Загублені і знайдені. Частина 17
| Доки Аріана сіяла кинджали направо й наліво, Маеліт часу не втрачав. Силою волі він підняв численні шматки землі й запустив їх в фенікса, що встиг уже перевтілитись. Промазав. Все тіло боліло. Кожна клітина тіла благала зупинитись. Від використання магії Маеліту ставало недобре. Втім, він змусив себе далі боротись. Не можна зупинятись. Фенікс набирав висоти під час польоту. Він кружляв над ними знову й знову, вище й вище, аж раптом нізвідки утворився вогняний ураган. Маеліт зціпив зуби. Згадались події в таверні. Невже в нього доля така бути підсмаженим? Принц краєм ока глянув на Волана. Він був розгубленим. О, то все як і розповідала Барірі. Волан дуже скоро забуває про своє колишнє життя і стає Ткачем Павутини. Одна проблема лишень. Він пригадує все знову, коли досвіду набутого в Пустосвітті недосить, щоб розв’язати проблему. Маеліт продовжив цілитись в фенікса. Головною ударною силою був саме цей птах. Брат усе ще безпорадний. Його буде легко… Король не хотів про це думати. *** Вона спостерігала за тим, чого бачити не хотіла. Як двоє братів бились одне з одним. Як фенікс став птахом і вогняним вихором злітав в небеса, щоб потім різко спуститися вниз і атакувати ворогів. Як вона лише знала, що таке ті фенікси? О, здається, вона й сама була як ті птахи. Жінка пильно вдивлялась в те, що відбувалось за вікном її простором квартири. — Квіточко, ти чого? Що там? — почувся здалеку голос її коханого чоловіка. — П’яні бомжі чогось не поділили, — крикнула вона йому у відповідь. Брехуха. Навіть ім’я її несправжнє. Хіленрель — так назвала її матір. Але це вже не має значення. Давно не має. Та напівкровка мертва. Хіленрель іноді пригадувала колишнє життя. Рідко, не дуже й хотілось. Це не залежало від її волі. Все ставалось само собою, коли того чого вона навчилась в Пустосвітті було не досить щоб вижити. В неї була довга розмова на цю тему з Воланом. Той припустив, що цей світ живий і що маги з Повноводдя для Пустосвіття є чужорідними субстанціями, тож їх насильно змінювали, аби ті пристосувались під місцеві умови й не змінювали законів природи. Тому їх магія зникала, тому спогади стирались, чи точніше їх присипляли. Усе ради стабільності. Хіленрель бачила як чорнява жінка маніпулювала вміло магією землі. Фенікс брав основні атаки на себе. Він кружляв у повітрі, й цим ще більше дратував ту жінку. Хіленрель тільки похитала головою на це видовище. Пташка прикриває Волана, це ж очевидно. Але чому? Це ж Волан був тим, хто придумав зброю проти феніксів. Чим той фенікс думає? Це ж зрада, відкрита зрада проти племені. Хмарочоси тим часом кришились й накренились туди, де знаходився Волан. Вважай, чорнява підписала принцу смертний вирок. І що робити? Рятувати його? Пробудити приспану магію і видати себе світу? Зламати новостворене стабільне життя ради колись хорошого друга? Як на це відреагує Растл? Що буде робити, коли зрозуміє, що він насправді ніякий не актор, а маг? Що цей світ йому не рідний? Що все його життя обман? Хіленель закрила вікно шторами. Волан не вартий тих жертв і вона це знала. Як і те, що її спогади скоро знову зітруться. Недовго лишилось чекати. Недовго… *** Волан чув як Маеліт кричав відьмі не перегинати палку. Щось було дивне в його поведінці. Волан би все зрозумів, якби його вирішили вбити. Все логічно. Через нього Санда стала дитям і ніколи не стане собою. Такого не пробачають. Шкода думки перервав дивний звук. Волан бачив як на нього падає шматок будинку. Він застиг, не міг повірити в побачене. Та як можна померти такою безглуздою смертю? Волан закрив очі. Не було куди тікати, це кінець. *** Тіко бачив багато страшних речей за своє життя. Могила Тиранії була однією з них, але це… Волан просто стояв на місці й не намагався врятувати своє життя. Що може жахати більше, ніж така добровільна безпорадність? Тіло фенікса наче рухалось само, він кинувся рятувати друга. Друга? Точно друга? Не то слово. Рани, завдані магією відьми Бездонища давались взнаки, сили лишались лише на втечу. Або на мізерний шанс врятувати того кульгавого дурня. Тіко так і не зрозумів, чому обрав друге. *** Його хтось штовхнув грубо, без натяку на ніжність. Не зразу Волан зрозумів, що його врятували. Він насилу піднявся на ноги й наважився нарешті відкрити очі. Тіко, ця божевільна птаха, переніс його якомога далі від Маеліта з відьмою й тепер він прикривав Волана ззаду. Здавалось, ще є певні шанси на перемогу. Це ще не кінець? Буде продовження? Волан почув як щось капає додолу. Кров спадала з крила, яке було повернуте під якимось неправильним кутом. Чудово, без своїх польотів, фенікс мало відрізнявся від курчати яке скоро заріжуть для святкового