— Іно!

Дівчина здригнулась і ще швидше почала повзати по підлозі, збираючи розсипані кілька хвилин тому важливі документи, які зараз і вимагав Хокаге.

Ну скажіть, як вона могла перечепитися об власні ноги і розсипати акуратно складені документи? Тепер ще й сортувати треба, а часу й без того майже немає.

— Іно!!!

Ой, видно, часу на сортування вже немає взагалі.

Зібравши все до кінця і склавши сяк-так, тільки щоб було, блондинка мухою полетіла до свого начальника. Він її точно приб’є. Ну от 100%.

Підбігши до потрібних дверей, зупинилася й вирівняла дихання. Після чого стала струнко і, начепивши на обличчя ввічливу посмішку, постукала й зайшла.

В кабінеті Хокаге стояло декілька незнайомих поважних людей старшого віку. І дивилися вони всі на неї явно несхвально. Сьомий незадоволено хмурився. Яке щастя, що Дев’ятихвостого в ньому вже немає. А то би їй зараз сильно перепало. Втім, перепаде і без Лиса.

— Іно, і як це розуміти? Феодали вже тут, а документів тут ще немає.

— Це все моя провина, Великий Хокаге. — Яманака спробувала усміхнутися якомога щиріше. — Більше такого не повториться. — дівчина поклала документи на край столу і позадкувала до дверей, й далі посміхаючись. Було видно, що Сьомий хотів ще щось сказати, та вона вже була за дверима. Він і потім може її висварити.

А все через Сакуру! Треба ж було їй вийти заміж саме зараз і поїхати у весільну  подорож разом з дорогим чоловіком. А доти вона працювала помічницею Хокаге. Ну і, щоб місце не пустувало, звалила свої обов’язки на Іно, розповідаючи яку важливу посаду їй передає.

Нахабна брехня!

Дуже важлива посада називалася «принеси-подай-озвуч-підитудиісюди-підпишитеіце-згиньз-передочеймоїх» і тому подібне. А вона спершу так пишалася нею! Розповідала всім бажаючим і небажаючим слухати, Шикамару з Чоджі обрадувала в першу чергу. Тепер їй стало зрозуміле хмикання генія Конохи, тоді як Акімічі щиро її привітав. Бісів Нара! Не міг відразу попередити на що вона підписується?

Не те, щоб нинішній Каге погано до неї ставився, ні, він цілком нормальний. От тільки сама вона… Тільки лиш заступила на пост, як на неї миттю посипалися нещастя, наче з дірявої торби, і, звичайно, почали перешкоджати роботі. То вона пролиє чай на дуже важливі папери, які тільки й чекали підпису Хокаге, то проспить важливу зустріч, то зіб’є когось із ніг чи виб’є щось комусь з рук, то от як сьогодні — розсипле акуратно відсортовані документи перед самим приїздом феодалів з Країни Блискавок.

Ще би Наруто не гнівався.

Ой, ні, він не Наруто, а Великий Хокаге або Сьомий. Не можна цього забувати. Хоча сам блондин уже стільки разів просив називати його на ім’я, адже знають один одного з дитинства, вона залишалася незворушною. Хокаге ставали тільки великі й видатні люди, герої, які зробили щось таке, чого б не змогли зробити інші, а герої, ким би вони тобі колись не були, заслуговують поваги й такого ж шанобливого звертання.

Ось так роздумувала Іно, крокуючи у свій кабінет.

Дорогою вона зустріла Чоджі. Акімічі йшов явно заглиблений у свої думки і її не помічав. Помітив тільки тоді, коли зіткнувся, і дівчина полетіла на землю. Ну хто би сумнівався!

— Ой, Іно, пробач, не помітив.

— Та нічого, звикла вже. Ти куди? — блондинці допомогли звестися на ноги.

— До Хокаге. Хочу взяти якусь місію, а то щось я тут засидівся.

— І то вірно. Шикамару вже немає. — дівчина змахнула своїм довгим волоссям. — Але до Хокаге ти зараз не потрапиш.

— Чому? — шатен здивувався.

— А в нього зараз гостюють феодали з Країни Блискавок, і це затягнеться надовго.

— От непруха… А я так сподівався на краще.

— Не пощастило.

— А ти як тут? Наруто сильно біситься?

— Стандарт. Все як завжди. Щойно знову все запорола. Хокаге мене потім приб’є.

— Чому ти досі називаєш його Хокаге? Для всіх він Наруто, тільки для тебе він Хокаге, Великий Хокаге або Сьомий.

