Полум’яна правда. Розділ 3.
Першоджерела. Біля витоків сімейних таємниць [r]Мій вічний вогник непохитних істин, [/r] Який так довго крився у пітьмі… Мереживо з матеріального і містики, Мій світоч правди в вирі боротьби. Лише тепер беру тебе з собою, Коли вже і спіткнувсь, і загубивсь, Коли, похрещений і рабством, і свободою, Туди вертаю, де уперше збивсь. Я тільки зараз сходжу на цю пристань, З якої мав відчалити колись, Та, подолавши неможливу відстань, Вже точно знаю, що не помиливсь. Доступно тільки для користувачів…Спогади перенесли його у ту тривожну мить, коли останні піщинки в годиннику впали вниз – свідчення того, що ось-ось відкриються двері в особливий зал, куди його допускали, як кращого учня, в якості заохочення раз на два тижні, аби міг спостерігати за подіями в реальному світі. Звісно, його найбільше цікавила Фібі. І тоді, кілька разів підряд уже «помилувавшись» тим, на що вона встигла перетворити своє життя, він все іще сподівався, що за цей час сестри помітили і втрутились, що відбулись якісь зміни. Та дива не сталося. Пригнічений побаченим, учень тоді затримався в коридорі довше, ніж зазвичай, а тому випадково почув розмову… двох старійшин, котрі просили дозволу на офіційне ув’язнення в цих стінах одного з тих, хто суттєво порушив правила і, відповідно, заслуговує суворого покарання. Шостим чуттям Коул зрозумів тоді, що йдеться про Лео. На щастя, Учитель відмовив, посилаючись на те, що монастир – не в’язниця, а сам він – не караюча особа, а навчаюча. - Учителю, мене тривожить звістка, яку принесли ці двоє, - не став тоді приховувати свої несподівані відкриття Коул, постаючи перед головним монахом відразу ж після зникнення непроханих гостей. - Щось мені підказує, що мова знову йде про чародійок, - здогадався мудрець. - Так, Учителю, - чесно відповів тоді Тернер і виклав усе, що знав, про що здогадувався. - Твоя інтуїція тебе не підвела, - ошелешив його співрозмовник. – Вони справді дійшли висновку, що чародійки згубно впливають на Лео Вайта. От і прагнуть зробити все можливе, аби повернути собі одного з кращих своїх світлоносців. - Але ж позбавити… - Коуле, ми не втручаємось у політику: ні в земну, ні в небесну, - спокійно зауважив тоді старець. Однак, коли наступного дня Тернер прийшов до нього по дозвіл особисто втрутитись, зазначивши всі свої мотиви, причини і наслідки такого втручання, не став заперечувати, лише поцікавився планом дій учня. - Враховуючи те, що сліди втручання не повинні привести сюди, а також не мають допустити паніки серед чародійок, - з готовністю відрапортував тоді Тернер, - я збираюся розіграти такий собі спектакль, залучивши одного знайомого і… На диво, учитель не лише підтримав цю ідею, а й навчив деяких особливих хитрощів астральної проекції, завдяки яким в результаті проведеної операції Пайпер не запідозрила, що її «давній друг» насправді ніякий не дух, ув’язнений між світами, а цілком матеріальний і живий об’єкт, який спокійнісінько може розгулювати не лише кімнатами їхнього будинку, а й коридорами Школи магії… Як давно це було… Відтоді він багато чого навчився, усвідомив і … прийняв, як належне. В тому числі і те, що далі мусить іти своїм шляхом: монастирське життя – не для нього, хоч і встиг прикипіти до цього острівця миру і спокою усією душею… Попри пережите за ці роки, всупереч набутій могутності (адже важко назвати це іншим словом, коли магічна сила все ще продовжує зростати), на мосту стояв все той же Коул Тернер: нащадок відомого громадського діяча із вибуховою сумішшю магії у власних генах. От тільки тепер він добре знав, хто він у цьому світі, на що здатен, і навіть мав уже уявлення про те, яку місію підготувала для нього Доля. Залишалася єдина проблема – якось протягнути тривалі роки затишшя