Засніжені обрії
| — Рей, прокидайся. Штори з металічним скрипом розчахнулися, пускаючи до кімнати невблаганне ранкове проміння. Рей розплющив очі. — Звідки така жортокість? — невдоволено пробурчав він. — Вчора сказала, доки не вивчу розділ, не ляжу, а тепер ще й будиш раніше нікуди. Мама на мить припинила мугикати собі під ніс улюблену мелодію і повідомила: — Там до тебе Емма прийшла. — Та що ж їй неспиться, — зітхнув Рей. — Рееей! Доброго ранку! У нас сьогодні грандіозні плани, ти ж не забув?! — радісно кинулася до хлопця Емма. — Ахаха, бачив би ти зараз свою шевелюру! — Якщо не припиниш її так завзято місити пальцями, то вже й не побачу, — песимістично зауважив Рей. — Вибач, просто в тебе таке волосся, що завжди хочеться потріпати, — усміхнулася Емма чеширським котом. — А в самої-то. Ще й руда, як морквина. — Зараз я тобі я-як дам морквину! — Еммо, ти вже снідала? — рятівниче пролунав мамин голос у кінці коридору. — Так, тітонько! — Тоді ми з Реєм будемо вдячні, якщо зачекаєш, доки ми поснідаємо. Якщо хочеш, можу запропонувати какао з печивом. — Дякую, тьотю Ізабелло, не відмовлюся! — радо пристала на пропозицію Емма. — Ну й домовились, — кинув флегматично Рей і зник у ванній. Емма вже одягнулась й одразу вибігла на вулицю. Чекати, поки друг натягне все необхідне для зимової прогулянки — значить спітніти з голови до ніг. До того ж, скоро мав підійти Норман. А вони так давно не бачилися! Рей пхикнув про себе: «Думає, рудоголова, я не помічаю? Так і летить до свого Нормана. Хай натішиться зустріччю, а я дозволю собі трохи забаритися.» Тож одягався він неквапом. Зрештою залишилося тільки загорнутися в шарф, але він зник зі звичного місця. Рей виявив його під чехлом мандоли. Довелося піднімати інструмент, аби висмикнути край шарфа. Струни розладжено задзвеніли, докоряючи за байдуже поводження. — Мам, чому татові музичні прибамбаси знову по всій квартирі валяються?! — Не так грубо, будь ласка! — Ти ж знаєш, мене не змінити, — зухвало кинув Рей і нарешті опинився за порогом. — А ось і ти! — затанцювала Емма, притрушуючи хлопця сніжком. Хтось, підкравшись зненацька, зі сміхом звалив новоприбулого з ніг, і вони вдвох покотилися засніженим, пухнастим пагорбом. — Норман, падлюка! — привітався Рей. — Змовилися, значить! Нарешті всі троє були вкупі: перед ними простяглася сніжно-біла, сяйлива, як солодка глазур, свобода, лише під деякими стовпами чи деревами помережана жовтими посланнями, ідею яких можна було сприймати десь так: «Тут був Тузик». Друзі вилежувалися в снігу, малюючи янголів, і катали снігових баб із носами кольору точнісінько, як Еммине волосся. Тривало й будівництво замку — юрти, достатньо великої, щоб усі троє могли вільно там поміститися. — Я буду королевою, а ви королями. Правитимемо нашим сніговим королівством, у якому, е-е-е, три сніговики підданих і ще мій вірний скакун, — вирішила Емма. — Твій скакун, здається, не проти отримати ще одну кісточку для заохочення, — засміявся Норман. — Ох, такий він у мене ласун! — У замку, взагалі-то, може бути лише один король, — озвався Рей. — Ну і що, а в нас буде два! — відрізала Емма. — То ти що, за нас обох вийдеш заміж? — Тоді ти будеш королівським радником! — Он як, значить Нормана вибираєш? — продовжив підначувати Рей. -…Хто приколупався, той і радник! — вийшла із положення дівчина, після ледь помітної паузи. — Ну годі вам! Ви так серйозно до цього ставитесь! — спробував примирити друзів Норман. — Бо це і є серйозно! — хором відповіли двоє і так само хором вибухнули сміхом: Емма — голосним і дзвінким, Рей — м’якшим. — Слухайте, я щось змерзла, — усвідомила дівчина, нарешті заспокоївшись. Вона здмухнула з носа сніжинку. Рей змовницьки підморгнув Норману і зашарудів по кишенях. — Круто, ти приніс! — вигукнув біловолосий. — Аякже, це було раз плюнути, коли Емма поглинула всю мамину увагу, — хитро посміхнувся хлопець. — От злодюжка безсовісний, — пхикнула дівчина. — Ти просто ображаєшся, що тебе не утаємничили в плани. — Зате тепер, коли в нас є сірники, ми зможемо