Упавший духом гине раніше строку. Пролог
| Сонце випарює перламутрову росу, від чого надходить приємний, духмяний аромат трав,котрий п'янить душу. Ріка бурхливо спадає каскадом, обвиваючи кремезні, сірі камені. Ураз трава весело зашелестіла, але якщо добре прислухатись то це зовсім не трава, це водяні русалки. Тільки вони, так спокійно та грайливо сміються. Їх м’який сміх заманив би кожного прохожого, а від побаченої вроди не змогли б і оком кліпнути, боячись розвіяти чарівну мару. Безтурботні молодиці танцюють, бігають, плетуть барвисті вінки, які окрашають темне, розпущене волосся. - Ха-ха, подумаєш, нікчемні,смертні люди! Хто тобі такі нісенітниці про цих диваків наговорив? - Та багато хто говорить таке…- розтягнуто промовила красуня,збираючи квіти для вінка. - Щось у це мало віриться. - Думаєш я вірю?- співрозмовниця скептично усміхнулась. - Не знаю, що ти там думаєш, та я не вірю , що ці безмозгі люди на таке здатні .- Молодиці хитро подивились одна на одну і знову зареготали. Природа грала барвами, замальовуючи навколишній світ запахами, музикою та світлом. Аж раптом дещо привернуло увагу. Дівчата відчули важкі й глухі чоловічі кроки. - А що тут роблять такі красуні?!- раптом почувся грубий голос. Природа вмить стихла, а з нею і водні русалки. Одна з дівчат швидше оговталась, вона повільно навіть ліниво підійнялась, через мішкувату, напівпрозору тканину було видно струнку фігуру . Наче струмок русалка плинула до незнайомця , охопила його чарами, не дозволяючи рухатись і говорити чоловіку. - Як тебе звуть?- спокусливим і ледь чутним голосом прошепотіла вона на вухо. - Іван.- у відповідь дівчина лише легенько поцілувала, м’якими, ніжними, як ранковий день устами. Умить, наче хміль ,парубку затьмарило голову. *** Зазвичай вечори холодні та тихі в цьому маленькому селищі, але сьогодні його наче поклали на величезну пательню і на тихому вогнищі піджарюють. Все навколо збожеволіло: звірі,рослини і маленькі діти не сплять в своїх м'яких колисках, а голосно верещать і плачуть на руках матерів - останній день Русальської неділі. В одній з хатинок, сидів Семен і міркував, про своє буденне, а в останній час, досить важке життя. Він почув шум на вулиці , але не зволікав на це - роздуми поглинули його. В одну мить двері зніс немов якийсь ураган! Семен підвів свої карі очі і побачив важко захеканого Панаса. Його тіло наче жаром обдало, в очах неминуче верещав страх, а від остраху губи тряслись не розділяючи жодного слово,було схоже на бормотання при лихоманці. Селянин вже справді подумав, що друг захворів і це він стільки шуму наробив. Вже хотів відвести його додому та позвати знахаря, як раптом чоловік заговорив, запинаючись на кожному слові. - Семен… т-твоя донька… - Що моя донька?- вже роздратовано питає батько, підіймаючись з лави. - Вона цей…на б- березі була, а я вирішив порибалити…питаю, що робить тут так пізно .- Семен не витримує і вдаряє кулаком по дерев'яному столі:- Кажи вже чого стільки тягнеш?! - Вона сказал-ла, що не вийде заміж за Миколу. - І? - Кинулась в море. - О Боже!- батько знову сів задихаючись від почутої новини. - Але це ще не все. - Що?! - Я бачив як її підхопили довгокосі русалки і зареготіли на всю пристань. - Свят!Свят!- тричі перехрестився чоловік. : https://ficbook.net/readfic/3511763/9205148#part_content | |
|
| |
| : 300 | : 3 | |
| : 3 | |||
| |||
0