попереду… *** Медитація на мосту над нічним містом, з подальшим блуканням знайомими вулицями (окрім тих, що пов’язували його життя з родиною Галівел) та зупинкою в готелі, де часто бував ще в ролі помічника окружного прокурора, допомогли Коулу наважитись на дещо особливе, заплановане ще в монастирі. Отож, за кілька хвилин до початку робочого дня, він стояв на порозі міського архіву в передчутті відкриттів, до яких «доріс» аж тепер, всього-на-всього через добру сотню років, точніше «100+»… - Це така популярна для вивчення тема, чи бездоганний сервіс? – не втримався від коментаря Тернер, вражений тим, що необхідні йому матеріали доставили майже відразу, не змушуючи чекати, доки архіваріус перегляне відповідні документи цього фонду і знайде серед них потрібні. - Ні те, ні інше, - запевнила працівниця архіву. Цей чемний і, вочевидь, схвильований доторком до таємниць, котрі доволі давно уже стали сухими історичними фактами, відвідувач сподобався їй відразу. Було в ньому щось таке, що сприяє доброзичливому ставленню з перших секунд знайомства, змушує приязно посміхатися і обслуговувати на вищому рівні. – Справа в тому, що я працюю тут доволі давно і тому добре пам’ятаю те, про що запитують зазвичай. І повірте, коли з року в рік дістаєш одні й ті ж самі документи з одних і тих же полиць – нетипові ситуації закарбовуються в пам’яті надовго. - І в чому ж нетиповість історії Тернерів? – поспішив уточнити Коул. – Хтось нещодавно цікавився цим питанням теж? - Так, кілька років тому одна студентка замовила нашому архіву максимально можливий об’єм відомостей щодо Бенджаміна Тернера. - Студентка? Діяльність цієї сім’ї вивчають? - В тому то й справа, що ні. В усякому разі, не так глибоко. Зазвичай про видатних діячів епохи 18-19 ст. згадують узагальнено, здебільшого в розрізі воєнно-політичних подій. Саме тому студенти якщо й пишуть роботи з вивченням біографії конкретної історичної особи – то це, як правило, ті імена, які досі на слуху. Тож уявіть собі моє здивування, коли переді мною з’явилася студентка, про яку, судячи з її зовнішності, зовсім складно говорити як про сумлінну ученицю, і запевнила, що пише вкрай важливе для власного майбутнього дослідження саме про цю сім’ю. Навіть їхніх нащадків хотіла знайти! - Он як? І …знайшла? – іронічно перепитав Коул, добре знаючи, що він – єдина дитина громадського діяча Тернера, а тому знайти нічого не вдасться. А ще здавалося, що метушлива дослідниця – ніхто інший, як та синьоока красуня, з котрою познайомився кілька років тому у Межисвітті. Принаймні, це пояснювало її обізнаність щодо його походження. Через це подумки торжествував, гадаючи, що архів тій особі не дуже допоміг. - Саме тому я й відклала окремо знайдені матеріали, - продовжувала тим часом свою розповідь працівниця архіву, мило посміхаючись. – Тоді я знайшла не так багато, але та студентка так прагнула знати більше, що я ні на мить не засумнівалася: вона прийде сюди іще, адже знайдених тоді сухих фактів про те, нібито єдиний син Бенджаміна безслідно зник ще в ранньому віці, їй було явно недостатньо… - Нібито? – здивувався Коул. – Невже є якісь сумніви щодо його зникнення? - Справа в тому, що мені й самій довго не давала спокою ця історія. Я, якщо чесно, не терплю ситуації, коли не можу максимально задовольнити запит клієнта. А та дівчина була настільки переконана, що у Тернера є живі нащадки… Словом, мені самій стало цікаво. І не даремно, - поринаючи в спогади, гордо заявила жінка. - Ви ще щось знайшли? – не вірив власним вухам відвідувач. - Так, - запевнила співрозмовниця і, перебираючи стос документів, що лежали уже перед Коулом, явно щось шукаючи, поспішила поділитися своїм відкриттям. – Мені довелось дещо уточнити в інших архівах, і навіть проконсультуватися із колегою