гуляти значно довше! Давайте назбираємо хмизу! — щасливо заусміхався Норман, так і сяючи. Емма миттю припинила дутися. Вона дивилася, як Норман, з усмішкою, що все не сходила з обличчя, перемовлявся з Реєм. Тут хлопець обернувся до неї і поглянув запитливо. Вона застигла на мить під цим поглядом, а тоді, зніяковівши, гукнула, що піде за хмизом, і побігла в парк. Опинившись досить далеко, Емма, що є сили шпурнула сніжинку у найвіддаленіше дерево. Та просвистіла між гілляччя, не влучивши в стовбур. Дівчина кинула ще одну, і ще, і ще… Жодна не втрапила в ціль. Емма, роздратовано засопівши, прошепотіла: «І що я собі думаю…» Хлопці також назбирали хмизу й повернулися до «замку» розпалювати вогнище. — Думаєш можна розводити вогонь всередині? — засумнівався Норман. — Можна спробувати пробити отвір в стелі, щоб виходив дим і жар. Вони негайно взялися за виконання цієї задачі, намагаючись водночас не зруйнувати всієї юрти. — Слухай,. як думаєш Емма до мене ставиться? — запитав Норман, на мить зупинивши роботу. «Оо, які запитання. Ні, ну ти, звісно, тугодум, ” — подумав Рей, але відповів: — Чудово ставиться, а як іще? На деякий час запала мовчанка. Дірка в стелі нарешті зроблена, можна було братися за сірники. — Просто… — заговорив нарешті Норман, — вона мені подобається. Розумієш? — Ага. — Але я не знаю, як би вона це сприйняла. — Ага. — Може ти скажеш щось крім «ага»? Рей відірвався від хмизу й підняв свої флегматичні очі на друга. — Ага. — Я тобі поагакаю! — накинувся на нього з штовханами Норман, і тоді Рей нарешті вибухнув сміхом. — Просто скажи їй про свої почуття. Якщо й питати в когось про те, як Емма до тебе ставиться, то це в неї. — Якби все було так просто, я б додумався до цього сам. — А які ще є варіанти? Хочеш продовжувати мовчки сохнути по ній — будь ласка, але це явно не найкращий план — ніякого розвитку подій він не передбачає і не має обмежень у часі. — І що ти пропонуєш? — Уже ж сказав. Поговори з нею. — А що, якщо здійсниться найгірший сценарій? — Як така передбачлива і врівноважена людина, як ти, може почати мислити так боягузливо? Яка муха тебе вкусила? — Ну це нічогенька така муха. Купідон називається, — пояснив Норман, добродушно посміхаючись і зовсім не образившись. — Так, друже, слухай, можу тебе запевнити, що твій найгірший сценарій точно не здійсниться. — Чому ти такий впевнений? — Просто повір, — запевнив Рей, тумкаючи, наскільки все-таки правильно чи неправильно в такій ситуації було б освідчитися в Емминих почуттях замість Емми. Та, виявилось, необхідності не було. Норман озвався: — Гаразд, я зроблю це. Ти маєш рацію, або так, або ніяк. — Що ж я радий, що ми дійшли до якогось рішення. А тепер дай мені ці сірники, які ти непорушно тримаєш у руках протягом усієї розмови, бо ми тут замерзнемо. — А, так, тримай, — перекинув пачку другові Норман. — Кхм, знаєш, мені раніше не випадало освідчуватися… — зітхнув він. — Що ж, дякую, за чесне признання, але я в цьому й так не сумнівався. — Ну, якщо просто сказати: «Еммо, слухай, можна тебе на хвилинку? Ти мені подобаєшся, ” — не думаєш, що це буде якось.? — Я, звичайно, не спеціаліст, але по-моєму і так згодиться, хоча, якби це мені випало освідчуватися дівчині, то я б, можливо, знаєш, був трохи більш багатослівним. Сказав би, наприклад, що… Несучи велетенський оберемок хмизу, з відновленою душевною рівновагою, Емма прямувала назад до «замку». З юрти долинали голоси хлопців. Вона вже збиралася увійти, коли почуті слова змусили зупинитися, не дійшовши до входу. Слова, промовлені Реєм, що так дивно звучали з його вуст… — …Я б сказав, що вона для мене найкрасивіша дівчина у світі, що її посмішка змушує мене, як бовдура завмерти на місці від замилування, що я люблю те, яка вона весела, трохи наївна, страшенно запальна і дуже голосиста, і навіть ця її дивна руда шевелюра мені подобається. Ну чи щось таке. А потім би додав: «Ти мені дуже-дуже подобаєшся Еммо, ” — останні слова змусили власницю вищезгадуваної рудої шевелюри здушено й шоковано видихнути. Серце