Полум’яна правда. Розділ 1.
Розділ 1 Дорога до себе: початок «Найважче уміння – почати спочатку. Життя. Розуміння. Дорогу. Себе…» Ліна Костенко - Агов, містере! – ось уже кілька хвилин Коул безуспішно намагався привести до тями доволі солідного віку чоловіка, котрого встиг залікувати своїм аватарським даром, проте ніяк не міг досягти більш суттєвого результату. - Ти? – врятований розплющив нарешті очі і відразу ж здивував свого рятівника виявом турботи про нього самого. – Цілий? Все гаразд? – розглядаючи Тернера в пошуках можливих каліцтв, говорив той. - Дуже дивні питання як на того, хто сам щойно був за крок до загибелі, - зауважив колишній демон, допомагаючи чоловіку стати на ноги. Буря трохи вщухла, але дощ продовжував поливати, як з відра, отож обоє були добряче пом’яті, вимащені брудом, з подряпинами і синцями, вкрай пошарпаним одягом. Саме тому потерпілий вирішив не з’ясовувати, що відбулося тут, на краю прірви, а відразу запропонував проявити обережність: - Слухай, давай-но вибиратися звідси, бо, чого доброго, завалиться і цей край. - Логічно, - погодився супутник. - У мене тут недалеко фура. Залишив на обочині, - вказав у напрямку дороги чоловік. – От тільки не збагну, де саме. Ця дощова завіса геть усе закриває. - Спробуймо сюди, - озвався Тернер, уже помітивши завдяки своїм магічним здібностям місце, де стояла непримітна в таку погоду машина. Через кілька хвилин, спираючись одне на одного, пробираючись повільними, але впевненими кроками через перешкоди, створювані негодою, вони дісталися до свого рятівного пункту. - То може поясниш мені, що сталося? Чому ти розгулював на самісінькому краю?– запитав водій, коли обоє віддихались. - Те саме я можу спитати і в тебе, - запевнив Коул. І справді: чи думав він, граючи у тільки йому одному зрозумілу гру зі стихією, що момент його падіння у прірву хтось побачить, та ще й кинеться надавати допомогу? Коли цей чоловік в пориві благородного діяння ледь не загинув сам, Тернер не зміг байдуже пройти мимо. От тільки тепер доводилось на ходу щось вигадувати. - Тобто? – здивувався врятований. – Я їхав потихеньку, ледь розрізняючи через таку негоду шлях, аж бачу: над прірвою – людина. Подумав – самогубець, треба рятувати… - Певно, це через туман тобі щось привиділось, - усміхнувся Тернер. – Я теж, було, подумав, що здалося. Але ж ні – точно: явно людська постать вперто крокує до самісінької прірви… Поки дістався туди… Словом, витяг тебе вже непритомного. Та й то тобі вельми пощастило, що зачепився одягом за виступ, інакше… - Це ж треба! – приголомшено вигукнув співрозмовник. – Обом щось привиділося – обоє ледь не загинули. Ну й погодка ж… - Погодка тут ні при чому, - відповів рятувальник. - Це місцевість така. Тут часто бувають природні аномалії, які люди сприймають за реальні речі. Сам досі дивуюсь, чому, знаючи цей факт, поспішив перевірити. На якийсь час в кабіні запанувала мовчанка. - Віктор, - через пару хвилин представився врятований. - Коул, - відповів на жест протягненої руки дружнім потиском рятувальник мимоволі. - То ти не самогубець? – вирішив уточнити водій. – Якщо ні – то що робив тут у таку негоду? - Ішов, - просто відповів співрозмовник, а оскільки цікавості чоловіка це не задовольнило, довелось розповісти йому поспіхом вигадану історію про те, як вони з компаньйоном потрапили в аварію неподалік від міста, як пошкоджений транспорт забрав евакуатор, а друга – попутне авто. - То чому ж і тебе не взяли разом із ним? - Там і без мене вже було чимало пасажирів, - продовжував фантазувати Тернер. – Компаньйон мав би прислати за мною машину, але, певно, через