Загублені і знайдені. Частина 3
| Боги посилали на долю смертних різні покарання. За роки життя відьма не раз переконувалась, що збоченій фантазії небожителів немає кінця. Здавалось, уже могла б й звикнути й приводів для здивування не передбачається. Наївна. Лише сліпий би не помітив голови, що лежать на верхніх полицях. Пусті очі спрямовані в пустоту не помічали її присутності. Останнє було благословенням. Чого не скажеш про безголові тіла, що оточували її з усіх боків. Вони не ворухнуться — це вона знала. — Смарагдова, то як тобі моя колекція? — солодко проспівав чоловік за її спиною. Відьма не знала, що йому відповісти. Як сказати божевільному що ти не хочеш стати частиною його колекції? *** За тиждень до: — Отже, зрозумівши, що чоловіка тобі ніколи не завоювати, ти вирішила реалізувати себе хоча б як цілителька? Що ж, мені подобається те, як реалістично ти дивишся на життя, — мило всміхнулася Квіточка. Смарагдова ледь вином не подавилась. Та за кого цей бур’ян себе має? Тільки на мізки капає. Й навіщо вона пішла з нею в кафе? — Не злись, мила моя, кожному з нас доля дає свої таланти, тож нема чого соромитись. Я ось, наприклад, не вмію як ти працювати з речовинами — як би то правильно назвати? — різного ступеня пахучості. О, то тепер вона її зілля смердючими називає? Прекрасно. — До того ж, ми все ж, таки друзі, Смарагдова. І що би ти собі не думала, але друзів не ображають, а допомагають їм, — усмішка на лиці Квіточки ще більше розцвіла. По шкірі Смарагдової наче пробігла тисяча мурах. Життя навчило її нікого не боятись. Однак недавно для цього правила було зроблено виняток. Ім’я йому — Квіточка. Ніколи не знаєш, що цій пустоголовій ляльці спаде на думку. Квіточка дістала з сумки коробочку й елегантним рухом підсунула її в бік столу, де сиділа Смарагдова: — Це тобі маленький подаруночок від мене. Смарагдова тицьнула пальцем в коробку й тут же забрала руку назад. Раптом вона кусається? — Скажи зразу, там бомба? — Так, — Квіточка випромінювала впевненість. — Вона розірве твоє колишнє жалюгідне життя на дрібненькі-дрібнесенькі шматочки! — Ага, — Смарагдова хутко допила залишки вина й встала зі столу. — Красно дякую, та мушу бігти. Втеча різко стала примарною через мертву хватку, яка не давала їй піти геть. Смарагдова помітила як Квіточка тримає її руку. Посмішка ведучої нікуди не зникла. В її роду було маніяки? І як ця худа лялька може бути такою сильною? — Мила моя, не можна тікати від своїх проблем, від друзів теж. Це негарно. Візьми подаруночок, дома все гарно роздивися й дій! Не бійся, я уже все налаштувала. До кінця тижня ти забудеш про свої муки! — Які ще муки? — Самотності, — промуркотіла Квіточка. *** Чуття не підвело. Смарагдова жонглювала ножем однією рукою й серйозно думала виколоти ним собі очі. Весь її котячий рід не знав такого позору! Нікнейм «Грайлива Кицюня» нагадував напис над ворітьми пекла. А рештки гідності, що залишились у відьми після побаченого, добила фотографія. Яким? Яким демонам треба поклонятись, щоб отримати це всіма-богами-прокляте зображення! Та краще б вона там була в чому матір її народила! Але ж ні, на фотографії відьма мало чим відрізнялась від пустоголових ляльок, яких зневажала: сукенка до колін, бойовий макіяж з характерними барвами із серії «вирви око» і так, ті самі, знамениті губки «качечкою»… Відьма перевернула подарований їй телефон екраном до низу. Вона не витримає цього. Просто не може. Смарагдова вийшла з кухні своєї орендованої квартири й пішла на балкон подихати свіжим