Український Фанфікшн
Головна » Статті » Оріджинали » Оріджинал

Вигадала. На свою голову! 3

Наступного дня я сиділа в кафе з твердим наміром написати дуже багато чого до книги. Вдома бути не хотіла. Не звикла ще до того і тих, хто водиться зараз у мене там. Потрібні були тиша й спокій. А я підозрювала, що відсьогодні в мене в хаті такого більше не буде.

Зробила ковток лате і пальці знову запурхали над клавіатурою. Яке щастя, що в наш час можна прийти в кафе з ноутбуком і посидіти у своє задоволення, випивши кави й закусивши якимось смаколиком.

Весь ранок я просиділа у щасливому друкуванні, і мені якраз закінчувався заряд батареї, тобто, пора було згортатися. Задоволена собою і своєю роботою, я вимкнула і сховала ноутбук в сумку. Тоді подумала, що, може, й пообідаю тут же, а то додому не дуже хочу повертатися.

Так і зробила.

Але в Долі, видно, на мій день були якісь свої плани, і зі мною вона їх чомусь узгоджувати не захотіла.

Я закінчувала доїдати свою картоплю з відбивною, коли відчула, що в кафе стало підозріло тихо. Дожувавши, підняла голову і остовпіла. Бо просто до мене йшов ельф! Типовий представник дивного народу – худорлявий, витончений, з-за довгого білявого волосся, заплетеного у складі кіски, виглядали гострі вушка, обличчя неймовірної ельфійської вроди… Ну, і все таке інше, що характеризує це плем'я. Правда, одітий він був у все чорне, а на обличчі застиг одвічний скорботний вираз, що трохи псувало уявлення про типового ельфа.

Та я знала, що він аж ніяк не типовий. Бо він мій. І в нього депресія. Ось так.

– Нарешті я тебе знайшов. – скорбно заявив Ваданіель, сідаючи біля мене. Відвідувачі й працівники кафе продовжували витріщатися на нього, ну і заодно на мене. – Там так шумно… Зовсім не пасує для моєї депресії. Її треба викохувати в тиші й спокої. Може, підкажеш таке місце? А то ці невиховані грубіяни, котрі й далі чомусь сюди лупляться, починають мене нервувати.

Після його слів усі тут же продовжили свої справи – їсти, пити, сидіти в ноутах, розносити замовлення й забирати зі столів, хіба продовжували крадькома кидати погляди на мого супутника. Он навіть якісь дівчата-підлітки знімають його на телефон, захоплено перешіптуючись. 

– Еммм… То що ти мав на увазі, коли говорив про шум? – поцікавилась я, починаючи вже дещо підозрювати.

– Тільки те, що тепер тебе можна привітати з власним привидом у кладовці, котрий дуже любить гриміти кістками й вити, особливо по ночах. – повідали мені, і заходились доїдати мою ж відбивну. – Ще ельфом-домовиком і дивними хом’яками. А ще Руш забив тобі каналізацію, і Надін пообіцяла лінчувати його за це, бо вона не збирається жити в брудній воді. Хоча до того її з ванної вигнав Орві. Він прийшов від тієї бордельної дівки, котра твоя сусідка, дуже задоволений, і весь ранок співав. А Терріна спробувала полагодити оте гримотало у вітальні, але добила його остаточно. Зрештою, вона заявила, що їй треба десь тренуватися, але немає місця. Коли я йшов, хом’яки випадково підсмажилися на вогні, Надін ганялася за Рушем з наміром задушити, Орві рився у твоєму гардеробі, а Терріна знайшлася у дворі в компанії якихось дуже зарослих дядьків з дивним і неприємним запахом, і, схоже, вони були від неї в захваті.

Після цієї промови на моїх тарілках і в склянці стало порожньо і чисто, відвідувачі дивилися на мене круглими очима, а я сама була в шоці і червона, як буряк.

Так і знала, що спокійні деньки закінчилися!