бурю щось пішло не так. Сидіти на місці я не любитель, тому пішов пішки. На жаль, ні в місто, ні з міста за весь цей час ніхто не їхав. Ти перший, кого я зустрів. - І знайомство вдалося на славу, - засміявся новий знайомий. – А знаєш, Коуле, я не тільки в місто тебе доставлю, а й до самісінького будинку довезу. Правда-правда… - і хоч як рятувальник не запевняв вдячного врятованого, що це вже – абсолютно зайвий жест, той твердо вирішив віддячити йому. Зайву балакучість Віктора колишній демон швидко став сприймати як фон, тому просто дивився на стіну води за склом, думаючи про своє. Щоправда, встигав при цьому реагувати на розповідь сусіда лаконічним «так» або «ні», а інколи і якимись короткими фразами. Потік думок про те, куди податися після появи в місті (розглядалося три варіанти: родинний склеп, власний пентхауз і який-небудь готель), аби не привертати нічиєї уваги і визначитися з подальшими планами більш детально, несподівано перервали слова водія: - Хоч ти, мій друже, явно не з балакучих, про себе за ті півгодини, що ми потихеньку проїхали, практично нічого не розповів, дещо я можу впевнено стверджувати: вдома тебе чекає дружина, – а на запитальний погляд Коула пояснив, - вираз обличчя у тебе такий, якого ні з чим не сплутаєш. Такий буває у тих, хто в силу обставин змушений надовго залишати сім’ю: зітканий зі світлої туги і щемливого передчуття зустрічі. - Чому ти взагалі вирішив, що я одружений? – величезним зусиллям волі Тернер змусив себе стримати свої справжні емоції. - Кажу ж, на обличчі в тебе написано! – сміючись, вказав поглядом на руку свого рятувальника чоловік. І тільки зараз Коул помітив, що навіть після перебування у Межисвітті слід від обручки на його пальці досі був дуже помітним. – То що, я вгадав? – не вгавав водій. - Ні, - холодно остудив його азарт відгадайки супутник. – Ми розлучені. Доволі давно. - Он як? – раптом перейнявся співчуттям Віктор. – Застав з коханцем? - Гірше, - похмуро буркнув у відповідь колишній демон. - Поділись, - зі щирою готовністю вислухати запропонував сусід. - Я не звик до таких відвертостей, - щиро зізнався Тернер. - І все-таки, спробуй, - не здавався водій. – Я знаю, що кажу. Повір мені, друже: за час свого життя на колесах я стільки наслухався від випадкових супутників, що міг би видати книжку. І знаєш, що я збагнув, спостерігаючи отак за людськими долями? Що в душі кожен з нас знає відповідь. Просто докопатися до неї можуть не всі. Інша річ – розкрити душу незнайомцеві на спільному відрізку шляху. Будь певен, в такі моменти з глибини виринає те, в чому сам собі часом боїшся зізнатися, а коли поруч знаходиться хтось, хто може оцінити все збоку, так би мовити, побачити реальний стан речей… - Отже, ти – психолог на колесах, Вікторе? – спробував обернути все на жарт Коул, однак, зустрівшись поглядом зі співрозмовником, збагнув, що … вірить йому. - Я не чекаю від тебе ні сповіді, ні покаяння, друже. Просто спробуй поділитись хоч чимось, не накопичуй у собі увесь тягар емоцій. - Гаразд, - несподівано для себе самого здався Тернер. – Це було не моє рішення. Її родичі, м’яко кажучи, мене недолюблювали. Вважали мало не найбільшим злом, яке тільки може бути, - обережно, щоб не бовкнути зайвого, але вмістити щонайбільше правди, підбирав слова він. – От моя дружина з часом і розділила цю думку. Сповна. Настільки, що зробила все можливе, аби мене в її житті більше не було…- Озвучуючи останню фразу, він ясно бачив перед очима ту останню посмішку коханої перед кидком вирішальної порції зілля, ту, з якою сам колись добивав своїх жертв: посмішку вбивці, що явно усвідомлює, що