Загублені і знайдені. Частина 5
| Це була остання. Відчайдушна спроба повернути удачу на свою сторону. Відьма не могла нею не скористатись. Десь чула, що знайоме оточення допомагає повернути спогади. Потай надіялась, що це придумав хтось, хто мав мізки більші за курячі. Та перевірити було годі. Чи в її голові було більше розуму, зважаючи на те, що вона зважилась на такий експеримент, не знав уже теж ніхто. — А це для чого використовується? — Волан вказав рукою на пучок з сушених трав. На орендованій квартирі відьма тримала чимало рослин, що тут в Пустосвітті не водиться. Це було для її власних потреб, втім може й в цій божевільній витівці вони теж згодяться. Краще би вона Маеліту все розповіла. Але як делікатно розповісти про те, що твій брат-убивця раптом воскрес і взагалі-то живе досить непогано? Аріана не знала. — О це потрібно, щоб зняти біль при набряках на шкірі. Відьма не звикла, що комусь цікаво слухати про таке. Коли жила на болоті, то сусідів не було. Коли воно висохло і вона втратила свій дім, то переїхала у двір до Маеліта. Король чи не єдиний говорив з нею ввічливо. Та його зайнятість не давала можливість часто з ним бути. Ще були дворяни, придворні, звичайні слуги. Та хто хотів мати справу з Відьмою Бездонища?.. Волан був іншим. Душевність тут ні до чого. Манери теж. Він був прагматичним. Після того, як її «травичка» допомогла краще, за ліки які той зазвичай використовував, Волан на певний час забув про свої упередження щодо «народної медицини». Хотів знати більше про її «методику». Гріх було не скористатись такою можливістю, аби втертись до нього в довіру. А ще спробувати реалізувати божевільний план з повернення спогадів Волана. Та цього мало. Усе свідчило, що він свій магічний дар теж втратив. А як таке лікується Смарагдова могла лишень здогадуватись. Часом їй було цікаво, чи правильний шлях в житті вона свого часу обрала? *** Вісім років тому: Тоді Бездонище виправдовувало свою назву. В ньому дійсно не було дна. Навколо буяла зелень.Хащі, що оточували болото відлякували багатьох непроханих гостей. Решту Аріана відганяла сама. Життя було простим, тихим, спокійним. Нудним. А тоді з’явився він. Наглий, самовпевнений, а ще втомлений, як собака. Аріана тоді не розуміла як болото могло стати останнім притулком для спокою. — Ти знаєш, що це моя територія? — спиталась в нього відьма. — Знаю. — А хто я така, тобі теж відомо? — Так. — Не боїшся того, що з тобою можу зробити? Він усміхнувся. В його карих очах було стільки запалу, що залишалось лише дивуватись як один лиш погляд не спалив світ до тла. 0 Ти найменша з моїх проблем. Однак, мабуть, найгарніша. Відьма Бездонища бачила різне. Але щоб з нею фліртували? Таке було вперше. *** — Настільки тобі важко? — відьма передумала його вбивати. Його присутність приносила різноманіття в її життя. — Не уявляєш, — засміявся він й на мить перестав з цікавістю розглядати болотну калюжницю, що сяяла на сонці золотими барвами. Його волосся теж мало подібну властивість. — Тоді залишайся тут. Сміх припинився в ту ж хвилину: — Не можу, відьмочко. Ніяк не можу. *** Бувало, що його не було місяцями. Аріана вперше за своє існування починала розуміти значення слова самотність. Через пів року їй набридло й вона пішла його шукати. Була одна проблемочка. За весь час їхніх розмов вони так і не запитали один в одного імена. Тоді додавало цікавості й помагало вибудувати певні рамки для цих відносин. Тепер відьма Бездонища про це шкодувала. Її впертість привела її до самої столиці. Карнавал