Загублені і знайдені. Частина 12
| Схожа. Дуже схожа. Копія покійної матері. Маеліт власним очам здебільшого вірив. Але не сьогодні. — Її звати Світанок, — відповідаючи на його мовчазне запитання, сказала — Аріана. — В цьому світі дають такі дивні імена. Справді? Світанок? А йому здавалося, що їй більше підходило інше ім’я — Санда. *** Маеліт ніколи не розумів чому Волан рідко бував незадоволений життям. Вони — принци! Одного дня обоє стануть королями й правитимуть Повноводдям! У них є все: їжа, гроші, слава, друзі. Брат у нього трішки дивний. Гаразд, не трішки. Але Маеліт усе одно його любив. — Те що ти маєш, — сказав йому якось Волан. — Одного дня забере в тебе те, що ти хотів би мати. Маеліт на таке лише хмикнув. Він чув і більш красномовні пророцтва від придворного астролога. Слова Волана він забув лише щоб згадати їх через кілька років. Маеліт зустрів Аріану. Він мав усе, що тільки можна забажати. Вся скарбниця королівства до його послуг. Але ця ж гора золота ніколи не дозволить йому по-справжньому бути разом з відьмою Бездонища. Волан мав рацію. *** — Навіщо ти просив королеву-матір зняти тебе з посади? — Маеліт стояв перед Воланом, не даючи йому пройти. — Наче ти не бачив на що здатна та вода тоді на війні. Волан спробував обійти брата, але з того нічого не вийшло. Маеліт не дав. — Бачив і я вражений! Ти перевершив сам себе. Ми зможемо нарешті позбутися тих набридливих феніксів назавжди і все завдяки тобі! І помститись за батька! Король-батько, Іві, разом зі своїм старшим братом Августом загинули на війні, коли Маеліту було вісім. Прокляті фенікси підсмажили їх живцем! Неможливість помститись ятрила принцу душу. Аж ось з’явився винахід Волана, а разом з ним шанс отримати розплату за завдану образу. — Мої винаходи більше приносять шкоди, ніж користі. Краще вже перевчусь на цілителя, ніж далі працюватиму в лабораторії, — Волан опустив очі додолу. Який же все—таки дивний у нього брат! Він врятував життя тисяч людей на війні, не давши феніксам ще більше завоювати країну! Герой! А замість пишатися цим, воліє втекти. — Не всі твої винаходи погані. Спробуй ще раз. Ось побачиш, в тебе вийде дещо чудове! *** Дещо чудове, як виявилося, це ворота до іншого світу! Маеліт знову був вражений, а Волан… Бурчав щось про те, що Повноводдям стане прохідним двором. Іноді Маеліту теж хотілося бути вченим. Тоді б він придумав як вилікувати Волана від цього безкінечного песимізму. Хоча, по правді, простіше осідлати фенікса, ніж зробити таке. *** —…а потім Його Високість, Волан, покінчив з собою, — розповідала йому Хіленрель, але він мало пам’ятав її слова. Життя нестерпне. Воно душить. Думати боляче. В грудях пече. Волане, ти тому був такий нещасний? Ти це постійно відчував? Мамо, що робити, коли тебе роздирає зсередини безсилля? Мовчання є відповіддю на ці питання. Бо ж мертві не говорять. *** Де я помилився? Де недогледів? Питання без відповідей. Маеліт думками знову й знову повертається в дитинство. Тіло його присутнє на коронації, на нарадах щодо нових податків і законів, але душа… Якщо щось таке як «душа» існує, то він її давно втратив. В палаці були десятки дзеркал. Йдучи мимо них, Маеліт постійно обертався. Це Волан йде поруч з ним? Брате, усміхнися. Брате, скажи хоть слово. Брате, нехай це буде хоча би твоє звичне бурчання, тільки, будь ласка, оживи. Як? Не знаю, придумай! Ти ж у нас учений! *** Поступово жаль змінився на гнів, а гнів на ненависть. Розуміння того, що він втратив через Волана нарешті наповнилося його думки. Матір? Мертва. Дитинство? Закінчилось. Свобода? Вважай, її ніколи й не було. Натомість… А що натомість? Виснаження. Фізичне. Моральне. І ще якесь для якого немає мудрого слова. Волане, що ти накоїв? Ненавиджу… *** Дитячий садочок з вигляду вражав мало. Як Світанок могла ходити сюди й не відчувати огиду? Маеліт не спішив дізнатися відповідь на це запитання. — Хто матір? — запитав він натомість. — О, і ви тут! — почулось здалеку. Маеліт застиг. Останнім часом він занадто часто це робить. Але… Барірі? Що вона тут робить? Його племінниця йшла повільно. Плавно. Вона ніколи нікуди не спішила, бо не відчувала такої потреби. Не могла відчувати. — Приємно вас тут бачити, — посміхнулася Барірі. — Брехня. Вона не знає, що таке приємно і ця посмішка така ж фальшива. — Взаємно. Давно ти про це знаєш? — Маеліт вказав рукою на Світанок. — Роками. *** — Отже, — Маеліт потягнувся до замовленої страви. — Розповідай. — Про що? Маеліт закотив очі. Барірі не відчувала емоцій. Вона навчилася непогано вдавати, що це не так, але часом не могла осягнути контексту розмови. — Про Волана, про те дівчисько… — Гарно ж про свою королеву-матір відзиваєшся. — Що? — Санду різко омолодили, з жінки перетворили на немовля. Воно підросло трохи за ці десять років. Маеліт відчув в душі пустоту. Осягнути сказане Барірі було… неможливо. Це смішно. До того ж неправда. Маеліт згадав якою схожою Світанок була на королеву-матір. Занадто схожою. — Не знаю, як це сталось і хто це зробив, — провадила далі Барірі. — Але мені точно відомо, хто доклав усіх зусиль, щоб це приховати. Маеліт і сам розумів хто. Волан. Вірити Барірі міг лише дурень. Хтось безкінечно наївний. Ні, не так. Це міг лише той в кого мозок згнив до кінця або в кого його взагалі ніколи не було. Як самокритично, сказала б Аріана, якби почула думки Маеліта. Але ж Волан живий? Живий. І королева-матір, якщо вірити цим байкам, теж? Надія жевріла в його душі. Вперше життя здавалося бажаним, попри хворобу. Волане, де правда? Де її шукати? *** — Як ти доведеш що Світанок й Санда це одна й та сама особа? — Маеліт довго не відпускав Барірі. Він хотів знати все. Все! Барірі провела очима туди-сюди. Що вона шукала? Переслідування? Боялась, що підслухають? Наївний. В неї ж нема емоцій, у цієї скаліченої напівкровки. Звідки Барірі знати, що таке страх? — Батько досліджував чи можна магією скеровувати не лише тверді предмети, як в магії землі, а також рідини. До чого тут це? Маеліт і без неї про таке знав. Те, як Волан змінив властивості води під час війни, було дивом. Почекайте, рідини? Тобто… — В тому числі кров. В його журналі описаний спосіб, як розпізнати людину по крові. Наскільки далеко зайшов брат у своїх досягненнях? І заради чого? Очевидно, він таки був причетний до зникнення матері. Але як його запитати? Пам’ять він втратив. Як таке взагалі можна повернути? — Наче це має якесь значення, — мовив Маеліт. — Воланові спогади… — Повертаються за певних умов, — перебила його Барірі. Багато років тому Маеліт заборонив собі відчувати одну емоцію. Надію. Сьогодні, він цю обіцянку порушив. | |
|
| |
| : 225 | |
| : 0 | |