чомусь застукотіло з неймовірною швидкістю, хоча подібне вона мріяла почути зовсім не від Рея, ні, ні, від Нормана, і це все якось зовсім неправильно! Зовсім нашкереберть! — Ну якось так, — закінчив Рей. — Чому мені здається, що ти здогадався про все раніше? — Ну, важко не помітити, коли хтось задивляється на когось таким замріяно-поглинаючим поглядом. — …як бовдур? — вигнув брову Норман. — Ну це я для образності, — стенув плечима оратор. — А ти виявляється красномовний. — Не дарма мама читати купу книжок змушує. І я, взагалі-то, це вогненебезпечне нещастя на ніжках не гірше за тебе знаю. І, звичайно, вона мені теж подобається — просто не в такому плані… До речі, де вона? І справді, невже збирання хмизу могло так затягнутися? Або Емма вирішила притягти до юрти цілу гору гілляччя, або… щось сталося. Хлопці кинулися в парк шукати подругу. Проте обійшовши кожну доріжку й галявину вздовж і впоперек, вони так ніде й не натрапили на Емму. — Я продовжу шукати тут, а ти повідом її батьків, — вирішив Норман. Рей притьмом кинувся геть із парку. Хлопці, може, не вважали за потрібне показувати це одне одному, але обоє хвилювались. «Еммо, будь-ласка, нехай це буде лише дурнуватий розіграш або щось подібне, ” — думав кожен із них. Весь розпашілий, мокрий від бігу, Рей нарешті опинився на порозі будинку номер 16. Тьотя Сієнна неквапом відчинила і, збентежено звівши брови до перенісся, запросила засапаного юнака досередини. — Рей? Щось сталося? — Емма зникла ми обшукали весь парк але її ніде немає Норман ще шукає, а я прибіг сказати вам! — випалив Рей. Очі тьоті заблистіли ще збентеженіше. — Емма вдома. З п’ятнадцять хвилин тому прийшла вся така насуплена і, нічого не пояснивши, замкнулася в кімнаті. Ви що, діти, посварилися? — Ні, — здивувався Рей. — Можна мені до неї? — Спробуй, — стенула плечима жінка. Рей смикнув ручку дверей. Хм, зачинені. — Еммо? Тиша. — Еммо? — Що? — почулося нарешті за стіною. — Ми обрискали цілий парк. — Вибач… — І Норман досі шукає. Двері задрижали під долонею Рея. Ніби з того боку хтось зовсім легенько гупнув об поверхню. — Тоді швидше скажи йому, що я тут. — Спочатку поясни, що сталося. -..В мене живіт заболів і довелося побігти додому. — А мамі чому не розказала? — Н-не хотіла хвилювати. — Нас теж? Не хотіла хвилювати? — Ні, просто… — Тільки-от, вийшло якраз навпаки. Ти не уявляєш, скільки найжахливіших теорій крутилося в моїй голові. — Вибач… — Ти що, плачеш? — пробурмотів Рей. — Ні, ні! — Я точно чув схлипування. Вона справді плакала. Що їй робити в такій ситуації? Правду сказати не можна, бо доведеться визнати, що підслухала. Тоді Рею буде жахливо ніяково, і їй теж, і шляху до відступу вже не залишиться — лише дати відповідь. Сказати, що це невзаємно, і тоді… їхній дружбі вже, мабуть, ніколи не стати колишньою. Що їй тепер робити? Хіба що до останнього супротивитися тому, що мусить-таки невідворотньо відбутися. — Ну все-все, вибачення прийняті. Припиняй рюмсати і пусти мене вже в кімнату. — Угу. Двері нарешті зрушилися і Рей побачив за порогом заплакане веснянкувате обличчя. Дівчина намагалася витерти очі рукавом, але безрезультатно, адже тут-таки починала схлипувати знову. — Ну-ну, уже все добре. Головне, що ти в порядку, — Рей почувався абсолютно безпорадним у цій ситуації. Подруга на останніх словах схлипнула ще голосніше. Як зазвичай заспокоюють заплаканих дівчат? Він з усією незграбністю хлопця-підлітка обняв Емму за плечі. Та справді припинила плакати. Щоправда, від несподіванки. — Рей… ми можемо зберегти нашу дружбу такою, як раніше? — прошепотіла Емма, послабивши обійми, щоб зазирнути в очі хлопцю. Неймовірно важко вимовити ці слова, коли знаєш, що вони когось ранять! Але… здається, цього просто не уникнути. На обличчі Рея не здригнувся жоден м’яз і навіть очі не виказали ні болю, ні навіть збентеження. Але від цього Емма почувалася тільки гірше. Вона ж бо знала, що таке невзаємно закохатися, і як воно, коли мусиш приховувати від усіх, що в тебе на душі. Дівчина вже збиралася знічено