— Ти ж знаєш чому так.

— Так-так, все через твої принципи. Ех, жаль, Шикамару немає, він би тобі мозок миттю вправив.

— Ні, він сказав би, що це надто проблематично. — обоє щиро розсміялися.

***

— Ну і що цього разу? — блакитні, як і в неї самої, очі дивилися прямо на неї. В них не було гніву чи люті, тільки легкий докір та безкінечна втома.

«Скільки разів говорила йому (і не тільки я) хоч трохи відпочити, робота не втече, але ні, він упертий».

— Тільки чесно, будь ласка. Я й без того втомився. Переговори тривали довше, ніж я думав.

— Але все пройшло добре, так? — стурбовано спитала Іно.

В кабінеті панували сутінки. Наруто втомлено відкинувся в кріслі й не зводив з неї погляду.

— Так. Але не зіскакуй з теми. То що там?

Яманака почервоніла й опустила голову вниз. Їй дійсно було соромно й не хотілося говорити про таку дурницю, як ця. Але Хокаге дивився на неї і погляду не відводив, тому довелося відповідати. Прошепотіла ледь чутно:

— Я перечепилась об власні ноги…

Тиша. Яка через деякий час почала здаватися їй підозрілою і дівчина підняла голову, щоб побачити неймовірне видовище: Великий Сьомий Хокаге Селища Листя сидів у своєму кріслі й давився сміхом. Іно спалахнула: в неї тут біда, а йому все смішки!

— Іно… — прохрипів за мить блондин, витираючи сльози сміху. – Ти, як завжди, у своєму репертуарі. Тільки ти могла зробити таке за декілька хвилин до важливих переговорів. Я думав, що посивію там, поки тебе дочекаюся.

— Ну то замініть мене на когось іншого! — не витримала нарешті дівчина. Та вона йому тут блазень, чи що?!

Сміх Наруто миттю обірвався. Він випрямився в кріслі і серйозно поглянув на золотоволосу дівчину перед ним.

— А от цього я не зроблю.

Іно ошелешено закліпала очима.

— Це ж чому? — здивовано втупилася вона у Хокаге.

— От нема в мене зараз роботи, як вводити в курс справ нову помічницю. — Узумакі постарався виглядати легковажно, але щось у його позі було явно фальшивим. — Без того величезна кількість роботи. І взагалі, можеш бути вільною.

Іно йшла вечірньою галасливою вулицею і думала, що Хокаге явно щось недоговорює. І вона геть забула сказати йому про Чоджі.

***

У Наруто сьогодні було поганий настрій. От чомусь зразу як прокинувся — настрою вже не було. І не повернувся він навіть дорогою в будівлю Хокаге.

Іно на місці не було, хоча й сам Наруто прийшов із запізненням. І це його настрою не покращило вже точно.

Молодий чоловік сів і похмуро почав розбирати папери, завал яких, як завжди, вивищувався у нього на столі. От чесне слово, що є помічниця, що її немає — однаково паперів ціла гора і кінця-краю їм не видно. Ох і отримає вона на горіхи, коли прийде, ох і отримає! Ну як так можна?

Дощ почався, ще коли Наруто зайшов у свій кабінет, тому зараз злива була просто як з відра. Настрою це, звичайно, не покращило. А жаль.

Спершу з коридору залунав якийсь шум, який безсумнівно свідчив про те, що з’явилася його помічниця власною персоною. Тоді були гуркіт, крики та лайка. Блондин похмуро втупився у двері. Ну і що цього разу?

Двері розчахнулися так різко, наче туди дерся якийсь дуже сильний шинобі, хоча на порозі виникла всього лиш Іно. Мокра з ніг до голови, хоча в руках тримала таку ж мокру парасолю.

— Великий Хокаге, пробачте за запізнення, але в дощові дні я завжди просипаю — такий у мене організм. Прибігла коли змогла. — поки говорила, точніше, торохкотіла, воювала з парасолею, яка все ніяк не хотіла закриватися.

Нарешті непокірний інструмент було приборкано, блондинка підняла голову і поглянула на начальство.

Начальство й слова не встигло сказати, коли парасоля різко й несподівано розчахнулася, заливши стіл, папери на ньому та самого Наруто дощовою водою. Яманака охнула. Узумакі сидів на місці, нерухомий, наче статуя.

— Я зараз швидко все приберу! — завірила зблідла дівчина й кинулася до паперів.

