All Changes ч. 1

На вули­ці лив дощ, наче з від­ра. В та­ку по­году не хо­четь­ся навіть носа ви­сувати з до­му. Хо­четь­ся за­кутати­ся в теп­лий плед, зробити га­рячий чай, з но­гами залізти в кріс­ло або на ди­ван і зануритися в захоплюючу книжку, слу­хаючи рів­но­мір­ний шум дощу за вік­ном.


Мо­лода ді­вчина з ­си­ньо-чор­ни­м во­лоссям та перлинними очима си­діла на підвікон­ні і, об­хопивши ру­ками ко­ліна, дивилася, як по ск­лу сті­ка­ють дощові крап­лі. Бу­ло вже дос­ить тем­но, — в цю пору року швидко тем­ні­ло, — але в кім­на­ті не спі­шили вмикати світло, то­му все навколо огорнули су­тінки.


Сьо­год­ні вона зно­ву прис­ла­ла їй ві­део, диск від ко­тро­го по­ко­ївся зараз на дні кошика для сміття. Хі­ната не мог­ла зрозуміти од­но­го — навіщо? Вона ж від са­мого початку зна­ла, що Сас­ке їй зраджує. Вони є чоловіком та дружиною тіль­ки на папері. Їх змусили одружитися си­ломіць — ­тому що це було ви­гід­но, і корисно, і не­об­хі­дно, і так да­лі за спис­ком для їхніх сімей.

 

А насправді… А насправді він з пер­шо­го ж дня за­рив­ся в ро­боту та дівок, не звертаючи на неї ніяко­ї уваги. Тобто, про­довжував жити, як і жив до весілля. А вона ста­ла найнещаснішим створінням на всьому бі­лому сві­ті. Втім, вона і доти та­кою бу­ла — зневажена рід­нею, ні­кому, крі­м под­ру­ги Ка­рін, не потрібна, нещас­ли­ва в коханні, тому що людина, якій вона з дитинс­тва від­да­ла своє сер­це, вважала її тіль­ки хо­рошим дру­гом. А ви­ходи­ла за­між вона за людину з кра­сивим обличчям та крижаним сер­цем, ко­трій на неї бу­ло гли­боко начхати.

 

І майже відра­зу піс­ля шлюбу її колишня од­нокла­сни­ця Са­кура Ха­руно прийш­ла в гос­ті, коли Сас­ке був на роботі, і ска­зала, що він ні­коли її, Хі­нату, не кохав і кохати не бу­де, що він зраджує­ їй нап­ра­во й на­ліво з різ­ни­ми курва­ми, і тіль­ки вона — Са­кура! — найбільше кохання його життя, він ку­пив їй квар­ти­ру, во­дить по до­рогих та мод­них бу­тиках і клу­бах, і завжди при­ходить до неї піс­ля роботи — здо­гадуєш­ся, ­чому?


Хі­ната байдуже слу­хала всю цю са­мовдо­воле­ну промову і роз­гля­да­ла дівчину, що си­діла нап­ро­ти. Навіщо бу­ло фарбувати во­лосся в ро­жевий колір? А ці кон­так­тні лін­зи не надто зе­лені? І шту­катур­ки на обличчя мож­на бу­ло на­нес­ти мен­ше. І ви­різ май­ки міг бути не та­ким глибоким, спідниця — не та­кою ко­рот­кою, а шпиль­ки — не та­кими ви­соки­ми. Вулич­ну повію нагадує, чес­не сло­во.


— …Так що, він ніколи не бу­де тво­їм, Хь­юго. — за­кін­чи­ла нарешті Ха­руно; гли­боке са­мовдо­волення чи­талося на її обли­ччі величезними бук­ва­ми.


— Я вже рік, як Учі­ха. І він мені й так не потрібен. Тіль­ки якщо ти ду­ма­єш, що він тут же розлучиться зі мною і одружить­ся на то­бі, то ти гли­боко поми­ляєш­ся. І справа тут зовсім не в мені, а в мо­їх та його батьках. Вони цьо­го не до­пус­тять. Від ме­не хоч я­кась користь для сім’ї, а ти для них ніх­то і звати те­бе ніяк. — байдуже мо­ви­ла Хі­ната, пе­рево­дячи погляд ку­дись вглиб кім­на­ти.