пробурмотіти якісь заспокійливі слова, які, звісно, не так допомогли б Рею, як їй самій — почуватися хоч на дрібку не такою поганою, не такою егоїстичною, — коли хлопець звів брови догори й вигукнув: — Звичайно, все буде, як раніше! Дурненька, що ми з Норманом за товариші, якщо розсваримося з тобою через таку дрібницю. Тільки-от, наступного разу, якщо погано почуваєшся, обов’язково скажи нам, щоб більше не було таких непорозумінь. До речі, про Нормана: треба швидше йому розповісти, що ти вдома, — і Рей попрямував геть з кімнати, невимушено махнувши рукою на прощання. Він не зрозумів, що вона хотіла сказати?.. І як тепер бути? Канікули добігали кінця. Залишилося кілька днів, і Норман знав: або зараз, або ніколи. Він видобув з рюкзака невеликий пакетик, вкотре покрутив у руках його вміст — невеликий емальований брелок-білочку, — ніби знову засумнівавшись, чи достойний це подарунок. Проте руда тваринка чимось неймовірно нагадувала майбутню власницю, і хлопець задоволено вкинув її до шухляди письмового стола, аби в потрібну мить була під рукою. Залунали нетерплячі й рвучкі, як сама Емма, дзвінки, і до коридору сніжним вихором залетіла їх винуватиця. — Привіт! Норман, сьогодні ти і дванадцять задач з математики будете спільно мене тортурити! — защебетала Емма. — Знову відклала всю домашку на останній момент? — зітхнув хлопець. — Угу, — безсоромно підтвердила руда, не припиняючи посміхатися. — Цього разу я лише пояснюватиму. Вирішувати будеш сама, — постановив Норман, але дівчина лише тихенько пхикнула у відповідь. Він казав це кожнісінького разу! Через сім розв’язаних Норманом задач, вирішено було зробити перерву — ідея, звісно, належала Еммі, яка ну ду-у-уже втомилася. Хлопець налив їм по горнятку чаю з молоком, і двоє попрямували назад до кімнати. Мама Нормана саме поралася на кухні, а вона не зносила, коли за роботою під ногами плуталися діти. Задоволене посьорбування. Тихий плескіт води й передзвін посуду за стіною. Тепло. Аромат чорного чаю такий приємний і заспокійливий. Ідилія. Емма зітхнула, розітнувши блаженну тишу. — Шкода, що ти вчишся в місті. — Знаю. Це мама вважає, що я маю отримати кращу освіту. — Мені тебе завжди страшенно не вистачає, коли ти їдеш в інтернат, — призналася дівчина, вдивляючись у клубочки пари, які одне за одним злітали з поверхні гарячої рідини. — І я теж сумую за тобою, — тепло усміхнувся Норман. Вона й не уявляла наскільки її іноді не вистачало. Навіть коли він удома, на канікулах, а Емма ось, ну зовсім близько, у будинку через дорогу. І треба лише дочекатися завтрашньої зустрічі. Якихось десять нічних годин. Проте ці години тягнуться так нестерпно довго… Звісно, вона не уявляла. Але сьогодні він вирішив їй розповісти. Зробивши ще кілька схвильованих ковтків, Норман потягнувся до шухляди. — Я хотіла запитати… — раптом нерішуче подала голос Емма. — Ти бачив Рея нещодавно? Просто ми вже з тиждень не перетиналися. Чи навіть два… Пальці Нормана сповзли з прохолодної ручки назад на коліна, а потім напружено обхопили чашку. — Заходив до нього вчора. Що між вами двома сталося? — Н-нічого. Просто давно не бачилися. Ось я і подумала запитати, як він. Добрий, як завжди, погляд Нормана недовірливо черкнув її обличчям й опустився до горнятка. — А Рей сказав, що ти усіма можливими способами уникаєш зустрічі з ним. — Я… — Емма не знала, як відповісти. Такою прямолінійністю він заганяв її в глухий кут. Дівчина опустила очі до підлоги. Норман зітхнув. — Слухай, я впевнений, це лише невелике непорозуміння. Ви обоє мої найкращі друзі, і коли між вами щось трапляється, мене це турбує також. Може, я допоможу залагодити ситуацію, — хлопець м’яко поклав руку їй на плече. Але Емма ніби виглядала ще більш схвильованою. — Я не можу розповісти. Справді, не можу. Це не просто непорозуміння. Якщо розкажу, буде тільки гірше. Якщо побачу його буде тільки гірше. І рішення тут немає,. бо почуття — їм не накажеш… Норман побачив, як зарожевіли її щоки. Хлопець мовчав. Він збентежено дивився на Емму, її зіщулену на стільці