– До речі, Лоді просив, щоб ти прийшла пошвидше, щоб допомогти йому розібратися у всьому тому навороченому й незрозумілому. – незворушно добив мене ельф і додав задумливо: – Цікаво, підсмажених хом’яків можна їсти чи ні? Треба прийти, перевірити.

Після цих слів я схопила Ваданіеля за руку і дуже швидко повтікала з того кафе. Більше туди не прийду! Соромно уявити, що вони про мене подумали після слів цього противного ельфа! Це в нього раніше й справді була депресія, після смерті батьків у Загиблій війні проти орків та гоблінів, а потім він швидко ввійшов у смак і тепер просто грає кіна на публіку.

У-у-у, за що мені це?

 

Та це був лише початок.

Коли я прийшла додому, перед тим відвівши ельфа на цвинтар, щоб він там плекав свою депресію (він запевнив, що знайде мене будь-де), виявилося, що тупий дракон і справді забив каналізацію, після чого ще й примудрився затопити сусідів знизу.

Я схопилась за голову, бо там жила противна баба Галя, котра на старості років геть упала в старечий маразм і тепер підозрювала все та всіх у всьому та чому завгодно – дай тільки лишній привід прийти і поскандалити та пообзивати всіх наркоманами, алкашами та повіями.

Досі я з нею не стикалася і скандалів не мала, та не була такою оптимістичною і завжди говорила собі «ще не вечір», що вона ще знайде привід до мене вчепитися.

От привід і знайшовся.

Поки я рвала на собі волосся з відчаю, на кухні підозріло диміло, з ванни долинали лайки на тупого дракона завжди розважливої русалки, у кладовій підозріло щось гриміло і заходити туди найближчим (і найдальнім теж) часом я не збирался, згадуючи слова ельфа, у вітальні мене зустріла якась незрозуміла груда металу й пластику (добре, що в мене не плазма) на місці телевізора, а у своїй кімнаті я побачила бардак з мого одягу та інших моїх речей, розкиданих по всіх закутках де тільки можна, і там, де не можна, він був теж. Тобто, на ліжку і під ліжком, у шафі й на шафі, на столі і під столом, на карнизі, на світильнику, на дзеркалі, звисали з привідкритого вікна… Коротше, наче в мене тут злодії побували з тотальним обшуком і перекинули тут усе догори ногами, або пройшлася така легенько монголо-татарська навала.

А ні, це тут просто побував один Орві. До речі…

– А де це лис зник? – запитала я, показуючи ельфу-домовику як користуватися плитою, мікрохвильовкою, духовкою, умивальником та іншими кухонно-господарськими речами. І його нітрохи не цікавила моя паніка щодо приходу баби Галі та її майбутнього скандалу.

– Пішов собі за одягом. – повідомила мене Надін, наводячи порядок у ванній. Гм, схоже сантехніка кликати вже не треба. Хоч одна хороша новина. – У тебе не знайшлося нічого йому необхідного.

Я так і завмерла серед кухні.

– А хто ж йому той одяг без грошей дасть? – прошепотіла шоковано.

– Ти ж знаєш Орві краще за нас – дадуть, і ще й питатимуть чи не додати зверху.

Додумати далі мені не дав дзвінок у двері.

«Баба Галя прийшла скандалити!» – блискавкою промайнула думка в голові, і я зіщулилася, не маючи ні найменшого бажання ставати на герць зі старою пліткаркою. Краще вдам, що мене немає вдома.

– Відкривай, Рійко! – репетувала за дверима противна стара. – Я знаю, шо ти дома – виділа через вікно, як ти йшла! Шо то ся в тебе робит таке, шо ти мене топиш, га? Завела си бахура такого дурного та й ся бавите по всій хаті? Я ти покажу ті забавлянки дурні! Я в міліцію на тебе заявлю і заставлю зробити мені ремонт! Диви на неї, розійшлася, зараза така! Завжди була тиха-тиха, а тут на тобі! Здуріла дівка в цвіті літ! Правду кажут, шо в тихому болоті чорти ся водят! Я ше твоїй мамі позвоню і все скажу, яка ти є! Засранка така! Ніц поваги до старої людини! Під суд таких! – баба галасувала спеціально, щоб на шоу позбігалися цікаві сусіди.    

