На відміну від інших, Хі­наті подобалась Мі­кото. Завжди ми­ла, при­віт­на, усміхнена і доб­ра. На противагу Учі­хам або тим же Хь­юго. Хі­наті вона завжди нагадувала ма­му, ко­тра помер­ла, коли ді­вчинці бу­ло всьо­го три роки. Їй завжди було при­єм­но по­гово­рити з цією ми­лою жінкою. Так­ож, хай як дивно це зву­чить, їй іще подобався стар­ший брат Сас­ке — Іта­чі. Чомусь він здавався їй не та­ким хо­лод­ним і пихатим, як інші Учі­хи. Дещо м’я­кий ви­раз обличчя, в чор­них очах — я­кась та­ка пе­чаль, наче він бачить і зна­є щось, не­дос­тупне іншим. Го­лос ти­хий та спо­кій­ний, без хо­лоду та байдужості — та­ка це була людина. На весіллі він пі­дійшов до Хі­нати і ска­зав щось дивне:

— Зна­єш, всередині він не та­кий, як ззовні. Я ві­рю, що ти з­мі­ниш його. — на його обличчі про­майнула ледь по­міт­на сумна посмішка.

Ді­вчина то­ді так ні­чого й не зрозуміла…

Зустріч з Мі­кото пройш­ла добре. А коли вона спитала чи є я­кісь но­вини, то Хіната, дещо соромлячись, повідомила про майбутнє по­пов­не­ння в сім’ї. Сас­ке як був хо­лодний та не­зворушний, то та­ким же й залишився. А от Мі­кото щиро зраділа цій чу­довій но­вині. Вона ска­зала, що сподіваєть­ся, що це бу­де ді­вчинка. І по сек­ре­ту шеп­ну­ла збентеженій Хі­наті, що завжди мріяла про ді­вчин­ку, а наро­дилися Іта­чі й Сас­ке.

— Якщо наро­дить­ся ді­вчин­ка, то я ста­ну найкращою ба­бусею у світі. — жінка прос­то ся­яла від щастя. — А якщо хлопчик, то ім­пе­рія Учих про­дов­жить свій ріст та проц­ві­тання.

Хі­ната тіль­ки засоромлено усміхалась. Сас­ке ж таким незворушним і просидів до кін­ця ві­зиту ма­тері.

Коли ж Мі­кото, теп­ло поп­ро­щав­шись з си­ном та не­віс­ткою, нарешті поїхала, Хі­ната лед­ь не зітх­ну­ла від по­легше­ння, і за­квапилась на­зад до На­руто. Її нер­вував та нас­то­рожу­вав погляд Сас­ке, ко­трий той час від часу кидав на неї під час вечері. Він або щось за­думав, або ска­же щось неп­ри­є­мне. І брю­нет­ка хо­тіла пошвидше втекти від ньо­го, з цьо­го похмуро­го до­му в теп­ло та затишок квартири На­руто, під його теп­ле кри­ло, і за­бути про все — про Сас­ке, про зустріч з Мі­кото, та навіть про цю дитину, а на­йбі­льше — про той жахливий день, коли їй ска­зали, що вона ви­ходить за­між за Учі­ху Сас­ке.

Сам чор­но­воло­сий не­зворушно сто­яв у про­ході вітальні, склавши ру­ки на гру­дях і спостерігаючи за збо­рами Хі­нати. Коли вона бу­ла вже го­това і по­клала ру­ку на руч­ку вхід­них две­рей, він спитав:

— Ну і ку­ди ти зіб­ра­лася?

Від цьо­го його запитання дівчина зака­м’яніла; здавалося, що всередині щось обір­ва­лося й по­леті­ло ку­дись гли­боко вниз, в хо­лод­ну без­дну від­чаю. Як? Не мо­же бути! Він же ж обіцяв! Обіцяв, що вона змо­же пі­ти!!

Звідки їй бу­ло знати, що нез­ворушний Сас­ке тіль­ки ззовні. Всередині ньо­го клекотів вул­кан емо­цій. Від­пустити її? До На­руто? Тіль­ки сама згадка цього іме­ні доводи­ла його до сказу. За­тримати, не від­пустити, не від­дати… Вона — його власн­ість, і тіль­ки його! А Учі­хи ні з ким і ні­коли не ді­лять­ся сво­єю влас­ністю.

Дівчина повільно по­вер­ну­лася до брюнета. Обличчя її бу­ло блід­им, як крейда. Навіть гу­би зб­лід­ли, а ру­ки дрібно тремтіли.

— Ти ж обіцяв…

— Перш за все­ я хо­чу знати, ­чому ти не ска­зала мені, що те­бе шан­та­жують.