Кра­сиве ли­чко Са­кури скри­вилося від злос­ті. І відтоді по­чали при­ходити ці диски, на ко­трих ледь чи не великим пла­ном був по­казаний про­цес спа­рюва­ння або статевий акт Сас­ке й Са­кури. З пер­шим диском колишню Хь­юго ледь не знудило – до того гидко було дивитися. Наступні вона прос­то викида­ла, не дивлячись. А зараз не мо­же зрозуміти, навіщо ро­жевово­лосій усе це. Помста? Ну звісно. За що? За прав­ду? Сміш­но. Сас­ке ж сам повинен був їй усе це розповісти. Чи це прос­то при­носить їй насо­лоду? Хто зна­є…


Але начхати. Їй на все в цьому житті ста­ло начхати, відтоді як вона вийш­ла за­між. Мабуть, він її до цього при­вчив.


Та сьо­год­нішній день буде відрізнятися від попередніх.


Почувся шум, який сві­дчив про те, що її чоловік повер­нувся з ро­боти. Хі­ната навіть не ворух­ну­лась. А я­кий сенс? Йому ж однак байдуже де вона і чим займа­єть­ся.


В кім­на­ту вві­йшов чор­но­воло­сий хлопець з блід­им обличчям та чор­ни­ми онік­со­вими очима. Зазвичай він бив на­повал усіх панянок сво­єю ди­яволь­ською вродою, та сь­огод­ні виг­ля­дав у­томленим. Ввімкнувши в кім­на­ті світло і не звернувши ніякої уваги на ді­вчину на пі­двікон­ні, він прой­шов на кух­ню.

 

Че­рез де­кіль­ка хвилин звідти почувся його дещо роз­дратований го­лос:


— Ну і де моя вечеря?


— У кухаря сьо­год­ні вихід­ний. — ти­хо відповіла Хі­ната.


— Мог­ла й са­ма щось при­думати.


Деівчина не відповіла.


— Пов­то­рюю ще раз, — хлопець вий­шов з кух­ні; його чор­ні очі стали ще тем­нішими, а роздратування чи­талося бук­валь­но в кож­ній клітині, — ти б мог­ла й са­ма це зробити. Не бу­ло часу? — він пильно дивився на брю­нет­ку, ко­тра навіть не поворухнулась. — Я те­бе запитую, Хь­юго. — ледь підняв го­лос брю­нет.


— Я вже рік, як Учі­ха, і ти це добре зна­єш. — байдуже відпо­віла Хі­ната.


Вона не встигла й оком кліпнути, як він кинувся до неї і схопив ру­кою за шию. Ді­вчина по­чала хапати ротом повітря і за­дихати­ся, сп­ро­бува­ла від­чепити його ру­ку від сво­го гор­ла, та його хват­ка бу­ла надто міцною.


— Я, здаєть­ся, щось запитав у те­бе. — хо­лод­но ска­зав брю­нет, стягаючи колишню Хь­юго з пі­двікон­ня і різ­ко кидаючи на підлогу. Хі­ната по­чала роз­ти­рати гор­ло, з жахом дивлячись на Сас­ке. Що з ним та­ке? Чому він се­бе так поводить? Рані­ше та­кого ні­коли не було. Наскільки вона чула, Учіхи взагалі ніколи не піднімали руки на жінок, хай там що. Мо­же, щось сталося на ро­боті? Та ­чому він ви­міщує свою злість саме на ній? Просто через те, що вона потрапила йому під гарячу руку?


Дівчина по­чала від­повзати по­далі від брю­нета, ко­тро­го зараз наче огортала тем­на а­ура.


Він не дав їй цьо­го зробити. Подався впе­ред, схопив за во­лосся і рво­нув угору. Не знаючи, що він бу­де робити далі, зас­ліпле­на болем і на­лякана його аг­ресив­ною по­веді­нкою, Хі­ната зак­ри­чала:


— Тіль­ки не жи­віт, благаю!!!


Від подиву хлопець від­пустив її во­лосся, і ді­вчина звалилася на підлогу, від­пов­зла до кріс­ла і звідти з жахом дивилася на Учі­ху; по її щоці ско­тилася сльо­зин­ка.

Сас­ке ж нах­му­рив­ся і запитав:


— До чого тут жи­віт?


