихідні? Та моя молодша сестра нізащо від такого б не відмовилася! І головне – очі ж то засвітилися в німому захваті, коли мій чоловік почав озвучувати цю пропозицію! А потім – що? Таке заняття – не для світських дам?! - Пайпер, думаєш, це магічна проблема? – насторожився батько. – Може, справді все пояснюється цілком логічними і повсякденними висновками? Фібі – психолог. Можливо, саме так вона бореться з надуманими недоліками, - припускав він. - Не знаю, тату, не знаю… - похитала головою старша Галівел. – За ці роки ми звикли жити в режимі нон-стоп… Можливо, мені просто стало не вистачати цього, а тому й вишукую проблеми там, де їх насправді немає… Добре, якщо так… Бо, знаєш, відьомська інтуїція – це завжди неспроста... Купідон тоді так і не став чекати завершення цієї розмови: поправив свій перстень, закликаючи його припинити свій вплив на майбутніх родичів, і попрямував до решти гостей в абсолютній впевненості, що свої страхи Пайпер невдовзі забуде. А навіть якщо ні – завжди є можливість вплинути на неї… Ось тільки тепер, слухаючи останню частину сповіді своєї нареченої, Куп мимоволі відводив погляд, адже десь на краю свідомості уже сяйнула думка-здогад стосовно різкої зміни настроїв і намірів чародійки. І це пояснювало все. «Вона просто намагається бути абсолютною протилежністю себе колишньої, - задоволено думав він. - Тож ти не маєш права на будь-які претензії. Зрештою, в чомусь, сам є автором таких неоднозначних ситуацій. Хоч і не без допомоги Пейдж та бабусі Пенні»… У якусь мить купідон зрозумів, що починає тонути у болоті власних думок, а пауза після зізнання майбутньої дружини занадто затягнулася. Звісно, ніяких підозр у неї не виникне, проте роль ідеального нареченого ще ніхто не відміняв! Отож, натягуючи на обличчя всерозуміючу посмішку, в підкреслено жартівливому тоні промовив: - А в роду Галівел точно ніколи не було купідонів, Фібі? Питаю, бо твоя промова – це явно в стилі купідона, а не журналіста... Не знаю, як впораюся з твоїми професійними обов’язками, але свої готовий тобі довірити на всі сто відсотків! *** Доки майбутнє подружжя на шляху до дому з’ясовувало стосунки, майбутні батьки в товаристві юної, але досить наполегливої в магічному навчанні підопічної Пейдж уже переносились у спалахах блакитних іскор під дією нашвидкуруч складеного закляття. І передувала цьому не менш несподівана для завершення сьогоднішніх родинних посиденьок історія. Так, присферившись додому після зворушливого прощання з усіма родичами, молодша чародійка відпустила руку чоловіка і, махаючи в знак прощання іншою, сказала: «Ось ти і вдома, любий. А мені вже час! Бувай!». За останній рік Генрі вже звик до подібних ситуацій, і тому, добре натренувавшись у цьому ділі, вчасно встиг піймати свого непосидючого напівангела, аби не дати перенестись в інше місце. - Стривай-но, куди це ти посеред ночі? – відразу ж перейшов до головного, хоча насправді про все вже здогадався. - До підопічної, - підтвердила його версію дружина. - Так, звісно: куди ж іще? – стомлено зітхнув, опускаючись в крісло містер Мітчелл. Останні кілька місяців усі їхні сімейні дискусії починались однаково: хвилюючись за Пейдж, Генрі намагався достукатись до її розуму, аби не наражала зайвий раз на небезпеку себе і малюка. Закінчувалась така полеміка також із доволі передбачуваним фіналом: вигравала словесний поєдинок відьма, а тому люблячому чоловікові не лишалося нічого іншого, як, перевіривши свій пістолет (абсолютно нікчемну у магічних пригодах, зате єдину доступну йому зброю), брати дружину за руку і зникати у спалахах блакитних вогників разом з нею. На відміну від старшої чародійки, котра в перші місяці вагітності надмірно