Не живий
| Сіель втомлено потер перенісся. Всі уже розійшлися, лишилися тільки вони двоє. Він і його тінь. Покійний от уже сорок шість років граф і демон-дворецький – Мій пане? Сіель стояв непорушно, розглядаючи надгробок. – Вона була остання. І єдина, хто пережив Першу світову. Незграбна покоївка і найманий вбивця. На камені висічене ім'я якоїсь давно померлої, а священник думав, що проводжає на той світ самотню хатню робітницю з богом забутого села. – Ви їх любили. Сіель змовчав. Себастьян підійшов до нього і розкрив парасолю. Почався дощ. – Ходімо? Сіель кивнув, ковзнувши поглядом по по сусідніх надгроб'ях. Бард, Фінні, Танака і Мейлін – їх справжніх імен ніхто, окрім нього і Себастьяна, не знає. Різко розвернувшись, Сіель вийшов з-під парасольки і попрямував геть. – Ще зо три десятки років тому Ви не вірили, що демони мають почуття, – Себастьян дивився в спину своєму пану, прищуривши очі. – А згодом наказали мені поховати Ваших уже давно не слуг. Сіель спинився. – Гадаю, Ви тепер не можете заперечувати цей факт. Згорнувши парасолю, Себастьян підійшов до Сіеля впритул і поклав долоні на його худорляві плечі. Після омертвіння тіло змінюється дуже повільно. – Мілорде. Він ледь стиснув плечі Сіеля. Той кивнув. Тепер тут музей. Маєток Фантомхайвів у минулому – нині популярне місце серед вельможі. Було незвично перебувати тут, знаючи, що це уже не твій дім. Сіель оглянув фойє і зітхнув. – Бажаєте повернути свою власність? Очі Себастьяна спалахнули, проте Сіель похитав головою і глянув на нього через плече. – Я тепер ніхто, і цей маєток мені вже ні до чого. Вони злились в пристрасті на столі колишньої кухні. Себастьян цілував жадібно. Сіель мружився і стогнав, думками все ще перебуваючи на кладовищі. – Мілорде, ви знову не тут, – прозвучало тихе. Сіель знизує молочними плечима і закидає голову, демонструючи тонку шию. Жест наказу – кусай, кусай до крові, демоне! І він кусає. Впивається зубами, розмазує кров. Облизує ключиці і холодні плечі. Сіель тремтить від холоду, стискає в долонях сніжно-білу сорочку. Його пальці переповзають на шию, стискають її. Себастьян дивиться зацікавлено. Його погляд гасне. – Вирішили урізноманітнити наші розваги? Сіель мовчав і стискав пальці дедалі сильніше. Він знав, що таким чином демона не вбити, але продовжував стискати. В його очах відчай, а в руках безсилля. – Ти теж був людиною? Себастьян мовчить. Сіель стискає з усієї сили, а він лише посміхається, і в цій посмішці немає нічого людського. Холодний оскал. Сіель опускає руки. На блідій шкірі ні сліду. Він зітхає. – Залишилась тільки Ліззі. Сіель бачив її дітей, внуків. Щасливі та здорові вони знайшли своє місце. Сіелю до них діла немає. Він попрощається з нею, і більше в цьому світі у нього не лишиться якорів. Він зостанеться один. Він і його тінь. Сіель мертвий і тілом, і душею. Його життя – існування у світі пітьми. І він приречений, прикутий ланцюгами до цього світу назавжди. А роки тихо минатимуть і минатимуть. | |
|
| |
| : 475 | |
| : 0 | |