Доброзичливий привид
| Вибух пролунав на останньому уроці. Математичка говорила щось занудним голосом, біля дошки страждав над рівнянням Найл Доук, а Мобліт, забувши про завдання, виводив ручкою на полях зошита профіль дівчини з гострим носом, в окулярах і з розпатланим волоссям, зібраним у хвіст. Навіть збираючи волосся, вона виглядала, ніби щойно вибралася з-під ковдри, але якби хтось назвав її негарною, Мобліт розбив би цьому сліпому мерзотнику ніс. Тільки її не називали негарною. Чокнутою, хворою, ненормальною, багатьма епітетами, за які на адресу своїх дам вірні лицарі б'ють обличчя та вбивають нахаб на дуелях, але жоден з цих епітетів не стосувався зовнішності. Ханджі Зое справді була ненормальною. Можливо, чокнутою. Можливо, що і хворою. Але вона все одно була геніальною, а Мобліт був закоханий у неї до божевілля. Вона нічого навіть не підозрювала про його почуття. Місцеве молоде дарування; за експерименти Зое могли б давно виключити, та її дідусь був директором і тому їй багато прощалося. Та й не підірвала ж вона школу. Поки що. Вибух прогримів оглушливо, але не настільки, щоб учні падали зі стільців і затискали вуха з жаху. Мобліт випустив ручку від несподіванки, навіщось відзначив час на настінному годиннику: 17:35, і злякано подивився на Ніфу, що сиділа поруч. - Знову, - прошепотіла дівчина. Мобліт кивнув головою. Знову. Ханджі Зое вирішила щось перевірити або провела експеримент. На носі була олімпіада із фізики серед шкіл їхнього штату, не дивно, що вона готувалася. Можливо, Ханджі винаходила анти-ядерну бомбу або щось не менш шалене. Минулого року вона перемогла. Як і позаминулому. Як і у всі роки свого навчання, з першого ж класу. Ханджі не закінчила школу екстерном тільки тому, що її дідусь хотів, щоб онука спілкувалася з ровесниками і не одразу поринала у доросле життя, довше побувши у дитинстві та веселячись із друзями. Що ж, друзі у Ханджі були: вона постійно спілкувалася з Ірвіном і Леві, а з Нанабою, Петрою і Ніфою вони стали найкращими подругами, і Мобліт теж начебто входив до їхньої компанії... начебто. Він відчував себе безкоштовним додатком до Ніфи, але не міг не приходити на їхні тусовки. Навіть якщо Ханджі забувала з ним привітатись і неначе не помічала. У клас зазирнула завуч, бліда, як стіна, з переляканим поглядом, покликала до себе математичку і щось зашепотіла їй на вухо, від чого в математички обличчя побіліло так само. Вона крижаним тоном наказала, щоб Доук сів, і в тиші, що запанувала після, сказала кілька слів. І вибух прогримів знову, але в душі Мобліта. *** - Стій! – Ніфа не змогла утримати хлопця, Мобліт вирвався, майже грубо відштовхнувши подругу. – Бернер! - закричала Ніфа. Він не чув. Він не бачив нічого, крім нош, накритих білим простирадлом. Ханджі Зое не підірвала школу. Вибух убив лише її одну. - Мобліт! Він смикнув рукою, але Нанаба тримала міцніше Ніфи. Хлопець Нанаби, Майк, на голову вищий і набагато ширший за Бернера в плечах, згріб його рукою і штовхнув у порожній клас. Мобліт схопився, кинувся на Майка, але його знову відштовхнули. - Пустіть мене до неї! – закричав Мобліт. Нанаба схопила його за плечі і струснула. - Припини! Там її дідусь! Там лікарі! - Я теж маю бути там! Я можу допомогти! - відчайдушно заперечив Мобліт. – Чим, ідіот? Вона померла! Нанаба відпустила друга, зніяковіло опустивши очі. Майк обійняв дівчину за плечі. Петра схлипнула. Ніфа слідом за нею. Мобліт упав на коліна, ніби в нього підкосилися ноги, і затулив обличчя руками, плачучи і не соромлячись сліз, не думаючи, що це соромно для хлопця. Ніхто б не сміявся. Ніхто й не сміявся. - Годі, - сказала Нанаба. І сама гірко заплакала, уткнувшись носом Майку в груди. *** У шкільному гуртожитку Мобліт тимчасово жив один – його сусід поїхав додому на місяць, і якщо раніше йому було самотньо без Абеля, то тепер лише легше. Жодних зайвих розпитувань та чужої задоволеної пики на тлі його нещастя. Ні, Абель не став би радіти, він теж любив Ханджі, всі любили її, але... ніхто не любив так, як Бернер. Мобліт відчинив двері і ввійшов, і одразу на його мобільний зателефонували. - Ніфа, дай мені хоча б у ванну сходити, - сказав Бернер. - Ні! - замість Ніфи втрутилася Нанаба. – Там теж не відключай зв'язок! Майку! Майку! Поговори з ним у ванній кімнаті! З тобою він не стане соромитись! - Нанабо, - тяжко зітхнув Мобліт. – Це ідіотизм. Клянуся, я не різатиму вени. І вішатися не буду. І пігулки не прийму. Ніякі. Чесно. - Я в нього витягла з рюкзака снодійне, - голосно зашепотіла Петра. - Дякую, - скривився Мобліт. - Тепер я навіть не засну. - І не помреш! – заявила Нанаба. - Та я не збирався вмирати! - гаркнув у трубку Мобліт. - Так, я не хочу жити без Ханджі, але це не означає, що... Він різко замовк, збивши зв'язок і лише дивом не впустивши телефон. Просто перед ним стояла Ханджі Зое, така, як завжди: з розпатланим волоссям, в окулярах і маніакальним блиском в очах. Жива. - Ти... Якщо це був жарт, то зовсім не смішно, не можна так грати з почуттями, люди - не піддослідні кролики, щоб тебе! Мобліт схопив Ханджі за плечі – спробував схопити. Його долоні пройшли наскрізь. Ханджі розвела руками. - Не жарт це був. Я не ставлю соціальних експериментів. Мобліт в жаху дивився на неї, помічаючи, що крізь тіло Зое може вловити обриси вікна позаду неї, і що світло сонця, що входить, теж проходить через її силует. - О господи, - прошепотів він. - Я примара, - весело оголосила Ханджі. - Доброзичливий привид! Тож ти там говорив про те, що не хочеш без мене жити? | |
|
| |
| : 149 | | |
| : 0 | |