хвилювалася за свою дитину, молодша навпаки – стала ще більш непосидючою, підозріливою і швидкою на підйом. Навіть старійшини, сприйнявши таку гіперактивність за аномалію, запропонували їй довготривалу відпустку, посилаючись на сприятливі для цього обставини у вигляді затишшя у магічному світі. Однак, у відповідь молодша чародійка вибухнула праведним гнівом і, заявивши, що не допустить дискримінації на небесах, взяла під значно жорсткіший контроль своїх підопічних, в результаті чого майже половина з них офіційно звернулись до вищого керівництва з відмовою від особистого світлоносця, а та частина, яка лишилася, або діяла на нерви наставниці своєю навмисне награною нетямущістю, або ж … досягала неймовірних успіхів у навчанні за рекордно короткий строк. Непередбачуваними і неспокійними видалися останні місяці і для служби національної безпеки: якщо раніше, дотримуючись викладених у їхньому контракті умов, чародійок намагались не перенавантажувати, викликаючи тільки у невідкладних випадках, всюдисуща місіс Мітчелл встигала і чоловікові надати магічну допомогу на роботі, і заплутані справи, що залежались на столі у координатора її групи, розплутати на ура. Ось і зараз, навіть знаючи, що юній підопічній нічого не загрожує, напівсвітлоносець поспішала на її несміливий поклик, вважаючи, що небезпеку краще завчасно попередити, аніж потім відвертати. - Пейдж, вибач що так пізно, - поспішила відрапортувати молода відьма, але тут же запнулася, помітивши, що її наставниця не сама. - Нічого страшного, Емілі. Я вже казала, що викликати мене можна в будь-який час доби, - і, прослідкувавши за її насторожено-питальним поглядом, вирішила представити одне одному присутніх. – Знайомтесь, це – Генрі, мій чоловік. При ньому можеш сміливо говорити. А це – Емілі, моя наймолодша, але дуже талановита підопічна. Вона володіє унікальним даром… - То що сталося, Емілі? – вирішив перейти швидше до суті справи поліцейський, котрому після цілісінького дня в галасливій компанії дітлахів і дорослих неабияк хотілося просто побути якийсь час у тиші. - Та я тут… тренувалася, - ніяково переступала школярка з ноги на ногу, збагнувши, що явно порушила своїм покликом плани цих людей. – І, здається, в мене дещо вийшло… - Ось бачиш! Я ж казала, головне – вірити! – радісно вигукнула Пейдж. - А можна детальніше? – все ще не полишав надії швидко закрити тему містер Мітчелл. - Я … довго вагалася, перш ніж покликати свого світлоносця… Але потім подумала… раптом це щось небезпечне… - юній відьмі явно не хотілося здатися смішною в передчутті неіснуючих небезпек, тим паче, коли її наставниця не сама, та, зустрівшись з останньою поглядом, все ж наважилась. – Я не знаю, що то було, але … сплеск магічної енергії був таким потужним… - Ну, і? На що це було схожим? – насторожилась Пейдж. - Не знаю, - зітхнула підопічна. – Це тривало недовго і … Складно описати… Нагадує відчуття, коли ти пересферюєш якийсь предмет, ось так: туди-сюди, туди-сюди, - заглибившись у власні спогади, говорила дівчина, вказуючи рукою напрям згори вниз і навпаки. – Але було тут щось таке… ніби то не предмет, а … згусток світла… - Ти щось зрозуміла? – вирішив чомусь уточнити поліцейський. - Емілі, давно ти відчула цей сплеск магічної енергії? – замість відповіді почала допитуватись напівсвітлоносець. - Ще вдень, - похнюпилась підопічна. – Гадаєш, треба було відразу кликати? - Думаю, якби нам опинитись у тому місці, - з явним наміром взятися за активні дії заявила Пейдж, - ти б могла розповісти про цей сплеск більше… Якщо він такий потужний – твоїм даром можна досі вловити його слід, - і, обертаючись до Генрі, пояснила. – Магічна сила Емілі уловлює сплески