і для чого робить, посмішку, яка передує крапці у тривалому протистоянні переслідувача і жертви… От тільки хто є хто у їхній історії?.. - Чомусь здається мені, - вивів із задуми голос водія, - із компаньйоном ти не поїхав не лише тому, що там для тебе не знайшлося місця…Зізнайся: ти усвідомлюєш ризик випадкової зустрічі з колишньою дружиною і сумніваєшся, що готовий до цього? Але водночас сподіваєшся на цю випадковість? – Коул мимоволі здригнувся від такого припущення: так далеко його думки досі не заходили. - Чим ближче до Сан-Франциско – тим більше здається мені, що вона була права. Але змиритися з цим… - А не треба миритися з тим, що суперечить твоїм ідеалам, - несподівано порадив Віктор. – Знаєш, друже, для того, щоб бути щасливим, не потрібно бути ні злим, ні добрим: просто будь собою. - Ти надто мудрий, як на простого роботягу, - зауважив Тернер. - Не я, - заперечив співрозмовник. – Дружина. Саме цю фразу вона сказала мені, коли ми познайомилися. Тоді у мене був доволі складний період: позаду – два шлюби (і обидва – невдалі), втрата роботи, яка сама по собі вимагає жорстких і рішучих дій і, як виявилось, може бути запросто трактована так, щоб тебе підставити, позбавивши всього… Словом, на той момент я втратив все. А ця фраза раптом геть перевернула моє сприйняття світу. На останнє судове засідання я йшов, уже не намагаючись показати себе з кращого боку: я був тим, ким є насправді. Щоправда, лікарську практику це мені так і не повернуло… Зате третя спроба створити сім’ю увінчалася успіхом: ми щасливі. Я люблю її дітей так само, як і своїх. І вона моїх – теж. Коли ми збираємось під одним дахом, я відчуваю, що світ навколо змінюється на краще... Якби тоді, у той вирішальний момент, я ще завзятіше взявся доводити, що діяв людяно, щиросердно, толерантно і т.п., а не професійно – цілком можливо, що вирок був би м’якшим, а справу свою з часом я б відновив. Але тоді у мене б не було нічого, що я маю, і чим неабияк пишаюся зараз. Тому, Коуле, прислухайся до моєї поради: не треба нікому нічого доводити; будь собою, живи далі, не намагайся триматися в тих рамках, які відводять для тебе оточуючі, особливо, якщо рамки ці для тебе затісні. - Спасибі, - прозвучало у відповідь, після чого якийсь час їхали мовчки. Кожен думав про своє. «Гарна думка: просто бути собою, - думав Тернер. – От тільки хто я тепер? Що можу? І як із цим усім упоратися? До того ж так, щоб не стати чиєюсь магічною маріонеткою, знайти свій шлях…Схоже, мені потрібна серйозна допомога. Тим більше, якщо навіть водій цієї фури так запросто читає на моєму обличчі те, чого я навіть не підозрював…» «Дивний чоловік, - міркував тим часом Віктор. – Ніби й молодий іще – а одразу видно, що чимало пережив. І справа, схоже, далеко не у невдалому шлюбі… Таке враження, що у самісінькому пеклі побував… Хоч і вдає трудягу-інтелектуала, та уже один потиск руки видає в ньому щонайменше затятого прихильника якогось серйозного виду спорту, а там – хтозна: самотужки витягти з провалля далеко не легку людину… та ще й під час такої негоди…» - А знаєш, Вікторе, - «привласнивши» собі манеру звертання супутника, озвався невдовзі Тернер тоном людини, яка прийняла важливе рішення, - правильно ти сказав. І думаю, саме час скористатися твоїми порадами. - Так швидко? – здивувався співрозмовник. І зі щирою посмішкою поспішив додати. – Ні, я, звісно, радий, що ти відразу ж повірив мені, але … як же притаманні людям сумніви, зважування «за» і «проти»? - Повір, цей етап я вже проходив. Тільки у висновках помилився, - і собі усміхнувся колишній демон. – А зараз оцінив ситуацію по-іншому, тому