Полум’яна правда. Пролог перший
Полум’яна правда або кінець сили трьох Цей біль – як алкоголь агоній, Як вимерзлий до хрусту жаль. Передруковуйте прокльони І переписуйте печаль. Давно забуто, що є – жити, І що є – світ, а що є – ти. У власне тіло увійти Дано лише несамовитим… В.Стус Пролог перший: над прірвою «Бездольний, але живий» [Світ, у якому чародійки не так давно дізналися від молодшої сестри про остаточне знищення їхнього запеклого ворога Коула Тернера, і тепер, з надією в особі новонародженого малюка старшої відьми, впевнено і натхненно продовжують нести свою місію, ще не запідозривши магічного сліду в погодних аномаліях, що віщують пробудження титанів… Сан-Франциско, десь у приміській зоні] Над прірвою, міцно тримаючись за руки, стояло двоє. Випадковий перехожий (коли б, звісно, знайшовся сміливець, здатен вийти на прогулянку в таку погоду) сприйняв би їх за марево, адже надто уже не вписувалися вони в краєвид цього небезпечного місця. Чоловік у бездоганному чорному костюмі, явно дорогому, що підкреслював стрункість і риси аристократизму у постаті свого власника, сміливо дивився далеко вниз, де бурхливий потік води розбивався об високу скелю, розливаючись білою піною по поверхні разом зі змитою породою. Якісне взуття нині модного серед бізнесової еліти бренду видавало у високому брюнеті з блакитними очима успішного представника ділових кіл суспільства. На фоні дикої природи, де ось-ось мала б розгулятися буря, його вміння триматись, не виражаючи жодної емоції на обличчі, відчужений спокій і зосередженість свідчили про неабиякий життєвий досвід, загартований непростими випробуваннями. І тільки глибока зморшка на чолі приховувала ту, духовну, а не реальну прірву під ногами, яка вщерть заповнила все його єство, відколи зраджену душу розшматували біль, відчай і … приреченість. Жінка поряд з ним випромінювала не менш потужну енергетику мужності, зібраності, впевненості. Біла сукня на ній з переходами кольору в ніжно-блакитні, небесно чисті відтінки обов’язково стала б предметом зацікавлення не одного дизайнера, адже вирізнялася певною незвичайністю. Так, привертало увагу те, що виконана вона була зі шматочків якоїсь надзвичайно легкої, доволі тонкої непрозорої тканини, яка зараз вільно розвивалася під подихом вітру. Вражало й те, що не мала жодних швів: прямокутні смужки різної товщини просто щільно накладалися горизонтально одна на одну, наче лусочки на рибі, і невідомо яким чином трималися. В загальному вигляді це вбрання нагадувало чимось давньогрецький хітон, але, на відміну від древнього аналога, напіввідкривало плечі, зберігаючи певну подобу довгого рукава, який вільно спадав, а під час ходьби власниці створював ефект колихання морських хвиль поруч неї. Бездоганно пряма постава, явно вроджені плавність та легкість рухів видавали в ній особу високого походження. Цю думку підкреслювала й незвичайна у своєму виконанні діадема, яка переливалась веселковими кольорами у волоссі своєї власниці, складеному у багатоярусну, але аж ніяк не масивну зачіску, яка зберігала свою форму навіть всупереч бурі, що продовжувала нарощувати свою дику міць. Очі блондинки світилися глибокою мудрістю і якоюсь світлою тугою, а ніжний вираз обличчя якимось незбагненим чином поєднувався із холоднокровною суворістю і непохитною рішучістю. Пориви вітру і плескіт води створювали шум, який запросто глушив звуки людського голосу, проте ці двоє якимось чином дуже добре одне одного чули, промовляючи звичним, навіть дещо стишеним тоном, ніби не стояли зараз над прірвою в епіцентрі бурі, а сиділи в теплому затишному місці, ведучи буденну і нічим непримітну бесіду. - Дивне місце ти обрала для того, аби починати нове життя, - говорив чоловік. - Воно – саме для тебе, - запевнила жінка. – Вважай, що це – зовнішній прояв твоєї долі: завжди на краю. Між неприборканими стихіями, кожна