Полум’яна правда. Пролог другий
Пролог другий: на небесах
Невідворотність прийдешніх змін

«Я не можу стояти, склавши руки, коли гинуть люди!
Кожна секунда нашого мовчання вбиває тих,
кого я люблю…»
А. де Сент-Екзюпері


«Зупиніть цього нахабу!» - почувся вигук поміж мармуровими колонами сліпуче білого приміщення без конкретних обрисів. Двоє старійшин, котрі досі повільно йшли вперед, про щось тихенько розмовляючи, різко (настільки дозволяв це статус і тісний традиційний одяг) обернулися, ставши таким чином несподіваною перешкодою на шляху аналогічно одягненого юнака, котрий явно доволі довго біг сюди і, судячи з усього, зупинятися зовсім не збирався.
- Прийміть мої вибачення, найсвітліші, - скоромовкою відрапортував шибеник і тут же спробував продовжити свій шлях, навіть не намагаючись змінити біг на благородну ходу, як це і личило учневі старійшини. Однак, чотири руки миттєво зреагували на спробу втечі і затримали його.
- Що за кощунство? – пролунав стримано, але досить суворо голос одного з них.
- Благаю, пропустіть, - схвильовано просив порушник спокою. – Це важливо. Мені треба туди, - і вказав рукою в напрямку величезних дверей, до яких мало хто зі старійшин вищого кола мав право наближатися, не те що учень.
- Що за шум? – громовим голосом пролунало раптом у залі і, ніби нізвідки, перед трійцею порушників тиші виринула висока постать в абсолютно білому балахоні, з накинутим на голову капюшоном так, що не видно було обличчя. Всі троє чинно вклонилися.
- Я прийшов попередити, - в наступну ж мить кинувся до новоприбулої особи юнак, озвучуючи мету свого візиту. І даремно присоромлені поведінкою підопічного старійшини намагалися втримати його, чи хоча б згладити прокол у вихованні цього юного дарування, кланяючись своєму вищому начальству і виголошуючи прохання вибачень… – Світу загрожує небезпека, - говорив той, не приховуючи ні хвилювання, ні страху. – титани… вони…
- Я знаю, - знову наповнилось приміщення громовим голосом, а рука, повністю закрита рукавом балахона, опустилася на голову юного порушника. – Ти добре опанував дар свого попередника Рамуса, але вживатися з ним так і не навчився. Як і дотримуватись правил. Твоя дорога до Пізнання ще дуже довга. Тобі ще вчитися і вчитися…Повертайся до решти учнів.
- Але ж…титани…- розгублено пробурмотів той.
- Усе відбувається так, як має бути, - холодно прозвучало у відповідь. – Іди. І нічого не бійся.
- Ви не розумієте! - спробував заперечити юнак. – Це ж титани! Чародійка загине! Вони дістануться і сюди! Ніхто не захистить небеса без сили трьох!
- Заспокойте його, - тон голосу, що лунав від постаті в білосніжному балахоні, не потеплів ні на нотку. – Усе так, як має бути. Все на світі має свою ціну. На все є причини. Ніщо не обходиться без наслідків.
Доки звучали ці слова, приміщення поволі огорнув непроглядної густоти туман, в якому винуватець інциденту тільки й встиг помітити неквапливий помах рукава балахона поруч себе і тут же відчув сферу перенесення навколо всіх трьох: не гаючи часу, їх відправили на учбовий рівень.
Захоплені розмовою, порушники раніше пануючої тут тиші не помітили, звісно, іще одну невеличку постать у балахоні, котра в цей час тихесенько підкралася до них і, прихована клубками туману, прислухалася до розмови. Проте, непрохану гостю помітила та, котра щойно розправилась із першими візитерами.