з Лондона … - І? – тривожно допитувався маг, зусиллям волі змушуючи себе поводитись спокійно. - Один давній друг сім’ї, у лондонському маєтку якого доволі часто бував Бенджамін Тернер, хоч і лишився в пам’яті нащадків як власник однієї з найрідкісніших колекцій археологічних пам’яток з різних куточків світу, однак пробував себе і в ролі політика, і в ролі письменника. Останнє не принесло йому ніякого прибутку, але чорновий варіант так і недописаної книги «Чому відомі громадські діячі не гріють тепленьке місце серед великих політиків?» містить відомості і про особу, яка нас цікавить… - Он як? І звідки ж «виплила» ця книга? – не вірив чомусь у її оригінальність Коул. – Що такого вагомого в ній сказано, і чи можна цьому вірити? - Її знайшли випадково при реставрації деяких меблів із маєтку. І хоч дослідження на предмет віку і підтвердження авторства ще ведуться, мені вдалося роздобути фотокопії сторінок, де згадується ім’я Тернера, і навіть двох портретів - особистого та сімейного: з маленьким сином і дружиною. Зараз покажу, хвил… - перевертання сторінок раптово припинилося і в лункій тиші архівного залу пролунало здивоване. – Неймовірно… Це ж… просто… неможливо…- повторювала працівниця архіву, переводячи погляд із зображення громадського діяча на відвідувача. - Що неможливо? – перепитав Коул, виринаючи з власних думок і звертаючи нарешті погляд на відкриту сторінку (до того, уважно слухаючи розповідь і паралельно міркуючи, на чому треба буде зосередитись при вивченні знайдених для нього документів, Тернер не надто пильно стежив за діями жінки). З фотокопії портрета на нього дивилося ще доволі молоде обличчя, в якому легко пізнавалися риси самого Коула. Час уже встиг стерти з пам’яті зовнішність батька, лише десь глибоко в душі лишивши сам його узагальнений образ, суміш найкращих емоцій і вражень, котрі понад сотню років доводилось приховувати від усіх. Саме тому момент був справді хвилюючим. І хоч маг і раніше непогано володів мистецтвом приховувати те, що відчуває насправді, а за останні роки неабияк його удосконалив, зараз виглядав так, ніби знайшов святиню: маску байдужості в таку важливу мить міг начепити на себе хіба що цинік. - Ви… впевнені, що привело Вас сюди виключно розслідування? – першою порушила тишу працівниця архіву. - Абсолютно. Повірте, я вражений не менше за Вас, - впевнено відповів Коул, адже це було не таким уже й далеким від дійсності. - Раджу Вам уважно ознайомитися із фотокопіями чорнового варіанта книги. Якщо Ви дійсно нащадок Тернера – це може Вам про щось нагадати. - Як? Це ж було так давно! – щиро здивувався Коул. - Там є детальні описи сімейних реліквій, - охоче пояснила власну гіпотезу співрозмовниця. – Думаю, навіть попри досить юний вік, його син мав би пам’ятати такі речі і переповідати про них нащадкам. «Пам’ятати про сімейні реліквії?! Знали б Ви, що я пам’ятаю», - розчаровано подумав відвідувач, але, замість того, щоб поділитися цими спогадами, ввічливо подякував за допомогу і зручно розташувався в залі за столиком для вивчення знайдених матеріалів. *** Припущення архіваріуса виявилось не таким уже й хибним. Перечитуючи розповідь незнайомої людини, котра, очевидно, доволі непогано знала його батьків, поміж колоритним описом традицій та звичок аристократів тієї епохи Коул натрапив на текст дитячої пісеньки, яку, як запевняв автор книги, Бенджамін склав для своїх майбутніх дітей ще в юні роки. Ці слова здалися знайомими: історія про промінчик світла, який завжди проб’ється крізь темряву і вкаже шлях ... Веселенький мотив на тлі лагідного переконування дитини звільнитися з полону сну, відкрити оченята і впевнено зустріти новий день, адже сонечко вже прокинулось і його промінчик так лагідно лоскоче личко, пробиваючись крізь