Хіната ж тіль­ки схлип­ну­ла, вче­пив­шись у кріс­ло, наче в рятівне коло; сльо­зи го­рохом ко­тилися по її обличчю.


— Мені пов­то­рити?


— Я… Я… Я вагітна…


В його обличчі, здавалося, ні­чого не з­мінилося. Тіль­ки очі по­казу­вали край­ню сту­пінь оше­лешення. Не даремно ж кажуть, що очі — дзер­ка­ло ду­ші. Тіль­ки очі й вида­вали всі емо­ції чор­но­воло­сого де­мона. А зараз це був прос­то шок. Ко­трий, втім, ми­ттю зник, повер­нувши обличчю звичну нез­ворушність.

 

Хлопець сів на про­тилеж­не до Хі­нати кріс­ло і за­дум­ли­во втупився у стін­у нап­ро­ти. За мить запитав:


— Хто батько дитини?


Від та­кого питання ді­вчина навіть припинила схли­пувати і втупилася здивованим погля­дом у Сас­ке.


— Як це хто? Так ти ж…


Те­пер нас­тала че­рга ще раз дивуватися Учісі. Прав­да, цей подив зно­ву був тіль­ки в його очах і тіль­ки на секунду.


— Не ві­рю. Цьо­го не мо­же бути. — твер­де переконання.


— Воно… Воно й не ди­вно, адже тоді ти був п’яний.


Хлопець гли­боко зітхнув.


— Якщо це так, то коли і як це сталося?


— Мі­сяць тому. — вже бі­льш упевнено ска­зала Хі­ната. Вона зрозуміла, що він надто шо­кований, що­б зно­ву вдарити її. — Ти прий­шов, мабуть, з я­коїсь ве­чірки, зов­сім п’­яний. І… І… І прос­то зґвалтував ме­не… — сльо­зи зно­ву ко­тилися по її обличчю, вона тремтіла, наче від гарячки, зно­ву пе­режи­ваючи ті жахливі моменти.


Сас­ке спершу хму­рив­ся, згадуючи, а тоді схилив го­лову вниз — він згадав. І ні­яких ра­дощів ці с­погади йому не при­нес­ли...

 

Вони тоді святкували день наро­дже­ння Суй­ге­цу в найдо­рожчому ніч­ному клу­бі. Слав­но по­весе­лилися… Додо­му він повертався вже зов­сім ні­який. Ал­ко­голь пов­ністю за­тума­нив ро­зум. Він то­ді пе­реплу­тав кім­на­ти, за­валивши до Хі­нати і роз­бу­дивши її… Пам­’ятає, я­ким бажанням затягнуло його очі, коли він побачив її в од­ній тіль­ки ко­ротень­кій то­нень­кій ніч­ній сорочці. Він за­хотів її тут і зараз. Що й зробив, не запитуючи дозволу.

 

Пам’ятає її зляканий погляд, прохання й благання не робити цьо­го… Та він не слухав. Жадіб­но зми­нав її ніж­не ті­ло, впи­вав­ся гру­бими по­цілунками, не звертав уваги на її сльо­зи, благання і с­проби вир­вати­ся. Пам­‘ятає, як вона зак­ри­чала, коли він гру­бо ввійшов в неї…


Сльози, благання й біль… Сльози, благання й біль… А він ще й зранку дивувався, я­ким чином опинився не в сво­єму ліжку… За­те те­пер усе ста­ло на свої міс­ця.


Чорт. І що те­пер робити? Він не пла­нував так ра­но за­водити ді­тей, то­му й не чіпав Хі­нату. Він хо­тів ще по­жити у своє задо­волення. Та й будь його во­ля, він би ні­коли цих ді­тей не за­водив, тим паче від та­кої нікчемної істоти, як Хі­ната. Але їхні батьки, наче передбачивши це, про­писа­ли в їхній шлюб­ній угоді пункт про обов’я­зкове наро­дже­ння хоча б од­нієї дитини. От тому він і ду­мав, що на ді­тей час завжди знай­деть­ся. А тут усе піш­ло шкереберть через його безглуздий і п’­яний вчинок.


Чорт, чорт і ще раз чорт.