повітрям. На хвилинку. Хвилинка перетворилась на півгодини. Потім на годину. Зрештою, о другій ночі Смарагдова зібралась з силами, щоб продовжити. Роздивлятись заповнений профіль про себе було до болю нестерпно. Й не можна сказати, що Квіточка не старалась, коли працювала над ним. Це дратувало відьму ще більше. Наглості Квіточки Смарагдова могли лиш дивуватись. Це ж треба додуматись, зареєструвати Відьму Бездонища в сайті для знайомств «Охи й Ахи»! Очі боліли від побаченого. Відьма втомлено потерла їх й уже сотий раз за сьогодні прокляла не тільки Квіточку, а й себе. Навіщо вона вчилась читати й працювати з цими незрозумілими їй технологіями? Щоби якась особливо ініціативна сваха їй надокучала? Оце вже ні. Десь на сайті має бути кнопка «Видалити профіль». Найшла. Зненацька щось пікнуло. Краєм ока відьма помітила, що хтось пише їй повідомлення: Мегамачо: Привіт, Кицюню, твоїй мамі зять не потрібен? Прекрасно, ще один привід видалитись звідси якомога швидше. Хоча… У зятя личко наче гарненьке. Грайлива _Кицюня: Потрібен, ой як потрібен. *** Скільки часу кицюні знадобилось, щоби привести себе до ладу воліють замовчувати історія, і боги, і сама відьма. Спершу та хотіла покликати Квіточку на допомогу. Однак коктейль із гордості та інстинкту самозбереження цього їй зробити не дали. Смарагдова крутилась біля дзеркала й питала себе, чи не перетворюється з власної волі на одну з тих презирливих пустоголових ляльок? Й що ще страшніше, уперше за роки в душі розквітло бажання бути не Відьмою Бездонища, а кралечкою, чия чарівність могла забезпечити відносно легке життя. Зібравшись з духом, відьма наважилась зайти в ресторан, де вони з Мегамачо мали вдавати, що дуже один одному подобаються. А ще дурнувато посміхатись й замовчувати той факт, які страшнючі ціни в цьому закладі. Перше побачення — це вистава з двома акторами. — Ось ти де, моя мила кішечко, — прошепотів хтось за її спиною. У житті він був таким же збоченим, як в Інтернеті. Це недолік. — А мені тебе котиком кликати, якщо я твоя кішечка? Про те як відьмі вдалось втримати в собі блювоту, коли вона говорила ці слова, мабуть, ніхто ніколи не дізнається. Як і про те, що напередодні побачення Смарагдова дозволила собі впасти нижче своєї гідності й перечитала купу всякої писанини на зразок «Як сподобатись своєму обранцю?», «10 ознак того, що ти йому подобаєшся» й тому подібної дурні. Не те, щоб Мегамачо був вартий цих зусиль, він був як пісочниця. Погравшись з ним, відьма зможе маніпулювати чоловіками, як іграшками без усілякої магії. Тут, в Пустосвітті, було так нудно, що відьма ладна була розважатись навіть так. — Що ти, мила, клич мене Чорною Хмарою. Чи можна це ім’я вважати поганою прикметою? — Знаєш, мене назвали в честь мого прапрадідуся, який був героєм війни при… Доки він говорив, відьма думками була не в ресторані, а в Бездонищі. Пригадувала квакання жаб, які їй не давали спати вночі. Хто б міг подумати, що вона за ними сумуватиме за ними? Хто б міг подумати, що їх квакання цікавіше за двогодинну розповідь Хмарки про свій родовід? За весь час відьма зуміла вставити лише сім слів під час їх спільної бесіди. Так, вона рахувала. — Знаєш, кицюню, тут не та атмосфера. Цей ресторанчик якийсь похмурий. Ось у моїй печерці можна найти щось до душі. Ходімо, влаштую тобі екскурсію! Її котяча інтуїція кричала, що ідея — погана. Але Відьма Бездонища славилася своїми магічними силами, а не мудрістю… *** — Гаразд, маю зразу тебе попередити, смаки у мене дещо специфічні. Я великий