Краще б стояла на місці…

Тому що коли мчала до столу Хокаге, наступила на калюжу води, що натекла з парасолі і з самої блондинки, послизнулася й полетіла вперед. Прямо на Сьомого. Змітаючи на шляху все зі столу.

Картина олією.

Вся підлога встелена паперами, наче білим килимом. Офігіла Іно в обіймах не менш офігілого Наруто. І незмінний дощ за вікном.

Спершу панувала тиша. Нещасна Іно думала наскільки сильно вона влипла, але рук від Каге не відчіпляла, наче без нього боялася зникнути. Сам Наруто обвів поглядом білу обстановку в кабінеті, порожній стіл, притихлу Іно в руках… і гучно розреготався.

Тоді Яманака, яка вже взагалі нічого не розуміла, подумала, що світ точно з’їхав з глузду.

Але в Наруто, принаймні, піднявся настрій.

***

— Емм, Іно, тут така справа… — невпевнено протягнув Сьомий і підняв погляд вгору, почавши вивчати стелю.

Блондинка підозріло поглянула на свого шефа: коли він починав говорити таким тоном і відводити очі, це, зазвичай, не віщувало нічого доброго. Для неї. Та знаючи її, тут ще бабка надвоє сказала.

— Ну?

— Завтра приїжджає посольство з Країни Землі, треба підписати деякі договори, обговорити деякі нюанси…

— І? — підозри подвоїлися. Хокаге старанно відводив погляд, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї.

— І тобі треба зіграти при них певну роль. — тут начальство згадало, що воно, власне, начальство, а значить, у нього багато роботи, в яку миттю й зарилося.

Але від Іно так просто не відчепишся, особливо коли їй треба щось дізнатися.

Перекидуючи все на своєму шляху, дівчина з усіх ніг кинулася до Хокаге, сперлася руками об стіл і нависла над ним грізною скелею.

— А далі? — прогарчала Яманака. Всі відчуття просто кричали про якусь подлянку, після якої один білобрисий Хокаге точно буде замучений з особливою жорстокістю.

— Е-е-е… Ну, оскільки вони западають на гарненьких дівчат, а ти у нас не просто гарненька, а дуже гарненька дівчина, тобі треба буде їх пом’якшити, щоб перемовини закінчилися швидше і на вигідних для нас умовах. А для цього тобі треба одягтися майже як дівчина легкої поведінки. — відторохкотівши все це на одному подиху, блондин зник, використавши техніку переміщення, справедливо боячись за своє життя.

Коноху сколихнуло дике ревіння, від якого ледь не попадали кам’яні фігури колишніх Хокаге, всі шинобі переполошилися й приготувалися до війни, нападу чергових Орочімар, Акацук, Тобі, Мадар, Зецу, Біджу, Триоких і ще невідомо кого й чого разом узятих, а Наруто у своєму таємному місці здригнувся, подумки попрощався з Конохою і вирішив сходити в храм та поставити свічку за упокій своєї душі. В такі миті він геть чисто забував, що він — Хокаге, найсильніша людина в селищі, яка може скрутити в бублик й десять таких Іно. Ну його. Життя дорожче.

***

Іно мило шкірилася приїжджим збоченцям, які посольство, а подумки жорстоко душила Сьомого. Судячи з блідого й нещасного вигляду начальства, воно це чудово собі уявляло. Типи років під 60 задоволено оглядали Яманаку з ніг до голови й захоплено цокали язиками.

Ще би ні! Одяглася, як вулична повія: підбори, здається, десь з півметра точно, і як вона з них ще не вбилася — хороше питання, спідниця — коротше нікуди й облипає так, що ходити важко, а нахилятися — страшно, блузка з таким глибоким вирізом, що в ньому можна було потонути, чим періодично й займалися дядьки, давлячись слиною, а самій Іно хотілося повбивати тут усіх, а в першу чергу  — одного білобрисого смертника, який знає це і старається триматися подалі, потім — цю збоченську делегацію перестарілих самців на пенсії, а тоді закутатися по шию в халат і не виходити з дому як мінімум тиждень.

І все це начебто офіційно і правильно, а блондинці хотілося вовком вити й застосувати свої найкращі техніки тортур з отих, особливо жорстоких і кровожерливих. Особливо до Хокаге. Але не можна. Принаймні, поки що.

Спокусливо посміхаючись і ходою «від стегна» Іно попрямувала до цих козлів з підносом кави, поставила його на стіл, біля якого всі стирчали, і послала Сьомому такий «гарячий» погляд, від якого той скулився і з надією покосився на вікно. «Жартівливо» пригрозивши блондину пальчиком, від чого делегація впала в іще більший екстаз, а сам Хокаге зблід, дівчина забрала піднос і тією ж ходою вийшла з кабінету.