з яких прагне затягнути, розчинити в собі, зробити частиною. На грані неминучої загибелі та слави першопрохідця. Там, де майбутнє часто вирішує миттєвість, де доводиться приймати рішення, які не мають альтернатив… - Ми будемо спиняти буревій? – байдуже спитав співрозмовник. - Ні. Це ти у нас такий могутній, що досі на щось здатен. А мені ще довго відновлювати свої магічні сили після такої подорожі, - зітхнула його супутниця, гірко усміхаючись. - То навіщо такі жертви? Для чого я потрібен тобі? – вперше з часу появи тут обернувся до неї чоловік і зазирнув у обличчя, на якому, здавалось, відбивалась скорбота і біль якщо не всього земного світу, то значної його частини. - Не мені, - сильніше стискаючи його руку в своїй, ніби боялася, що не втримає, звернула до нього свій бездонний погляд синіх очей жінка. – Усім, кому небайдуже майбутнє цього світу. - Хвилинку, ти ж говорила, що саме ти потребуєш допомоги, а не ця реальність! - знервовано нагадав чоловік. - Я, звісно, теж потішуся, коли справедливість буде відновлено, - усміхнулась супутниця, - але моєї долі це не змінить. Помітивши обурення в очах співрозмовника і готовність висловити зараз усе, що він думає про її маленький обман, все ще тримаючи його долоню в своїй, легким жестом іншої руки, що означав бажання зупинити зайві слова, вона накрила вуста супутника холодними пальцями. Це був такий неочікуваний від живої постаті, можна сказати, потойбічний холод, що чоловік мимоволі відступив крок назад. Одночасно такий же рух, але назустріч своєму супутнику, зробила й красуня поряд з ним. Ось так, очі в очі, на відстані подиху, невластивим для такої молодої особи голосом, пролунала нарешті її невисловлена досі правда: - Мій нинішній статус смертної – це покарання, і пов’язане воно не в останню чергу з тобою. В результаті необдуманих дій чужих підопічних, які я мала б передбачити і відвернути, ми обоє опинилися за бортом звичного плину життя. Того, що сталося, вже не змінити, але на майбутнє ми ще можемо вплинути, тим більше, що твій життєвий шлях не пройдено до кінця: десь звернув сам, десь тебе перекинули в іншому напрямку обставини, спричинені моїм недоглядом, але для тебе це ще не кінець. - Чому? – тільки й зміг уточнити приголомшений почутим співрозмовник. - Зізнаюсь чесно: ти – один із моїх улюбленців. І навіть не тому, що призначення в тебе – особливе, таке, яке заміні у найближчі кілька сотень років не підлягає… - Чому? – ніби під гіпнозом супутниці повторив чоловік знову. - Ніхто з моїх численних підопічних, крім тебе, так часто не випробовував моє терпіння, - холодно усміхнулась красуня, щось вичитуючи в його очах своїм магічним поглядом. - І так само легко й доволі швидко не заслуговував прощення… доводячи, що самостійний вибір – кращий. Саме тому, перш ніж наші шляхи розійдуться, хочу, щоб ти запам’ятав, Коуле: на світі є тільки одна сила, яка здатна або зіштовхнути тебе вниз і змусити піти на дно того смертоносного потоку, що бурхливо вирує внизу, — або утримати на хиткому краю і навчити попри все вистояти, розвернутись і піти у правильному напрямку… Це – ти сам… Пам’ятай: це – ти сам. *** Стихія лютувала, безжально шматуючи дорогий костюм потужними поривами вітру, псуючи його бездоганний досі вигляд потоками зливи, загрожуючи потраплянням чергової блискавки… Та чоловік, котрий нещодавно з’явився над прірвою із супутницею, все ще перебував на тому ж місці, напруженим поглядом вдивляючись вниз, ніби прагнув там щось розгледіти. Стояв один, явно щось вирішуючи, небезпечно близько до краю, який щомиті міг обвалитися під натиском ошалілої погодної аномалії. В голові все ще крутилися останні слова тієї, з ким він повернувся щойно із Межисвіття, та свідомість все ще була далекою від повного їх розуміння. Стільки часу минуло відтоді, коли він опинився між світами? Рік? Два? Десять? Чи може, лічені