магії, і більшість із них можна ідентифікувати. - То ти у нас – магічний радар? – озвався чоловік до юної відьми. - Щось таке, - погодилась чародійка. – Ми ще не навчились використовувати сповна ці можливості, але спробувати варто. – Озираючись в пошуках паперу і ручки, вона пояснила присутнім свій намір. – Зараз я напишу закляття, яке допоможе нам, скерувавшись за допомогою емоцій Емілі під час сплеску магії, потрапити туди, де сталася така загадкова подія. - Карта потрібна? – з готовністю запропонувала допомогу підопічна. - Ні, - усміхнулась Пейдж і повчальним тоном пояснила. – Не все можна знайти кристалом і картою, тим паче, коли не знаємо точно, що шукати. - Слухай, люба, може відкладемо це на завтра, порадимося з сестрами? – відчутно занервував Генрі і, щоб не лякати юну відьму, прошепотів на вухо дружині. – Як ми нещодавно згадували, цілий рік ніхто ні на кого не нападав. Раптом затишшя закінчилося? Може, не будемо лізти на рожен? Якщо там усе серйозно – я не зможу вас захистити… - Будемо, - впевнено заявила місіс Мітчелл у відповідь. – Тим паче, що закляття уже є, - і продемонструвала настороженому чоловікові аркуш, списаний літерами. – До того ж, ось … візьми і випий, - подаючи пляшечку із зіллям підопічній додала вона, - я готувала це для себе, але сьогодні тобі воно знадобиться більше. - Що це? – насторожено спитала дівчина. - Те, що збільшить твою магічну вдвічі, - запевнила світлоносець. – Щоправда, тільки на дві години. Але для нашого дільця – це саме те що треба! І головне – без жодних магічних наслідків! Хто за? Та яка різниця! Генрі не лишалось нічого іншого, як, приречено зітхнувши, в останню мить переносу вхопитися за руку своєї невгамовної дружини… «Стільки разів уже собі обіцяв наступного разу брати в такі вилазки аптечку!», - подумки жалкував він уже за мить, одночасно із Пейдж підводячи з підлоги і намагаючись привести до тями юну відьму, ноги котрої підкосилися відразу, як тільки блакитні вогники завершували перенесення нічних шукачів пригод. - Емілі, люба, отямся! – з явними нотками паніки в голосі намагалася допомогти потерпілій чародійка, навіть не думаючи озирнутись довкола, аби переконатись, що тут нема зараз для них ніяких загроз. – Ти нічого часом не переплутала? Це я вагітна, а не ти! Це мені личило б зараз … - Пейдж? – тихо озвалася на цій фразі дівчина, повільно розплющуючи очі. – Не кричи так… Будь ласка… І без цього… в голові все… дзвенить, - слабким голосом, із паузами попросила вона. - Як ти? – тривожно уточнив Генрі. – Стояти зможеш? – і, бачачи, що підопічна дружини ледь знаходить сили, аби тримати голову, тоном, з яким важко сперечатися, скомандував. – Пейдж, негайно поверни нас додому! Пейдж! Та молодша представниця роду Галівел уже не чула його, гіпнотизуючи поглядом широко розкритих очей напис на надгробку: і байдуже, що там стояла невідома їй дата, незнайоме ім’я… Всього одне слово, багато років тому викарбуване поряд із ними, зароджувало в голові Пейдж цілий рій найнесподіваніших підозр: - Тернер! Знову ти! – прокотився склепом вигук, приправлений парочкою слів аж ніяк не типово світлоносної лексики, від яких моментально отямились супутники. Доки вони напружено озирались навколо, місіс Мітчелл, присвічуючи собі запальничкою, войовниче крокувала вперед, уважно досліджуючи кожен закуток на предмет наявності там власноруч знищеного кілька років тому демона. Коли вона так же прискіпливо почала робити це втретє, чоловік нарешті наважився нагадати мету їхнього візиту: - Люба, що ти робиш? Емілі вже значно краще, а тому ми могли б… - сердитий погляд і виразний жест у відповідь змусили поліцейського замовкнути, а от юна відьма, схоже, навпаки - набралась сміливості: - Пейдж, здається, я вже можу зорієнтуватися. От тільки … допоможи мені … сконцентруватися. Без тебе мені не вдасться… - Щось не так? – зауваження підопічної дійсно протверезило, а тому напівсвітлоносець покинула своє незрозуміле іншим присутнім заняття і повернулась до гурту. – То що таке? - Тут був хтось дуже могутній, - охоче пояснила дівчина. – Я ще під час перенесення намагалася зафіксувати слід того сплеску, - винувато опускаючи очі зізнавалась вона наставниці… - І сила, яка його викликала, була настільки потужною, що збила тебе з ніг, – здогадалася та. – Що ж, давай зосередимось на нашому завданні, Емілі… Буквально кілька хвилин – і юне дарування несподівано спростувало всі припущення свого світлоносця, адже Тернер зі стороною Добра навряд чи міг мати довірливі дипломатичні зв’язки: - Ось тут, це сталося ось тут, - впевнено підвела супутників до потрібного місця у склепі дівчина. – Це не сферіння… щось таке, ніби… вирвали звідкись згусток світла, наповнений емоціями, тонкою енергією… можливо, це навіть чиясь душа… - А потім, що сталося потім? – розуміла, що власне припущення осипається попелом, чародійка. - Не знаю… - розвела руками дівчина. – Просто повернулось назад, навіть баланс не встигло порушити… - А… ця сила, ти відчуваєш іще якісь сплески? – допитувалась Пейдж: ситуація, де вона явно чогось не розуміє не подобалась. - Нічого особливого. І це дивно… Я відчуваю велику силу, але … вона майже не виконувала магічних дій… - Це точно, Емілі? Можливо, ритуали, якісь зібрання? - Та ні, нічого такого… Хтось сюди переносився, ставив магічний захист навколо мавзолею… і … навіть не знаю, що це… Як фокус, коли запалюються свічки… Багато свічок… Все виглядає так, ніби… носій цієї могутньої магії просто … Створював освітлення, чекаючи когось? – сама дивувалась своїм відчуттям юна відьма. – Тоді … не розумію… - Зате я розумію, дівчата, - зробив свої власні висновки Генрі. – У когось тут було таємне побачення, а ви в усьому шукаєте магічний підтекст. - Побачення? – не розділяла жартівливого настрою чоловіка чародійка. - А що: хтось нагорі, - вказуючи поглядом в небо, продовжував розвивати свою версію поліцейський, не приховуючи в голосі іронії, - призначає зустрічі саме там, де всюдисущі старійшини не здогадаються шукати… - Ось коли цей романтик завтра збере прибічників і посяде трон Нижчого світу, - почала було говорити йому дружина, з загрозливим виразом обличчя наближаючись впритул до жартівника, але юна відьма не дала можливості озвучити надуману погрозу, зауваживши: - Пейдж, я відчула велику силу, але … це навряд чи зло… - І куди ця магічна істота поділася потім? Зможемо простежити переміщення? – діловито продовжила стояти на своєму світлоносець. - Ні… - і, зустрічаючись поглядом зі знервованою наставницею, пояснила з нотками провини у голосі… - Я відчуваю лише одне перенесення: сюди. - Тобто… Ми можемо бути не одні? - раптом дійшло до свідомості чоловіка значення слів «могутня магічна сила». - Вітаю з поверненням на Землю, - не втрималась від коментаря його дружина і ще раз окинула поглядом приміщення, ніби це могло допомогти їй розгледіти десь серед цих стін невидимого могутнього мага, коли б він дійсно десь тут причаївся… Замість нього світлоносець відчула наростаючий страх своєї підопічної, тому, не кажучи більше ні слова, схопила за руки своїх супутників і розтанула в спалахах блакитних іскор. І якщо для Емілі пригода завершилась поверненням додому із запевненням наставниці, що все гаразд, адже зараз же буде повідомлено про інцидент старійшин, - для Генрі «весела» ніч продовжилась численними сферіннями в незрозумілих напрямах, з пошуком