Український Фанфікшн
Головна » Статті » Оріджинали » Оріджинал

Вигадала. На свою голову!

— Па­дай­те ниць, хо­лопы! Де моє цар­ське пиття?! Всім го­лови відрубаю!
— Ла-ла-ла-ла, о ла-ла-ла, о… О-о-о!!! Ні, все-таки, це не той ре­пер­ту­ар. Треба пі­діб­рати щось краще…
— Вже мож­на ві­шати­сь? А то у ме­не вже все го­тове — мотузка там, ми­ло…
— Не змо­жеш — зва­лиш­ся. Тут усе та­ке ніяке... Йди до сусідів, мо­же, у них змо­жеш. Ще й допо­можуть.
— Руш, тіль­ки не на кух­ню, Рія те­бе вб'є­! *гуркіт* Матері твоїй ковінька… І що цього разу?
— Тер­рі, не роз­ма­хуй тут сво­їм дво­руч­ни­ком! Йди на двір! Ти вже подерла всі шпалери, по­різа­ла шафу і штори з тюллю. А нам тут ще жити… Ор­ві, годі вештатись по квартирі як мати народила!! Що озна­чає «я не го­лий, ме­не хвіст прик­ри­ва­є»?!?
— Йохана ковінька, ці ту­пі кажани знову на­буха­лись і на­гиди­ли в уми­валь­ник. До речі, а де ці дра­ні хо­м'яки?!
— А-а-а-а-а!!!! Заберіть звідси цих тварюк!!!!
— …блін, знову Ало­ра їх в уні­тазі побачила. Руш, не треба!!!!!
Я сид­жу в ша­фі, у вухах нав­уш­ни­ки, в ко­трих репетує му­зика, на ко­лінах но­ут­бук, і я намагаюся написати хоч щось. Виходить хре­ново — ска­жу зра­зу. Дур­дом у квар­ти­рі заважає.
А мені треба на­писати хоч щось, хоч краплиночку, та пошвидше, інакше пла­кала моя кни­га та все інше. Голов­ний ме­не закопає, і буде правий.
Не розумієте, ­чому я си­джу в шафі і що тут взагалі відбувається? Та ще розповідь… Ну, слу­хай­те.