В коридорі вона ледь не сповзла по стінці. Хотілося вити з відчаю. Ні, хотілося на місію, щоб повбивати дуже багато ворогів з особливою жорстокістю й кровожерливістю, щоб не дісталося цьому… недоморщеному Хокаге.

Коридор почав здригатися від гуркоту. Іно покосилася в той бік. А це ще кого несе?

З-за повороту нарешті вилетів Чоджі й помчав до неї на страшній швидкості, на ходу вимахуючи руками; підлога під його ногами ходила ходором.

— Іно! І-Іно!! Лист! Шика листа написав!! — пролетіло коридором.

За мить блондинка була вже біля свого друга й тремтячими від нетерпіння пальцями відкривати сувій. Там було написано от що:

«Я не хотів писати, але мене змусили. Іноді я починаю жаліти, що все ж вирішив одружитися. Жінки — такі проблематичні істоти.

Та зараз не про те.

У нас усе добре. Подорож цікава. Принаймні так стверджує моя дорога дружина. Мені ж узагалі байдуже, тільки би поспати дали і не тривожили.

В Країні Рисових Полів я виграв якийсь там турнір у сьоги. Для мене це тільки хороша розминка для мозку, а от ця сама особа, на якій я мав нещастя одружитися, раділа більше нікуди. Видно, тому, що за перше місце давали якийсь там грошовий приз. А грошей нам, за її словами, треба. Навіщо — не каже. Ну і добре, її справи.

Все, я втомився й далі мені ліньки писати.

Так і знала, що цей лінтюх нічого путнього не розкаже. Та, з іншого боку, він має рацію — у нас усе добре, ми щасливі й коли повернемося назад — не знаю. Ви, головне, тримайтеся там купи і дочекайтеся нас.

Передавай привіт Наруто й усім знайомим, я вас усіх люблю й цілую.

P. S. Як думаєш, мені варто сказати Шиці, що я вагітна, чи це може почекати?..

Любимо вас — Шикамару й Сакура.»

Прочитавши листа, Іно полегшено розсміялася. Поруч посміювався Чоджі.

— Влип Нара, — задоволено сказав Акімічі, згортаючи листа й запихаючи його в нагрудну кишеню, — серйозно влип.

— Не те слово. — хихотнула Яманака. — Підеш привітати його батьків звісткою про те, що скоро вони стануть бабусею та дідусем?

— Ой, ха-ха, уявляю собі їхні обличчя! — зайшовся сміхом Чоджі. Іно теж весело розсміялася.

Лист від друзів наче разбавив весь минулий негатив, який давно накопичувався у неї в душі. Стало світло й радісно, захотілося стрибати й танцювати. Ех, яке хороше життя!

А Сьомого вона пробачає і приб’є наступного разу.

***

— Помстилася мені, так? — скорботно поглядаючи на засмучену блондинку перед ним, мовив Наруто. — Що ж, хороший спосіб.

— Я не хотіла, чесно. — ледь не плачучи, сказала та.

І було чого плакати, адже вона ледь не відправила Хокаге на той світ, притягнувши йому їжі з найближчого магазину, коли в Сьомого не було ні сил, ні бажання кудись іти перекусити. Їжа виявилася зіпсованою та протерміновою, а Наруто опинився в лікарні з дуже сильним харчовим отруєнням.

— А я ще так радів, що ти мене не вбила на місці. — продовжував тим же тоном блондин, все так само скорботно поглядаючи на Іно, яка від цих його слів згорбилася ще більше й почала мнути лікарняну ковдру з ліжка, на якому він лежав. — Треба було відразу щось запідозрити.

Яманака мовчала. Пальці її продовжували мнути ковдру з нечуваною швидкістю. А на руки впала сльоза. Наруто наче під дих огріли. Чорт, перестарався…

— Іно, ти чого? Плачеш? — спитав розгублено. — Ти що? Не треба, я ж пожартував, все гаразд. Зі мною все добре, я не помру. Кьюбі, звісно, вже немає, але в дитинстві я дуже багато разів труївся зіпсованою їжею і досі живий, як бачиш. Ну чого ти…

Що робити в такій делікатній ситуації — нещасний Хокаге явно не знав. Ну не траплялися йому досі дівчата, що плакали. Втікали, ганялися, погрожували, кричали, стогнали, сварили, виносили мозок, зізнавалися в коханні, обіцяли вбити, непритомніли, але не плакали.