потрібних інгредієнтів для вистежувального зілля. Звісно, поліцейського, у якого попереду був нелегкий робочий день, такий стан справ аж ніяк не влаштовував, тому, не вперше за останні кілька місяців, він скористався перевіреним і дуже дієвим методом: підлив дружині в чай кілька крапель того чудодійного сонного зілля, яким увесь цей час його справно забезпечувала Пайпер. *** Чи думала найстарша з чародійок, тихенько крадучись на горище, що не лише у неї цей день завершується активним застосуванням магії? Навряд чи: вона й сама нічого подібного не планувала. Однак, коли родичі роз’їхались, Лео пішов укладати дітей спати, а сама вона по дорозі у власну кімнату пригадувала різні щасливі миттєвості сьогодення, серед усіх цих яскравих картинок раптом обірваною струною промайнула думка: «Прю також могла б розділити з нами це свято»… Такі звичні раніше рухи зараз здавались особливими і якимись урочистими. І не дивно: за цей рік, коли родинні реліквії ремесла чародійок були заховані в скриню, аби сповна насолоджуватись звичайним життям, про яке усі так довго мріяли, хіба що Пейдж не випала з течії магічного життя… А от вони з Фібі зрідка застосовували простенькі зілля без побічних наслідків, користувалися у побуті вродженими силами, проте подіями магічного світу не цікавились… Тепер же, доки відьма здійснювала підготовчі процедури для проведення ритуалу, час від часу задумуючись, що де заховано, - всередині прокидалося якесь трепетне почуття повернення у свою стихію. Це заняття раптом перервав дзвінок мобільного. - Пайпер, вибач, що не зателефонувала раніше, - вчувалася провина у голосі Біллі. – Уявляєш, тут вчора таке робилося, що я … просто проспала. Сама знаєш, ніяк не звикну до різниці у часі. Тож тепер мушу швидко збиратися, на ходу набираючи твій номер. - Що там у тебе сталося? – насторожено спитала чародійка, чуючи під час квапливої розповіді Дженкінс звуки, які складно було зарахувати до тих, що характеризують розмірене і спокійне (як нещодавно запевняла молодша подруга) студентське життя. - Все гаразд, Пайпер, - запевняла юна відьма, виплутуючись із купи безжально виваленого вчора із шафи на підлогу одягу, водночас стягуючи з себе рукав у поспіху одягненої навиворіт блузки. Звісно ж, за законами жанру, при цьому вона ненароком зачепила і другу вазу (а саме гуркіт першої привернув щойно увагу чародійки), чим спричинила ще й дзенькіт розбитого посуду, на який поширилась траєкторія польоту цього предмета. - Біллі? – голос старшої Галівел набирав уже не тільки занепокоєних відтінків. – Що там у тебе? - Все гаразд, - знову повторила Дженкінс. – Справді, все добре. Просто… студентське життя часом підкидає несподівані сюрпризи. - Сподіваюсь, не магічного характеру? - Ні, Пайпер, ні. Все нормально, - діставшись нарешті до дверей ванної кімнати продовжувала відьма. – Проблеми в мене нормальні, цілком пристойні, і я все сама вирішу. Ти краще скажи, як там у вас усе пройшло? Як хлопчики? Пейдж і Фібі? Лео, Генрі і Куп? - У нас також усе добре, - повідомила старша чародійка. – Діти веселяться, все питають коли їхня улюблена тітка Біллі приїде. - На Різдво – точно, - тут же пообіцяла співрозмовниця. – Скажи їм, що обов’язково приїду, ще й навезу купу всіляких подарунків. А решта нашого сімейства? - У них також все гаразд: Пейдж продовжує діставати Генрі надмірною підозріливістю та турботою про підопічних, Лео допомагає мені з дітьми і успішно викладає в школі магії, а Фібі з Купом в черговий раз затвердили дату свого весілля. - Сподіваюсь, цього разу остаточно? – не приховувала в цьому питанні іронії студентка. - Життя покаже, - і собі засміялась Пайпер. – Якщо знову щось зміниться… - От