Загублені і знайдені. Частина 2
| Її розум відмовлявся розуміти як таке взагалі можливо. ЇЇ серце також не вірило в те, що бачили очі. Безглуздо, інакше це не назвеш. Безглуздо, безглуздо, безглуздо. А ще невчасно. Маеліт вмирав. Її давній друг, вмирав. Кляті боги навіть не подумали щоб подарувати йому швидку смерть. Ідіоти! — …уявімо, що я зможу ще півроку протримати бар'єр від навали феніксів, — тим часом говорив Маеліт, якого вона лише краєм вуха слухала. — А що далі? Наче він не знав відповіді на це питання. Маеліт єдиний здатний підтримувати бар'єр. Були інші, але ті мертві. З такими не домовишся. Як же це все безглуздо. — Смарагдова, а ти що пропонуєш? — Маеліт дивився на неї пильно. — Та кому цікава думка відьми Бездонища? — пирхнув якийсь чиновник. Почалось. Так, вона відьма. Так, більшість частину життя прожила в Бездонищі, болоті, що не має дна. Не мало, точніше. Воно висохло. Немає більше того болота, тож чого вартий її колишній титул відьми Бездонища? Правильно, нічого. Нерозумно згадувати про те, чого нема. — Я не з тобою говорю, — Маеліт так і не відвів від неї очей. Цікаво, як будуть виглядати його карі очі, коли стануть кам’яними? Відьма уже бачила як кам’яніють його руки, а далі й усе тіло стане таким. — Пошукаю щось в бібліотеці, — відповіла вона. — На це немає часу, — пробуркотів чиновник. Вона вперше була з ним згодна. *** В бібліотеці нічого корисного не було. Вона це знала напевне, бо переглянула майже все. Саме те майже й не давало їй спокою. — О, Смарагдова, й ти тут? Відьма обернулась. Її не часто називали так — Смарагдова. Ця кличка появилась завдяки забарвленню очей, які мали незвичайний відтінок зеленого кольору. Власне, при народженні матір нарекла її Аріаною. Та кого це цікавило, правда? — Тут, — ось і вся відповідь. — Така лаконічність не типова для тебе, — мовила Барірі. Аріана лиш закотила очі. За кого вона себе має? Безглузде питання. Барірі — племінниця короля Маеліта, донька Волана, Звісно, та буде високої про себе думки. От же ж, пихата бруднокровка. Для тебе це має значення? Життя мого короля, ось що важливе для мене, — відповіла Барірі. — То які результати? Жодних. Смарагдова глянула на понищену книгу в її руках. Чийсь щоденник, навіть неповний. Частина сторінок вирвана. Я давно не бачила бодай щось написане моїм батьком. Смарагдова застигла, навіть не пручалась, коли Барірі акуратно забрала щоденника їй з рук. Що ця бруднокровка собі дозволяє? Проклята бруднокровка. Така взагалі не повинна існувати. Та це не важливо. Її батько помер від тієї ж хвороби, на яку і Маеліт зараз страждає. Ось що варте уваги. А ще, якщо судити по написаному в щоденнику, Волан експериментував з магією. Волан — вчений, хіба ні? Невже він бодай одну маленьку спробу не зробив для власного порятунку? Маеліт вмирає. Нині вже мало хто пам’ятає про наукові досягнення мого батька. Звичайно, зате чудово пам’ятають про інше. Про те що він вбивця. Чудовисько. Той, що погубив власну матір. Безглуздо. Безглуздо тратити час на міркування про його гріхи. Часу немає. Його знання — ось що важливе. — Дай мені щоденника. Вже, — Аріана вирвала його у Барірі з рук, так само не церемонячись. Це її остання надія бодай на якусь подобу світлого майбутнього. *** Аріана просто не могла не дивуватись з оригінальності з якою підходили боги до того, щоб проклинати простих смертних. Прокляття. Інакшим словом це не назвати. І чому цей вбивця не міг якось акуратніше писати? Курка лапою, ось як ще це схарактеризувати можна. Відьма з великим зусиллям розглядала букви, що більше були схожі на випадковий набір хвилястих ліній. Якби Волан досі не вмер, Аріана б задушила його власними руками! Усю ніч вона просиділа над його щоденником тільки для того, щоб лишень букви в ньому навчитись розрізняти. Могла б й до Маеліта піти. Той би точно почерк свого братика розшифрував. Але ні, таку дурницю робити не стала. Як можна ось так нахабно нагадати йому про Волана, що згубив рідну матір? Нечувано. Може, Аріана й відьма Бездонища, але про делікатність трішки та й