дні? Години? Хвилини? Маг із силою аватара цього не знав. …Тоді, коли після приведення в дію закляття на знищення Балтазора, його автоматично виштовхнуло з тієї реальності, де він перебував, у Межисвіття, Коул навіть не намагався ані вивчити середовище, в якому опинився, ані вирватися звідти. Тоді було просто не до роздумів. Звісно, він добре розумів, що йому тут не місце. Адже не став в результаті своєї останньої пригоди привидом; навіть більше того - лишився живим: нестихаючий біль не дозволяв цього забути, пронизуючи наскрізь, заповнюючи собою кожну клітину так, що часом здавалося, ніби увесь простір навколо витканий з цього болю. Щоправда, потужна магія, яка досі переповнювала Тернера, доволі швидко затягла і важкі опіки, і глибокі рани, проте всі відчуття, з ними пов’язані, ще довго не відпускали. А коли, нарешті, тіло повністю відновилося, виявилось, що навіть така могутня магія не була здатною залікувати травми душі. У якусь мить, прагнучи хоч краплі полегшення, довелося просто прийняти цей біль, визнати його невід’ємною частиною себе самого і … змиритися з тим, що магія ніколи не відпустить. Не тому, що «не судилося», як говорила свого часу Фібі, а тому, що ця магія живила його ще в зародку, була такою ж невід’ємною для повноцінного життя, як мозок чи легені. Наважитись зректися своєї магічної половини означало зробити себе калікою, а як наслідок – засобом помсти в чужих руках, який не здатний чинити суттєвого опору, навіть розуміючи, що відбувається... І ось вона – розплата! Навіть відновивши тіло, відродивши свою магічну сутність і прийшовши, нарешті, до розуміння того, настільки важлива така цілісність, - його свідомість вперто зачіпалася за Межисвіття, не бажаючи ані думати, ані щось робити. Вертатися йому було нікуди, а жити… Цей безлюдний простір, де навколо – ні душі, цілком влаштовував його, як і перспектива просто бути, пливучи в Нікуди у невагому мороці, що заповнював простір довкола. Навіть цілком отямившись, якийсь час він продовжував таке заняття по інерції… Зараз, у своєму рідному світі, на краю цілком реальної прірви, його заворожувала гра стихії, нагадуючи ту шалену круговерть життя, з якої він свого часу так необачно випав. Хоча, чому «необачно»? Десь глибоко у душі сподівався ж, що, коли нічого не вдасться, - то хоча б самогубство чужими руками поставить нарешті крапку в цій занадто довгій історії! Не вдалося. І от тепер він, цілком реальний, з плоті, крові і магії, як колись, стоїть за крок або від чергової мандрівки в Нікуди, або … Кудись. Звісно, досі про щось подібне він навіть не думав, категорично відкидаючи заманливі пропозиції тих, хто прагнув, аби він приєднався до них, навіть не розглядаючи ці доволі щедрі варіанти. Ігнорував би їх і надалі, якби не хитрий обман синьоокої красуні, котра так благала покинути Межисвіття, аби допомогти їй, що навіть він, зло з багаторічним стажем, купився на такий простенький, якщо чесно, трюк (а все – через співчуття, яке так несподівано пробудилось у ньому). І ось, коли її справжній задум став зрозумілим, Коул вперше збагнув, що занадто розслабився: давно нікому не вдавалося так легко обвести його навколо пальця. Ніби підтверджуючи цю думку, за спиною пролунав знайомий голос: - Вітаю в світі живих. - Там я теж не був мертвим, - байдуже зауважив той, чий спокійний плин думок порушив прихід аватара. - Я знаю, - повідомив Альфа, ступаючи кілька кроків до краю прірви, аби порівнятися з так досі і не наверненим остаточно кандидатом у свою спільноту, оскільки той і не думав ані обертатися, ані відходити з місця, де так довго уже стояв. – Ми фізично відчуваємо смерть одного з нас, тому відразу зрозуміли, що ти не загинув. Доволі швидко визначили твоє місце перебування. Могли б навіть підлікувати тебе спільними зусиллями. Це пришвидшило б процес відновлення. - То чому ж не зробили цього? – не