Загублені і знайдені. Частина 8
| Його не мало тут бути. Зовсім. Але всупереч усьому — Маеліт тут. — Чому ти так раптово зникла? О так, він був не такий як інші дворяни. Міг зразу перейти до суті. Аріані це подобалось в ньому. Колись. Тепер же це трохи лякало. — Я мертвих воскресала, — відьма всміхнулась. — Один ожив. — Не смішно, Аріано. — Але я кажу правду! *** Чому вона так раптово зникла? О питання це цікаве. Хотілось би мати на нього відповідь. Одну. Повноцінну. Цілісну. Й бажано з благородними мотивами. Варіант перший — бачити як хтось тяжко хворіє… Неприємно. Так, щонайменше, це видовище не вражає. Воно нагадує тобі про смерть, заодно про втрату молодості. Мимоволі думки про банальну плинність часу десь з’являється на горизонті. А якщо згадати, що хвороба заразна, то подібне мислення заполоняє усе твоє існування. Хочеться втекти. Спасти себе. Забути про побачене. Тож відповідь перша: вона хотіла вижити. Шкода тікати не було куди. Аріана під вигаданим приводом знову відвідала Бездонище. Й очам власним не вірила. Її болото, без дна, висохло. Як таке сталось? Пригадувала фенікса, що бурчав щось про отруєні землі. Чи означає це, що лихо дісталось її рідного, милого Бездонища? Чи можна було щось зробити з тим, коли її вперше про це попередили? Байдуже. Шанс втрачено. Бездонище втрачено. Відповідь друга: тікати їй нікуди, але тоді вона про це не знала і все ж пішла геть. А все-таки чому ти зникла? Тому що ті придворні ідіоти! І їхні лікарі теж! Цілителі, цирульники — усі шахраї. Нічого з того, що Маеліту пропонували, йому не допомогло. Мислити треба було ширше. Інакше. Діяти швидше. Але як такі прості істини зрозуміти псевдонауковецям з грамотами? Відповідь третя: ніхто окрім неї краще Маеліту не допоміг би. Це все? Поки так. Поки? Без коментарів. *** — Тобі не можна туди заходити, — Аріана заслонила собою двері до кімнати. — Чому ні? — Там покійник. Неконтрольований. Краще не треба. Відьма десь чула, що можна брехати, кажучи правду. І як новоспечений розвідник, вона зобов’язана це спробувати. — Можна подумати, що це не я хворий, а ти, Аріано, — голос Маеліта звучав дещо втомлено. Йому боляче говорити? Починаючи від шиї і закінчуючи лівою щокою замість нормальної шкіри виднівся камінь. Права рука, що визирала з-під рукава пурпурової сорочки — теж камінь. Благо, ходити ще міг. — Твій спосіб вираження думок не сприяє іншому враженню. — Кажу ж там покійник. А один із тих хвалькуватих цілителів, той який рудий, казав, що хвилюватись тобі треба менше. Так ось я тобі офіційно заявляю, що живі мерці цьому не сприяють! — Аріано, з яких пір ти цікавишся чорнокнижжям? Подібна магія… — Все законно! — Яким чином воскресіння мерця законно? — За умови, що він і не вмирав! Він її відштовхнув. Несильно. Втім переконливо. За ці місяці відьма Бездонища й забула скільки сили в його руках. Тобто руці. Та яка ще робоча. О боги! Маеліт відчинив двері, Аріана ж подумки готувала промову на тему «чому знатись з кревногубцями це не така й погана ідея?» Пусто. В кімнаті нікого не було. О, то Волан її не послухав і таки пішов кудись? Втік? Заховався? Який молодець! — Живих мерців я тут не спостерігаю, — Маеліт самовпевнено заявив і краєм ока глянув на відьму. — Годі, Аріано, повертаймось в палац. Серйозно? Вона місяцями не з’являлась вдома, блукала бозна-де. І після такого її все ж хочуть повернути додому? *** То чому ти все-таки зникла? Бо було заради кого спуститись, туди куди інші боялись, й звідти повернутись. Було до кого повернутись. Це твоя остаточна відповідь? Так. *** — Ти мені не віриш. — Ні, — відповів Маеліт. Цікаво як він защебече, якщо побачить любого братика? Може хоч трохи його підготувати? Дати таки ту промову? Ні, простіше навчити рибу літати. Відьма вже подумки навіть розробляла методику. — А ти не думав, що мені було що робити всі ці місяці? — Наприклад? Треба