постать, таку змалілу, пониклу порівняно із завзятим сніговим вихором, який перелетів через його поріг якихось кілька годин тому. Норман ледь чутно зітхнув: все зрозуміло без слів. Він підійшов і обійняв її. Це єдине, що йому тепер було під силу зробити — поділитися своїм теплом, показати «я тут, поряд, я розумію». Розумію, як ніхто інший… А брелок — йому вже не виконати свого призначення. Рей шкрябав власне подвір’я мітлою, відкидаючи з доріжок сніг, коли позаду почувся швидкий тупіт, і перед ним, з такою самою, покинутою досі на узбіччі мітлою в руках, виріс Норман. Він виставив вістря цієї, безперечно, смертельної зброї перед собою і, відсапуючись, пригрозив: — Здавайся, або не жди пощади! — Ніколи не здаватися — мій девіз! — відрізав Рей, стаючи і собі в бойову позицію. Не вагаючись ні миті, Норман люто накинувся на супротивника. Завзяте стукання палиць лунало на ціле подвір’я. — Сьогодні від'їжджаю. Востаннє бачимося на цих канікулах. Рей кивнув: — Ще проведемо тебе з Еммою увечері, — обличчям Нормана на слові «Емма» ковзнуло якесь збентеження. — Ти нарешті поговорив з нею сам знаєш про що? Супротивник, замість удостоїти відповіддю, скористався його неуважністю, аби відтиснути на узбіччя доріжки. Однак Рей не дозволив повалити себе у снігову кучугуру. Він спритно ухилився від удару і прослизнув убік, майже загнавши Нормана у власну пастку, але і той не піймався на трюк. Коли позиції знову зрівнялися, нападник нарешті відповів: — Ні. І взагалі, давай не будемо про це. — То що? Всі канікули поривався їй сказати, але так і вибрав далі мовчки страждати? — Ну мені тільки це й залишається. — Ти просто шукаєш виправдань своїй бездіяльності! — підбурюваний емоціями, Рей зробив кілька рішучих випадів, ледве не збивши противника з ніг. — Не у виправданнях справа! Мої почуття для неї — лише тягар! — вигукнув Норман, відновлюючи позиції. — Назви хоча б одну причину, чому твої почуття можуть її обтяжувати?! — А хоч причину, чому не можуть?! Чому ти поводишся так, ніби знаєш краще? Дуже хочеться побути свахою?! — випалив у пориві хлопець. Рей саркастично пхикнув, відбив неуважний удар противника, і раптом кинувся прямо на нього. Вони стрімголов покотилися засніженою доріжкою, доки Норман не опинився поваленим на лопатки, з направленим до горла «вістрям меча». Ворог вмостився на ньому верхи, не залишаючи шансу на відступ. — А що, як я справді знаю краще?! Та ти ніби сліпий, Нормане, їй-богу, наче сліпий! — Рей не опускав мітли, мов у ту мить і справді готовий був зарізати цього непросвітенного телепня. — Та що ти можеш знати! Даєш мені поради, а сам розумієш не більше! Штовхаєш до дій, а про наслідки ти подумав?! Це не казка, де все конче має закінчитися хеппі-ендом! — Не розумію? Я помітив твої почуття до Емми вже давно! Ти сам це сказав! Норман неймовірним зусиллям ніг перекинув Рея через себе, — так що той ледве не поцілував підборіддям сніг, — зараз же підхопився, скрутив поваленому супернику руки за спиною і прогарчав: — Знав, кажеш, про мої почуття? Ну, значить, я дуже очевидний! Бо її ти явно не бачиш наскрізь! Рей вдихнув так глибоко, як тільки було можливо в його положенні. Треба нарешті охолонути. — І що саме наводить тебе не подібні висновки? Мені здається, в тобі просто говорить невпевненість. Ти боїшся діяти, зробити крок. Замість цього зриваєшся тут на мені. Але я не корінь твоїх проблем. Норман скривився в іронічній усмішці. Потім, усвідомивши, що бій закінчено його безсумнівною перемогою, а противнику не надто комфортно притискатися щокою до землі, звівся на ноги. — Не бачу сенсу далі сперечатися з тобою. Емма не дізнається про мої почуття, бо — хтозна, що змушує тебе доводити протилежне — я знаю точно: вона не відповість на них. Рей вигнув брови. — Ці твої переконання я чую ще з початку розмови. Ось тільки, немає пояснення. — Рей, ти закінчив?! — гукнула з кухні тітка Ізабелла. — Аа, Норман прийшов. Що ж, додаткова робоча сила — це добре. Заходьте обоє на обід через хвилин десять, — запросила вона і зачинила