Місяць тому…

Ра­діс­но стрибаючи не згірш гірської ко­зи, я, на­співуючи со­бі під носа улю­блену піс­ню, мча­ла до­дому.
Нас­трій був пречудовий, адже сьо­год­ні я за­тари­лася кількома фен­те­зі-но­вин­ка­ми, тако­ж ку­пила свій улю­блений шо­колад­ний тор­тик, що доз­во­ляю со­бі вкрай­ рід­ко, та сьо­год­ні та­ка чудова по­года, і в го­лові бро­дять ідеї до мо­єї но­вої кни­ги, і посмішка так і но­ровить роз­тя­гнути­ся до вух…
Ех, кра­са!
Якщо б я тіль­ки зна­ла, що та­ка кра­са не протриває дов­го…
Я йду і посміхаюся, під­став­ляючи обличчя на зустріч віт­ру; моє чор­не во­лосся роз­ві­ва­єт­ься по­заду ме­не, а зе­лені очі ра­діс­но дивляться на цей світ (не плу­тати зі сло­вом «на­їв­но»!). Навіть пере­хожі усміха­ють­ся мені у відповідь. Пра­виль­но, адже та­кий хо­роший день!
Не витр­има­ла і покрутилася навколо себе. Дехто про­воджа­є ме­не нерозуміючими поглядами, дехто про­воджа­є посмішками, дехто кру­тить паль­ця­ми біля скроні. Та мені байдуже — я усміха­юсь, я щас­ли­ва. Прос­то так щас­ли­ва.
Але годі вже стрибати по цен­траль­ній пло­щі! А то ще в дур­ку запхають. Ні, спа­сибі, не хо­чу. Піду я краще до­дому че­рез парк. Так, звісно, довше, але ж сьо­год­ні та­кий хо­роший день, що гріх не про­гуляти­ся прос­то так!
Я вже не стрибаю, а йду, об­ду­муючи ідеї до мо­єї но­вої кни­ги.
Доз­воль­те відрекомендуватися. Ме­не з­вуть Ва­лерія. Мож­на прос­то Рія. Брю­нет­ка, зе­лені очі, не­висо­ка, струнка. Ха­рак­тер звичайний. Тобто, не соромлюсь усьо­го на світі, але й не занадто са­мовпевнена. Зо­лота се­редин­ка, як то кажуть. Обо­жнюю чи­тати. То­му за­кін­чи­ла фі­лоло­гічний фа­куль­тет на­шого уні­вер­си­тету і зараз є пи­сьменницею! Ось так! Моя пер­ша ди­логія «На шляху ві­ри» вийш­ла на ура, лю­дям сподобалося, так що видавництво вимагає з ме­не чергову не ме­нш цікаву книж­ку. Ко­тру я, власне, і пи­шу зараз.
Так-от, щодо ідей…
Я пи­шу про пригоди ли­са (він у ме­не чомусь підозріло с­хожий на Ку­раму з ані­ме «На­руто», але це в пла­ні де­в'яти хвос­тів) та його дру­зів. Лис цей вий­шов у ме­не та­ким, що просто за­кача­єш­ся! Я навіть усміхну­лася в очікуванні, уявивши со­бі на мить, що вже до­писа­ла кни­гу, і чи­тачі чи­та­ють її невідривно, об­ли­зуючись на цьо­го кра­сеня (це біль­ше про чи­тачок).
Ду­мала би й далі, але ду­ми мої по­руши­ла циганка, що пі­дійшла до мене. Вона пос­тій­но швендяє по цьому пар­ку і не да­є лю­дям про­ходу, чіп­ля­ючись зі сво­їм улюбленим «По­золо­ти руч­ку — всю прав­ду розка­жу!». Начебто ко­мусь цікаво слухати її маячню. Та ще й піс­ля зіткнення з нею треба нервово перевіряти кишені, дивлячись, чи не поцупили у тебе щось цін­не, на кшталт гаманця чи мо­біл­ки.
Я завжди ста­ра­юсь об­хо­дити цю да­моч­ку де­сяти­ми до­рога­ми, та сьо­год­ні нас­трій був надто вже хо­роший, що­б я за­була про її існування в пар­ку. Ото блін! Дове­деть­ся те­пер вис­луховувати її чергову маячню про хлопця-кра­сеня, под­ружку-роз­лучни­цю, про кохання, ко­тре все переможе, якщо я їй по­дам трошки грошей, і ще багато бла-бла-бла чого.
— Ай, дівчинонько, кра­сунечко, не про­ходь повз! По­кажи мені свою руч­ку — я всю прав­ду то­бі роз­ка­жу! — ця да­моч­ка вче­пилася в мою бід­ну кінцівку з усіх сил, котрих виявилося не­мало, і по­чала свої казочки. Оді­та була в звичайний квітчастий циганський одяг. Обличчя звичайне, чор­не во­лосся і та­кі ж чор­ні очі. — Чекає те­бе, ді­вонь­ко, доля неп­роста, випробування не­лег­кі та су­джен­ий незвичайний. І бу­де кохання велике та щастя ще більше, якщо зу­мієш усе гідно ви­тримати і не зламатися. Не­лег­ко то­бі доведеться, кра­суне, але за щастя треба по­бороти­сь, адже ні­чого в житті не да­єть­ся прос­то так… — а ось тут я вже не витр­има­ла. Вир­ва­ла ру­ку з її чіп­кої хват­ки і втекла по­далі.
От спа­сибі то­бі велике! Нас­ту­пила на болючу мо­зіль! Одра­зу ж начебто почулися крики ма­ми: «То­бі вже 25, а хлопця немає й досі! Як ти мо­жеш так жити? То­бі за­між ви­ходити треба, ді­тей наро­джувати, а ти все зі своїми ду­рнуватими книж­ка­ми г­ра­єшся! Ні б як інші ді­вчата…» Нас­трій одра­зу ж упа­в ни­жче плін­ту­са. День припинив бути та­ким хо­рошим.
Пос­та­ралась зас­по­ко­їти­ся. До­дому. Додо­му і заспокоїтися тор­ти­ком. Адже не даремно я його ­купува­ла, вір­но? І но­ве фен­те­зі! І но­ві ідеї!
Майже відра­зу навіть якось обличчям пос­вітліша­ла.
Та ну її, цю ци­ган­ку! Вна ще й не та­кого на­гово­рить, то що, зра­зу всьо­му ві­рити чи засмучуватись? Ото ще! Сьо­год­ні та­кий хо­роший день, і я не доз­во­лю зіпсувати со­бі нас­трій та­кою маячнею.
Викинувши з думок ци­ган­ку, ма­мині гнів­ні крики та поганий нас­трій, я струсонула го­ловою, гли­боко вдихнула і покрокувала до­дому. Адже лю­ди чекають на мою но­ву кни­гу! І я їх не ро­зча­рую! Обіцяю!
Одра­зу ж і посмішка повер­ну­лася на обличчя, і хо­роший нас­трій при­пур­ха­в та вмостився на мені яскравим та ве­селим метеликом.
А ма­ма… А у ма­ми ро­жева мрія ви­дати ме­не за­між і по­нянь­чити вну­ків. Ну що зробити, у кож­но­го своє. Добре, що хоч разом не жи­вемо. Дуже навіть добре.
І вся та­ка ве­села та ра­діс­на, я, ледь чи не роз­ма­хуючи ци­ми сво­їми сум­ка­ми, пом­ча­ла додо­му, до тор­ти­ка, фен­те­зі та іде­й, і вже не бачила, що ста­ра ци­ган­ка по­хитала вслід мені го­ловою і ти­хо мо­ви­ла:
— Ай-яй-яй, дитинко, краще б то­бі бу­ло дос­лу­хати до кін­ця… — і прос­то розчинилася в повітрі. Наче хвилину тому її тут і не бу­ло.
Ніх­то на це дивне зникнення не звернув уваги. Тіль­ки лег­кий ві­терець пром­чав у тому міс­ці, де всьо­го хвилину тому сто­яла дивна ци­ган­ка.