- Підійди! – суворо наказала вона. Масивні двері відчинилися – і обоє зникли за ними. – Ти все ще ніяк не заспокоїшся? – пролунало на весь зал, в якому, як і в попередніх, не видно було жодних стін, жодних обмежень – тільки туман сивими клубками стелився довкола, замінюючи стелю й підлогу, утворюючи контури приміщення і виписуючи якісь загадкові силуети. Однак, обоє знали, що все то – тільки марево. Раптом менша постать у балахоні кинулась в ноги господині цього «кабінету»:
- Благаю, врятуй їх! Ти ж знаєш, як це зробити! Ти можеш! Ти можеш вплинути, не допустити!.. – очевидно, що емоції били через край. Проте, високу постать у балахоні це аж ніяк не зворушило: навпаки, так суворо, що навіть неіснуючі стіни навколо здригнулися, пролунав її впевнений голос:
- Так має бути! І тут нічого не вдієш! Вони навіть не каються в тому, що зробили! А розплата має настати за все! Подобається це тобі – чи ні!
- Але ж … я добре знаю їх! – все ще не встаючи з колін, спробувала заперечити співрозмовниця. – Я впевнена, що вони не хотіли нічого лихого! Так, можливо, помилилися! Можливо, надто поспішили з висновками! Але ж намагались діяти якнайкраще! Чародійки заслуговують на розуміння: стільки добра зробили, стільки пожертвували заради перемоги світлих сил! Невже це не враховується?! Невже от так просто – стерти, не дати жодного шансу…
- Помиляєшся! Це я знаю їх, як ніхто: значно краще за тебе! Не віриш?! – висока постать у балахоні махнула рукою, і посеред приміщення з’явилося старовинне величезне дзеркало, різьблене дивовижними орнаментами із якоюсь надзвичайною кольоровою гамою по центру. Один помах руки – і поверхня дзеркала зробилась надто м’якою, рухливою – ніби невеличкі хвилі води перекочувались по ній. – Якщо така впевнена в них – дивись! – пролунало у залі. - Ще один помах руки – і на дзеркальній поверхні почали «оживати», поступово стаючи більш виразними і чіткішими, обриси житлового приміщення та силует людини, що рухається.

Дві постаті стали уважно дивитись у дзеркало: хто, все ще стоячи на колінах, з наївним сподіванням довести свою правоту і вимолити майбутнє для тих, за кого зараз більше нікому заступитися, а хто – з гіркою усмішкою, надійно прихованою під каптуром балахона, - свідченням того, що господиня «кабінету» абсолютно впевнена у своїх висновках, адже їй відкрито значно більше, ніж тій, котра зараз, затамувавши подих, прагне виловити в цій «магічній відеокамері» бодай якусь крихту надії…

Поверхня дзеркала відобразила до болю знайому і таку звичну картину: Пейдж Метьюс стрімголов бігла сходами на гору: сьогодні була її черга прибирати, доки сестри прогулюються магазинами, а за особистими клопотами вона встигла про це забути, тож тепер була змушена надолужувати згаяний час і, відповідно, діяти значно швидше.
- І куди можна так мчати? – прозвучав зовсім поруч доброзичливо-буркотливий голос високої жриці роду Галівел. – Ніхто на вас не напав, діти дім шкереберть не перевернули…
- Зате їх успішно заміняю я, - констатувала Пейдж, обіймаючи улюблену бабусю. – В реальному житті, якщо пригадуєш, окрім магічних, існують ще й звичайні проблеми: такі як велике прання, не менше за нього генеральне прибирання, - почала загинати пальці на руці онука, але раптово покинула цю затію, збагнувши, що дорогоцінні хвилини минають даремно. – На горище! – тут же скомандувала вона і досить швидко подолала лічені метри до заповітних дверей.
- Правильно, люба, - матеріалізувавшись тепер уже біля пюпітра зі знаменитою книгою, Пенелопа Галівел не без прояву гордості за таких кмітливих нащадків похвалила молодшу чародійку. – Це я щось розслабилась, а ти – молодець: обачність – перш за все!
- Обачність? – на автоматі перепитала відьма, хаотично рухаючись кімнатою, явно щось шукаючи. У цей час в її голові не менш розгублено металась єдина думка: «Куди ж я її сховала?», а руки швидко перебирали вміст то однієї скрині, то іншої, квапливо оглядали диванчик і те, що під ним…
- Так, обачність, а не параноя! – по-своєму сприйняла ці дії бабуся. – Свічки, ладан і відповідне зілля для створення завіси непроглядності-нечутності – он у тому ящику в кутку, - характерним жестом вказала висока жриця на коробку, прикидану якимось старим мотлохом. У відповідь на здивовано-запитальний погляд онуки, котра нарешті зупинилася, звернувши всю свою увагу на родичку, додала. – Ні, дорогенька, я не навчилася бачити крізь стіни. Просто саме туди ти все це сховала, коли ми з тобою робили таку процедуру востаннє.