за собою вікно. Запала мовчанка. Норман зітхнув: — Все дуже просто. Їй подобається хтось інший. — Та невже? Ти, може, не помітив, але в нашому районі всі, окрім нас трьох курдуплики. А зі старшими в школі ми не спілкуємося. Норман відвів очі від настирного погляду друга: — Це ти не бачиш далі свого носа! — живіт залоскотала нова хвиля роздратування. — Я думав, якщо ти не слухаєш мене, то повіриш принаймні логіці. Та й взагалі, хто? Хто їй може подобатися, телепню, як не ти? Я ж бачу, як вона дивиться на тебе, як біжить назустріч, коли приїжджаєш… — рука Нормана рвучко схопила його за комір, а власник цієї руки лоб-в-лоб пропалив Рея поглядом блакитних очей, які в ту мить почервоніли і стали ніби несамовиті. Губи Нормана перекосила сумна усмішка: — То придивися уважніше, «телепню». Бо, може не потрібно більше ні з ким спілкуватися, може, ніхто більше взагалі не має до цього відношення… Адже це, в дідька, ти. Ти!.. Той «хтось інший». Рука Нормана ослабла. В останнє пронизавши поглядом свого чи то друга, чи то суперника (хто його тепер, чорт візьми, розбере?), хлопець відкинув мітлу на узбіччя. — Що ж, ми попрощалися. Пора збирати валізу, — зронив він і подався геть. Рей застиг посеред доріжки, до побіління пальців стиснувши ручку мітли. Чоботи вже наскрізь промокли, ноги замерзли, але хлопець не помічав. Він намагався розумом охопити щойно почуте. Мама покликала на обід. Запитала, де Норман, чому не завітав. Рей кинув щось для виправдання, і вже за мить не пам’ятав, що саме. Першою ж ложкою супу він обпік губи, забувши остудити подихом. У думках, він все повторював слова Нормана: «Ти.» «Ти.» «Ти — той хтось інший.» У голові вирувало безліч запитань. Чи могло це виявитися правдою, із чого Норман зробив такий висновок, чи сказала йому про це сама Емма, чи може це бути причиною їхніх нечастих зустрічей на канікулах, того що навмисне уникала, — все це так хотілося з’ясувати. І не хотілося водночас, бо відповідь — розумом-то Рей усвідомлював, якою найімовірніше вона буде. Юнак тихо пирхнув, привернувши мамин стурбований погляд. Ні, він же знає, розуміє ж — не дурний: це все безнадійно. Повна нісенітниця. Несусвітенні дурниці. Норман просто щось не так зрозумів. І все-таки бурхливий, як весняна ріка, вир думок ніяк не бажав міліти. У серці зароджувалася, солодко мріла, ця давно вже зусиллям волі задушена, витурена звідти надія. Ця дурнувата надія — передвісниця безцільних, як біганина по колу, мук. Ні, ні, ні. Він не дозволить. Знову потрапити в пекло самообману? Коли твій внутрішній світ затьмарює все навколо, коли кожен день ніби зліт чи падіння гойдалки? А думки — вони стають сліпими рабами почуттів. І ти заводиш себе все глибше і глибше в трясовину. Дуриш себе, відмовляючи фактам. І все мрієш, мрієш, мрієш про те, чому ніколи не здійснитися. Ні, тепер усе буде інакше. Він покладе цьому край раніше, ніж біль від краху зрощених надій стане нестерпним. — Дякую! Дуже смачно! — гукнув Рей, відсунувши майже повну тарілку. Ледь чи подужаєш хоч шматочок, коли в животі казиться ураган знервованих метеликів. Зупинившись на її ґанку, хлопець обернувся. Захотілось ще раз окинути поглядом знайоме білосніжне подвір’я, стареньку мовчазну гойдалку з шапкою снігу на сидінні, клуню з устеленим мохом дашком, на який вони так любили втрьох задертися в дитинстві. Умиротворено і тихо йшов лапатий сніг. Похрустував під ногами. Рей змахнув сніжинку, що впала точнісінько між вій. Тепер спокійніше. Здається, метелики в животі майже вгамувалися. Він натиснув на дзвінок, й у вуха вдарила пронизлива мелодія — її хлопець ніколи не любив, — а здавалось, трохи приборканий вихор метеликів одразу закружляв з новою силою. Відчинила сама Емма. — Привіт, — невпевнено пробурмотіла дівчина. — Привіт. Треба поговорити. Про почуття, — випалив Рей. Серце Емми кануло в п’яти. Але ось він стояв прямісінько перед нею, і відступати було нікуди. Залишалося прихопити пальто і послідувати за Реєм надвір. Емма сіла на гойдалку. — То що ти маєш на думці? — стиха подала