темну завісу на вікні; промінчик цей хоч і тоненький, але сили в нього вдосталь, щоб розвіяти морок, і якщо знайти в собі натхнення іти вслід за цим променем вперед – ти завжди перемагатимеш... Здавалось би, що такого особливого в цих словах, щоб дорослий чоловік, котрий шукає зараз в архівних матеріалах щось надто важливе, намагаючись не зупинятися на дрібницях, знову і знову повертався думками до рядочків з дитячої пісеньки? І все ж, погляд Коула продовжував притягувати аркуш із цим текстом. Як виявилось, не даремно: спочатку в голові промайнула сама мелодія, за нею – перша строфа, а потім… Тільки-но Коул почав тихенько насвистувати цю пісеньку, продовжуючи гортати сторінки чужих записів, свідомість раптово пронизав спогад: батько обережно, виявляючи неабияке терпіння і турботливість, намагається розбудити сина, котрому аж ніяк не хочеться прокинутись остаточно. Мимоволі Тернер усміхнувся: тоді саме ця пісенька змусила його, ще маленького сонного хлопчика, стрімголов мчати на нижній поверх умиватися, «змагаючись» із тим самим сонячним променем, який в сутінках (і чому дитяча в домі Бенджаміна завжди потопала в напівтемряві?) видавався доріжкою між підлогою і небом за вікном. Коул зосередився на пісеньці, подумки відокремився від решти оточуючих предметів і повністю поринув не конкретно у цей спогад, а саме у мелодію, сполучення слів. Він намагався поступово вибудувати із фрагментів, пропущених крізь призму власних емоцій і уподобань, суцільну картинку, яка б підказала, чому підсвідомість так уперто зачіпається саме за ці слова. Кілька хвилин напруженої роботи над таким непростим завданням – і йому вдалося виловити саме той спогад, заради якого ця пісенька була придумана кимось із його предків. [hide]…Це було так давно і так … несподівано. Батько, котрий завжди асоціювався у Коула зі світлом і добром, замість обіцяної прогулянки містом вперше привів свого маленького сина у … сімейний склеп. Пізніше ці візити стали для Коула звичними і якимись буденними, але тоді гнітюча атмосфера навколо і, здавалось суцільна, темрява налякали його неабияк. Саме в той день батько навчив маленького Коула переборювати страх перед мороком: разом, стоячи за зачиненими дверима цього приміщення, вони почали співати другий куплет уже улюбленої пісеньки і в момент, коли серед густої темряви здивований хлопчик помітив промінчик світла, котрий пронизував «кімнату», його долонька в надійній батьківській руці нарешті розслабилась. Тоді він дізнався і про перший секрет склепу: промінчик завжди падає в одне й те ж саме місце – на особливу плиту. «Знаючи цю таємницю, одного дня ти розшукаєш тут відповіді на занадто складні питання», - сказав тоді старший Тернер. – «Чому складні?» - уточнив син. – «Бо нагадають, ким тим ти є насправді і, сподіваюся, вкажуть правильний шлях у житті: свій шлях, а не той, на який тебе виштовхували», - запевнив батько. Чіпляючись за цей, такий короткий, але яскравий спогад, Коул з поспіхом покинув архів і перенісся у мавзолей. Пітьма миттю огорнула його знайомими звуками і запахами, накрила незабутніми спогадами. Ось там, у кутку між колоною і гробницею, він ховався від Рейнора у ті дні, коли Елізабет, відразу ж після вбивства чоловіка, кинула наполоханого сина під ноги голові братства… А там, у майстерно замаскованому сховку біля ніші протилежної стіни, він складав пізніше свої нехитрі магічні трофеї і вчився робити пастки, на самоті продумував несподівані для суперників трюки, адже, будучи напівлюдиною, не міг розраховувати виключно на фізичні сили, проте ставати через цю ваду блазнем для інших братчиків не збирався… Там, під надгробною плитою напроти – його перша нагорода від наставника за неперевершено виконану роботу (не пам’ятав уже ні жертви, ні суті