***

Я поверталася додо­му вби­та, втомлена, нія­ка і з за­здрістю згадувала той хо­роший день, коли я відчувала се­бе ледь чи не найщасливішою на сві­ті.
Все по­чалося зранку, коли я по­їха­ла у видавництво, де мені ви­писа­ли на­ганяй за неквапливість стосовно кни­ги, тоді за­сипа­ли пог­ро­зами і виг­на­ли до бісової ма­тері. В сенсі, по­ки не на­пишу хоч по­лови­ну — що­б навіть і не ду­мала повертатися.
По­тім у ме­не спер­ли гаманець. Не здивуюсь, якщо це з по­дачі тієї злощасної ци­ган­ки. Хо­ча великих грошей там не бу­ло, але все одно прикро.
Далі ме­не заб­ризка­ла брудною во­дою з найближчої калю­жі машина, що проїжджала повз. А, я ж не ска­зала, що сьо­год­ні з са­мого ранку дріботів бридкий дощ, а по­тім у ме­не парасолю віднесло віт­ром? Ну так-от, уявіть собі та­ку кар­ти­ну, а по­тім ще й мій нас­трій? Уявили? От і я не дуже. Бу­ло фігово. Дуже.
Але це бу­ли ще квіточки.
Коли я вже хо­тіла повертатися додо­му і за­бути цей день як страш­ний кош­мар, страш­ний кош­мар подз­во­нив мені. Тобто, ма­ма моя подз­во­нила. І нас­трій тут же полетів у ка­налі­зацію, бо прос­то так по­гово­рити про по­году вона ні­коли не дзво­нить.
Скри­вив­шись так, наче щойно на спір з'їла ці­лий кошик ли­монів на па­ру з лай­ма­ми, відповіла, ми­моволі зди­вував­шись, як ще в та­кий чу­довий день у ме­не не спер­ли мо­біл­ку.
— Слухаю, ма?
— Валеріє, до­ню, а зай­ди-но до ма­тусі зараз. Я маю для тебе сюрприз. — і від­бій.
Вбити­ся об стін­ку! Знову че­ргово­го же­ниш­ка при­волок­ла! І обов'язково треба прий­ти. Бо якщо не прий­ду, то бі­да мені бу­де. Дуже велика.
Як я й го­вори­ла, «сюрпризом» виявився черговий же­ниш­ок дивного вигля­ду. В сенсі, дивився він на ме­не дивно. Ну що зробити, якщо я паль­то не встигла зняти, а воно все в ча­рівних плямах від калюжі?
Ко­ротше, вони го­вори­ли, а я їла. Ма­ма ме­не роз­хва­люва­ла, як мог­ла, дай їй ще час — я взагалі рятівницею всьо­го світу виявлюсь.
Коли по­їла — втекла. Ну не сподобався мені же­них. Осо­бливо те, з якою зневагою він дивився на ме­не весь час. Та й сам не великий кра­сень, ска­жу я чес­но.
Ма­ма щось кричала вслід, та я не слу­хала — треба кни­гу пи­сати, а то погано бу­де. Ні, серйоз­но, ­чому у всіх ма­ми як ма­ми, од­ну ме­не прагнуть пошвидше ви­дати за­між? Чим я їй так не вго­дила? Ех, жаль, тато помер. Він єдиний міг вга­мувати ма­ман. А так, піс­ля його смер­ті вона ро­зійш­лася не на жарт.
Стер­ла сльо­зин­ку, зітх­ну­ла і по­бігла далі. Все ж, тата я дуже лю­била, і досі за ним сумую.
Біля до­му зайш­ла в продуктову будку й ку­пила хлі­ба і ще про­дук­тів по дріб'язку, а то в хо­лодиль­ни­ку хоч хокей грай (добре, що частину грошей я тримаю в по­таємній кишеньці). Зайш­ла в під'їзд і покрокувала до сходів, іг­но­руючи ліфт — адже знову не працює, це як пити дати. Добре, що хоч не жи­ву на де­в'ятому поверсі, а всьо­го лиш на чет­вертому, та й су­мок важких немає в ру­ках.
Біля квар­ти­ри, коли я ви­тягувала на світ Бо­жий ключа, і ду­мала, що треба по­парити но­ги, що­б не за­хворіти (це ж бо осінь), ме­не нас­то­рожив шум за дверима. Начебто, те­леві­зор не залишала ввімкненим, но­ут­бук теж, ра­діо у ме­не немає, без клю­ча те­ж ніх­то несподівано прийти не міг, але що це за шум?