залишається тільки практична частина роботи. - І коли ж візьмешся за неї? – не приховуючи радості від того, що його слова так легко знайшли відгук у душі нового знайомого, уточнив водій. - А прямо зараз! – запевнив Тернер. – Тому зупини, будь ласка, машину. - Але ж до міста ще далеко! – спробував достукатися до свого пасажира чоловік за кермом. - А мені, здається, туди і не треба, - хитро примружив очі Коул. – Справді, не треба. І мій намір вийти прямо тут – це теж не жарт… Дощ досі не вщух, вітер знову став посилюватись, але ніщо уже не могло переконати впертого шукача своєї особистої істини відкласти цей пошук до настання більш сприятливих умов. Фура, на хвильку зупинившись на узбіччі, попрямувала вперед, у місто, а дивак-пасажир у пошарпаному негодою одязі, міцно стиснувши кулаки, рішуче підставляв обличчя потокам води із похмурого неба, що час від часу освічувалось блискавками, і шепотів: «Цього разу я все зроблю правильно». Стихія ж, насолоджуючись своєю нинішньою свободою, охоче заглушила ледь чутне «Сподіваюся» синьоокої красуні у білій сукні, котра, вдало замаскована негодою і рештками власної магії, а тому ніким не помічена, стояла неподалік. *** Як тільки машина зникла із зони видимості людського ока, Тернер, величезним зусиллям волі перемагаючи спокусу непомітно зазирнути зовсім в інший дім, миттєво перенісся в знайомий з недалекого минулого квартал. Густа зелень саду з міні-озерцями у формі великих кам’яних чаш не лише тішила око, але й легко могла замаскувати. Проте, цього разу така перевага колишньому демону була ні до чого. Він прибув сюди не нападати, а тому, навіть ризикуючи наразитися на зброю тих, хто тут перебуває, з’явився саме на відкритій місцевості, за кілька кроків від невеличкої процесії, що неквапливо рухалась у зустрічному напрямку. Учні миттєво прийняли бойові стійки, живою стіною оточуючи свого учителя. Новоприбулий навіть не поворухнувся: із абсолютно спокійним, уважним виглядом він завмер у позі людини, котра зупинилась, аби помилуватися красою цього саду. Однак погляд його був спрямований туди, у самісінький центр процесії: хоч жоден м’яз і вираз очей цього не видавали, але гість насправді хвилювався, адже від того, кого він зустріне на місці наставника підростаючого покоління, залежав успіх усієї його затії. За час, що минув, усе могло змінитися. Саме тому у цю конкретну мить він понад усе бажав одного: побачити саме ту людину, якій хоч і не допомагав безпосередньо, але мав честь познайомитись під одним дахом. - Коул Тернер? – на щастя, впізнали його. Характерний порух руки – і учні дещо розступилися, а учитель, притримуючи накидку на голові, що постійно здималась під поривами вітру, зробив кілька кроків назустріч несподіваному гостю. Після взаємних вітань в традиціях цієї школи чоловік поспішив перейти до мети свого візиту: - Зізнаюсь чесно, роблю це мало не вперше в житті, але впевнений в тому, що кажу, як ніколи: Ай-Лінк, мені потрібна допомога. І я щиро сподіваюся, що завдяки тобі знайду її. - Я знала, що чутки про твою смерть перебільшені, - відповіла вона легким кивком головою з на мить прикритими очима (у її школі – скромний знак визнання сили духу того, хто повертається живим після важких випробувань). Потім прошепотіла кілька слів найближчому з учнів, той кивнув і, протокольно поклонившись, відступив кілька кроків назад. – Мій учень проведе тебе туди, де ти зможеш відпочити з дороги і відновити сили, - поважно мовила Ай-Лінк і покинула товариство гостя в супроводі решти процесії. - Прошу за мною, Коуле Тернер, - поєднуючи західний стиль звертання із жестами й