- Бабусю! – раптом дійшло до Пейдж. – До чого тут магія? Я просто шукаю блузку Пайпер! - знову озираючись навколо, почала пояснювати вона. – Якось ця річ була мені вкрай потрібна, я взяла без дозволу і… як і годиться в аналогічних випадках, посадила на неї пляму.
- А щоб сестра нічого не запідозрила, вирішила десь непомітно прилаштувати цей предмет одягу? – вголос припустила співрозмовниця.
- Точно! – підтвердила та. – І ось зараз, коли нікого нема вдома, я якраз збиралася виправити цей недолік без свідків, а тоді непомітно підкинути в шафу власниці.
- А я вже, було, подумала, що мої онучки достатньо серйозні відьми, аби грамотно оцінювати події, що відбуваються, - закотила очі Пенні, усім своїм виглядом демонструючи невдоволення.
- Вибач, ти про що? – насторожилась молодша чародійка.
- Мабуть, про те, що ти мене не викликала. Я сама з’явилася.
- Точно, - раптом остаточно розвіявся гармидер у думках Пейдж. – Щось сталося?
- Атож! – запевнила бабуся. – Я прийшла повідомити тобі про результати судового засідання.
- Того? – миттєво зблідла відьма, поглядом вказуючи на стелю і одночасно важко опускаючись на диванчик, що знаходився поруч. Ствердний кивок голови співрозмовниці – і молодша чародійка, випрямивши спину, склала руки на ногах, глибоко зітхнула і … завмерла в очікуванні.
- Та не хвилюйся ти так! – засміялася висока жриця і, побачивши, що онука її сприйняття ситуації не розділяє, поспішила почати історію, з якою прибула сюди. – Відразу мушу зізнатися, що це – інформація далеко не з перших рук, зате достовірна і доволі для нас сприятлива.
- Тобто? – нотки недовір’я прозвучали в зустрічній репліці слухачки.
- По-перше, вирок винесли доволі давно, як на ваш земний час.
- І ми досі нічого не знали?
- Ти ж пам’ятаєш, мене позбавили деяких повноважень і доступу до більшості джерел інформації Вищого світу прямо в залі суду? От і довелось збирати відомості, так би мовити, по крихті. Через п’яті-десяті руки. І, скажу тобі, це було того варте, - підбадьорливо усміхнулась Пенні.
- Ти про вирок чи про ритуал? – вирішила відразу уточнити Пейдж.
- І про те, і про інше. Тому слухай уважно і вважай, що впорались ми на всі сто!
- Я слухаю, - зітхнула Метьюс, все ще не вірячи, що бабуся принесла втішні новини.
- Вирок суду стосувався безпосередньо тільки однієї особи. Точно не знаю, хто це, але явно хтось із дуже високих, - киваючи на стелю, задоволено говорила висока жриця, - швидше за все, один із охоронців Сховища Древніх Знань, котрий не помітив мене, коли я ці самі знання добувала.
- Хочеш сказати, всю провину зіпхнули на того, хто просто проґавив такого спритного крадія, як ти?! – обурилась чомусь відьма.
- Дорогенька моя! – поспішила заспокоїти її бабця. – Це ж тобі не людський суд! На відміну від наших бюрократів там, - характерним жестом оповідачка вказала вкотре на стелю, - в основі – справедливість!
- Це ти називаєш справедливістю?! – продовжувала обурюватись Пейдж. – За те, що зроблено нашими руками, покарали когось, хто сном-духом не знав про наші плани!
- Та ні, люба! Це і є найвищий вияв справедливості! Сама подумай: якби така особлива інформація охоронялась надійно – ми б не заволоділи нею, а отже, не могли б порушити правила, використавши ці знання у власних цілях. Виходить, першопричина правопорушення – те, що хтось не впорався зі своїми службовими обов’язками. А наші дії – це вже… так… наслідки такого недогляду. Звісно, що Вищий суд врахував це. Як і те, що магія не залежить від чиєїсь примхи: за власну вигоду вона карає непередбачуваними наслідками, а за благородні діяння бере з кожного відповідну ціну. Отож, судді вирішили, що таке потужне закляття в симбіозі із забороненим ритуалом обов’язково змусять кожного безпосереднього учасника сплатити магічний борг. Це означає, що ми й так покарані. А двічі карати за один злочин – несправедливо. Саме тому, дівчинко моя, живи і нічого не бійся.
