УПАВШИЙ ДУХОМ ГИНЕ РАНІШЕ СТРОКУ. ПОЛИН? ЧАСТИНА 2
| POW Тома Захід сонця ніжно нависав над могучим та безмежним, синім морем. Ноги тонули в сухому піску. Метушливий вітер з моря розчісував невидимим гребенем кобальтові хвилі. Цей прекрасний шум, навіть не шум, це морська мелодія якою неможливо наслухатись! Я знову згадувала ту нахабну і таку бридку пику Миколи. Який він гидкий! Брр… Нахаба, яка одразу собі все присвоює. Моя мати ніколи б не дала благословення нашому шлюбу,якщо була б жива. Та у нас з батьком тяжкі часи я його розумію. У мене немає вибору. Тато хоче, щоб я виходила за Миколу заміж, бо він найбагатший в нашому селі, а я найкрасивіша дівчина в селі. Я не перебільшую і не хворію на нарцисизм . Це факт!Від якого я нажаль не радію. Всі дівчата заздрять, а хлопці лише те і роблять,що дивляться в мій бік. Їм начхати на почуття оскільки захопились моєю оболонкою. Я одна в сім’ї, а мати померла коли мені було десять років. Я вже не можу пригадати її портрет та веселу усмішку на обличчі, але я добре пам’ятаю любов та турботу моєї мами. Навіть коли згадую слово «мама» мимоволі на моєму обличчі розквітає усмішка. Через цю красу, крім батька більше нікого не маю. Ні друзів , ні братів чи сестер . Чому життя зі мною таке не справедливе?! Знову подивилась на горизонт згадуючи останні події. Я набирала з криниці води, чую шум за парканом і само собою гарчання Сірка – стара, облізла собака. - А чи є батько вдома?- питає Юрій Іванович, а біля нього схрестивши руки стоїть його син Микола. - Є, зараз позву. – Біжу до батька чимдуж. Йдучи по дорозі розумію для чого вони прийшли. - Батьку! Батьку! Не віддавай прошу!- благаючи промовляю ці слова наче молитву. - Що стало? Чого кричиш?! Схаменись, дитино!- на очах виступили гарячі, гіркі сльози, витираю їх рукавом, але істерика не припиняється. - Там Юрій Іванович прийшов, - запинаючись дивлюсь батьку в очі. – І Микола. Батько насупивши брови, нічого не сказав тільки посунув мене з дороги, і пішов на зустріч гостям. Ніколи не забуду цього вечора, він був жахливий, як і мій майбутній чоловік. Його слова ще до тепер бридко дзижчать у вухах: Ти будеш моєю .- шепотом сказав Микола після чого зареготав як навіжений. Холодний вітер пройшов повз мене наскрізь, море почало дужче шуміти, а небо вже зовсім потемніло. - Таміла! Що ти там робиш так пізно?- Це Панас, давній друг батька, сідина давненько покрила його голову, а через важку працю на сонці чоловік досить худорлявий і засмаглий. - Я…- не можу зосередитись, і сказати хоч слово. А в голові все ще тихим голосом крутяться слова Миколи «Ти будеш моєю». Хвилі вже не грають свою мелодію з вітром, вони нашіптують ті самі зловісні обітниці парубка. Ти будеш моєю…моєю…моєю -Я не вийду за Миколу!- збожеволівши кричу. Кожного дня я приходила сюди, щоб поміркувати над своїм скупим життям. Мене тут ніщо не тримає, а майбутнього я не бачу. А якщо і бачу то я одружусь з Миколою, буду всім серцем і душею ненавидіти і проклинати його та той день коли ми побрались. Жити в ненависті чи вмерти в такому приємному і чарівному місці та й на русальські свята? Не раз я бачила русалок, як вони чесали гребінцем розкішне волосся, такі прекрасні і вільні,як птахи. З ними я не буду щаслива як і тут, але хоча б вільна . Подумки попрощалась з батьком і кидаюсь з невеликого пагорба, який несподівано обривався в море. Так, я ще до сьогодні пам’ятаю свій день смерті до останньої дрібниці. Я частенько,прокрадалась в Русальну неділю, подивитись на батька. Біля хати нічого не змінилось, Сірко дрімає, худоба нагодована, а батько як зазвичай курить люльку на лавці у дворі. Сірий дим крутиться химерними хвилями, інколи чоловік суворо крутить вусами чи супить попелясті брови. Я бачила ,як горе мучить його зсередини та потрошку, кожного дня забирає краплину життя. На диво я нічого не відчула, тільки сум і порожнечу. Коли померла мама я часто плела вінок для неї з незабудки, назва сама за себе все каже. Кожен раз клала на могилу новенький віночок, згадавши це я сплела тоненький віночок з блакитних, ніжних незабудок і повісила на паркан. Можливо батько зрозуміє, що то я. Не знаю зрадіє чи засмутиться. Також ходила на Івана Купала, Сірка я не знайшла, а батько вже не виходив з хати. Я бачила через віконце як Панас з ним про щось говорить, мій погляд повертається до рідної людини і я жахнулась. Сива голова лежить на подушці, очі прижмурені, а губи тільки трохи щось бормочуть. Блідий колір шкіри і змучене обличчя, дає розуміти, що батько важко захворів. Знову залишаю свій «подарунок» і йду геть. На мить я трошки щось відчула, але це темні почуття. Щось було схоже на… перед очима знову змучене тіло і біла голова батька. Я знову відчула щось - це жаль, він був настільки сильний , що я спинилась посеред дороги. Я не хотіла йти до батька, бо знала що побачу. Також втішала себе, що Сірко просто гуляє по селу. Та все ж наважившись в Русальну неділю я пішла до рідної,але вже не своєї хати. Вона була темна і порожня. Батько помер… Того дня я добряче розізлилась, шторм був цілий тиждень. Якщо б не один випадок можливо море ще до цього дня не затихло. На березі цілий тиждень ні душі,але на восьмий день прийшов один парубок. Його манери мені були знайомі. Він нервував я це відчувала на відстані. Стук серця та ковтання слини почастішало. - Я тут. - від страху хлопець промовив ці слова пошепки. Для мене він уже не був бридким та нахабним. Він став для мене не цікавим, звичайним, банальним, а в деяких моментах кумедний від шаленого страху. Він занадто…занадто смертний. Я не спиняю бурю просто виниряю у нього перед носом від чого Микола закричав падаючи на землю. Який він жалюгідний! Моєму розчаруванню не було меж. Через цю нікчему я вмерла?! Фортуна в котрий раз з саркастичною усмішкою повернулася до мене спиною. - А я тебе не звала .- спокійним, протяжним голосом говорю до нього. Звідкись взялась холодність та спокій. - Усе село знає, що сталось з тобою. - О яка я розчулена, може мені до кожного в гості зайти? В чому річ Миколо? - Вони казали, що вся вина в мені. - І ти настільки сміливий прийшов вночі до мене сам? - Ні, вони дивляться на мене здалеку, інакше мене б вигнали. - Миколо, Миколо .- Я відчула різкий, гіркуватий запах, демонстративно вдихаю побільше повітря . - чую ти мені букетик приніс. Полин? - На всяк випадок. - Парубок витягнув з кишені рослину . - Не допомогло .- Ніжно усміхаюсь, протягую бліду й солону від моря руку, м’яко торкаюсь його щоки, від чого парубок затремтів всім тілом, але нічого не говорив просто терпів. | |
|
| |
| : 326 | : 1 | |
| : 1 | ||||||
| ||||||
0
