Я подрімала недовго, а коли встала, то одразу ж заходилася біля одягу – почала розкладати його, сортувати та все таке інше. До речі, знайшла купу прикольних речей, про котрі я вже й забула, або не могла знайти. А вони собі спокійно весь цей час лежали в шафі. Чесно, моя шафа – повна сюрпризів. Впорядкування зайняло час до вечора. Я ще вирішила прибрати гарненько у спальні, тож коли стемніло, моя кімната аж блищала – так приємно було на неї дивитися. Я була задоволена, як слон після бані. У коридорі почувся якийсь шум і голоси. Я вирішила глянути хто це там такий і що робить. Відкрила двері і ледь не зіштовхнулася з Орві, котрий обнімав двох дівчат підозрілого вигляду. Підозрілого тому, що вони були вкрай схожі на тих, що прогулюються вечірніми вулицями і пропонують свої послуги… Ті самі послуги, ага. – О, кімната вільна. Дівчатка, заходьте. – провуркотів цей тип, відпихаючи мене кудись вбік, аж я ледь не впала. Трійця зайшла всередину і двері закрилися прямо перед моїм носом. Це що таке? Це він уже геть знахабнів і надумав улаштувати в моїй хаті бордель, привівши сюди вуличних шльондр? – Орві, негіднику, негайно відчиняй і забирайтеся звідти під три чорти разом зі своїми дівулями! – почала кричати я, гримаючи з усіх сил у двері, котрі цей мерзотник, звісна річ, закрив зсередини. – Це тобі не бордель! Чуєш?! Глухий номер. За дверима тихо. Слухати мене ніхто не збирається. – Він тебе не почує. – промовила раптом Терріна, нечутно підкравшись до мене, аж у мене ледь серце не вистрибнуло з грудей від несподіванки. – Там стоїть купол тиші, тож можеш кричати і стукати скільки завгодно – ніхто тобі не відповість. – Але навіщо він це зробив? – безпомічно запитала я, перестаючи вже хоч щось розуміти. А воїтелька теж – така спокійна, наче для неї це звична річ. – Я ж кажу, йому треба зняти напруження. – спокійно пояснила та. – А Орві у нас не просто людина, а кіцуне, відповідно, йому треба більшу дозу. Думаю, це ще буде сьогодні, а завтра припиниться. Тож потерпи. Та й, кому, як не тобі, про це знати? – з цими словами вона відпливла у вітальню. Я стояла в шоці. Глибокому такому шоці. – Але… Де ж мені тепер спати? – розгублено запитала я саму себе. Відповіді не знала, бо тепер усі кімнати в моєму домі були зайняті моїми ж «глюками». І я сильно сумніваюся, що хтось із них поступиться мені місцем. А біля декотрих узагалі було страшно знаходитися. Наче у відповідь на мої думки з комірчини залунало потойбічне виття, від котрого мурашки забігали по тілу, з ванної – співи й плюскання, з туалету потягнуло смородом, з кухні залунали крики і прямо в мене полетіли хом’яки – я ледь встигла пригнутися і зникнути з траєкторії їхнього польоту, щоб не отримати ними по голові. – Життя – це такий біль і страждання… Навіщо жити на цьому світі? Що нас тут тримає? Адже все навколо тлін і суєта суєт… – від цього тоскного та скорботного монологу (бісів Ваданіель разом з його депресією!) мене аж перекосило, а коли ще й привид активізувався і почав радісно завивати на всі лади… Брррр! Ну його в баню, тікаю я з цього дурдому! І я навіть знаю куди – до моєї найкращої подруги Мійки! Тільки вона мене зрозуміє і підтримає.