завдання, але назавжди збереглося у спогадах те особливе відчуття стовідсоткової перемоги – то була його перша відзнака зі статусом «кращий з кращих», коли інші члени братства вперше визнали його рівним собі, молодші почали рівнятися, а сам він отримав значно більше свободи, і навіть ранг, якого за такий короткий час досягали одиниці) … А ось там, там… Серце пропустило удар, тільки-но погляд уловив слід від невеликого згарища, спричинений дією знищувального для Балтазора зілля… «Стільки часу минуло, а нічого не змінилося, - подумав Коул. – Хоча, чому «стільки»? В межах нинішнього часового відліку – всього близько семи років»… Саме тут Фібі, його відчайдушна, смілива і часом така наївна Фібі, зробила те, чого від неї ніхто не очікував, а сам він навіть подумати не смів… Вона пішла проти всіх… Заради того, щоб його врятувати… Імітувала його смерть, щоб ніхто не міг знайти… Вірила йому, всупереч очевидним фактам… Відпускала в широкий світ, не здогадуючись, що тим самим міцними канатами прив’язує його до себе… назавжди… Раптом захотілося перенестися у той пам’ятний момент, щоб невидимою тінню спостерігати за захоплюючим епізодом їхньої неймовірної історії, який остаточно перевернув світогляд обох, а ще – неабияк сколихнув магічний світ. Його теперішня могутність це дозволяла. Рука плавно піднімалась, аби здійснити цей задум, секунди напруженої боротьби власного бажання супроти обережності і здорового глузду натягувались незримою тятивою, і Коул знав: нічого страшного і небезпечного не станеться, якщо він зараз це зробить, проте… Приглушене «ні» прокотилося склепом і, зусиллям волі змушуючи себе звільнитися з полону солодких спогадів, Тернер поспіхом опустив руку і впевнено попрямував до схованки, заради якої сюди прийшов. Те, що залишив колись тут для нього батько, перевершило всі сподівання сина: припорошений пилом щоденник, який за товщиною нагадував добротну книгу і був адресований дорослому Коулу, навіть тепер міг заповнити ту прогалину у спілкуванні Тернерів, яка, як здавалось раніше, ніколи не могла б уже бути подоланою. Провівши рукою над знахідкою (магічний жест, що безслідно змів пил), маг обережно розгорнув записник і, залишаючи в повітрі звисаючу вогнекулю замість світильника, не зупиняючись на перших сторінках з емблемами, гербами і підписами, відразу перейшов на початок тексту. «Сину мій, - через добру сотню років озивався до нього батько акуратним, каліграфічним почерком, - життя занадто непередбачуване, аби передавати сімейні таємниці через когось, а сказати мені треба так багато. Саме тому, на випадок, якщо не встигну, - залишаю тобі це послання, починаючи записувати його ще до твого народження. Так ти завжди пам’ятатимеш, хто ти і звідки, ким є твої батьки, чим вони жили, у що вірили і за що боролися в роки своєї молодості… Кілька років тому одна ворожка сказала мені, що мій син стане великою гордістю матері, і божевільною надією батька, досягне суспільно-політичних вершин, прийнявши материнські ідеали, але найцінніший для себе скарб здобуде, відкривши в собі силу батькового роду. Та, що б ти не обрав, – впевнений, що станеш великою людиною, адже, поєднавши свої долі, ми з Елізабет пішли одним, спільним шляхом. Сподіваюсь, що ти його з нами розділиш, сину. Вірю у твоє величне і світле майбутнє, у те, що ти прославиш наш древній рід, зможеш прищепити нащадкам і бережно зростити наші родинні ідеали як гідний спадок людству…» Коул ще раз переглянув речення вступу, де йшлося про спільний шлях з Елізабет, і нервово перегорнув кілька сторінок. Дива не сталося: його щасливий батько день за днем описував просто таки ідеальні епізоди ідеального життя, де його дружина – просто втілення доброти, терпіння, турботливості та милосердя. Ці записи свідчили, що