Я сповзла по стінці, прикриваючи голову руками і думачи, що тепер буде. Життя мені тут не дадуть.

– Чому чарівна мадам так галасує? – пролунав зненацька знайомий голос, коли я вже хотіла було битися головою об стінку. – Щось сталося?

– О, Орві з’явився. – спокійно мовила Надін, виглядаючи з ванної і викидаючи на підлогу парочку закопчених хом'яків. – Зараз він тут усе влаштує.

Ага, аби тільки ще гірше не зробив. Це ж Орві. Пустити все під три чорти для нього – раз плюнути.

І взагалі, чому вони всі такі спокійні були? Не прийшли подивитися хто і що там робиться... А якби баба Галя двері вибила? Вона може. Особливо, коли їй щось дуже треба або десь, на її думку, панує вселенська несправедливість. Отоді її ніякі двері не спинять!

Не знаю, що там Орві їй наплів та навуркотів, поки я перебувала в роздумах, але за дверима було тихо, а голоси відлунювали вниз по сходах.

Від полегшення я з’їхала вниз по стінці. Фух! Чарівність та шарм цього лиса врятували мене від скандалу та виїдання нервів чайною ложкою.

– Панно Валеріє, не бажаєте пообідати? – виглянув з кухні Лоді.

Я задумалась. Враховуючи, що майже весь обід зник у бездонному шлунку Ваданіеля (цього вухатого депресняка спробуй прогодуй!), і що я тут непогано так перенервувала через бабу Галю, то…

– Бажаю! – схопилась я на ноги. – Але не зви мене панною! Я просто Рія. Що у нас на обід? – і поскакала на кухню, звідки долинали смачнющі запахи.

Доїдаючи смакоту на столі (навіть воїтелька прибігла з двору, русалка відростила собі ноги і теж прийшла, дракончику насипали щось у миску на підлозі, хом'якам теж щось знайшлося, а про цього ненаситного ельфа взагалі мовчу – з’явився, не встиг ще ніхто за стіл сісти) і не припиняючи нахвалювати домовика, від чого той лиш відмахувався, мовляв, це його обов’язки, я почула, що відчинилися вхідні двері. За мить до нашої компанії приєднався лис. Спокійно сів за стіл та попросив і йому налити супу.

– Ну? – нетерпляче глянула я на нього, відсунувши тарілку; краєм ока я помітила на ньому новий прикид – сорочку й завужені джинси, але вирішила запитати про це потім – зараз мене турбувало інше. – Що там баба Галя? Буде й далі висловлювати претензії на ремонт ванної? Подасть на мене в суд? Подзвонить моїй мамі?

– Ну-у-у… – повільно протягнув Орві, а тоді взяв хліб і почав їсти суп, що його саме отримав від Лоді. Неквапливо так.

Народ тихо захіхікав над тарілками.

Мені ж захотілося побитися головою об стіл. Цей противний лисяра! Знає ж, що я переживаю щодо цієї противної баби з її скандалами й претензіями, і спеціально мовчить!

– Ми зійшлися на тому, що ти… – озвався лис, щойно закінчив їсти суп, і тут же почав їсти плов. Теж неквапливо так.

Народ над тарілками хіхікав сильніше.

Мені ж хотілося вити вовком і лізти на стіни від відчаю. Він спеціально так вибішує мене! Спеціально! Отримує від цього насолоду, гад повзучий! Тобто, хвостатий і вухатий, от!