змусити Маеліта піти. І швидко, поки Волан його не побачив. Як? Телепортувати? Ні, магія в нього сильніша, навіть в цьому стані. Він тут же вернеться. Підозри посиляться. — А, може, я тобі зраджувала? — а ось чергова безглузда спроба відьми відволікти Маеліта. — Сумнівно. — Чому ні? Я шикарна жінка! І здатна привертати увагу інших! *** — В тебе чарівна племінниця. — Барірі? Не сказав би. Її невміння відчувати емоції, я б назвав великим недоліком, — Маеліт повів її до виходу з таверни. Робочою рукою тримав її міцно. Вирватись було марно. — Я не про неї, — зітхнула відьма. Не розуміють чоловіки натяків. — Друга. — Про що це ти? В мене немає… — Смарагдова! — крик позаду них міг розбудити й ведмедя з зимової сплячки. — Де тут вбиральня? О, це Волан. Хто ж ще може втрутитись в найбільш невідповідний момент? Гарний, довершений план Аріани тріщав по швах. Рвався смужками, наче папір. З таким ще звуком характерним. Цікаво, чи можна пережити два вибухи за день? Волан стояв схрестивши руки на грудях. Незадоволений. З вічно відсутнім настроєм. Білий халат понищений після вибуху вдома. Зіпсоване волосся. По тій же причині. Воно благало про перукаря. Маеліт стиснув її руку куди сильніше, ніж раніше. Від злості? Несподіванки? Волан раптом розтулив рота. Очі розширились. Відьма його розуміла. Вона казала про те, що в нього є брат. Про те, що вони близнюки воліла чомусь змовчати. Як це бачити як твоє відображення в дзеркалі ожило? — Забудь, — прохрипів раптом Волан. — Сам найду. Невже тікає? — Ненавиджу… — прошипів Маеліт. — Як же я тебе ненавиджу! Дерев’яні дошки з підлоги раптом встали дибом. Магія землі в дії. Дошки полетіли у Волана. — Почекай! — відьмі цей буркотун потрібен живим. — Не вбивай його! Своєї цілі дошки так і не знайшли. Волан пригнувся в останній момент. — Це кінець! На мене вже навіжені кидаються! — той, похитнувшись, все ж встав на ноги. — Агов! Бійки тут заборонені! А ось і власник закладу. Чудово, кого ще доля сюди принесе? Маеліту було байдуже. Він приготувався до наступної атаки. Аріана не знала як його стримати. Його магія сильніша, ніж її. — А чому ти обрав для мене саме таку смерть? Питання Волана породило тишу. Навіть розлючений власник перестав кричати. Волан витрусив з себе пил і пішов в напрямку Маеліта. — Не підходь! — Це не відповідь на моє питання, — Волан.зупинився за чотири кроки від них. — Чому дошки? Ти ж мене ненавидиш. Звідки таке милосердя у вигляді швидкої смерті? Знову тишина. Аріана не розуміла Волана. Невже не боїться стати знову мішенню? Невже його не роздирає всередині від знання про те, що в нього є брат-близнюк? — Це і є твій друг, що хворіє, Аріано? — Та що ти таке говориш?! — Маеліт втрачав усіляке терпіння. — Уже й не впізнаєш мене?! Цілу будівлю трясло. Аріана здригнулась. Сила Маеліта давалась взнаки. Ще трохи й трясти буде все в радіусі двадцяти миль. — Все ще не відповідь на моє питання. Коли вже цей дурень перестане грати з вогнем?. — Я здамся тобі. Хочеш вбити, не опиратимусь, — Волан уважно дивився в очі Маеліта. — За двох умов Аріана відчула як тиск на її руку ослаб. Невже Маеліт повірив в таку брехню? З іншого боку… Може, буркотун зараз й не брехав? — Яких? Для чого Маеліту з ним розмовляти? Один рух пальцем й Волан помре навіть не кліпнувши оком. — Як мене звати? Відьма мала добрі вуха. Але вірити в те, що чула відмовлялась. Маеліт цього теж не розумів. — До чого тут це? Ти вже й власного імені не па… — король раптом замовк. Аріана здогадувалась про що він думав. Про чутки, де Волан наприкінці життя збожеволів. — Я хочу знати своє ім’я. Справжнє. Ось моя перша умова. — А друга? — Аріана змусила себе нарешті втрутитись в їхню шалену розмову. Волан закотив очі: — А про це, Смарагдова, я вже тобі казав. — Не пам’ятаю такого. — Невже? Тоді нагадую, я просив тебе показати, де тут вбиральня! | |
|
| |
| : 201 | |
| : 0 | |