Отямилась я різко. Хо­ча ні. Я отямилася ­тому, що на ме­не хтось доб­рий ви­лив велику склянку во­ди. А це, зна­єте, неп­ри­ємно.

Відпльовуючись, різ­ко сі­ла і розплющила очі. Гм, марно я сподівалася, що глю­ки зникнуть. Адже по­ки я була непритомна, то зрозуміла, що ме­не відвідали найсправжнісінькі глю­ки, або я десь устигла на­дихатися га­зом, або це в ме­не так моз­ок на­бек­рень зве­ло від улюбленої і доро­гоцін­ної ма­тусі та її сва­тання. От і по­наді­ялась, що коли я отямлюся, їх уже не бу­де.

На­їв­на, од­ним сло­вом.

Цей са­мий хлопець, ко­трий дуже схожий на мо­го Ор­ві, роз­ва­лив­ся прос­то в ме­не на но­гах і… Чи­та­є моє но­ве фен­те­зі?!

- Віддай не­гайно! - кинулась я на за­хист улюбленого. - Я са­ма ще не чи­тала!

Та цей га­д під­няв ви­соко ру­ку з мо­їм ска­рбом і тіль­ки єхидно на мене дивився.

- Ой, справ­ді, чи що? - поцікавився він співчутливим го­лосом, не звертаючи ні­якої уваги на мої від­чайдушні спроби повер­нути своє. - Зна­чить, уже й не прочитаєш! - і з ци­ми сло­вами моя найдорогоцінніша, найулюбленіша, найпрек­расніша і ще не чи­тана кни­жеч­ка з та­кою цікавою а­но­тацією... зго­ріла в чор­ному лисячому полум’ї!

Мені від­ня­ло мову від шо­ку. Я не мог­ла по­вірити в те, що щойно зробив лис. А цей мер­зотник по­ганий пос­лав мені повітряний по­цілунок і прес­по­кій­нень­ко від­пра­вив­ся со­бі ку­дись із кім­на­ти.

- Ти вже вибач, але він прос­то бі­сить­ся. - мо­ви­ла мені... діва-во­їтель­ка? Ну так, є в ме­не та­ка в кни­зі - кос­тюмчик а-ля Ксе­на - прин­цеса-во­їн, але дещо інший, м’язиста, величезний меч на по­ясі, ко­рот­кий їжачок чор­ного во­лоссся, дещо гру­бува­те обличчя й ма­нери - ну а що ви хо­чете від Гіль­дії На­йманців?

Я си­діла й ду­мала: оп­ла­кувати мені втрату улюбленого фен­те­зі чи пі­ти і вбити нахабного ли­са. Та по­тім оговталась і запитала:

- Чо­го це він раптом бі­сить­ся? - а по­тім зак­ри­ла рота са­мій со­бі. Це ж усьо­го лиш мої глю­ки, а я ще й розмовляю з ни­ми! Хоча після демонстрації чорного полум’я кіцуне прямо під моїм носом до мене почали закрадатися підозри, що все-таки це не мої глюки.

Во­їтелька, ко­тра си­діла на мо­єму улю­бленому комп’­ютер­ному кріслі, під­ня­ла брову, але відповіла:

- Ну, тому, що він хо­тів пі­ти в бор­дель роз­сла­бити­ся і зняти нап­руження піс­ля сутич­ки з Ар­он­ськи­ми на­йманцями, а тут нас за­смоктало ку­дись і ми опинилися тут у те­бе. Бор­дель хоч у вас є? А то од­нією спаленою кни­гой не обій­деш­ся.

Твою ж! Та стривай.

- Це як це за­смокта­ло? Ку­ди за­смокта­ло? - вче­пилася в її сло­ва я. - І ко­го це нас? Крі­м вас є ще хтось? - ні-ні-ні, мені не потрібно ще біль­ше глю­ків! Од­но­го цьо­го при­дур­ка на­хаб­но­го мені вистачає! Блін, та що ж це робиться?