- Ти … впевнена? – все ще не розділяла ентузіазму бабусі онука.
- Авжеж! – запевнила та. – По-перше, ми все зробили правильно, а це – гарантія того, що непередбачуваних і страшних наслідків не буде. По-друге, магічний борг ми завчасно сплатили, пообіцявши високим покровителям ритуалу те, чого вони самі захотіли, а не відкупившись чимось для них несуттєвим. Тому ще раз повторю: все гаразд!
- Добре тобі казати, - все ще переварювала несподівану інформацію Пейдж. – Ти й так уже мертва…
- Ну що за песимізм?! – не вгавала Пенні. – Я впевнена, що все буде гаразд! Сама подумай: моє бажання – цілком справедливе, для нашого роду нічим не загрожує.
- Мабуть, - задумано промовила чародійка.
- Не мабуть – а точно, - зауважила висока жриця. – Ти вже мала нагоду на власні очі побачити, стількох, м’яко кажучи, неприємностей зазнали твої сестри. Крім того, дорогенька, я не накладаю на тебе якихось монастирських обмежень: живи, як і раніше, насолоджуйся молодістю, роби свої помилки, ламай стереотипи… та що завгодно – це твоє життя! А про моє скромне бажання подумаєш тоді, коли настане слушний час.
- Знати б іще, коли він настане, - замріяно зітхнула відьма і раптом спохватилася. – А сестри? Ти впевнена, що на силу трьох це не вплине? Все-таки бажання іншого високого покровителя…
- Цілком відповідає меті, заради якої ми все це затіяли, - не дозволила виголосити цей сумнів Пенелопа.
- Але ж так ми позбавили…
- Що зроблено – те зроблено, - відрізала висока жриця. Від очей відьми не могло приховатися те, що й ця навчена багаторічним досвідом жінка не в захваті від того, про що згадала щойно її онука, однак ні за життя, ні після смерті рішень своїх змінювати не любила, а тому й іншим дуже рідко дозволяла таке робити. – Між іншим, - додала вона після короткої паузи, - результат того вартий. Може, тобі ще не так усе очевидно, але повір, навіть при суттєво урізаних магічних можливостях мені ясно, що благородний вплив нашого втручання уже дав свої перші плоди.
- Сподіваюсь, - зобразила слабку видимість усмішки молодша чародійка.
- А знаєш, Пейдж, чому нам усе вдалося? – раптово змінила тему і хитро посміхнулася співрозмовниця а потім, не чекаючи відповіді, сама відповіла на це питання. – Тому що серед тих, хто шанує правила і намагається їх дотримуватися, тільки відьми Галівел абсолютно точно знають, коли їх варто порушити!
- Чула б Пайпер, чому ти тут мене навчаєш! – зауважила молодша чародійка. Горище заповнилось дружнім сміхом, тому прихід сестер виявився непоміченим.
- І чого це ти навчаєш нашу меншеньку? – з порога озвалася старша чародійка, даючи знати змовницям, що останню фразу почула.
- Пайпер? Фібі? Ви вже повернулись? – усмішка поволі танула на вустах Пейдж, оскільки погляд прибулих поволі перевівся з бабусі на … багатостраждальну блузку в руках молодшої сестри.
- Треба зізнаватись, - розвела руками Пенні. – Від вас нічого не приховаєш… Я давала деякі господарські поради для Пейдж. Але, раз ви уже вдома, думаю, моя присутність не така необхідна.
- Нічого собі! – отямилась Фібі. – А з нами привітатися і хоч словом перекинутись не хочеться?!
- Вибачте, дівчата, але мені час вертатися. Ваша сестра і так відірвала мене від дуже важливих справ, - поспішила розпрощатися висока жриця.
- І як це все розуміти? – явно не очікувала такого повороту подій журналістка. – Вона нас ігнорує? Чи справді така зайнята? А ти, - звернулась уже до Метьюс, - що ти робиш на горищі із блузкою Пайпер?