про благодійність Тернерів ходили легенди, а їхню допомогу отримували всі, хто потрапляв у біду, що господиню маєтку вважали зразком для наслідування, адже, з незмінно привітною посмішкою на обличчі, встигала і вміло керувати слугами, і вести світське життя, і піклуватися про сина… Останнім, схоже, Бенджамін пишався чи не найбільше: писав, що в той час, коли в багатьох заможних родинах його знайомих жінки просто роздають вказівки прислузі, витрачаючи весь свій час на розваги, його дружина не визнає ніяких няньок, помічниць чи годувальниць, а тому нікого не підпускає до немовляти, доглядає самостійно, не вважаючи при цьому нижчим своєї гідності спитати при потребі поради у більш досвідчених. І найближче оточення поводилось відповідно: поважало її свободу, було готове в будь-яку мить прийти на допомогу, а часом – і собі знайти захист в особі такої владної, самостійної, але безмежно доброї і всерозуміючої господині… Коул не вірив своїм очам: розумів, що за трепетно-ніжними відгуками батька крилися вроджена хитрість і демонічний вишкіл Елізабет, який допомагав їй жодного разу не попастися на гарячому, здогадувався, що таке бездоганне прикриття було тільки ширмою, за якою крилося її істинне обличчя. От тільки для чого вона кілька років розігрувала цю сімейну ідилію, якщо планувала позбутися і сина, і його батька, хай навіть різними способами? Цього Тернер не знав, був надто схвильованим, аби відкривати для себе таку особливу таємницю поступово, а тому знову пропустив декілька сторінок. Зупинившись на одній із наступних, маг зітхнув і опустився на холодну підлогу склепу: ось і перша зачіпка, варто прочитати уважніше. Він зробив кілька легких і невимушених жестів руками, ставлячи навколо мавзолею захист від непроханих гостей і засвічуючи навколо кілька вогників для більш яскравого освітлення: очевидно, попереду у нього тривалий урок. Коул не помилився: там, де його батько хвилювався про душевний стан дружини і сприймав одкровення служниці за домисли, син уже бачив слід розвідницької діяльності. В описаному епізоді йшлося про те, як сестра їхнього кухаря, котра ще до одруження господаря маєтку працювала там кілька років, після того, як відвідала брата, миттєво отримала запрошення погостювати якийсь час у цьому домі від Елізабет. Усі вважали, що знайомлячись таким чином із родичами прислуги, господиня маєтку виліплює для себе гарну репутацію і краще пізнає своє оточення, і тому такі випадкові гості, як правило, покидали гостинний дім у піднесеному настрої, а от Люсі поспішила з доповіддю до господаря. Вважала, що леді Елізабет замислила щось лихе проти свого чоловіка, розповіла, що насправді на своїх прийомах дружина Тернера випитує усіх підозрілі речі: про його предків, про те, якою магією вони володіли, чи є в маєтку таємні сховки, про які вона не знає, чи не помічали якихось дивацтв у поведінці свого господаря… Реакція батька на такі одкровення неабияк розчарувала сина, адже, замість того, щоб простежити за її діями, переконатися, чи не приховує вона нічого важливого, той прямо запитав у Елізабет про причини її цікавості, а коли жінка відповіла, що просто хоче, аби вони були повноцінною справжньою сім’єю, де нема жодних таємниць, а тому він зобов’язаний поділитися з нею магічними секретами, Бенджамін сприйняв це за перші прояви божевілля і став радитись з лікарями, як допомогти дружині. Коул гортав сторінку за сторінкою, то там то там вичитуючи тривожні моменти, і переконувався, що батько гадки не мав про свої можливі магічні таланти. Син же починав здогадуватись, про що іде мова: в монастирі йому так і не змогли пояснити природу його родової магії, знали тільки те, що він сам уже зрозумів із власного досвіду – вона просто дрімала в його генах, доки не настав