знає. Наступного дня було легше. Зі скрипом, та їй таки вдалось дізнатись про досліди, які вбивця проводив, аби врятуватись від хвороби, від закам’яніння. Відьма чула як іноді про цей злочин шепотілись придворні, поки ніхто не бачив. Її котячі вуха ніщо не пропускають: «Це боги йому послали кару за вбивство матері…» Безглуздо. Волан захворів задовго до того, як вбив королеву. Його щоденник з датами це підтверджував. До того ж в ньому не було ні слова про ненависть до матері. Чимало бурчання про власне здоров’я чи про невдалі досліди — ось що тут було. Якось все це дивно… *** — Його тіла ні разу не бачили? — Ні, тіла батька не знайшли. — Але ж від нього мала залишитись кам’яна статуя! Навіть після пожежі в літньому палаці такого не можна було пропустити! Принцеса ліниво відірвалась від читання книжки і відповіла: — Це боги стерли його з лиця землі. Безглуздо. Вона вже знала ці чутки. Їй потрібні реальні відомості, а не… — А тіло королеви Санди? — Теж нема. Навіть обвуглених залишків? — Її теж боги.? — О так, — перебила Барірі. — Її Величність породила на світ чудовисько. Як таке можна терпіти? *** Тіл немає. Тоді звідки усі знають, що ті двоє мертві? Безглуздо. Маеліта б запитати. Але краще без цього. Аріана — сильна й здорова. Без нього впорається. По правді, були й позитивні моменти в тому, щоб називатись відьмою Бездонища. Тією, що своєю магією затягувала в болота тисячі невинних душ людей. Так про неї шепотілись. Якби ж хто подумав головою хоча б на секунду: де їй взяти стільки місця, щоб потім діти кудись тіла тих «невинних душ»? Бездоннище на те й Бездоннище, що дна немає. Але для чого засмічувати власну домівку? Безглуздо. Та позбуватись такої репутації теж нерозумно. Адже той чиновник, який проявив раніше дуже вже гострого язичка до неї, нині був сама люб’язність і охоче відповідав на її запитання. Досить було тільки трішки на нього натиснути. — Хіленрель. Це все вона розповіла! — Це ще хто? — відьма начеб-то випадково підійняти кутик губ і показала чиновнику свої гострі ікла. — А-а-а! — Не галасуй, інакше не буду такою доброю. Чоловік, здавалось, докладав зусилля, щоб знову зібратись з духом: — Бруднокровка вона. Нечисте поріддя. Матір людина, батько фенікс. Фенікс! Як таких тільки земля терпить?! — чиновник схопився за голову. — Хіленрель. Вона… В-вона описала ті звірства який вчинив з королевою… — Де її найти? — перебила Аріана, не маючи снаги більше вислуховувати це белькотіння. — В Листяні Гаї поїхала. Покинула двір і вернулась в рідне село. Два тижні потому з’ясувалось, що Хіленрель дома ніколи не з’являлась. Теж зникла. *** Статуя покійної королеви Санди була великою, вкритою золотом. Мимоволі викликала захват. Про Рейвіра цього не скажеш. — Я настільки не милий тобі? — заговорила з нею мрія усіх придворних фрейлін. Світле волосся, медові очі. Рейвір хвалився, що сам бог сонця є його предком і далеким родичем. Авжеж, так Аріана і повірила. — То як? Знайшов їх? До кого ще звернутись з цим питанням відьма не знала. Він же Маеліту особисто доповідає про все, що його та й не тільки його вуха чули в палаці. — Ні, кицю, на жаль, ні. — Жодної з тебе користі. Марно сподівалась на нього. — Та якби я хотів сховатись від усіх, то обрав би Пустосвіття. Ти й не уявляєш скільки магів-безаконників щороку пробують там сховатись від правосуддя. — Рейвір самовпевнено посміхнувся. Гаразд, можливо, на хвилиночку він-таки завоював її увагу. Вона ледь розкрила рот, щоби поставити питання, та Рейвір можливості такої не дав: — Пустосвіття — це світ паралельний нашому. Дістатись туди важко. Вижити неможливо. Всюди піски, дюни. А ще магією, подейкують, там користуватись чи то небезпечно, чи то просто не виходить. Причини цього феномену не з’ясовані. Зафіксовані фатальні випадки з-поміж магів, що досліджувати цю місцину. — То для чого там комусь ховатись? Це ж вірна смерть. Безглузде питання. — Бо тюрма ще менш приваблива, ніж пустеля, кицю. Й саме туди, в Пустосвіття, вона попрямує. Довго від неї Волан ховатись не зможе! | |
|
| |
| : 226 | |
| : 0 | |