Тому, насилу вставши і поморщившись, хоча медики суворо заборонили йому це робити, але тут не було супер переконливого кулака Сакури, Наруто незграбно обняв дівчину і притиснув до себе, де вона розревілася ще сильніше, а він тільки гладив її по голові, як маленьку дитину, і розгублено бурмотів усіляку заспокійливу маячню, щоб і Іно заспокоїти, і самому не почати панікувати.

Двері відчинилися і в палату ввійшла молоденька медсестричка. Побачила таку картину — Хокаге обіймає свою секретарку — і завмерла.

— Пробачте, не буду вам заважати… — пролепетіла ошелешена дівчина здивованому Наруто й офігілій Іно і зникла за дверима.

Тоді блондинка доперла як саме це виглядало, ледь не з криками сахнулася від Каге і вистрибнула у вікно червона, як буряк.

Дивлячись їй услід, Наруто відкинувся на подушку і тоскно подумав, що ввечері вже вся Коноха буде обговорювати свіжі плітки.

***

Іно сумно сиділа на даху будівлі Хокаге й старалася не дивитися вліво, де сидів Сьомий.

Десь унизу шинобі з гучними криками й лайкою ліквідовували наслідки її цікавості. Ну, як цікавості…

У блондинки раптом з’явився вільний час, не завалений купою обридлого паперу, кави й біганини туди-сюди, Хокаге нічого не треба було, і вона вирішила освоїти водяну техніку. Ну, як освоїти… Спробувати принаймні, адже вода була не зовсім її стихією.

Почала з легшого. З однієї склянки воду треба було перелити в іншу. Без рук, звичайно. Іно робила печаті, добросовісно пихтіла, навіть примружила одне око й висунула язик від напруження й зосередження, пильно дивлячись на воду в цих самих склянках.

Печаті складені, слова сказані, чакра сконцентрована, результату — ніякого. Ну от зовсім. Вода навіть не ворухнулась. З горя Яманака лайнулась особливо цікавим та нецензурним словом. Після чого склянка перекинулася й вода з неї почала витікати на підлогу. І все б нічого, якби вода не лилася таким безперервним потоком, а стільки води в такій маленькій склянці точно не поміщалося.

Іно пискнула від жаху і спробувала все зупинити. Дохлий номер. Чи то лайливе слово подіяло як каталізатор, чи то вона щось наплутала в печатях, але вода продовжувала спокійно затоплювати підлогу. Дівчина вдарилася в паніку і ще раз спробувала зупинити воду. На цей раз — з лайливим словом. І знову нічого. Води вже набралося по кісточки і зупинятися вона явно не поспішала. З нижніх поверхів почали лунати крики про потоп, і Іно з відчаю схопилася за голову. А вода все прибувала.

Прибіг Хокаге, офігів, але швидко взяв себе в руки і сам спробував усе зупинити. Зробив тільки гірше. Вода полилася з маленької склянки оскаженілим, швидким потоком, виплескуючись уже в коридор. Блондин плюнув, схопив перелякану до смерті Іно за шкварки і потягнув за собою. На дах. Де вони, власне, й сидять, очікуючи, поки шинобі, що спеціалізуються на цій стихії, приберуть наслідки цікавості однієї блондинки.

Що гірше за все — за цей час він досі з нею не заговорив. Не зронив ні слова, ні звуку. Краще б уже сварив, кричав, повчав докірливо, тільки не це страшне мовчання, від якого спадкоємиця клану Яманака не знала чого й чекати. І це лякало її більш за все.

Ногам стало холодно. Не дивно, адже вони геть мокрі. Та й не тільки ноги. Легкий вітерець, що гуляв Конохою, тільки погіршив справу.

Здригнувшись, Іно почала знімати сандалії, сумно думаючи про те, що тепер її точно викинуть. І будуть праві. А вона цього не переживе. Ні, робота, звичайно, огидна, нема за чим сумувати, але вона до цього всього… звикла, чи что? До постійно гігантської купи паперу на перевірку й підписи, до делегацій феодалів, шинобі й простих людей, яким треба зробити чай і усміхнутися підбадьорливо, до постійних своїх нещасть, через які вона потрапляє в такі ситуації, як ця, до сварок з Хокаге за його іноді лінощі, ставлення до роботи та до всього іншого, до самого Хокаге, якого вона досі не наважувалася називати на його справжнє ім’я навіть подумки…

Підібравши під себе ноги, щоб хоч трохи їх зігріти, і відсунувши сандалії подалі, Іно навіть схлипнула від горя. Он воно як, виявляється. Дожилася, називається.