саме тому я ще раз повторю: мені, будь ласка, озвучте на сто відсотків остаточну версію, щоб я не прогулювала даремно заняття, як обидва минулі рази. - Біллі, в тебе точно все гаразд? – знову повернулась до наболілого старша Галівел. – Чужа культура, чужа країна, ти навіть мови не знаєш, а подалася світ за очі ось так просто, вслід за дитячою мрією... Може, все-таки повернешся? - Ми вже не раз про це говорили, - нагадала співрозмовниця, намагаючись зібрати на столику біля дзеркала потрібні речі. – Нізащо. Який же я член сім’ї після того, як почну здаватися, ще нічого не зробивши? Це явно не характерна риса представників нашого відьомського роду! А щодо мовного бар’єру – теж не біда: я вчуся; а до того, щоб не потрапляти в непередбачувані ситуації, я скористалася допомогою Книги Темряви. - Тобто? Як скористалася? А власна вигода? – насторожилась чародійка. - Не панікуй, Пайпер. Це всього лиш невеличке закляття на сторінці 341. Не віриш, відчини нарешті багатостраждальну скриню і сама поглянь: абсолютно нейтральне, до того ж діє всього 12 годин. – В цей час пробив годинник, а в двері квартири Біллі почувся наполегливий стук. – Ой, мені вже час! – схаменулась відьма і, натискаючи на кнопку завершення виклику, встигла попрощатися. - Ну все, бувай мамцю! Люблю вас! - Ось так щоразу, - зітхнула Галівел і мимоволі почала листати книгу в пошуках потрібної сторінки. Усміхнулася, схвально кивнула, переконавшись у правоті юної відьми і, ще раз переконавшись, що нічого не забула, урочистим рухом відкрила книгу на тому заклятті, яке, неодноразово уже повторюване нею, міцно відбилося в пам’яті. Проте, сьогодні, враховуючи те, що мить наближалася особливо хвилююча, хотілося саме читати його із розгорнутої на столику сімейної реліквії. «…Дух мій дорогий, покажи своє обличчя!», - вже всьоме проговорила чародійка, напружено вдивляючись у коло свічок, але все ще не бачила жодної ознаки того, що закляття подіяло. - Люба, що ти робиш? – насторожено перепитав Лео, заходячи тихенько на горище. Він добре чув останні слова, враховуючи обстановку навколо, чудово розумів, що саме відбувається, але щиро сподівався, що дружина зараз відповість, нібито хотіла поговорити з бабусею. - Нічого не розумію, - з розпачем прошепотіла Пайпер. – Як так: стільки часу минуло, ми виконали своє призначення, та навіть перевиконали його, перемігши у Великій битві, а я досі не можу побачити Прю!!! Чому, Лео?! Чому вони не дозволяють нам цього?! – переходила на крик, змішаний зі сльозами, чародійка. Чоловік важко зітхнув і, обіймаючи її, притишено мовив: - Я не знаю, Пайпер, не знаю. - Хіба ми мало чим жертвували?! Хіба я зараз так багато прошу?! – наростаючий біль було не так просто втихомирити. - Ти розчаровуєш мене, Пайпер, - прозвучав поруч знайомий голос, і у світлі вогників з’явилася Пенелопа Галівел. – Як голова сім’ї, мала б давно уже запам’ятати і інших навчити: нічого не буває без причини. - Я чую ці слова уже дев’ять років, бабусю, - не приховуючи і аж ніяк не применшуючи невдоволення, сказала онука. - То послухай іще раз. І перестань нарешті порушувати спокій тих, хто відійшов у вічність, повторюючи закляття по кілька разів поспіль: ми всі тебе прекрасно чуємо, а якщо хтось не приходить … - Значить, на це є причини, - закінчила її фразу чародійка. - Отож-бо, - поважно кивнула головою висока жриця. - От тільки знаєш, що мене насторожує? – підходячи впритул до привида, все ще роздратовано говорила Пайпер. – Те, що ці перлини мудрості видають мені чомусь саме тоді, коли це все виглядає абсурдно! - Доню, прошу тебе, заспокойся, - почувся голос іще однієї Галівел, і поруч проявилася Патриція. – Те, що ви досі не