Двері все же відкрила. Ввійш­ла, очікуючи чи то злодіїв, чи то ще ко­гось с­хожо­го. І зав­мер­ла просто посе­ре­д коридору. Як ста­туя.
Зна­єте, краще б це бу­ли злодії!
Повз ме­не до две­рей ту­але­ту пром­чав ма­лень­кий дра­кон­чик. Навіть закрив за со­бою ці са­мі двері і звідти зра­зу ж залунали дивні зву­ки.
З ван­ни почулися чиїсь співи. Співали, до речі, добре, го­лос м'я­кий та ме­лодій­ний, од­на­к хто це був — я не мала ні найменшого по­няття. І не пригадувала, що­б ко­гось там залишала виспівувати.
З кух­ні по­тягну­ло чимось зго­рілим і почулося якесь дивне пищання.
— Отримуй, гад!! — чийсь крик пролунав з вітальні, по­тім був якийсь тріск, за котрим знову за­тягну­ло чимось зго­рілим.
— Тер­рі­но, я ж про­сив те­бе ні­чого не чіпати, по­ки не повер­неться господиня. Та ми навіть по­лови­ни цих речей не зна­ємо і не розуміємо навіщо вони. — пролунав чийсь не­ймовірно кра­сивий гли­бокий го­лос, і пе­реді мною з'­явив­ся хлопець.
Поправка. Це був не прос­тий хлопець. У прос­то­го хлопця не мо­же бути довгого бі­лосніжного, мов незайманий сніг у го­рах, во­лосся, з гори на ко­трому примостилися два ча­рівні, наче котячі вуш­ка. У прос­то­го хлопця не мо­же бути та­ких дивних ви­тягну­тих зіниць, наче у хижого зві­ра. У прос­то­го хлопця гос­трі на вигляд ікла не вис­ту­па­ють над гу­бою. У прос­то­го хлопця не мо­же бути хвос­та, при­чому, зра­зу трьох, ко­трі то по­казу­­ють­ся мені, то зникають з ви­гляду. У прос­то­го хлопця немає гострих пазурів на руках. Прос­тий хлопець не мо­же бути та­ким високим і струнким та ще й у міру накачаним (не надто багато, а саме так, як я люб­лю). Прос­тий хлопець не мо­же бути одітий у ви­сокі, до са­мого ко­ліна шну­рован­і чоботи-бот­форти з я­коїсь дивної шкіри, шкіряні шта­ни, що йдуть в об­липку його офі­ген­них ніг, і та­ку ж в об­липку тон­ку жи­лет­ку з невеликою шну­ров­кою, а на ру­ках — заліз­ні на­ручі. І, зрештою, прос­тий хлопець не мо­же бути нас­тіль­ки вродливим — наче щойно зій­шов з обкладинки стильного жур­на­лу, де його пе­ред тим як слі­д від­фо­тошо­пили. Надто вже не­ре­аль­на і фан­тасти­чна врода.
Якусь мить він витріщався на ме­не, а тоді як зарепетує:
— Народ, господиня повер­ну­лась!!!
На кух­ні за­пищали ще силь­ніше, від­кри­лися двері ту­але­ту, і звідти ви­ліз дра­кон­чик, обсмердівши нас з усіх боків, у ван­ній припинили співати, а з вітальні по­лилася не­цен­зурна лайка.
Та зна­єте, перш, ніж спитати хто всі ці лю­ди і що їм усім тут треба, я відмітила, що цей бі­лово­лосий хлопець когось мені дуже нагадує. Аж занадто нагадує, я б сказала...
Тоді я геть недоречно згадала, що треба би сісти за кни­гу… і тут ме­не наче мо­лот­ком по го­лові ог­рі­ло.
Ви­пус­тивши з рук сум­ку й па­кет, я повільно осіла на підлогу, не припиняючи дивитися на цього дивного хлопця, і, не вірячи сво­їм очам, про­шеп­оті­ла:
— Ор­ві? Це ти?..
Що він відповів — не в кур­сі. Тому що бла­гопо­луч­но знепритомніла.

Категорія: Оріджинал | Додав: Black_Symphony (12.12.2016) | Автор: Black_Symphony
Переглядів: 200 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]