голос вона, спостерігаючи, як чоботи загрузали все глибше у сніг під сидінням. Дурнувате лоскотання у животі немилосердно наростало, але він не зважав. — Можливо, це здасться тобі дивним, але… хто я для тебе? Ось воно, те саме запитання. Хоч і вимовлено якнайбільш невимушено. Дівчина одразу відчула, як у горлі пересохло. Язик слухатися зовсім не хотів. Принаймні він не повертався ось так просто і ясно відрізати: «друг і не більше», хоча вона й знала, що зрештою мусить сказати ці слова. — Рей, ми ж разом з дитинства. Нерозлучні. Ти мені дуже дорогий. Уявити не можу, що б робила без тебе. Наскільки менше барв було б тоді в житті. Хай ти любиш супитися й вічно ховаєш почуття за сарказмом, але все одно, із тобою завжди весело й затишно. …А пам’ятаєш, як я ледве не втонула в ставку? — пирхнула вона з ноткою ностальгії. — Якби і втонула б, то хіба від переляку. Там жабі по коліна. — Хаха, і все ж, якби ти не витяг мене тоді… Він зауважив, посміхнувшись: — І все-таки це ще не відповідь на моє запитання. Насправді ж його голос поривався зірватись, затремтіти. Але чому? Рей уже знав відповідь, до чого це хвилювання? Адже тільки прийшов підтвердити уже відоме, допомогти Еммі й Норману розібратися у своїх почуттях. Як же дозволив самому бути вплутаним у це? Чому відчував, як міг відчувати, що не хоче почути ту відповідь, яка зробила б його друзів щасливими? І чому йому здавалось, що Емма також надає цій розмові ваги? Чи видавали надто багато очі хлопця, чи, може, насмілитись припустити, що вона також…? Емма якийсь час мовчала. Рей вдивлявся в її обличчя, шукаючи хоч найдрібніший натяк, підказку на те, що відбувається у цього рудоволосого дівчати в голові. Вона опустила погляд до ніг. Так мало бути трішки легше вимовити вголос те, про що довгий час уникала навіть думати. — Схоже, більше за дверима не сховатись, не втекти. Тепер я мушу сказати, — із сумною усмішкою прошепотіла вона. Серце хлопця пропустило удар, а далі закалатало все швидше. То якою ж буде відповідь? — Так, для мене ти не більше, як найкращий, найрідніший, найближчий друг. Слово, таке, здавалося, очікуване, огорнуло мов хвилею крижаної води. Та разом з тим прийшло й усвідомлення. — Утекти? — Вибач, — прошепотіла вона тремтливими губами. — Я дізналась про твої почуття, і з того часу, тому, що не могла на них відповісти, придумувала нові й нові відмовки, боялася наблизитися, Тому що межа така хистка, і перетнути її — означає тебе втратити. — Дурненька, куди я подінуся? — він ущипнув її за носа. — І… як це ти могла дізнатися про мої почуття? Адже він ніколи в житті не дозволяв собі й найменшого прояву. Дівчина тихо протягнула: — Пам’ятаєш перший день канікул, приїзд Нормана, парк, іглу… вашу з Норманом розмову, коли я пішла по хмиз? Його ніби громом вдарило. Ні, одного разу він таки висловив свої почуття. Хоча й думав тоді, що лише дає пораду Норману. А власні мрії — вони вже давно в минулому. Тільки-от, самого себе довго дурити не вийде. Правда все одно візьме верх. — Так ось він де, перший вузол у клубку наших непорозумінь, — зітхнув Рей. Здається однак, він нарешті мав спосіб його розплутати. — Кумедно, як кілька речень іноді можуть спричинити неймовірну плутанину. Той, про почуття кого ти мала б дізнатися, — не я, а Норман. Емма вперше підняла на хлопця спантеличений погляд, у якому заграли бісики такої знайомої йому з власного досвіду мрійливої надії. — Так, у той день я лише намагався підштовхнути його до дій, допомогти зібратися з думками. Норман все скиглив, що не знає, як сказати тобі, що ти йому подобаєшся, і, що ж подієш, я, як справжній друг, вирішив, так би мовити, подати руку помочі. Але тоді ти почала уникати мене, якимось невідомим мені чином у це гріховне коло непорозумінь було втягнуто й Нормана… І ось я тут, задаю тобі безглузді запитання, намагаючись нарешті з усім розібратися. — Он воно що! — полегшено засміялася Емма. — Чекай. Виходить, що Норман?.. — Ага, не дарма ти по ньому сохла. Не треба так на мене дивитись. Знав я, знав. Але хто ж