фанат Квіточки. Смарагдова лише ледь посміхнулась. Фанат Квіточки? Ні, таких я біля себе терпіти не буду. Нарешті, вони зайшли в цю славетну печеру. Відьма відчула, як в неї почало сіпатися око. Нижня щелепа вирішила терміново піти на прогулянку й загубитись. Мозок різко відмовився працювати й почав стогнати щось про термінову відпустку. — Подобається? — Чорна Хмара підкрався до неї ззаду. — Погодься, Квіточка — ідеал. Відьма нервово кивнула. Квіточка була всюди. Всюди! На шпалерах, на плакатах, на скляному столику, на шторах, на подушках. — А що це за кімната ось там? — спитала відьма, щоби хоч якось відволіктись від цього кошмару. — Це секрет. Кави хочеш? — Так. Доки Чорна Хмара був на кухні, Смарагдова відчувала, що цікавість з’їдає її зсередини. Нехитрим закляттям вона таки відкрила двері до таємничої кімнати. Там вона зустріла те, що зневажала в житті понад усе — десятки пустоголових ляльок! І всі — копії Квіточки. До такого її життя не готувало. — Смарагдова, то як тобі моя колекція? — промуркотів Мегамачо. Коли це він встиг підкрастись ззаду? — Це все мої дівчатка. Вони кажуть, що ти дуже мила, кицюню, — Чорна Хмара ніжно гладив одну із ляльок й пильно спостерігав за відьмою. — Д-дякую… То… що там з кавою? — прохрипіла відьма. — Ах точно, зовсім забув! — просяяв Чорна Хмара й кабанчиком поскакав на кухню. Смарагдова ж приклала усю свою котячу спритність, щоб втекти з цього проклятого місця й чим скоріше повернутись додому. Того ж дня подарований Квіточкою телефон полетів через вікно. *** — Я хочу йому віддячити за порятунок друга, але не знаю як, — мовив Тіко, гортаючи в руках каталог одного магазину. — Ти надто зациклений на матеріальному, Зубчику, — відповіла йому Квіточка, не забувши після цього прийняти нову позу з йоги. — Зрозумій, духовність є ключем до щастя. Жадність же породжує самотність. Все має бути в гармонії. Подаруй своєму другові те, чого йому не вистачає найбільше. Тіко закотив очі. Так, знайшов в кого поради запитати. Фенікс хотів подякувати Буркотуну за ті гроші, що були переведені за операцію. Однак гідних ідей не було. Тому він й пішов до Квіточки, його колеги та давньої подруги. Зараз вони були в неї вдома. Фенікс зручно вмостився на дивані, а Квіточці чомусь захотілось запалити ароматичні палички. І ні, відкласти це не можна. — То на що ти натякаєш? — Подаруй йому жінку. — Що?! — Тіко аж вскочив з дивану. — В нас же заборонене рабство! — Павучку не вистачає жіночої енергії. Він всихає без неї, Зубчику. Та й ніхто не просить тебе купляти жінку. Досить організувати побачення. — З ким? Де я найду… — Зубчику, ти щось чув про сайти знайомств? *** Аріана сиділа в інтернет-кафе. Переглядала анкети. Гордість не дозволяла їй визнати, що, можливо, Квіточка права. Зрештою, Маеліт помре й дуже скоро, а що буде з відьмою? Придворні досі не чіпали її, бо вона була під захистом короля. Та щойно той зробить останній подих, графи й маркізи, яких Аріана самим своїм існуванням заважала, знайдуть один і ще тисячу приводів її стратити. Може, краще відразу заховатись тут, у Пустосвітті? Й тут відьма вскочила. Стілець з гуркотом впав на підлогу. А екран комп’ютера поки дивом вцілів, хоча Аріана була не проти розбити його на шматки. З яких це пір в Маеліта є анкета на цьому сайті?! Смарагдова знала про нього все і подібний інтерес до паралельного світу чи тамтешніх жінок був на нього не схожий. Хоча… Аріана посміхнулась. Широко. Хижо. Задоволено. — Ось я тебе й знайшла, Волане. | |
|
| |
| : 195 | |
| : 0 | |