— Як же все це невчасно… Треба ж бу­ло так зату­пити… Ба­би, блін, за­хоті­лося… Іді­от… — здавалося, хлопець го­ворив сам з со­бою. Хі­ната пе­релякано дивилася на ньо­го. Вона розуміла, що зараз вирі­шується доля її та її дитини, ко­тру — вона вже зна­ла — вби­вати не бу­де, то­му тіль­ки з благанням дивилася на чоловіка. — Зна­чить, так. — він різ­ко під­няв го­лову і погля­нув їй в очі. Його ж власні при цьому не виража­ли нічого. — Мені начхати, що ти бу­деш робити з цією дитиною, тіль­ки не лізь з нею до мене і не заважай. Мені не потрібні лиш­ні неп­ри­ємності. — з ци­ми сло­вами він під­нявся і пішов до своєї кім­на­ти.


Хі­ната залишилася си­діти і тремтіти. Йому начхати… А чо­го вона ще очікувала? Ра­дощів? Аякже, роз­біглася. Вже й то добре, що він не наказав позбутися дитини, бо це був би кі­нець. Але… Не дос­тавляти йому турбот? То що ж їй робити? Він яс­но дав зрозуміти, що йому не потрібна ця дитина, а разом з нею — і вона, Хі­ната. То що те­пер?


Брю­нет­ка, тримаючись за кріс­ло, повільно звелась на но­ги.


Все. Вона не хо­че залишатися тут біль­ше ні хвилини. Якщо йому не потрібна ця дитина і вона са­ма, то Хіната пі­де і наро­дить десь в іншому міс­ці. А він хай і далі жи­ве для се­бе. Працює, роз­важається, ощас­лив­лює Са­куру та інших повій… А вона й без нього про­живе.


Та ку­ди йти? До батьків, ко­трі ви­дали її за­між і за­були, мов страш­ний сон? Нізащо. Тоді… Залишається тіль­ки одна людина.


Колишня Хь­юго кинулася у свою кім­на­ту, знайш­ла те­лефон і зробила всього один дзвінок.


— Ал­ло, На­руто? При­віт. Мож­на при­їхати до те­бе? Я по­тім усе по­яс­ню. Добре, дякую.


Була швидко зіб­ра­на сум­ка, замовлене так­сі. Ді­вчина швидко й рі­шуче вийш­ла з до­му. Сі­ла в так­сі. І за мить зникла в ніч­ному місті.


Вона не зна­ла, що за нею з вік­на спостерігав її чоловік. Хо­лод­на посмішка г­ра­ла на його гу­бах.


ПРОЙШ­ОВ ТИЖДЕНЬ…


Хі­наті дуже добре жи­лося в На­руто. Коли вона при­їха­ла до нього в той ве­чір і розповіла про все, він тіль­ки спитав чи не при­їде сю­ди її чоловік. Отримавши заперечливу відповідь, хлопець тіль­ки зітх­нув. І Хі­ната, і Сас­ке були його добрими друз­ями, а Учі­ха — навіть найкращим. То­му він прос­то не знав, що порадити в та­кій си­ту­ації.


З На­руто бу­ло дуже ве­село й цікаво. Цей не­вга­мов­ний блон­дин завжди міг розсмі­шити, розповісти щось цікаве й ве­селе. Так Хі­ната дізналася, що у ньо­го є дівчина. Він усе ж зу­мів за­бути Са­куру (довга іс­то­рія) і зустрів іншу ді­вчину. Це бу­ла блон­динка з бо­йовим ха­рак­те­ром на ім’я Те­марі. Він поз­на­йомив­ся з нею в мет­ро, коли випадково нас­ту­пив їй на но­гу (за що ледь не получив по пер­ше чис­ло), і в якості ­вибачень запросив у ка­фе. Блон­динка по­фир­ка­ла, але погодилась. Так і за­в’яза­лися їхні стосунки. І На­руто бу­ло добре з нею. Він го­ворив, що вона чудово до­повнює його. Хі­ната й са­ма мог­ла в цьому переконатися, коли Те­марі кілька разів за­ходи­ла до На­руто. Він завжди вли­па­є в різ­ні трафунки, а вона з бурчанням, а іноді й з ма­тами, ви­тягує його звідти. Вона не лю­бить «те­лячі ніж­ності», та йому вда­єть­ся все облаштувати так, що вона ні­чого й не за­підоз­рить. І їм добре разом. І жодного ра­зу вони не по­сварилися, а якщо Те­марі й по­чина­ла сварку, то На­руто застосовував ста­рий-добрий спо­сіб. І обидва бу­ли задо­воле­ні.