слушний час для вивільнення. У тій школі його навчили керувати своїми здібностями, давати раду зростаючій силі і новим проявам її форми, проте ніхто не міг відповісти, яке місце цієї загадкової магії у часопросторі загальної світобудови. Здавалось, що ключ до цієї розгадки зараз у нього в руках. От тільки як ним скористатися? Хвилини спливали за хвилинами, і Коул переконувався в правоті свого припущення. Тремтячими пальцями він перегорнув чергову сторінку, переконуючись у тому, що цей запис – останній: пам’ятна дата свідчила про невідворотне. І схоже, батько теж здогадувався. «Навіть не знаю, як зібрати до купи слова, які зараз мене переповнюють своїми протиріччями і абсурдністю, - читав маг рядки, написані явно в стані сильного душевного хвилювання. – Проте, заради тебе, сину мій, мушу це зробити. Аби не повторив моїх помилок, не втратив здатності ясно мислити там, де тебе намагаються засліпити... Особливо, якщо свій бій я програю, і станеться так, що протягом твого дитинства і юності поруч не буде нікого, хто зможе сказати тобі правду. У мене мало шансів, Коуле, але обіцяю: зроблю все можливе, аби врятувати тебе, до останнього боротимусь за твою світлу душу. Себе ж не зможу звільнити з цієї пастки, бо загинув уже тоді, коли вперше зустрівся з неймовірним поглядом твоєї матері. Це вона, сину мій, - моя загибель і твоя жорстока карма. На жаль. Правда часто буває жорстокою: Елізабет стала моїм персональним пеклом, що маскувалося в образі раю. Сподіваюсь, тебе омине ця тінь, а настане слушний час – і ти зможеш усе зрозуміти… Сьогодні твоя мати перевернула для мене світ. Її дивну за останній час поведінку я вважав проявом душевної хвороби, маренням, спричиненим патологічним безсонням, навіть не підозрюючи, настільки далекий від істини… Та вона сама зізналася мені, сину. Так і сказала: «Я – зло, яке тобі навіть не снилося»... Розповіла, що її робота – полювати на магічні сили, що займається цим дуже давно, але тепер, коли набила руку на службі, особисто для себе захотіла чогось особливого. Ось і знайшла мене. Дуже довіряла своєму інформатору, а тому аж до цього дня була переконана, що містер Тернер – ас конспірації, здатен приховати свій дар навіть від такого професіонала, як вона. Її розчаруванню не було меж, коли споглядач магічної суті розгледів у тобі лише її власні сили, і просто людську половину – від мене. Елізабет сподівалася, що її син стане носієм древньої магічної сили, про яку їй свого часу нашептала довірена особа-розвідниця, а в поєднанні з її вродженою магією зможе бути ідеальною зброєю в її руках… І … знаєш, навіть після цієї сповіді, коли все ніби стало на свої місця, твоя мати лишилася для мене загадкою: дала мені час до півночі, аби ще раз усе обдумати і, врешті-решт, розповісти правду про магію свого роду; інакше, разом з тобою, повернеться у свій світ… Може, все-таки не хоче руйнувати сім’ю? Обміркує ситуацію наодинці, збагне, що її таємницю я викривати не збираюся, - і ми повернемось до звичного життя?.. Так, знаю: наївно і нереально. Та я готовий змиритися з її здатністю зникати з одного кутка кімнати і проявлятися миттєво в іншому, метати блискавки і світити очима. Боюсь тільки… її уявлення про щастя надто розбігаються з моїми… Та й твоїм майбутнім, Коуле, ризикувати не можна… Тепер тобі точно, згодиться цей щоденник, сину мій: я лишу його у сховку, про який знаємо тільки ми двоє. Відвезу тебе в безпечне місце, надійно сховаю від матері. Якщо нам так і не вдасться з нею порозумітися, у тебе буде повноцінна (хоч і названа) родина і ці записи – ключ до таємниці нашого роду… Так-так, Коуле, секрет у нас, здається, є, хоч до того, як Елізабет продемонструвала мені свої магічні здібності, я сприймав його як багату уяву свого діда…» Далі, наголошуючи