Український Фанфікшн
Головна » Статті » Оріджинали » Оріджинал

УПАВШИЙ ДУХОМ ГИНЕ РАНІШЕ СТРОКУ. НЕВИННІ ІГРИ . ЧАСТИНА 3
Моя перша жертва? Ні тут більше смакує тамування спраги. Мої холодні, як бездонне море руки вхопились за лице парубка, який усіма силами старається не дивитись на мене. Його ще не покидає надія, що він виживе. Наївний, це моя територія. Шукаю погляд карих очей, але Микола настільки опустив голову, що чуб закриває їх.

- Подивись на мене…- хлопець вперто ховає очі .- я настільки страшна? Я вже не така красива? Я вже не буду твоєю? Твоєю…

- Я…Я хочу сказати,що з того часу вже багато років пройшло. У мене дружина і маленька донька. – зажмурившись говорить чоловік.

- І що я маю робити?! – мене це роздратувало ще більше, і велика хвиля хлинула на берег, зануривши Миколу до самої верхівки. Але я його тримала, тому коли відійшла хвиля ,наляканий до смерті чоловік залишився на місті. Тільки ще більше тремтів.

- Помилувати…- як це слово солодко пролунало в моїй голові. Натомість я тільки всміхнулась, холодна рука з довгими пальцями потихеньку переходить з обличчя через шию і на плече.

- Добре ,- від цього одного слова я спокусила брюнета, і він подивився мені у вічі.

«Так! Тепер він точно мій!»

- Я тебе помилую,- розтягую кожне слово .- і ти будеш мучитись не довго.

- Що?! – Микола хотів ще щось сказати, а здивовані карі очі, стали у два рази більші. Більше він не міг промовити ні слова, вода ввібрала кожен крик. Його горло роздиралось, а легені невгамовно вимагали більше повітря, я відчувала це настільки гостро, що вже не розуміла кому роблю боляче собі чи йому? Ця біль нестерпна! Хто я? Я жива, чи мертва? До цього я відчувала тільки порожнечу, темряву , відчуженість і злість. А тепер можу відчувати як колись. Страх, біль, надію.

Море вщухло як і я. Мої тонкі, але сильні руки все ще стискали тіло Миколи. Він не рухався,а голова безвільно похилилась.

«ЩО Я НАКОЇЛА?! Я його вбила!» -я часто задихала і почала плакати. Мої скупі сльози по краплинці падали на тіло чоловіка. Він ні в чому не винен, це все я!

Я поклала Миколу на мокрий пісок, ще хвилинку дивлюсь на нього не розуміючи, що зробила. Його очі вже не будуть на мене дивитись, а сміх не ганятиметься . У руці він все ще міцно тримав полин. Микола так відчайдушно хотів жити…

***
Вечірнє сонце пригрівало прозорі хвилі та камені на яких ліниво грілись я та русалки. Заклавши ногу за ногу жмурюсь від сонця. Моє тіло не відчуває такої теплоти як колись. Вдихаю побільше морського повітря , дивлюсь на хвилі і ні про що не думаю.

- Таміло, ходи з нами,- весело крутились біля мене «сестри» русалки.

- Куди?- після скоєного, я знов почуваюсь жахливо. Намагаюсь не міркувати про той вчинок і наскільки я змінилась. Темрява блукає в моїй душі, вона не може вирватись з мого холодного тіла. Бездушність ось ,що я відчуваю. Від мене забрали душу, вирвали її і не залишили ані крихти.

- Хочемо в столицю! - дівчата почали бризкати одна на одну солоною водою, за цим подались виски і нова хвиля сміху.

- Нащо вам столиця?- безпристрасно питаю, бо байдужість керує мною. Черпаю долонею синю воду , а в голові замерехтіли спогади:

Мерехтіння місяця проникає крізь темну воду, холодне освітлення блистить у карих очах хлопця , які налякано дивляться вгору. Руками й ногами він намагається допомогти собі, але нічого не виходить ,я раптово тягну його до низу в саму глибінь . Микола не витримує, починає панікувати і випускати повітря з легень, від чого знявся величезний вихор бульбашок . Він руками вхопився в моє обличчя і щось панічно шукає. Але що? Надію? Помилування?

- Таміло! Ти мене чуєш? – питає розгнівана русалка, закидаючи густе волосся за плечі.

- Так, кажи…- не впевнено відповідаю дівчині. Перед очима все ще майорить налякане обличчя Миколи.

- Так ось, ми йдемо в місто, бо тут не весело. Правда дівчата!- русалки весело підтвердили це , від чого здійнявся невеликий шум.

- І що ми там будемо робити? Бігати в такому вигляді, — жестом показую на своє оголене тіло. —і лякати людей?

— Цей варіант також підходить! Будемо робити капості і можливо знайдемо собі парубків. – від чого всі ще сильніше засміялись, після чого почали гратись і бризкатись водою.

— Чого сидиш?- говорить до мене красуня з русявим волосся і настільки світло-сірими очима, що здавалось вони прозорі. Не даючи мені відповісти дівчина хлюпає на мене водою в наслідок чого скидає мене з каменю. Ця дикість передалась і мені, я теж почала танцювати та гратися в поки що невинні ігри.
Категорія: Оріджинал | Додав: dasha-medulich (16.07.2018) | Автор: dasha-medulich
Переглядів: 16 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]