винен, що ти така очевидна? І до речі, наш любий друг скоро відбуте на навчання до міста, де кілька місяців буде никнути в полоні «невзаємного» кохання, — як кумедно Емма залилася румянцем! — Проте ще є шанс його від цього врятувати. І вони гайнули на залізничну станцію. Часу залишалось обмаль. Бігли, зашпортуючись у кучугурах, до хрипоти вдихаючи крижане повітря, але, що б там не було, ні на мить не зупиняючись. Сьогодні його мрії розбились остаточно. Рей отримав відповідь. Але це нічого… Головне, Емма знову посміхається. Для неї все нарешті налагодилось. А власні почуття — невзаємні, якщо вже випав шанс, він волів би залишити при собі. Це на краще. З-за будинків ось-ось мала вигулькнути залізнична станція. Останній поворот, і вони нарешті побачили її — платформу, заповнену людом, серед якого дехто мирно, а хтось нетерпляче очікував свого потягу. Десь поміж них мав бути й Норман. А, осьдечки! Такий серйозний і статний, майже дорослий, стоїть із валізою в руках і вдивляється в далечінь, де рисочки рельс зливаються на горозонті. — Норман! — радісно гукнула Емма. Проте наступної миті у мирний гул станції врізався грюкіт залізних суглобів потяга. Мигнувши численними вікнами, і принісши із собою вітер, що захитав оголені дерева, він зупинився й роззявив пащі дверей, які мали забрати в них Нормана на цілі місяці. Друзі відсапувались, обезсилені, розчаровані невдачею. Тепер так довго ще доведеться чекати! Звісно, доводилось і досі, але оступитись за крок до мети здається особливо гірким. Потяг захляснув двері, пронизливо свиснув, насміхаючись над невдахами, і відбув, вистукуючи свій вічний грюкіт-ритм. Його проводили два засмучені погляди. Та коли ці погляди знову звернулись до перону, він виявився не зовсім спустілим! Стрункий, блідолиций, блакитноокий, з ангельською, теплою, але від чогось сумною посмішкою — це був їхній Норман! Рей штурхнув дівчину ліктем: — Чого ж застигла? Біжи. І вона ринула вперед, двома невагомими стрибками перетнувши колію й розвівши руки для обіймів. — Норман, я…! — долетіло до Рея. Решта слів станула в гулі вулиці, не досягнувши вух хлопця. Губи Емми зробили ще кілька німих для Рея порухів, але він побачив, як в очах Нормана знову зародився блиск, як щасливо-здивовано здригнулися біляві брови, а посмішка, позбувшись смутку, заграла барвами. Норман міцно обійняв дівчину у відповідь, зануривши обличчя в її блакитний шарф. Хтозна, скільки минуло часу, та коли Рей уже канув глибоко в прірву власних думок, у повітрі над станцією задзвенів голос Емми: — Рей! Рей! Ходи до нас! — гукала вона. — Нам ще з півгодини наступного потяга чекати! — додав Норман. Та хлопець крутнувся на п’ятках у протилежний бік і махнув рукою на прощання: — Я замерз! — кинув він. — Ну-у! Ти чого?! — долинуло з-позаду. Колись у грудях більше не щемітиме, і Рей радітиме разом з ними. Однак ще не тепер — сьогодні він тільки може втопити цей біль у горнятку гарячого какао. Хлопець на хвильку зупинився: призахідне небо сьогодні було чарівним. Матерія осяяних рожевим промінням хмарок, схожих на скипіле молоко, простягалась ген до обрію, де припадала до землі, посмугованої доріжками колій. Довколишні обриси й барви почали танути, розчиняючись немов у тумані, стали нечіткими, все менш і менш реальними. Зникло небо, станція, дорога й вервечки маленьких будинків, тихий краєвид містечка перетворився на невловиму частку нічного марева. Хтось висмикнув його зі сну. Рей розплющив очі. Над ним простягалася стеля підземної криївки. На краєчку ліжка сиділа знайома постать. — Емма? — він знову відчув тепло, що було віддалилось від нього. — Прокидайся, — прошепотіла дівчина. — Нам пора на полювання. Це був лише сон. Просто дивний, заплутаний сон, який, проте, допоміг усвідомити дуже багато. Рей доторкнувся долонею її щоки. Емма збентежено застигла на мить, пелюстки губ ледь округлилися, а потім засяяли м’якою посмішкою. Дівчина простягла руки, і він потонув у теплі її обіймів, теплі, якого йому так не вистачало. | |
|
| |
| : 287 | |
| : 0 | |