– Що ти огидне й противне дівчисько, котре спеціально робить капості старій і добропорядній людині, а все через те, що в тебе нема кавалера, і нема кому тебе тримати в кулаці. – задумливо так заявили мені. Народ уже просто сміявся, а в мене видовжилося обличчя. – Що на цей раз вона тебе прощає, тим паче, що збитків майже нема, але тільки через те, що в тебе такий хороший і порядний кузен, що ходив вибачатися замість огидної дівулі, але на наступний раз ця дівуля хай начувається і зразу ж труну замовляє!

– Всі там будемо. – печально підсумував Ваданіель, і кухня вибухнула реготом. 

Лис радісно відсалютував мені склянкою соку («Вип’ємо за огидну дівулю!»), а моє обличчя просто палало. За мить я просто втекла з кухні і закрилася у своїй кімнаті, сховавшись під ковдрою.

Блін, не люблю, коли наді мною сміються! Ще зі школи ця дурна звичка червоніти через будь-який невинний чи дурний жарт, а потім тікати й ховатися десь, перечікуючи! Вже стільки років мені, а й досі не можу її збутися! Грррр! Сама себе через це ненавиджу!

Я перевернулася на бік і втупилася поглядом у шафу, на дверцятах котрої висіли мої джинси і одна зелена шкарпетка. Треба буде десь другу пошукати… Потім…

Так, треба взяти себе в руки і заспокоїтися. Я ж знаю Орві – цього хитрого й противного лиса, для котрого знущання над кимось – це просто легенька розминка. Сама ж його створила. Він в’їдливий, єхидний, саркастичний, майстер молоти нісенітниці з серйозною пикою, пускати шпильки з янгольським обличчям та доводити людей до ручки кількома фразами. Він не слухає нікого, крім себе, і робить, що захоче. На думку інших йому давно й безнадійно начхати з високої гори жованою морквою. Він часто користається людьми у своїх цілях і не зважає потім на їхні почуття. Він безцеремонний. Він лінивий, коли йому треба, і зробить собі на користь, коли йому треба. Він міняє жінок, як шкарпетки, нерідко поводиться з ними некрасиво, але ніколи нічого їм не обіцяє, тому й взяти з нього нічого. Він скритний і не любить про себе розповідати, швидше переведе тему на вас і дізнається все, що його цікавить. Він знає собі ціну і користається своєю чарівливістю та вродою не завжди в хороших цілях. Він рідко буває серйозний. Він непередбачуваний і ніколи не знаєш, що він зараз може втнути. Він… Коротше, він та ще зараза, котру можна описувати поганими словами дуже довго, і то всього про нього не розкажеш.

Ех, ну і що мені з ними всіма робити? Не виганяти ж на вулицю? Якби ж то ще знати як і чого вони тут опинилися і коли повернуться назад у книжку? До речі, сьогодні я непогано так попрацювала, треба буде зараз знову сісти і…

Я й не помітила, як задрімала.

І снилося мені, наче Орві стоїть на порозі моєї кімнати, прихилившись до одвірка й склавши руки на грудях, і задумливо вивчає мене; обличчя його на диво серйозне.

До нього підходить Ваданіель з теж на диво нормальним обличчям (тобто, без виразу своєї одвічної скорботи), теж якийсь час дивиться на мене, а тоді питає:

– Обов’язково це робити?

– Так потрібно. Для неї.

– Можливо, ти й маєш рацію. Жаль, вона цього не зрозуміє. А коли зрозуміє, буде вже пізно. – ельф уважно глянув на лиса. – А ти сам не жалітимеш? Вибір дається тільки один раз.

– Мені не звикати. – обличчя Орветто тео Неадрой – останнього з кіцуне – закам’яніло, і він вийшов з кімнати.

– Це ти так гадаєш. – ледь усміхнувся Ваданіель – останній Провидець Зеленого двору – і вийшов слідом. 

Двері за ними повільно зачинилися, і все навколо огорнула темрява. 

Категорія: Оріджинал | Додав: Black_Symphony (08.05.2018) | Автор: Black_Symphony
Переглядів: 97 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]