***
– Значить, персонажі з твоєї останньої книги раптом ожили і переселилися до тебе, почавши псувати життя, так? – задумливо уточнила подруга. Я часто-часто закивала. Ага, саме так і не інак. Це був ранок, ми сиділи в Соломії на кухні і пили чай з печивом. Взагалі, їй би треба було піти на роботу, але у зв’язку з таким винятковим випадком, як у мене, вона відпросилась у начальства. Вчора я прийшла до неї геть прибита і попросилась переночувати. Моя добра подруга нічого не питала (та й знала вона прекрасно, що до мами я б не пішла ні за які бублики, ні під страхом смертної кари), пустила переночувати і сказала, що допит влаштує зранку. З Кравченко Соломією ми дружимо з дитячого садка. Дружба наша з цією блакитноокою блондинкою пережила школу (де ми обидві були ізгоями в класі і мали супер-класні клички "Свиняча рийка" і "Автомобільна мийка") та вступ до різних університетів. Я поступила на філологічний, вона ж пішла до медичного, вчитися на патологоанатома. Ага, на нього. Просто в неї почуття гумору відповідне і характер схожий – своєрідний такий, ну і вона більш рішуча за мене. Через ці та інші причини хлопці не спішать зв’язуватися з нею в жодних планах – ні в дружніх, ні в сексуальних. А ті, що все ж ризикнуть зв’язатися, дуже швидко про це жаліють і тікають. Та моя подруга для мене найкраща, особливо за те, що не осудить, не нав’язує свою думку, не розказує як мені жити, не повчає (як дехто інший), а завжди вислухає, зрозуміє і підтримає у будь-яких божевільних ідеях та справах. Саме за це вона безцінна для мене. – Знаю, звучить, як маячня божевільного, але з такими чокнутими глюками я живу вже кілька днів, і вони витворяють усе, що їм заманеться, не питаючи моєї думки. Вчора той тупий лис привів до моєї квартири кількох повій і закрився з ними у моїй власній спальні, ти уяви собі! – повільно закипала я, згадуючи вчорашні події. – Саме через це я змушена була прийти ночувати до тебе. Ти вже вибачай. Мія відмахнулась. – Ти ж знаєш, що мої двері завжди для тебе відкриті… А чого вони до тебе приперлися – не кажуть? – Аби ж то! Самі не знають. І псують мені життя цим незнанням. Блондинка задумалась. А тоді рішуче відрубала: – Значить, йдемо знайомитись з твоїм дурдомом. – Що? – витріщилась я на неї Та вона вже схопила мене за руку і потягнула на вихід. Так що я не встигла зрозуміти що й до чого, як ми вже під’їжджали до мого будинку і за мить стояли перед дверима моєї рідної квартири. Я відкрила її і зайшла всередину. Мій дім зустрів мене незвичною тишею. Не було чути співу Надін з ванної, з комірчини ніхто не завивав і не гримів кістками, ніхто не плекав свою депресію, не влаштовував тренування з мечем у вітальні, руйнуючи все навколо, з туалету не смерділо, а на кухні не шкварчало і не долинали апетитні запахи. Я що, звикла до цього? Ні, не може бути… Просто мої глюки… зникли? Боячись повірити у таке щастя, я кинулася перевіряти квартиру, не слухаючи ниття Мійки «Ну і де твій дурдом з книги? Я хочу на них подивитися!» Та всюди було порожньо. Я навіть заглянула до своєї спальні, боячись побачити там Орві, котрий нахабно розвалися на моєму ліжку в компанії своїх коханок, але й там було порожньо. Мія теж облазила всю мою хату, але так нікого й не знайшла, і почала підозріло на мене поглипувати. Та мені було байдуже. Мене починало затоплювати неймовірне щастя. Їх немає… Вони зникли… Зникли! Відправилися назад до книжки! – Ураааааа!!! – загорлала я щасливо, кружляючи від радості по квартирі. – Їх немає! Я вільна! ВІЛЬНА!! Мія покрутила пальцем біля скроні, аж тут зненацька щось ляснуло і на мене горохом посипалися мої глюки – Терріна, Руш, Надін, Лоді, хом’яки, Ваданіель та Орві. Останній миттю скочив на ноги і радісно закричав: – Сюрприз!!! Все, я вбита