Загублені і знайдені. Частина 14
| Це не був щоденник. Радше записи. Збірник ідей? Чернетка? Решту відпустки Тіко витратив на те, щоб прочитати його. Здавалось би, є стільки ще цікавих речей на світі. Можна провести дні в пошуках нових пригод, вражень. Однак емоції після прочитання чернетки стерти не могло ніщо. Зовсім. Ніяк. Наскільки ж шалений був Ткач Павутини у своїй наглості! Смертні люди століттями маніпулювали лише землею своєю магією. Тільки нею. А каліці було цього мало. Він хотів керувати й іншими матеріями. Були там описані спроби з повітрям. Невдало. З водою. Більш ніж успішно, думав Тіко, згадавши про Тринадцяту війну. Але все це фенікс міг пробачити. Забути. Зглянутись. Якби ж лише цей наглий безцеремонний смертний не зазіхнув на вогонь! На священне полум’я! Та й ці закляття — це ж, пробачте, куркам на сміх! Тіко ні разу не бачив, щоб вогонь використовували так, як описано в чернетці! … А що як спробувати? *** Він вибрав найкумедніше з усіх яке тут було. Умовно його можна назвати свічкою-шпигуном. Гаразд, можливо, ім’я так собі, але те саме можна й сказати про цю ідею Ткача Павутини. Про те, що полум’я вбирає в себе думки живих істот що його оточують і вивільняють їх. Це називалось шепотом полум’я і, якщо є бажання, його можна послухати. Будь-який вогонь для збору інформації не підходив, якщо вірити чернетці. Тільки… …вогонь фенікса. Тіко міг тільки здогадуватись, де Ткач Павутини свого часу брав необхідний вид вогню для своїх експериментів. Довго про це думати не хотілося. Тіко запалив ароматичну свічку своїм вогнем. Залишив в приймальні студії звукозапису, де мала за кілька хвилин відбутися репетиція його гурту. *** Краще б він цього не робив! Хто б міг подумати, що в людей такі брудні думки? Чи що вони такі дивні? Чи що… Його душу наче розривало зсередини. Те, що він робить — неправильно. Є ж така річ, як право не приватність? Є? Чи нема? Треба було вчитись на юриста, а не на музиканта. Пізно. Але кого про таке запитаєш? Кого? Кого? Кого? І як не здатись при цьому збоченцем чи божевільним? Як? Забагато питань. *** Тіко роками виступав з гуртом по світу. Здавалось, все знає, все, все, все. Таки все? Як же сильно він помилявся! Хто знав, що продюсер Карамелька насправді… О ні! Про це думати нестерпно! Чи що Вільний Вітер у вільний час… Фенікс закрив очі руками, наче сподівався, що з мозком теж так можна зробити. Гаразд, спокійно. Ткач Павутини ж зміг якось стерти собі пам’ять. Треба й собі повторити такий фокус… *** Цікавість їла його на обід. А ще на сніданок, вечерю. Закусувала ним, запивала. Якимось дивом, Тіко більше не міг й дня прожити без того, щоб не послухати хоч кілька таємниць, щоб хоч трішки не прожити чужим життям. Страшно. Цікаво. Страшно цікаво. Одна проблема. Точніше ще одна: він став випадати з реальності. Інші це помічали. Попереджали його. Непокоїлись. Вільний Вітер наполягав, щоб Тіко обстежився в лікаря. Карамелька кричала, що через нього будуть колосальні фінансові втрати, якщо він не зосередиться. Байдуже. Дайте послухати шепіт вогню. *** Нічого. Ось яким словом можна описати його життя. Що собою являло й чим потім стало. Страшенна пустота в душі. Вона росла, росла, росла… Тіко шкодував, що почав слухати шепіт вогню. Він зводив фенікса з розуму. А порятунку не було. Він не хотів знати, що Карусельку зґвалтував двоюрідний брат в дитинстві. Чи що Вільний Вітер не може запам’ятати обличчя людей, навіть якщо й бачить їх кожного дня. Чи що їх рекламний агент з дивним ім’ям Веселковий Мох десять років тому вкрав гроші під час похорон його дідуся. Досить, досить, досить! Але як припинити дію заклинання? В чернетці про це нічого не писало… *** Тіко. Тіко. Тіко. Тіко… Тіко! Його кликали. Дурниці. Це він знову марить. До звичного шепоту про таємниці тепер в його голові поселився новий уявний друг. Це зрештою не так і погано. Фенікс не любив самотність. Щоправда, інформаційний буклет про те, як доглядати за уявними друзями наразі був би вельми доречний. Тіко! Який же настирливий у нього друг. Треба йому кличку придумати… Тіко! Тіко! Ні, ні, це мене так звати, а ти… ти будеш… Біль. З лівого боку. Його вдарили? Хто посмів? Фенікс відкрив око, щоб побачити цього нечему й дати йому доброго прочухана. Він ледь розрізняв розпливчасті обриси, що танцювали перед ним. Тільки згодом він впізнав в них свого нового друга. Ні, не нового і навіть не друга. — Волане, це ти? | |
|
| |
| : 218 | |
| : 0 | |