Загублені і знайдені. Частина 10
| Язики полум’я лоскотати її ноги. Аріана ж воліла втекти від їхньої ласки. Якби ж ще було куди. Весь будинок палав. Прокляття! Бісів фенікс. Помри! Але, схоже, зараз помре вона сама. *** Починалось усе добре. Відносно добре. Волан слова дотримав. Не опирався. Після того як знайшов нарешті вбиральню, він сидів тихо як миша. Й на тому дякую. А Маеліт? Важко було відьмі зрозуміти, що в нього зараз на думці. Він своєю робочою рукою тримав уже не її, а Волана. Боявся, що брат втече? А він узагалі вважав Волана родичем після… Спитати, втім відьма не поспішала. Встигне. Колись. Не скоро. Не сьогодні. Точно не завтра. Навіть не цього року. Чи наступного. А ось тисячоліть так через… два? Краще п’ять, вона спитає. Першим же до ділом. Може й не першим. — Ткачу Павутини, ти тут? Агов! — хтось раптом загукав. Знову. Цей. Фенікс. Коли вже ви всі вимрете? Коли? Аріана скрипіла зубами. Що він тут робить? Яке відношення ця пташка має до Волана? Задовго думала. Фенікс за мить уже був біля свого приятеля. Маеліт сахнувся. Лице його було напружене. Фенікс теж різко спинився. Він тільки те й робив, що переводив погляд з Волана на Маеліта й навпаки. — То в тебе є брат? Я думав, тебе викрали, — фенікс заговорив невпевнено. — Але, очевидно… я все не так зрозумів. Аріана зітхнула з полегшенням. Заговорити пташці зуби буде просто. — Так, — відповів Волан на його питання. Яка лаконічність! Ще й слова дотримав: не опирається. Вдає, що все добре. Відьма ледь стрималась від того, щоб задоволено облизати губи. — Так, — знову повторив Волан. — Мене викрали. Й вір після такого калікам! Вираз обличчя фенікса різко змінився. В очах запалали іскри. Буквально. Зараз буде жарко. Пекельно жарко. *** Фенікс на полум’я не скупився. Щедро поливав ним все, що бачив. Полум’я летіло на всі чотири сторони світу. Відьма прикрила себе щитом із землі. Тієї самої, на якій стояла таверна. Створила його миттєво. Рефлекси в неї хороші. Вона ж бо, дика відьма, а не розніжена міська. Втім надовго це не допомогло. Фенікс вкотре розплавив землю, з якої складався її щит. Прокляття. Люди ж якось воювали з феніксами раніше! Як вони це робили? Чим вбивали? Маеліт схопив її та силоміць заховав за спину. Ще чого! Вона — відьма Бездонища! А ця недорізана птаха має знати своє місце. Фенікс і Маеліт обмінювались люб’язностями. Фенікс кидався вогнем. Маеліт же виривав з корінням багатовікові дуби, що росли біля таверни. Аріана вишкірилась. Такий етикет був їй більш ніж, зрозумілий. Відволікав лише Волан і його зойки. «Це кінець!», — кричав він. А ще: «Ой вмираю!» і «Рятуйте!» І це один із найвеличніших магів цього часу? Може, й під час розмови з Маелітом він теж вдавав з себе хороброго* Жалюгідно. Аріана почула тріщання й гуркіт. Підняла очі догори. Фенікс прийняв свою справжню форму, пташину. А ще проламав дірку в даху. Пречудово. Птасі вистачило мізків нарешті зникнути. Треба ще Волана швиденько відшукати і… А де це він? О, звичайно. Бісів фенікс його прихопив з собою. Байдуже. Потім знову вкраде того каліку. Не проблема. Аріана, старанно уникаючи вогню побігла до Маеліта. Забиратись звідси треба. Швиденько. Потягнула його за руку до виходу, але марно. Маеліт застиг. Наче камінь. Невдале порівняння. — Треба забиратись звідси, агов! Чуєш мене! А він, здавалось, не чув. Стояв, як вкопаний й дивився на дірку в даху. І байдуже, що їх зараз підсмажать до хрусткої скоринки. Нормальні люди давно втекли. Господар таверни? Ним уже й не пахло. Аріана скрипіла зубами. Виходу не було. Вона приготувалась телепортувати їх якомога далі звідси. Так, сил було не так багато, як раніше. І про необхідність всяких магічних амулетів для заклинання теж відсутня, хоч і брехала Волану про протилежне. Відьма почала промовляти слова сили… *** Приземлились важко. Спочатку зависли на відстані двох метрів над землею, а потім впали на ґрунт. Благо, каменів не було. — Ай, лажа! Не знаю, хто там придумав те заклинання телепорації, але міг би уже й допрацювати його! — Аріана не стримувала себе у гніві. Все тіло боліло. А що не боліло, те палало від опіків. Тиждень, напевно, сидіти не зможе. Телепорація була радше цяцькою для відчайдухів. Недавній винахід якихось розумників. Ненадійний. Скільки не прораховуй в голові все необхідне для заклинання, ніколи точно не знаєш куди тебе занесе й чи точно так як треба. Ходили чутки про невдаху, якому під час телепортації ногу відрізало. Хотілось вірити, що це байка для дітей. — Волан. — Що? — відьма з усіх сил напружила свої котячі вуха. Маеліт нарешті заговорив після тієї пригоди в таверні. — Це він придумав. А ще Хіленрель і Растл, — голос його був дуже тихий Знову знайомі імена. Хіленрель. Та що й поширила історію про божевільного принца. Та про це думати поки рано. Спершу треба пережити нову бурю. Й уже сьогодні. Аріана глянула в очі Маеліту. О, її чекає допит. Довгий. А ще крики. Гучні, ой гучні. Аріані стало шкода себе. Особливо свої котячі вушка. Хоч би не зів’яли потім від усього того шуму. | |
|
| |
| : 203 | |
| : 0 | |