тоді був. Багато народу. Всі в масках. Мимо неї несли слуги розкішний паланкін. Різнобарвна маска прикривала обличчя короля. Волосся кольору болотної калюжниці, втім не сприяло анонімності. *** — Треба поговорити. Аріана його проігнорувала. В столиці, в палаці його слово було законом. Тут, на Бездонищі, куди відьма повернулась після подорожі, володаркою була вона. — Я сказав, треба поговорити. Про що? Про те, що вона раз в житті дозволила собі на щось сподіватись не як жива істота, не як відьма, а як жінка? І про те, що з цього нічого не вийде? — Ти зі мною розважався. Це було твердження. Не запитання. — Ні. — Навколо тебе безліч пустоголових, зате красивих ляльок. Тобі вони набридли, але на очі потрапила я. Різноманіття забажав. Ти погрався й пішов. — Між нами й так нічого не було! — він втрачав терпіння. — А, може, я хотіла щоб таки щось і було! — рявкнула відьма, оголивши свої ікла. — Ти хотіла, а я й зараз хочу. *** На другий день він теж не пішов. На третій теж. Навіть через тиждень його все ще можна було знайти на Бездонищі. — Хіба в тебе немає якихось королівських справ? — Почекають, — відповів він, не припиняючи кидати камінці у воду. — Мої предки голубої крові не мали, — відьма намагалась пробудити в ньому якусь часточку здорового глузду. — Знаю. — Золота теж. — І це знаю. Аріна втомилась. Цю ромову вони мали вже зо тридцять разів. Жодних результатів. — Пропонуєш стати коханкою? — Пропоную не заводити дружину з-поміж пустоголових ляльок, чиї предки мають голубу кров і золото, — він перекривив її манеру розмовляти й розсміявся. А ось це було несподівано. — А спадкоємці? — Мій рід навіки згасне через тебе, відьмо Бездонища. *** Дорога до столиці була довгою. Довшою, ніж мала бути. — Просто визнай. Ти ведеш нас не тією дорого. — Нічого подібного, — його самовпевненість ніколи не дозволяла йому визнати помилки. — Звісно, — з сарказмом відповіла Смарагдова. — Вашій Величності куди краще знати про таке. — Не називай мене так, — несподівано озвався король. — Твоє повне ім’я містить одинадцять слів. Мені лінь звертатись до тебе… — Маеліт. Зви мене Маеліт. *** То в палаці є таємний хід? Хоча чого ще їй чекати? Відьму Бездонища через парадний хід не проведуть. Попереду почулось чхання. — Маеліте, коли це ти встиг захворіти? — У мене прекрасне здоров’я. А тут забагато пилу. Відьма пирхнула: — А спадкоємців в тебе наче немає… — Відьмо Бездонища! — Не називай мене так, — кинула Смарагдова йому його ж слова. — А в тебе є ім’я? — він був щиро здивований. Смарагдова тільки й могла що кліпати очима. — Чому ти вирішив, що в мене немає імені? — Ти ж не міська відьма… — Маеліт обережно підбирав слова. — А з тих, диких, лісових. А ще в тебе нелюдські риси на тілі, як у них. — І? Все ще не було логіки в його словах. — Хіба серед тобі подібних ім’я не вважають зайвою розкішшю, не потрібною для існування? Смарагдова застогнала. Про диких відьом пліток було більше, ніж води у морі. Всяке чула, але щоб таке? — Аріана. А-рі-а-на. Раз і назавжди зарубай собі на носі, те як мене звуть! Інакше за себе не ручаюсь! — Гарне. Хоч темрява не дозволяла бачити всього, що відбувалось в тунелі, відьма була впевнена: Маеліт зараз усміхається. *** Їй ніколи не стати його дружиною. Якщо в них будуть діти, їм не отримати й крихти спадку. Аріана стояла ліворуч від трону, на якому сидів Маеліт. Вона — один з його таємних радників. Завжди позаду, як того вимагав, королівський протокол, але завжди поруч. Відьма була щасливою. *** — Для чого я