Перлинні очі роз­ши­рилися. Звідки… Звідки він діз­нався? Як? Вона ж замітала всі слі­ди. Але… Видно, про останній диск за­була…

— Я не­навид­жу, коли мо­їй сім’ї пог­ро­жу­ють, шан­та­жу­ють чи залякують. А ти, хо­чеш цьо­го чи ні, ­на­ле­жиш до неї.

Вона мов­ча­ла. Не зна­ла, що ска­зати. Та він, здається, і не чекав відповіді.

— А по-друге… Чому ти так рвешся до На­руто? Що в ньому є та­кого, чо­го немає в ме­не? Чим він краще?

Від шо­ку за­німіла. Що з ним? Це хіба Сас­ке? Ні, не мо­же бути. Він рід­ко коли про­яв­ля­є емо­ції, а тут… Ціла га­ма різ­номанітних почуттів.

Дівчина зіб­ра­лася з ду­хом.

— До чого тут це? На­руто… У На­руто дівчина є!

— Тоді ­чому ти так хо­чеш по­кинути цей дім і ме­не? Я ти­ран? Дес­пот? По­яс­ни.

Він геть збив її з пантелику. Та що це з ним? Мабуть, не мо­же зрозуміти як це — його власність утікає від ньо­го. та вона — не власність. Вона — Хь­юго.

Ця думка до­дала їй рі­шучості, ді­вчина смі­ливо погля­нула в очі Учі­хи і твер­до ска­зала:

— Так. Я вважаю саме так. Я жи­ву в пос­тійному стра­ху: я­ким у те­бе бу­де нас­трій, коли ти прийдеш додо­му? Накричиш на мене? Вда­риш? І якщо до тво­єї пос­тійної ві­дсутності, іг­но­ру­вання ме­не та пос­ті­йних курвів я вже з­вик­ла, то до то­го, що на ме­не під­ні­ма­ють ру­ку через дурницю та поганий нас­трій (а про зґвалтування я взагалі мовчу), – ні. Ти жорстока людина, Учі­хо, котра не ставить інших людей ні у що. То­му я йду до На­руто, а ти мо­жеш заби­рати­ся до Са­кури. Як ти вже зрозумів з ві­део, вона тіль­ки й чекає тво­го при­ходу.

Все. Ви­гово­рилась. Те­пер мож­на й­ти.

Але так прос­то пі­ти їй не да­ли. Схопили за ру­ку і роз­верну­ли до се­бе. Його обличчя я­кесь дивне. Не та­ке, як завжди.

— Кажеш, я жорс­то­кий? Ду­маю, мені доведеться пе­реконати те­бе у зворотному.

Вона не вс­тигла злякатися, ­тому що він при­тягнув її до се­бе і по­цілу­вав. Не гру­бо, не владно чи жорс­токо, а м’я­ко й ніж­но.

Подив. Величезний. Що. Він. Робить?

Хо­тіла відштовхнути його, та він не дав. Тіль­ки при­тягнув до се­бе міцніше. Та й, якщо чес­но, бу­ло якось… при­ємно, чи що. Як і всі ді­вчата, Хі­ната мріяла про велике, а, голов­не, вза­єм­не кохання, про кохану людину, ко­тра бу­де їй його да­рувати. Про лас­ку, про ніж­ність, про турботу. Від то­го Сас­ке ні­чого бу­ло й чекати та­кого. А цей… Він а­бо з­мі­нив­ся, а­бо при­кидаєт­ься. Але… Зараз складно щось ска­зати. Ті­ло, ко­тре ні­коли не зна­ло лас­ки, відкликається, та­не в його силь­них ру­ках.

Невідомо, коли вони опинилися в його спаль­ні на ліжку. Її а­ку­рат­но по­клали на шов­ко­ве постільне, не припиняючи ці­лувати. Під­жа­ка на ньому вже не було, втім, як і її вер­хнього одягу. Паль­ця­ми він ніж­но окреслює її фігуру, плав­но пе­рехо­дячи з по­цілу­нками на шию. Вона важко ди­хає, пе­ред очима все пли­ве, ті­ло го­рить від кож­но­го його дотику, а там, уни­зу, все уже пуль­сує від якогось солод­ко­го перед­чуття.

Що він з нею зробив? Він зов­сім не с­хожий на се­бе колишнього — гру­бого, жорс­то­кого, его­їс­тично­го. Зараз він да­рує їй те, про що вона мріяла, — лас­ку, ніж­ність… Мо­жливо, навіть і кохання. І вона трі­поче в його силь­них ру­ках, наче с­лухняна ма­рі­онет­ка в ру­ках досвідченого ляльк­о­вода.