- Начебто ми зна­ємо. - знизала пле­чима во­їтель­ка. - Ми роз­місти­лися в Хар­ті­елі і ро­зійш­лися хто ку­ди. Я піш­ла до зброярського ряду - в останній бійці по­сі­яла кин­джал і мені треба бу­ло знай­ти за­міну. Тіль­ки-тіль­ки ку­пила, як тут над мо­єю го­ловою з’­яви­лося якесь сяюче коло або щось накшталт, ну і ме­не ту­ди за­тягнуло, не вс­тигла я отямитися. Оговталась уже тут, побачила сво­їх і, здається, щось то­бі зла­мала. Пробач.

Сид­жу і ту­по кліпаю.

- А... Чому саме до мене? Чим я відрізняюся? - сла­бо ня­вк­ну­ла я.

- Запитай щось ­лег­ше. - фир­кну­ла во­їтелька. - Са­мі не в кур­сі. Ду­мали, мо­же ти нас прос­ві­тиш з цього при­воду, але й ти в цьому питанні пов­ний нуль. Дуже пе­чаль­ні пер­спек­ти­ви на­малювалися.

Чудово. Прос­то не­ймовірно. Су­пер. Слів нема. До мене приперлися герої вигаданої мною ж книги, і чому так сталося – не знають ні вони, ні я. Клас.

Тер­ріна під­ня­лася з крісла й підійшла до две­рей, біля ко­трих зупинилася і ска­зала:

- Ти да­вай ви­лізай з ліжка. Зна­йомитися бу­демо. - ус­міхну­лася вона. – До речі, не хо­чу те­бе засмучувати, але щось під­ка­зує мені, що ми тут - не останні.

- Е?

- Чекай ще не­зрозумілих гос­тей з дивними за­маш­ка­ми. - гучно за­сміявшись, вона сховалась за дверима, залишивши ме­не вражено і розгублено витріщатися на дерев’яну поверхню.

Вони… не знають, що це я їх створила?

Я зірвалася з ліжка, ледь не протаранивши головою підлогу, і помчала на кухню.

Вся братія була вже там.

– Ви що, серйозно? Ви не в курсі чого ви тут і чому саме я? – заговорила я, обводячи поглядом воїтельку, дракончика і нахабного лиса, котрий спокійно сидів і пив, судячи з запаху, каву. Навіть спів із ванної припинився. – Це я вас усіх створила! Я пишу про вас книгу! Ви всі вигадані, й аж ніяк не можете існувати! Та я не розумію, чому саме до мене?

Всі мовчали. Орві так само спокійно допив каву, поклав чашку на стіл, підвівся й рушив до мене, не зводячи примруженого погляду. Я ковтнула і почала відступати в коридор, бо не знала, що йому стрелить в голову. Занадто непередбачуваним я його створила. І занадто небезпечним. Скрутити мені в’язи – для нього раз плюнути.

Я відступала, аж поки не вперлася плечима у стіну біля вхідних дверей. Боже, що ж він буде робити?

Лис підійшов до мене впритул, схилився і сказав ледь чи не в губи:

– Ти занадто сіра й буденна, як на мого творця. І некрасива. Нудна. Нецікава.

Я спалахнула від обурення.

– Ну то обери собі іншого творця і залиш мене в спокою!

Відповідь Орві перервав дзвінок у двері, біля котрих ми стояли. Я ледь не підстрибнула від несподіванки, а білобрисий нахаба хмикнув і відійшов від мене, сховавшись у кухні.

Нервово поправивши комірець, я відчинила двері. На порозі стояла моя сусідка з квартири навпроти Таня – особа вельми вітряна і, за словами бабусь на лавочках біля під’їзду, справжнісінька повія. Хоч я більше схиляюся до думки, що вона просто працює у стриптиз-барі.

Ось і зараз на ній одіті вельми коротенькі обтягуючі джинсові шорти, котрі відкривали вид на довгі, шикарні, стрункі й ледь смагляві ноги, а шикарний бюст розміру не менш як четвертого було запаковано в обтягуючу маєчку на тонесеньких лямках крикливо-червоного кольору, з вирізу котрої цей самий бюст виглядав, мов апетитна начинка смачного батончика. На обличчі красується звичний макіяж, на голові – легка зачіска з довгого русявого волосся, нігті – довгі й гачкуваті, мов у хижої птахи – вкриті яскравим манікюром.