поклонами - проявами ввічливості, прийнятими у цій школі, звернувся тут же до нього учень. Гостю нічого не лишалось, як вирушити за провідником. Невдовзі Тернер переконався в тому, що прийняли його тут, як дуже почесного гостя: після тривалого перебування в епіцентрі бурі та операції порятунку випадкового свідка такої розваги, запропоновані йому скромні, але доволі дієві для відновлення сил процедури в кращих традиціях східної культури, були надзвичайно приємним сюрпризом. Навіть легка вечеря з подальшим чаюванням у персонально відведеній кімнаті була перетворена привітними господарями на якусь екзотичну пригоду: все було наповнено речами, ароматами і звуками, що сприяють повній релаксації. Не дивно, що після всього цього гість сам не зчувся, коли поринув у міцний і спокійний, як ніколи за доволі тривалий час, сон. Сам-на-сам з Ай-Лінк вони зустрілися за ранковим чаюванням. Тернер відразу ж подякував за теплий прийом, не забувши при цьому зауважити, що це, певно, була помилка її учнів, адже прийом цей «аж занадто теплий, якщо зважити на те, для кого влаштований». На цю думку господиня тільки усміхнулася і запевнила: - Наша школа приймає кожного подорожнього так, як він на те заслуговує, і дає однозначно лиш те і рівно стільки, чого він потребує найбільше. Ти тут – почесний гість, тому й ставлення до тебе відповідне. - Почесний? – здивувався він і тут же поспішив зізнатися в головному. – Ай-Лінк, ти, певно, знаєш не все. Я прийшов не як друг чи посланець чародійок. Тепер я сам по собі. - Розумію: дивно було б, аби вони прислали тебе на переговори до мене після того, як спробували знищити, та й до того ж, уже доволі давно вважають, що це їм вдалося. - То ти знаєш? - Так, - ствердно кивнула співрозмовниця. – і навіть більше, ніж ти думаєш…Після історії з Ян-Ло мені, як учителю, доводиться значно частіше спостерігати за Лімбо, аби уникнути інциденту, через який загинув батько. Звичайно ж, я бачила там і тебе… - Он як? Тоді я ще більше не розумію твоєї гостинності, - задумано озвався гість. - Мій статус дозволяє мені бачити деякі речі глибше, ніж звичайним смертним чи більшості магічних істот, – підняла задумливий погляд над чашею з ароматним чаєм господиня, а вловивши нерозуміння в очах співрозмовника, пообіцяла розповісти по порядку. – За збігом обставин, незадовго до того, як в черговий раз зазирнула у Лімбо, у крамниці я випадково зустріла Пайпер. Вона й поділилась зі мною відомостями про останні перемоги чародійок, в тому числі згадала й про твою загибель. Ось і уяви собі моє здивування, коли я побачила тебе там, де тебе не мало б бути. В усякому разі, якщо припущення відьом Галівел про те, що вони знищили могутнього демона, правильні. - Хвилинку, ти думаєш, що…- почав приблизно розуміти, до чого хилить співрозмовниця. - Так, - на мить прикрила очі Ай-Лінк, ніби прислухаючись до внутрішнього голосу і вирішуючи таким чином, що озвучити, а що лишити при собі в цій історії. – Був би ти хоча б наполовину демоном – як і минулого разу, потрапив би в демонічну Пустелю. Така природа цих істот: після знищення таких і тілесна, і магічна оболонка розвіюється безслідно у Всесвіті, а магічні сили вбирає в себе Охоронець Пустелі, живлячи таким чином магічне джерело сил Темного боку. Навіть ті, кого знищити неможливо, опиняються певним чином ізольованими і безсилими в глибинах Нижчого світу, але аж ніяк не там, де опиняються душі людей, покликані до переродження… Те, що ти опинився просто між світами, за звичайних обставин означало б тільки те, що, не будучи ні Добром, ні Злом, однак маючи певні заслуги перед Рівновагою