наповал… Мійка, зараза, стоїть і дивиться на це все круглими очима, ні б допомогла мені звестися на ноги. Поки вони всі з мене злазили, встигли гарно потовктися по мені і розійтися хто куди. Довелося – голосно стогнучи і охкаючи, проклинаючи свою гірку долю – самій звестися на ноги. Втекли… Ага, розмріялась. – Це і є Орві? – нарешті видавила з себе Мія, оглядаючи того з ніг до голови. Лис, гад такий, ще й у пози всякі почав ставати для кращого ефекту – геть як супермодель на зйомках. – Ага, він. – буркнула я, розчарована. Аж на цілу мить я повірила, що вони щезли, і на тобі. Облом. Не з твоїм щастям, Рійко! Тут очі подруги загорілися диявольськими вогнями і вона кинулася… обмацувати хвости знахабнілого лиса. А той почав з нею бавитися – поманить і сховає, поманить і сховає. Я зробила фейспалм. Подруга надулася і почала лізти до його вух. А той сів на підлогу в позу лотоса і почав мліти від задоволення, вказуючи їй де краще почухати. Тьху! Я ледь відтягнула подругу від її нової забавки, коли в коридорі намалювався ельф з його одвічною пісенькою про депресію. Ой-йой… – Ельф! Справжній! – пискнула Мія і кинулась на бідолаху, скочила на нього, обхопила ногами за торс, одною рукою за шию, а другою вхопилася за його загострене вухо, маючи вигляд дитини, мрії котрої щойно здійснилися. Я ж забула сказати, що подружка моя теж любить читати фентезі, як і я, та, на відміну від мене, її улюблені персонажі там – ельфи. Бідолашний ельф стояв зі страдницьким обличчям і дозволяв знущатися над його вухами, лис же надувся, як вош на мороз, і гордо закрився у моїй спальні. Кажу ж, знахабнів геть чисто! – Рійко, хто це? Як його звати? – і таке захоплення в голосі… Ну так, я ж забула сказати подрузі, що збираюся ввести в книгу ще й ельфа – хотіла зробити їй сюрприз. От і зробила. – Знайомся, це Ваданіель, світлий ельф у депресії. Мія на мить задумалась. – Ні, це надто довго. Я зватиму тебе Ніель. – і знову кинулася його обнімати. Ельф скорбно зітхнув і сказав: – Шановна, це все дуже добре, але чи не могли б ви злізти з мене? Мені дихати важко. Світ і без того зійшов на пси, а ще як я його покину… Мійка надулась і злізла з нього. Ельф тупо втік на кухню. Я похитала головою. Подруга невиправна. Тут заголосив мій телефон. Я скривилась, мов середа на п’ятницю, бо дзвонила моя дорогоцінна маман, і я навіть знаю навіщо. Так і вийшло… – Валеріє, доню, за годину прийдеш до мене. Поп’ємо чаю, поговоримо… Прийде тітка Леся з сином… – Гаразд, я прийду. – поспіхом пообіцяла їй і відключилась. Так і знала… Вона не покидає своїх марних думок про моє одруження. – Мама запрошувала на оглядини чергового кавалера? – криво усміхнулась Мія. Я приречено кивнула. Не прийти не могла, бо тоді був би величезний скандал, багато проповідей і полоскання мозку. Не хочу. Краще прийти і відбути, а тоді піти і забути. – Вперта вона в тебе. – Ага, в мене дома і без того казна-що робиться, і ще й вона тут. Боже, а мені ще за книжку треба засісти і хоч щось написати, бо редактор мене з’їсть і без закуски! Аааа! – я схопилась за голову. Ну за що мені це все?! – Слухай, з твоєю маман треба щось вирішувати, – серйозно сказала подруга, – бо так далі тривати не може. Вона постійно і наполегливо пхається у твоє життя, вказуючи що ти маєш робити і як жити. Це вже не просто дратує, а бісить. – Ага, а що? – приречено запитала я. – Добре, потім про це подумаємо. Ходімо, я познайомлю тебе з рештою мого хатнього дурдому. – я схопила блондинку за руку і потягнула на кухню. Якби я знала, ЩО задумали деякі лис з ельфом, я б нікуди не пішла, а лишилася вдома і зарилася в окоп, перечікуючи бурю. Та даром передбачення майбутнього я не володію, тому…
Фейспалм - жест "рука/лице", а ще краще гляньте в неті на картинки. | |
| |
: 403 | : 2 | |
: 2 | |
|