приховував насмішки в сказаному нещодавно повернений з Межисвіття. - Бо добре знали, як ти на це відреагуєш, - знизав плечима аватар. – Але тепер, коли ти все-таки прийшов до тями настільки, що зміг знову опинитися тут… Якийсь час обидва мовчали, милуючись силою стихії, що вже розгулялася не на жарт. - Чого тобі? – так і не удостоївши співрозмовника жодним поглядом, першим перервав цю паузу Коул. - Кажу ж, привітати з поверненням прийшов, - буденним тоном промовив співрозмовник. – Ходімо додому. Банкетний зал вже підготували. Чекають тільки нас. - Додому?.. Банкетний зал? – з виразними нотками іронії в голосі повторив той. – І є причина у цьому пафосі? - Так, звісно: ти. Точніше, те, що ти знову з нами. - Я ніколи не був з вами. І не буду, - твердо промовив Коул, повернувши нарешті злегка голову в бік співрозмовника і впевнено зустрічаючись із ним поглядом. - Закінчуй уже з цими поневіряннями, Тернере, - намагаючись згладити рівень напруженості між ними, усміхнувся Альфа. – Ти ж достатньо прожив на світі для того, аби усвідомити, що великі сили не можуть бути поза системою. Рано чи пізно тобі доведеться приєднатись: якщо не до нас – то до когось іншого. - Волію бути сам, - відрізав співрозмовник, знову звернувши свій погляд на бурхливий потік під ногами. - Ну що ж, для тебе моя пропозиція завжди актуальна. Якщо передумаєш, чи, може, потрібна буде допомога, — просто приклич мене своєю силою, - не приховуючи свого розчарування, підсумував цей діалог аватар і, відвертаючись, було, аби відійти від прірви, раптом повернувся, поклав руку на плече того, хто знову вислизнув з його рук, і додав прощальне. – Але пам’ятай, Тернере, відкладаючи вибір знову і знову, одного дня ти до того дограєшся, що сама Доля прийде до тебе, аби штовхнути в потрібному їй напрямку. Постать аватара розтанула, а високий брюнет над прірвою гірко усміхнувся, проводжаючи поглядом цього агітатора: «Ти навіть не уявляєш, про що говориш: моя доля мене зреклася. Тоді, коли була так потрібна… Тому, друже, я тепер бездольний. Бездольний, але живий». Гірка усмішка позначилась на обличчі, а останні слова, промовлені в пустоту, вже вкотре боляче пошарпали й без того зранену, так досі й не зцілену, душу. Мимоволі Коул поворухнув рукою, за яку нещодавно трималася та, з котрою він повернувся із Межисвіття, і раптом здригнувся: його долоню знов огорнув той незвичайний холод, яким нещодавно «щедро обдарував» доторк пальців над цією прірвою. Це було ніби нагадування про таємничу супутницю, яка не поскупилася на вагому для себе жертву у вигляді значної розтрати власних магічних сил з єдиною, схоже, метою: аби він повернувся туди, де, на її думку, має бути насправді. Такий несподіваний відголосок чужої магії мав ефект виливання крижаної води на непритомну голову: густий туман, який досі огортав свідомість, розвіявся, поступаючись ясності мислення. Висновок з пережитого за весь цей час осяяв відразу: «Що ж, Тернере, подобається це тобі, чи ні – а попереду в тебе занадто довга дорога, і було б неправильно пускати все на самоплив. Врешті, з такими потужними магічними силами, ти завжди будеш ласою здобиччю для магії, а оскільки бути сліпим засобом в чужих руках – це не твоя натура, обдумати все треба ретельніше, ніж будь-коли. І діяти відповідно»... «Бездольний, але живий», - вголос повторив через кілька хвилин колишній демон, вільно розкидаючи руки в боки, все ще стоячи на краю прірви під поривами вітру і потоками води, що спадала з неба аномально значною кількістю. Здавалось, підставляючи отак своє тіло лютуючій стихії, чоловік кидав їй виклик, усім своїм виглядом заявляючи, що здатен вистояти. Чи, може, то був виклик самому собі? Зриваючись вниз внаслідок спричиненого погодними умовами обвалу, постать на краю прірви навіть не ворухнулася… | |
|
| |
| : 223 | : 4 | | |
| : 4 | |||||||||
| |||||||||
0
.... 