Але людина вона добра. Іноді можемо потеревенити з нею по-дружньому, а то й позичити щось і виручити одна одну чисто по-сусідськи.

– Привіт, сусідко! – помахала мені дівчина. – В тебе не знайдеться позичити трохи олії? А то в мене несподівано закінчилася, а бігти кудись заради кількох крапель ну зовсім не хочеться. Виручиш?

– Аякже. – кивнула я. – Зараз принесу. Ти сама як?

– Ой, та помаленьку, не жаліюсь! – махнула Таня рукою. – Вже майже назбирала собі на норкову шубу. Зимою буду ходити як королева. А ти як? Все ще пишеш своє фентезі? Як там твоя лисичка поживає?

– Ну, взагалі-то, він лис, а поживає просто прекрасно. Краще за всіх інших, я б сказала.

– І тобі пора так жити. І завести собі нормального хлопця, а не жити вигаданим. От скажи мені, коли в тебе востаннє був нормальний секс?

Таня у своєму репертуарі – пряма, як танок. Іноді це класно, а от в такі миті, як зараз, не дуже.

Відчувши, що почервоніла гірше буряка, я пробурмотіла:

– Ну, е-е-е… Я збігаю по олію, в тебе там, мабуть, уже все готове давно, а я тут теревені розводжу і…

Договорити не встигла, бо в коридорі з’явився Орві.

Ні, не так.

У коридорі З’ЯВИВСЯ Орві.

У Тані відвисла щелепа, а в мене витріщилися очі.

І було чого.

Тому що лис вийшов, по-перше, без своєї трансформації, тобто у звичній для мене людській подобі без вух та хвоста, по-друге, на ньому не було сорочки, і його бездоганний торс радував наше з Танею жіноче око, а по-третє, в руках він тримав пляшку олії, про яку, власне, і йшла мова. І при цьому був сама чарівність.

– Рійко… – прошепотіла Таня, насилу ковтнувши, і не зводячи погляду з Орві. – Хто це такий? Твій хлопець?

– Ну що ви, чарівна незнайомко, як можна. – промуркотів цей тип звабливим голосом, оглядаючи мою сусідку з ніг до голови. – Я кузен Валерії, Орві. Приємно познайомитися.

– Взаємно… – ледь вичавила з себе русявка, пожираючи лиса голодним поглядом. – Я Таня, сусідка Валерії…

– Я тут почув краєм вуха, що вам знадобилася олія, і вирішив допомогти кузині. – вуркотів цей нахаба чарівливо. Тоді підійшов да Тані майже впритул, проігнорувавши мене, наче я порожнє місце, і вручив їй пляшку зі словами: – Я б хотів вам допомогти з приготуванням їжі. Це складна справа, завжди потрібна допомога, а ви така тендітна леді… – лис уже тонув у декольте сусідки, тоді як у тої тряслися руки, підозрюю, негайно почати вивчати прес Орві. – То що скажете? – шепотів цей негідник уже їй на вушко, обнявши вільною рукою за талію. Та за мить його кінцівка уже ковзнула нижче і стиснула міцно за м’яке місце, не збираючись відпускати.

Таня – уже вся червона і розгарячіла – здавлено охнула, поспіхом кивнула і потягнула лиса до себе.

Двері за ними зачинилися, залишивши мене саму – геть офігілу.

Я зачинила свої і сповзла по них вниз, вчепившись у волосся і приречено застогнавши.

Господи, кого ж я створила? Та він мені тут порозбещує всіх незаміжніх дівчат! Кілька хвилин перебування у чужому для нього світі – і він уже знайшов собі коханку для зняття напруження. А що буде далі?

– О, бачу, бордельні дівки живуть у вас поруч. – пролунав спокійний голос воїтельки. – Це добре. Орві менше буде біситися. – я підняла на неї погляд – виглядала вона на диво незворушно, наче бачити для неї такі сцени звична річ. Хоча, знаючи лиса… – Я тут знайшла в тебе щось схоже на трав’яний збір і заварила його. Ходімо щось перекусимо, а то ми тут ні в чому не розбираємося, а їсти хочеться. – буквально за шкірку мене підняли з підлоги і поволокли на кухню.

І знаєте, мене не покидало відчуття, що мої проблеми тільки починаються.