А Сас­ке… Хі­ната жодного ра­зу не по­жалі­ла про те, що піш­ла від нього. Тут вона була щас­ли­ва, тут їй ве­селіше жи­лося, тихі­ше й спо­кій­ніше. Вона вже мог­ла не лякатися то­го, що її чоловік прий­де з ро­боти не в тому нас­тро­ї і відіг­ра­єт­ься на ній. Так добре їй ще ні­коли не бу­ло. Навіть удо­ма, де від наро­дже­ння її всі не­нави­діли та зневажали, і бу­ли ра­ді спекатися, ви­давши за­між за Учі­ху, навіть не запитуючи її бажання.


Але, як то кажуть, не­довго щастя було.


Одного ве­чора в двері квар­ти­ри На­руто подз­во­нили. Блон­дин, ко­трий саме пив з Хі­натою чай на кух­ні (у Те­марі бу­ло сьо­год­ні ку­па справ), пі­шов від­кри­вати. Брю­нет­ка відпра­вилась за ним. Мо­же, це все ж Те­марі? Розіб­ра­лася зі сво­їми справами і при­їха­ла? Було б прос­то чудово.


Узу­макі відчинив двері. Колишня Хь­юго зав­мер­ла, як па­ралі­зова­на. Жах та страх по­чали повільно на­повнювати всю її. На по­розі сто­яв Сас­ке Учіха, її чоловік, від ко­тро­го вона піш­ла тиждень тому.


Коли двері від­кри­лися, і Сас­ке побачив ве­село­го На­руто та усміхнену Хи­нату, всередині ньо­го щось неп­риємно коль­ну­ло. Дивне та­ке відчуття, не­відоме й не­знане досі. Чомусь за­хоті­лося дати в пику На­руто. Чому? Див­но. Рані­ше та­кого ніколи не бу­ло. Так само, як і посмішки Хінати. Дома вона ніколи так не посміхалася. І це чомусь бісить. Чому тут вона посміхається, а вдома ні? Так, годі, треба взяти се­бе в ру­ки, він тут у справі.


— Хі­нато, я розумію, що ти тут зов­сім раозім­лі­ла від ра­дощів, що піш­ла від не­нависно­го чоловіка, та, на ­жаль, то­бі доведеть­ся зно­ву на дея­кий час повер­нутися додо­му. — від цих слів брю­нет­ка зб­лід­ла, мов смерть. Випе­реджаючи питання На­руто, Сас­ке про­дов­жив тим же хо­лод­ним го­лосом: — Справа в тому, що сьо­год­ні зранку мені подз­во­нила моя мати, і ска­зала, що хо­че на­нес­ти ві­зит мо­лодій сім’ї, тобто, нам. Вона при­буде за півгодини. Я на­казав усе при­готу­вати до її приїз­ду. Твоя за­дача полягає в тому, що­б при­їхати, відповідно одягнутися і весь ве­чір по­казувати я­ка ти щас­ли­ва і як то­бі добре жи­веть­ся. Опісля зно­ву мо­жеш повер­нути­ся до На­руто. Я не заперечую. — ос­танні сло­ва ледь зу­мів ви­мовити. Що та­ке? Здається, наче щось всередині ньо­го зовсім не бажає повернення Хі­нати до На­руто. Що це з ним?


Брю­нет на мить заплющив очі, а тоді розплющив їх. Хі­ната, здавалося, от-от знепритомніє. На­руто мов­чав.


— Пов­то­рюю: у нас залишилося півгодини, якщо не мен­ше. Ти одягаєшся? — під­няв він брову.


Деівчина на­решті від­мерла. На­руто допо­міг їй одягнутись, а Сас­ке зно­ву ово­лоділо дивне бажання по­бити його, а Хінату забрати додому, закрити і нікуди не відпускати. Вона тільки його власність… Та що за чорт?! Краще пошвидше заб­рати­ся звідси, по­ки ні­чого не сталося.

Категорія: Naruto | Додав: Black_Symphony (05.07.2019) | Автор: Black_Symphony
Переглядів: 126 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]