столу. Брат його вб'є. — Тато! Тато! — Волан не хотів чути як Світанок біжить сюди. Світанок? Чи Санда, прагматична матір, яка використала його у своїх політичних іграх десять років тому? Його розум розривало від спогадів, що повертались. Ледве усвідомлював, хто він такий і де знаходиться. А дурний фенікс ще й рятувати захотів таку браковану істоту. Дурень. Земля під ногами затряслась. Асфальт прогнувся і сформувався у формі руки, що схопила фенікса за ранене крило. Тіко закричав від болю й щосили намагався вирватись з пастки. Світанок, що нарешті добігла сюди, кричала від жаху, бо побачене лякало: кров, руїни, жорстокість. Маеліт винний. Волан це бачив. Бачив як брата трясло від необхідності творити магію, як хвороба зовсім знесилила його тіло, але це впертий баран продовжував боротись. Ще трохи й сіра біда перетворить його на статую… …колись дуже-дуже давно, десять років тому, Волан вирішив загубитись, щоб не бачити більше те, що відбувалось з ним зараз сьогодні. Він помер, щоб ожити як хтось інший. І це вдалось. Була, втім одна проблема. Те, що міг зробити Волан, Ткачу Павутини було не до снаги. Чоловік відчув як всередині нього щось палає, щось виривається назовні. Запечатана Пустосвіттям сила виривалась на зовні… *** Маеліт подумав, що це чудова можливість прикінчити фенікса раз і назавжди. Ці істоти більше не повинні населяти землю. Натомість хтось вирішив, що це він має померти. Біль пронизав його руку, як проткнув гострий осколок землі: майже прозорий, чорного кольору. І ще тисячі йому подібних полетіли в сторону короля. Вони пробили йому ногу в кількох місцях, а ще плече і живіт. Знесилений Маеліт не втримався на ногах і упав. Чорні кристали були всюди. На деревах, будівлях. Аріану заточили повністю в такий кристал. Маеліт недовго думаючи збирався її визволити доки не пізно, але йому завадили. На живіт поклали ногу і Маеліт застогнав. — Краще б ти залишався в Повноводдф, — сухо промовив Волан, який і атакував їх хвилину тому. Маеліт відчув полегшення. План спрацював. — А я вже гадав, що не зможу пробудити в тобі магію і спогади, — засміявся він, але недовго бо рани завдавали болю. Погляд Волана різко змінився. Лють помінялася на розгубленість: — Ти… Ти спеціально… — Волане. нарешті я тебе знайшов! *** Квіточка-Хіленрель та Растл так ніколи й не повернулися в Повноводдя. Навіки зазначивши власну магію та спогади, вони прожили життя як зіркова пара в Суховітрі й ще довго тішили публіку своєю появою на червоній доріжці. І якщо Растлу таке життя було до вподоби й тіні минулого його не мучили, до Квіточка-Хіленрель ще не раз пригадувала епізоди з колишнього життя. Часом вона питала себе, чи не була б вона щасливішою, якби залишилась напівкровою, а не вдавала з себе просту людину. Вона довго вдивлялась в полум’я свічки чи комину питаючи себе чи здатен спалах камери не здатен замінити її нехай і хаотичний дар магії вогню? *** Волан стояв перед братом, схиливши голову, як того і вимагав протокол під час коронації. Тіко стояв збоку і трішки пускав сльози чи то від сміху, чи то від гордості за друга. Коли Маеліт опустив брату на голову корону, Волан чітко зрозумів: це кінець. Хоч би як сильно не набридли йому відьма з феніксом, це не до порівняння з тисячами підданими, у яких претензії ніколи не закінчаться. Він підвівся і став ліворуч від брата. Віднині він — другий король, співправитель, що допомагатиме брату разом тримати бар'єр від феніксів. А останні почали погодитись як кролики. Нове покоління цих пташок виробили імунітет до отруйного середовища і стали ще більш живучі. П’ятнадцята війна не за горами. Але це потім. Зараз всі думали про інше. І Волан добре знав про що, бо свічки що палали в тронній залі усе йому розповідали, допомагав старий добрий шепіт вогню. Відьма думала, що у весільній сукні, яку вона міряла днів три тому, вона виглядала як найбільша фіфа в усьому Повноводді. Тіко збирався викрасти Волана найближчим часом, бо його новий титул уже не дає їм часто бачитися. Світанок думала про те, чи отримає сьогодні нову іграшку. Повернути її до нормального дорослого стану так і не вдалося. Барірі, виявляється, таки могла відчувати емоції. З кам’яним обличчям і шаленою радістю в душі вона думала про те, що королевою їй бути не прийдеться тепер, коли дорогий татусь повернувся. Зрештою, тому вона й підлаштувала, що відьма Бездонища знайшла щоденник, бо до всієї історії почали йти переговори, щоб допустити напівкроку до престолонаступництва. От зрадниця. Волан зробив усе щоб загубитися. План був ідеальним, але він не врахував одного. Маеліт не бажав його забути. Іноді таких почуттів буває досить, щоб загублені забажали знайтись. | |
|
| |
| : 216 | |
| : 0 | |