Всесвіту, тобі дано можливість почати все спочатку, переродившись. - Але ж там не було призначеного для цього порталу, - зауважив Тернер. - Ось тому я й кажу тобі, що здивувалась, і що тебе там не мало б бути. Це свідчило про те, що обставини твоєї появи там виходять за усталені рамки, а отже можуть бути просто випадковістю. В будь-якому разі, подія ця аномальна, тому мені, як учителю, належало її вивчити і, за потреби, втрутитись. Саме тому я з головою поринула в архівні записи батька, присвячені Лімбо, радилася з іншими учителями і, звісно ж, час від часу спостерігала за тобою. - Який я, виходить, популярний, - не втримався від іронічного коментаря співрозмовник. – Навіть на межі життя і смерті спокій не світить: хто через водну поверхню спостерігає, хто астрально проектується, а хто й особисто… Сподіваюся, хоч твої дії не були безрезультатними? Ти змогла зрозуміти, чому я не загинув? - Ось це й заводить у глухий кут в цій історії, - зітхнула Ай-Лінк. – З одного боку, тебе автоматично викинуло в Межисвіття як наслідок спроби знищення: сам ти, я так розумію, туди не намагався переноситись. – Тернер мовчки кивнув на знак згоди, і господиня продовжила. – Але з іншого, тобі з самого початку було під силу самостійно перенестися звідти у реальний світ, що ти, власне, з часом і зробив на прохання синьоокої красуні. - То ти й її бачила? Може, знаєш, хто це? – вирішив відразу уточнити Коул, адже після такого віртуозного обману згаданої в цій розмові особи не був певен, що решта озвученої нею інформації була правдивою. - На жаль ні, - тут же розчарувала його співрозмовниця. – Водний портал – це ж тобі не відеокамера в режимі цілодобового спостереження! Я бачила окремі епізоди, обеззвучені, до речі. Зате цього було достатньо, аби в результаті тривалого нагляду припустити, чому тобі не відкрився портал переродження. - І чому ж? - миттю насторожився гість. - По-перше, тому, що твій час іще не прийшов. По-друге…ти знаєш, що ті, хто потрапляє у Лімбо, бачать навколишній простір таким, який відповідає стану їхньої душі, набутому протягом життя? - Ні. Але яке це має значення? Хтось узрів квітучий сад, я – безмежний темний простір…Видно, й правда і душа моя така ж темна, як… - Коуле, ти побачив реальний вигляд Лімбо, - переконливо заявила співрозмовниця. – Звичайно, ніхто по цей бік не знає, як насправді виглядає Межисвіття, проте тобі, очевидно, ця таємниця відкрилася. - І чому ти так в цьому впевнена? Сама ж щойно сказала, що кожен бачить свій варіант. - Але ти не міг сприймати навколишню обстановку виключно через індивідуальність душі: ти був там живим, а тому, згідно відкритих мені знань, ніяк не міг впливати на зовнішній прояв Лімбо. Бо живі або взагалі туди не потрапляють, або з’являються тимчасово, та й то за умови, що з душею, котра зараз перебуває у Межисвітті, у них міцний емоційний зв’язок. І при цьому вони бачать саме те відображення простору між світами, яке створюється набутим цією душею багажем. З тобою ж не було тоді нікого. А от змінювати навколишній простір вдавалося! При чому не рефлексивним зусиллям думки, а своїми, цілком реальними, магічними силами! - Я правильно тебе зрозумів: це – аномалія, яка підтверджує, що після спроби знищення мене занесло кудись не туди? - Швидше за все, ця аномалія підтверджує те, що твоя душа і магічна сутність сприймають Лімбо як найбезпечніше місце для них… місце, де можна відновити сили, відпочити від метушні світу реального, а тоді, ігноруючи всі відомі мені закони, запросто повернутися в свою реальність, банально скориставшись власним даром переміщення. - Але чому так? – не