- Власне, намагаюсь зробити так, щоб вона й надалі лишалася одягом, а не … ганчіркою, - знизала плечима відьма, малюючи на обличчі той нерозуміючий вираз, яким зазвичай супроводжувались усі викриття її дрібних провин. Старша сестра тим часом встигла оглянути предмет свого гардеробу і визначити ступінь пошкоджень як серйозний.
- Пейдж, ти викликала бабусю, аби видалити застарілу пляму? – на диво спокійно запитала вона.
- Розумієш, це був особливо складний випадок. Я не вперше пробую все залагодити, але – безрезультатно. От і вирішила…
- Як добре, що я не найменша сестра, - зауважила Фібі, поспішно покидаючи горище: зараз їй менше всього хотілося бути свідком назріваючої суперечки домашніх, адже після походу магазинами в таку похмуру погоду збиралася решту часу присвятити дописуванню обіцяної Еліз статті про вчорашню виставку в картинній галереї та підготовці до запланованого побачення.
Нічого дивного в зустрічі на горищі ні вона, ні старша сестра не помітили, тому, в душі співчуваючи молодшенькій (адже добре пам’ятала той час, коли самій часто діставалося за подібні прорахунки) спокійно попрямувала у свою кімнату, навіть не уявляючи, які сюрпризи чекають її сім’ю уже зовсім скоро.

***
Тільки-но «відео» зникло з поверхні дзеркала, а черговим помахом руки цей предмет інтер’єру було відправлено на постійне місце перебування, у приміщенні на якийсь час запанувала мовчанка: важка і гнітюча – така, що здавалося, ніби в ній дзвенів відчай однієї із них.
- То що: переконалася? – пролунало чергове питання.
- Вони заслуговують на шанс! Благаю, зроби що-небудь! Ти ж можеш! Це тобі підвладно!
- Але не тобі, - холодно зауважила господиня «кабінету» і продовжила безапеляційно суворо. – Маєш, чим зайнятися. Повертайся до свого підопічного і стеж... сама знаєш, за чим.
- Але ж… - спробувала заперечити постать на колінах.
- Ніяких «але». До речі, твоє прохання про призначення тобі нових підопічних одноголосно відхилено, - сухо продовжувала висока постать у балахоні. – Ось, візьми офіційний висновок, - і протягнула тій, котра все ще не вставала з колін, згорток пергаменту, скріпленого сургучевою печаттю. А потім раптово підняла кінчиками своїх крижаних пальців підборіддя прохальниці – так, що каптур балахона тієї спав, а прямісінько перед ледь схиленим вниз обличчям господині «кабінету», котре все ще надійно приховував балахон, відкрилася пара темних, просякнутих болем і відчаєм очей. Їх затуманювали сльози, і тільки рішуче зусилля волі цієї особи не дозволяло скотитися жодній.
- Забагато людських емоцій іще в тобі, ангеле мій. Тобі іще вчитися та вчитися, – холодно прозвучало в залі. Погляду в ці очі було достатньо, аби зрозуміти, що не лише за чародійок усією душею вболівала ця істота: ті, хто прийде їм на зміну, хвилювали її не менше. Проте, суворий вирок «начальниці» зробив свою справу: прохальниця схилилася у шанобливому поклоні, опускаючи очі, які ще зовсім нещодавно готові були кинути виклик будь-кому. Збираючись вийти, вона, щоправда, ще раз зауважила:
- Я приймаю це рішення тільки тому, що в мене нема іншого вибору. Але повір: чародійки не заслуговують такого.
- Відьми Галівел отримають по заслузі: за добро вони матимуть відповідні заохочення, за помилки – жорсткі удари у відповідь.
- А ти жорстока! – сміливо зауважила співрозмовниця.
- Не жорстока, а справедлива, - поправила господиня «кабінету». – Пора тобі це засвоїти, ангеле мій. Як і те, що, чим довше ти вчитимешся - тим довше топтатимешся на місці. Стільки часу минуло? Забула?
- Я не забула, - з ноткою приреченості в голосі запевнила та, знову опускаючи голову.