тобі потрібен? Вона ледь не підскочила від звуку його голосу. Заглиблена у власні думки, Аріана геть забула про Волана. Відьма глянула на нього так, наче бачила вперше. Ті самі карі очі, те саме волосся кольору болотної калюжниці. Копія Маеліта. — Не зрозуміла. О так, дуже розумна відповідь. — Смарагдова, ти ж мене усюди переслідуєш. Для чого? — А ти не думав, що ти мені подобаєшся? Або що я твоя доля? — хіхікання відьми було гучним. — Тоді б ти думала про мене й тільки про мене. Особливо, коли я стою тут, на твоїй кухні. Аріана не знала, що на це відповісти. — У тебе є спогади про твою юність, дитинство? — запитала вона. Не бути їй розвідником. У Волана був дивний погляд. Такого питання він точно не чекав. Мовчав довго. Хто його знає, про що тоді думав, поки нарешті не зважився відповісти: — Ні. Аріана взяла в руки сушений пучок ромашок й тихо прошепотіла слова сили. Мертві квіти, зірвані з землі, розквітли. Нічого надзвичайного для тих, хто жив в Повноводді, але тут в Пустосвітті магії не було. Волан від побаченого забув дихати. — Ти колись так умів, — впевнено заявила Аріана. — Й багато чого іншого. — Це не відповідь на моє питання, Смарагдова. Як же з ним важко. — Десять років тому ти зробив одне відкриття. Важливе. Твої ліки можуть врятувати того, про кого я зараз думала. Але всю інформацію про них мав лише ти. Волан мовчав. Не тікає? Не називає її божевільною? Тоді їй можна продовжувати? — Якби ти згадав… — Смарагдова, а ти не думала, що в мене, може, були причини все забути? — перебив її Волан. — Покинути займатись фокусами, подібними до тих, що ти мені щойно мені показала? — Думала. — І що ж ти про мене знала, до того як зустріти тут в місті Суховітрі? — Волан схрестив руки на грудях. Що ти в нападі божевілля вбив свою матір, а потім й себе через хворобу, подумала Аріана, але вголос цього не сказала. — Нічого доброго. — То для чого мені повертатись туди, звідки я втік? *** Годину потому: І? — Волан сидів на дивані дивився телевізор. Як міг рятувався від нудьги. Аріана витрушувала чергову книжку. Робила це старанно. Раптом хоч якийсь клаптик паперу випаде звідти. Нічого. Зрозуміло, — він позіхнув. Міг би й допомогти. Я правильно почув? Ти хочеш, щоб я допоміг тобі обшукати власний будинок? *** З того часу, як Маеліт захворів, пошуки стали постійним заняттям Аріани. Необхідністю. Сенсом життя. Спробою забуття. Бездонище було її першою надією. Величезне, воно містило в собі стільки чудодійних і рідкісних рослин. Болотні росили би точно мали допомогти Маеліту більше, ніж тіхвалькуваті придворні лікарі. Але яке там? Нічого не вийшло. Довелось звернутись до інших, менш стандартних методів. Теж мало що дало. Загадка про ліки в щоденнику Волана була її єдиною надією. — Я не можу й не хочу згадувати колишнє життя, — впевнено заявив Волан того вечора. — Кажеш, в моєму щоденнику є забуті знання? Ось і шукай про ліки там. — Потрібні певні сторінки, а їх вирвали! — То пошукай в мене дома. Може, я там їх десь заховав. — Ти це серйозно? Волан щось пробурчав собі під ніс й нарешті мовив: — Смарагдова, це єдина поступка на яку я йду. Можеш перерити усе догори дном, аби знайти ті сторінки. Але незалежно від результату, ти даси мені спокій й навіки забудеш дорогу до мене, втямила? Ні, не втямила. Їй потрібні ліки. А ще потрібен хтось, хто триматиме бар'єр від феніксів, якщо Маеліт помре. Так просто вона його не відпустить, але зараз… — Так, зрозуміла, — вимовила відьма. Брехала вона вміло і часто. | |
|
| |
| : 224 | |
| : 0 | |