приховував свого здивування Тернер, водночас пригадуючи, що відчуття абсолютної безпеки і відносного спокою таки було. - Судячи з того, що там з тобою намагалися йти на контакт істоти явно високого рангу, невідомі нікому з моїх колег, ти – носій якоїсь особливої магії, котра не підлягає звичному порядку переродження. Якщо підлягає йому взагалі. - Особливої магії? Яка не вписується в стандарти? – скептично перепитав співрозмовник. - Так, - впевнено прозвучало підтвердження. – Поміркуй сам: мало того, що ти не побачив звичних для загубленої душі речей, які вказали б шлях до переродження, - ніхто з Вищих саме на цю дорогу навіть не намагався тебе звернути. Згадай, що вони тобі говорили. І що пропонували. - Кожен запрошував до свого гурту, - вголос подумав, подумки поринувши в недавнє минуле, колишній демон. - Отже, моє припущення правильне, - тут же зблідла Ай-Лінк, але, тримаючи себе в руках, фразу цю озвучила твердо і впевнено. Однак, ні раптова блідість, ні нервові рухи пальців, миттєво сховані під широкі рукава одягу вчителя, не пронеслись мимо уваги гостя. - Що з тобою, Ай-Лінк?! – стривожено кинувся він до неї і, зазираючи прямо в очі, які не могли збрехати, повторив, виплескуючи в цих питаннях свій досі найбільший страх. – Що ти дізналась, скажи?! Скажи мені правду, Ай-Лінк: я що – сила, страшніша за Джерело? *** ....У кімнаті, ледь освітленій тьмяним блиском свічок, біля самісінького вікна стояв високий чоловік. Спалахи блискавки час від часу викрадали на мить у пануючих тут сутінків вираз його обличчя: глибоко задуманого, зосередженого, втомленого. І погляд. Той, у якому важко щось прочитати, бо, спрямований на цілком реальні речі, водночас він блукав десь далеко. Незважаючи на увесь той затишок, який випромінювало спеціально для цього гостя відведене житло, зовсім не спокійні думки терзали зараз його душу. Спостерігаючи за учнями Ай-Лінк, котрі, не зважаючи на негоду, саме в цей час продовжували тренування, він то відзначав оком досвідченого бійця особливо вдалі маневри для несподіваного повороту поєдинку, то вкотре прокручував в голові спогад про почуте під час ранкового чаювання, а особливо – останні слова вчителя цієї школи: - Я нічого не скажу тобі, Коуле, - відповіла тоді Ай-Лінк на його головне питання. Однак, після нетривалої паузи пояснила своє рішення, продиктоване аж ніяк не категоричністю особистих суджень. – За тим вченням, яке маю честь представляти я, сила сама по собі не може бути ні Добром, ні Злом. Вона – навіть не нейтральна. І не самодостатня. Для вираження і функціонування їй потрібна відповідна опора. Як правило, нею стає досвід попередніх поколінь і те середовище, в якому перебуває індивід, в котрому вона зароджується. Саме тому існує формальний поділ на чорну і білу магію, котра передається від покоління до покоління або від наставника до учня. Проте, фактично вибір є завжди… От тільки через тисячолітні уже традиції, що склалися в цьому світі, зробити його всупереч нав’язаних середовищем уявлень не так уже й просто. Це пов’язано не в останню чергу з тим, що коли твої попередники з покоління в покоління наповнювали свої магічні сили, наприклад, Злом – то у кожного наступного покоління, а відповідно і в тебе, тяжіння до цього полюсу буде аналогією набутого рефлексу. - Тобто, все-таки, зло, - прозвучала тоді серед гнітючої тиші зневірена репліка Коула. - Я цього не казала, - зауважила Ай-Лінк. – Твій вибір іще не зроблено. І справжня магічна Сила твоя ще не прокинулась. - Але ж я володію стількома…- спробував було заперечити він. - Я говорю не про відголоски великої Сили, а про неї