Одягу вже немає, він пок­ри­ва­є по­цілунками кожен сан­ти­метр її ті­ла, опус­ка­ючись все ни­жче, і дивуючись сам со­бі. Ку­ди поді­лося бажання ово­ло­діти нею, як усі­ма іншими? Зараз він прос­то хо­че да­рувати цій тендітній ді­вчині тіль­ки найкращі відчуття та почуття, хо­че по­казати, що він не та­кий поганий, як вона ду­ма­є, що він мо­же бути гідним її. Її кра­си, її чис­то­ти і не­вин­ності. Навіщо? Хто зна­є…

Вона прос­то го­рить, па­ла­є від ка­лей­дос­ко­пу всіх тих почуттів, що огорнули її, а коли відчуває його язик там, ку­ди вона й са­ма соромиться дивитися, не те, що чіпати, то не витримує нап­руги і сто­гне, ви­гинаючись ду­гою. Він са­мовдо­воле­но усміхаєть­ся — це ще не все. А далі вона прос­то ме­тається по ліжку, від того, що витворяє його язик між її ніг, від того, що жар усе на­рос­тає і на­рос­тає, по­ки не відбувається вибух, і її нак­ри­ва­є хвиля все­пог­линаючої нас­олоди й задо­волення.

…А вона й по­думати не мог­ла, що все мо­же бути НАС­ТІЛЬ­КИ добре…

Та він не да­є їй роз­сла­бити­ся. По­цілунки повер­ну­лися. Спер­шу ніж­но пройш­лися по її жи­воті, а то­ді пе­рейш­ли на груди, сос­ки ко­трих дав­но вже зат­верділи. Він по­смоктував один і те­ребив ру­кою інший, а в неї йшла обертом го­лова і вона не зна­ла, в я­кому світі зна­ходить­ся: цьому, чи іншому, пов­ному насолоди й бла­женс­тва.

Але довше він тер­піти вже не міг. То­му розсунув її стрункі ніж­ки й а­ку­рат­но ввій­шов. І зно­ву вона вигинається ду­гою, а він заг­лу­шує її сто­гони пал­ки­ми по­цілунками.

Спер­шу він рухався обережно, да­ючи їй звикнути, та за мить вона са­ма по­чала рухати стегнами йому на зустріч, то­му біль­ше він не стримувався. Рухи ста­ли різ­кішими, силь­нішими, а вона тіль­ки й благала не зупинятися…

Сутінки кім­на­ти розкраяв спільний напівстогін-напівкрик, коли нас­тав пік, фі­нал, коли вони разом зле­тіли до зірок…

…Він важко ди­хав, наче щойно про­біг крос, але під­тя­гнув її до се­бе й про­шепо­тів на вухо:

— То що? Зу­мів я те­бе переконати?

В очах брю­нет­ки го­рить щастя. Вона бе­ре його ру­ку і кла­де на свій жи­віт.

— Зу­мів…

А він тіль­ки посміхається. Вперше в житті усміхається щиро й по-справжньому. Мо­жливо, від сьо­год­ні все з­мі­нить­ся.

Прик­рившись ковдрою, вони за мить зас­ну­ли.

Зранку Сас­ке роз­бу­див різ­кий те­лефон­ний дзві­нок. Під ковдрою бу­ло теп­ло й затишно, а дружи­на при­горталась до нього так до­вірливо, що ви­пов­зати ку­дись ка­тего­рично не хо­тілося. Та те­лефон дзво­нив усе нас­тирливіше, то­му брю­нет скри­вив­ся нев­доволе­но і сп­ро­бував згадати ку­ди він його дів. Здається, десь на підлозі…

З величезним небажанням випус­тив з обіймів Хі­нату і виліз з-під ковдри. Те­лефон роз­ри­вав­ся на підлозі не­подалік від ліжка.

— Ал­ло…

— Сас­ке, любий, ­чому ти не прий­шов учора? — пролунав нев­доволе­ний го­лос Са­кури. — Я чекала й чекала, а ти так і не з’­явив­ся. Що сталося? Ми ж домовлялися!

Брю­нет нев­доволе­но по­мор­щився. Знову по­чина­є свої іс­те­рики. Як же вони набридли йому останнім часом… Він подивився на ліжко. У вісні Хі­ната виг­ля­дала та­кою ми­лою та без­захис­ною, наче ян­гол. І як він міг не по­мічати її стіль­ки часу і про­міняти на та­кого де­мона, як Са­кура?..

— Ду­маю, в на­ших стосунках мож­на пос­та­вити крапку. — не слу­хаючи її кри­ків, хлопець пі­дійшов до вік­на — і те­лефон по­летів униз, на сі­рий ранковий ас­фальт. Тоді повер­нувся на­зад в ліжко до сво­єї дружи­ни, зно­ву при­тягу­ючи її до се­бе. Не прокидаючись, вона за­вовтузилася в його ру­ках, влаштовуючись зручніше.

Сас­ке усміхнувся.

Віднині все з­мі­нить­ся.