- Отож-бо. За цей період могла б уже допомогти не тільки їм. Тому повертайся до свого підопічного і пам’ятай: тобі довірили його тільки тому, що надто багато вас із ним пов’язує. Інакше ти б ще й досі сиділа на учнівській лаві. Отож, вчися, тренуйся, проте активно в його життя не втручайся. Пам’ятай про свою місію.
- До речі, про мого підопічного, - значно сміливіше звернулася до своєї «начальниці» підлегла.
- Що з ним?
- Мені здається, що ти поклала на нього занадто багато. Він не впорається. Це ж очевидно: чим сильніше натягуєш тятиву – тим швидше вона порветься.
- Не порветься, - промовила впевнено висока постать у балахоні, - це неможливо. Тобі відкрито значно менше, ніж мені, тому просто повір: так повинно бути. Це його Шлях і його Доля. І не тобі її змінювати.
- Але ж те, що ти задумала, під силу одиницям! А після того, що з ним сталося…
- Він уміє робити те, що ніколи нікому не вдавалося. І доводив це, до речі, уже не раз, - не дозволила договорити господиня «кабінету». – Він зміг відновити своє тіло – будемо сподіватися, що зможе відновити й душу. В будь якому разі, рано чи пізно це має статися. А настільки швидко – залежить тепер від тебе.
- Я розумію, - гірко усміхнулась молодша постать у балахоні. – Якби мені дали трішечки більше повноважень, або хоча б можливість поговорити з ним…
- Ніяких розмов. Ніхто не повинен знати про твоє існування, – зауважила начальниця, задумалась на якусь мить і повторила. – Тобі ще вчитися і вчитися. Вважай, що це і практика, і місія заодно, але від того, як ти впораєшся, залежить занадто багато. Надто багато лежить на терезах справедливості… - і, змахнувши рукою, щоб перенести співрозмовницю в коридор її учбового рівня, додала значно м’якше на прощання. – У кожного свій Шлях, ангеле мій. І пройти його слід до кінця.
- Нас чекає Висока рада, - повідомив той, кого відразу після цієї розмови матеріалізувала біля себе висока постать у балахоні: слід перенесення в повітрі вона, звісно, відразу помітила, але дозволила проявитись і говорити лише зараз, без свідка.
- Пора, - погодилась господиня «кабінету», і тут же додала. – До речі, як гадаєш: впорається вона з такою місією?
Новоприбулому не довелось пояснювати, кого співрозмовниця має на увазі і про яку важливу справу говорить. Це був уже знайомий чародійкам Ангел Долі, котрий невдовзі після першого знищення Коула-Джерела пропонував їм звичне життя замість магії. Саме тому, теж хвилюючись за них, з інтересом прислухався до розмови, за якою застав він тут їхню несподівано рішучу заступницю.
- Думаю, ти надто сувора до неї, - чесно зізнався він. – Це може завадити.
- Це тримає її в тонусі, - почулося впевнене заперечення. – Крім того, дозволить уникнути проблем, зумовлених особливостями характеру, в подальшому.
- Можливо, але спостерігаючи за тим, що витворяє зараз Лея…
- Так, наша Лея – випадок особливий, - почулося зітхання з-під балахона. – Саме тому я зараз роблю усе можливе, аби у нас не з’явилася аналогічна їй заміна...

***
…Колись вона любила зручний, але стильний і якісний одяг. Не терпіла того, що звисало, бовталось або не гармоніювало з кольором її волосся чи (а це значно гірше) видавало у ній не надто заможну особу. Тепер же Пруденс Галівел куталась у балахон і раділа з того, що такий великий у ньому каптур, адже так було значно легше сховати сльози, які зараз, по дорозі до своєї білосніжної келії, котилися невпинно. Старійшини, котрі зустрічалися на шляху, шанобливо вклонялися, а вона тільки нижче нахиляла голову у відповідь: аби зрадлива росинка не видала її надмірного, недопустимого для такої високопоставленої особи, хвилювання. Останню можливість щось змінити було втрачено, тому залишалося одне: просто молитися. І вірити. Вірити в те, що чародійки таки вистоять. Інакше не може бути. Не повинно…
: Charmed | Усі жінки — відьми | : SniKo (15.06.2020) | : немає
: 208 | : чародійки, сила трьох | : 5.0/2
: 0

[ | ]