Несподівано на її плечі лягло щось невагомо-тепле, саму її обняли і притягнули до себе гарячі руки, від чого стало так тепло-тепло і приємно, і знайомий голос прошепотів на вухо:

— Дурненька ти, Іно. Вже встигла собі нафантазувати всяке.

Білий плащ Хокаге майорів за їхніми спинами, а сам Сьомий поклав своє підборіддя на її голову, притискаючи блакитнооку до себе сильніше, через що щоки блондинки вкрилися легким рум’янцем.

— А хіба… ти не викинеш мене з роботи? Я ж такого накоїла…

— Не викину. — потилицею вона відчувала його посмішку. — Хто ж буде зваблювати феодалів, щоб вони підписали всі необхідні нам папери? Я на цю роль точно не гожуся.

Іно фиркнула, хоча на душі ставало легше, наче після довгої зими танув лід на озері під ласкавим сонячними промінням.

— То ти тільки для цього мене тримаєш?

— Не тільки. Ще й для того, щоб ти вчасно давала мені копняків, коли я не хочу працювати, погрожувала мене прибити, коли я ставлю перед тобою ідіотські задачі, приносила огидну каву і не менш огидний чай… Ну, і ще для всяких схожих дрібниць.

— Ах ти тиран! Сатрап! Негідник! — їй було дуже весело, як давно вже не було. Така довіра між ними…

— Ще й який! Але цей тиран тебе…

Договорити йому не дав один з АНБУ, що з’явився нізвідки на даху. Чоловік у котячій масці і з катаною зліва вклонився й сказав:

— Великий Хокаге! На межі з Країною Хвиль невідомі шинобі напали на наш загін, який повертався з місії. Вони просять допомоги. Допускається, що шинобі — відступники. І, можливоно, саме з Хвиль.

Блондин нахмурився і відсунувся від Іно. Та миттю відчула холод, живильне тепло зникло, через що стало сумно. Хокаге звівся на ноги й спитав:

— А що Країна Хвиль?

— Мовчать. Висилати загін АНБУ?

— Не треба. — герой Конохи нахмурено дивився кудись на захід сонця. — Я сам піду. — з цими словами він зник. За ним зник і ніндзя з АНБУ.

Іно розгублено дивилася на місце, де щойно стояв Сьомий. А він навіть не забрав свій плащ Хокаге…

***

Коли вона прибула на місце битви, то зрозуміла, що запізнилася. Невелику поляну серед лісу вкривали трупи відступників. Також можна було помітити й декількох шинобі з Країни Хвиль, судячи з їхніх подекуди закривавлених протекторів. Живого не було нікого. Куди ділися свої — залишалося загадкою.

Він стояв посередині поляни весь у крові, стискаючи в руці закривавлений кунай. Стояв нерухомо, не рухаючись, не видаючи жодного звуку. І це налякало її більш за все. Якщо він упав у бойовий транс, то пощади немає нікому — ні своїм, ні чужим. Він не заспокоїться, поки не переб’є всіх живих навколо. Така зміна з'явилася в ньому після того, як зник Курама.

Злякавшись, що він міг убити своїх же людей, і зараз може піти вбивати ще когось, Іно кинулась до блондина, спотикаючись об трупи на землі, міцно обняла й прошепотіла, заплющивши очі:

— Не треба, Наруто…

І начхати їй було на себе. Тільки щоб з ним усе було добре. Тільки щоб він не пішов більше нікого вбивати. Тільки щоб…

Він відчуто здригнувся. Кунай випав з руки. А тоді повернувся і за мить її вже обіймали такі рідні руки.

— Ти ніколи не називала мене на ім’я. Скільки б я не просив. Ніколи. А тут… Твій голос повернув мене до реальності. Без тебе я б провалився далі, в самі глубини пітьми, звідки було би дуже важко вибратися. Дякую тобі, Іно.

Здається, вона заплакала від полегшення, що все добре, що він знову такий, як був, і що далі все буде ще краще. Вона впевнена в цьому.

— І там, на даху, я не договорив — я кохаю тебе, Іно, моє ти нещастя. Саме тому й не відпушу ніколи від себе. 

А тоді він поцілував її. І світ полетів у Тартарари. І стало зрозуміло, що все так і буде. Віднині й назавжди…