саму, - громом прозвучав серед кімнати голос учителя. – І це не набута тобою нещодавно магія аватара. Ти володієш особливим магічним даром, Коуле. Саме тому так досі і не знайшов свого місця у цьому світі. І не знайдеш, доки не опануєш і не приймеш як частину себе справжнього ту силу, яка і з демонічної Пустелі тебе витягла, і в Межисвіття дорогу показала. Що б не стало поштовхом для пробудження твого істинного магічного дару – тепер усе залежить тільки від тебе. Поки що ти – ні Зло, ні Добро. Стань собою – і правда відкриється. Та зараз вона недоступна ні тобі, ні мені, ні знайомим мені мудрецям. Можливо, - взагалі нікому серед живих… Настільки прекрасний із Ай-Лінк вийшов учитель, Коул бачив зараз на власні очі, адже ніщо так не говорить про успіхи наставника, як досягнення його учнів. Та чи міг він, пригадуючи сьогоднішню розмову, довіритись її інтуїції? Взагалі прийняти те, що вона озвучила як аксіому з вуст мудреця? Той, у кого за плечима більше сотні років, не міг не помітити мимолітного прояву страху й смирення, навіть якогось благоговійного трепету, котрі проявлялись часом у погляді та жестах Ай-Лінк під час їхнього спілкування. Так, він відзначив це ще тоді, при своїй несподіваній появі в саду… І під час тієї бесіди, коли його зізнання про предмет розмов із «власними фанатами» у Лімбо, очевидно, розвіяли останні її сумніви щодо того, яка насправді магічна сила притаманна йому… Такої реакції в успішного вчителя за звичайних обставин бути не могло. Чого ж вона не сказала йому? Про що змовчала? Невже є щось, що змушує її ризикнути, не відвернувшись від нього, а протягнувши руку підтримки? Він же раніше так добре розумів мотиви вчинків смертних! А тут…Схоже, навіть відверто побоюючись розбудити невідому їй силу, Ай-Лінк ні до чародійок із цією проблемою не поспішає, ні сама заздалегідь, ще в зародку магічної могутності, зупиняти не збирається. Навіть прагне допомогти… От тільки що вона так уміло приховує? «Лист від учителя Ай-Лінк», - раптово перервав потік його сумнівів один із учнів, котрому було нещодавно доручено належно оформити списаний наставницею згорток і невеличкий дорожній мішечок-презент від неї для того, хто мав би провести Тернера до місця його майбутнього навчання. У колишнього демона навіть зараз іще був шанс відмовитись… Ще раз спробувати вирішити проблему по-своєму: все-таки інтуїція підказувала, що неспроста його поспішають спровадити в якусь дуже особливу школу, переважній більшості смертних недоступну навіть для споглядання. З іншого боку, досвід твердив, що це – свідчення вагомості проблеми, а тому вимагав визнати, що ймовірність провалу при спробі впоратись самотужки занадто велика. Це був реальний шанс почати все спочатку. Навіть з урахуванням попередження своєї благодійниці про те, що заради цього доведеться багато від чого відмовитись. «Дякую», - рука Коула незалежно від сумнівів несподівано рішуче протягнулась до сувою і мішечка. Свідомість при цьому мимоволі пронизав висновок: «Я і раніше постійно ризикував. Тільки цього разу зроблю це у зовсім невластивий мені спосіб». - Вирушаємо на світанку, - з готовністю відрапортував учень. - Хіба я не сам повинен розпочати цю подорож? – здивувався чоловік, пам’ятаючи настанови Ай-Лінк під час обговорення подальшого плану дій. - Почесна процесія супроводжуватиме Вас за межі володіння цієї школи, містере Тернер, - охоче сповістив юнак. – Після благословення учителя Ви продовжите свій шлях самостійно. | |
|
| |
| : 232 | : 2 | | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
0
). Надалі спробую бути уважнішою. Дякую за слушні зауваження.