можете побачити Прю – це, дійсно, аж ніяк не примхи старійшин. - Патті, що ти собі дозволяєш? – обурилася Пенелопа. - Мамо, може годі уже робити з цього таємницю? – не погодилась та. – Думаю, ми повинні розповісти про те, що знаємо. - Отже, ми не зовсім в курсі подій … - мимоволі промовив Лео, хоч зазвичай у суперечках з родичами надавав перевагу позиції нейтралітету. - Так, любий, і це вже цікаво, - поглядом прокурора обвела родичок у колі свічок відьма. - І що ми, по-твоєму, знаємо? – звертаючись до дочки, зверхнім і насмішкуватим тоном спитала висока жриця. – Хочеш забивати голову дітям зайвою інформацією – будь ласка. Я в цьому участі не братиму, - заявила Пенелопа і, з гордо піднятою головою, розтанула в сяйві блукаючих вогників. - І що це було? – приголомшено обвів присутніх поглядом колишній світлоносець. - Самій цікаво, - вторила йому дружина. – Мамо, може хоч ти проллєш світло істини на нас, нетямущих? - Не звертай уваги, доню. Бабуся сьогодні не в настрої, - відповіла Патриція. - Он як? А що вона назвала щойно «зайвою інформацією»? – дещо м’якше, але з явним наміром вивідати правду, спитала відьма. - Пайпер, пам’ятаєш, ми говорили, що не відразу відповіли на ваш з Фібі поклик, бо були зайняті… - Що були з Прю, допомагали їй отямитись, - погодилась співрозмовниця. - Ми так сказали тоді, щоб не сіяти серед вас паніку, щоб уникнути нерозумних вчинків, до яких би ви обов’язково тоді вдалися б, знаючи, що відбувається насправді. - Ви збрехали нам? – не могла повірити власним вухам Пайпер. - Ми й самі не знали тоді, що коїться, - зізналася Патті. – І насправді… Ми не були з Прю: тоді ми оббивали всі можливі й неможливі пороги, аби дізнатися, де вона. - Тобто як: «де вона»? – різко зблідла дочка і, притримувана в цю мить чоловіком, важко опустилася на диван. – Вон…на… не нагорі? - Ми досі цього не знаємо, Пайпер, - сказала Патриція і, помічаючи вираз обличчя доньки, поспішила додати заспокійливо. – Через одного старійшину, давнього знайомого вашої бабусі, нам вдалося тоді дізнатися, що Прю відразу забрали. Їхньому вищестоящому начальству пояснили при цьому тільки те, що бути чародійкою – не її призначення, що насправді це – призначення іншої відьми, а от у Пруденс попереду – тривалий шлях туди, де вона має бути насправді. - І ви так спокійно із цим змирилися? – висловив вголос думку дружини Лео, також вельми приголомшений почутим. - Повірте, діти мої, у цій ситуації у нас справді нема іншого вибору. Настільки я знаю, контактів із родичами там, де опинилася Прю, не допускають лише по тій причині, що це заважає прийняти свій справжній дар і навчитися керувати ним. - Невже ми ніколи не побачимось? – прошепотіла Пайпер. - Сподіваюсь, що ні. Бабусин інформатор на тому боці стверджує, що моїй найстаршій доньці добре відомі і наші спроби зв’язатися з нею, і діючі правила. Вона знає, що побачитись усі ми зможемо лише тоді, коли вона освоїть свою справжню роль у магічному світі, прийме і скерує свій дар у правильному напрямку. І це не чиясь примха, Пайпер: кому, як не тобі, знати, як міцно все взаємопов’язано на світі. Якщо Пруденс вдасться зробити те, чого від неї очікують, - то ми ще зберемось усією великою родиною під дахом маєтку Галівел. - А вона це зробить. Вона здатна заради нас на все, - з надією промовила чародійка. - Авжеж, вона у нас така: ніколи не здається, - усміхнулася Патриція. – Єдине, що нам залишається, - це вірити. І … чекати. Проводжаючи поглядом яскраві вогники, у яких розчинилася постать Патті, колишній світлоносець запевнив дружину: «Все буде гаразд, люба. Але на це потрібен час. Твоя сестра сильна, вона з будь-чим впорається». | |
|
| |
| : 209 | | |
| : 0 | |