на тому, що ще до нього приміщення було наповнене пастками, які здатен здолати тільки представник роду, батько давав інструкцію щодо місця знаходження таємного родинного сховища і способу відкриття дверей, бажав успіху на цьому шляху. Закінчувався цей запис словами: «І наостанок, Коуле, хочу, щоб ти знав: я ні про що не жалкую. Мав би можливість повернути час назад – подбав би про твій додатковий захист, але ні за що не відмовився б від твоєї матері… Не знаю, що там відчуває зло (і чи відчуває воно взагалі), але те світло, яким вона наповнила моє життя, не зрівняти ні з чим… І за це, за нашу сім’ю, я готовий боротися, навіть не маючи шансів… У моєму житті, сину, були і бої, і битви, але такої, яка намічається сьогодні, ще недавно я уявити не міг. Знаю: мої шанси – один проти мільйона, але все-таки він є. І я не хочу його втратити. Саме тому роблю зараз неможливе…» Бенджамін Тернер не знав тоді, як підло діє зло, і що його остання битва закінчиться, так і не розпочавшись: дружина про задуманий план дізнається раніше. Вона вирішить усе по-своєму: позбудеться сина, як зайвого баласту, полонить магією душу чоловіка (в надії, що давній союзник Рейнор зможе дати остаточну відповідь щодо його родинної магії), але так і не отримає жодної вигоди з цієї справи… Коул Тернер все це знав, а сьогодні йому відкрилося навіть більше, ніж очікував: батько вірив у нього, у сімейні цінності, у перемогу світла над темрявою. І хоч життя уже встигло довести йому протилежне, тепер, після такого тривалого навчання, особистих злетів і падінь, син просто не міг не підхопити цю естафету, адже у нього з теперішньою могутністю значно більше шансів гідно пройти свій шлях. Тут, на сторінках щоденника відомого громадського діяча, йому відкрився приклад хай зовсім короткого, примарного але такого заворожуючого, трепетного і безцінного щастя. І це надихало. Навіть всупереч тому, що його спроба створити сім’ю виявилась надто схожою на батькову. Зараз, коли душа колись відомого громадського діяча була вільною (а це він точно знав, адже особисто випустив із пастки, спостерігав її відліт, а в монастирі остаточно переконався, що все гаразд), коли власні пошуки привели його нарешті туди, де він мав би бути з самого початку, коли міг похвалитися реальними успіхами застосування своєї магії на благо, Коул не міг не скористатися таким вдалим моментом. Всього мить – і стіни мавзолею, надійно захищені від непроханих гостей, вперше стали свідками неможливого: у вирі сліпучого білого світла, тимчасово вирваного і перенесеного сюди Тернером із Вищого світу, проявилася постать того, кого йому не вистачало все своє свідоме життя. - Вітаю, сину. - Тату… - тільки й міг промовити могутній маг, уважно вдивляючись у силует, аби запам’ятати кожну рису. - Я завжди в тебе вірив, віритиму, і хочу, щоб ти знав: пишаюся твоїми успіхами. Ти гідний представник свого роду, - поспішив висловити те, що вважав найголовнішим після стількох поневірянь, привид. – Як жаль, що у нас – лічені секунди на цю зустріч: нарешті настала моя черга на переродження… Але не сумуй: я знаю, ким ти став, і ким іще станеш… Від цього мені так легко і сонячно… Завдяки тобі я отримав і довгожданий спокій, і нову надію, а отже, тобі під силу віднайти і своє щастя. Цього й бажаю тобі, сину мій: не тримайся за минуле, ти заслуговуєш більшого… - Спасибі, тату. За все… - прошепотів Коул услід білосніжному мареву, що поверталося на небеса, підкоряючись неминучому закону реінкарнації: його магія була спроможною цей процес уповільнити, але Тернер добре засвоїв попередні уроки, тому просто проводжав зараз поглядом того, хто не зміг колись давно його вберегти, проте дав той орієнтир у житті, за який варто триматися… | |
|
| |
| : 210 | | |
| : 0 | |