Таємниця магічного спадку (Розділ 5)

Глава V
Спогади

― Архано, чому я не можу зібрати до купи фрагменти свого минулого? ― Есса задумливо і напружено вглядалася у стовпчик з книжок, що лежали у метрі від неї на столі.
― Тобто? ― Архана, сидячи біля вікна спиною до неї, плела щось схоже на браслет.
― Ну, я пам’ятаю як мене звуть, знаю, що мала батьків і ходила до школи, однак усі обличчя такі розмиті і ― Есса збилася, набираючи у легені повітря, ― і я пам’ятаю лише невеликі періоди, які не мають чи то початку, чи то кінця.
Архана доплела браслет і відклала його у маленьку мармурову важку скриньку.
― Коли ти помітила це? ― Жінка піднялася і обпершись об підвіконня уважно дивилася на Ессу.
― Сьогодні, як уперше прокинулася тут. Я думала мені здалося, але сьогодні нічого не змінилося. ― Якусь хвилину Есса смішно ворушила пальцями, витягнутими руками все ще намагаючись прикликати книги до себе за допомогою магії. Зосередженість Есси вивітрилася, коли Архана зацікавилася її проблемою.
― Насправді я не впевнена, однак гадаю, що це пов’язано із твоєю міжпросторовою подорожжю. Справа у тому, що такі мандри практично неможливі, а якщо хтось і наважується на щось подібне, то наражає себе на надзвичайно небезпечну авантюру, яка переважно закінчується смертю. ― Архана стояла у власній тіні склавши руки на грудях, тепер вже вона про щось зосереджено думала. Сонце огортало її плечі і від того вона видавалася ще більш загадковою.
Есса трохи злякано позадкувала, а зіткнувшись литками зі стільцем, не пручаючись сіла у нього.
― Але чому я… ― Не встигла вона договорити, як Архана вже відповідала на її питання.
― Тому що Володар часу займався твоєю мандрівкою. Час і простір – це повністю підвладна йому магія. Та, на жаль, втручання у чужі світи заборонене навіть для нього, за що він і поплатився.
Есса опустила погляд, надувши губи. Вона чомусь відчувала провину через це.
― У мене не виходить чаклувати. ― Перевела тему вона. ― Від учора я не змогла навіть пір’їну силою думки поворухнути.
― Саме тому, ― Архана беззвучно сплеснула долонями і відірвалася тілом від підвіконня, ― сьогодні ми відправимося до однієї моє знайомої віщунки. Вона, можливо допоможе нам дізнатися, що з твоєю пам’яттю і чому ти не можеш чарувати.
― Але ж мені не можна покидати твій замок, аби мене не відслідкували через магію.
― Ну, ― Архана потягнулася до своєї мармурової скриньки, діставши звідтіля своє плетиво, ― я закінчила плести браслет, тепер треба накласти на нього з десяток захисних чарів і чарів, що приховують, а тоді можемо вирушати. На жаль, він діятиме не надто довго, тому муситимемо поквапитися. Я розумію, що тобі зручно в своєму одязі, та будь ласкава, перевдягнися, щоб не надто вирізнятися. Я залишила одяг у твоїй кімнаті.
― Твоє чаклування займатиме багато часу? ― Піднімаючись запитала Есса.
― Гадаю десяти хвилин мені вистачить. Тож не барися. ― Усміхнулася жінка, попрямувавши до кухні.
Есса пішла на гору. Архана виділила їй простору кімнату на другому поверсі. Не зважаючи на те, що жінка жила тут вже достатньо часу, кімната була необжитою. Стояло там велике самотнє ліжко і маленька шафа для речей, яких у ній не було. На підлозі лежав круглий килим, що простягався від ліжка до вікна навпроти нього. Ще був самотній стілець, на який Архана і поклала речі Ессі.
То були широкі, вільні світлі штани, що закінчувалися звуженням одразу нижче коліна. Вільного крою була і сорочка кольору хакі з білими китичками, вишита на рукавах біло-золотим квітковим орнаментом. Речі були дуже гарними. Есса не роздумуючи вдяглася. На підлозі поруч стільця знаходилося легеньке взуття, що нічим особливо не вирізнялося.
Есса спустилася у велику вхідну залу, що розводила шляхи замком. З кухні доносився приємний м’ятний запах, а за кілька секунд показалася Архана, прямуючи до Есси, напевно, щоб віддати браслет.
― Я завершила, ― відповіла жінка, ― можна? ― Вказала вона поглядом на руку Есси.
Дівчина трохи зніяковіла, метушливо подавши руку. Архана легенько, але щоб трималося, обгорнула зап’ясток Есси браслетом. З чого він був зроблений, складно було сказати, однак увагу привертав темно-бордовий камінець розміром з кісточку абрикоса.
― Тобі личить одяг. ― Лагідна усмішка прикрасила обличчя Архани. Вона, як помітила Есса не часто усміхалася так щиро, не часто розмовляла, а ще рідше заводила бесіду першою. Зазвичай це відбувалося лише по ділу.
― Треба вирушати.
Вони покинули замок пішки. Чомусь Есса вирішила, що знову подорожуватимуть порталами, чи що воно таке. Тією штукою, котрою Архана перемістила її до замку вперше. Однак цього не відбувалося зараз.
― Архано, а чому ми не.. ― Знову вона не встигла закінчити запитання, як жінка вже відповідала на нього. Есса не була упевнена, але тепер їй почало здаватися, що дехто вміє читати думки.
― Не хочу привертати уваги до цієї частини лісу. Я користуюся спеціальною магією, що приховує мою належність до чарівницької спільноти і, на жаль, чим більше людей подорожує моїми порталами, тим легше відстежити мою магію і місце їх появи. Час ми маємо, то пройдемося трохи пішки.
― Вибач, що задаю купу питань, але мені цікаво нащо ти змінюєш природу своєї магії?
― Хм, ― Архана замислилася, ― це доволі довга історія, але я спробую пояснити коротко. ― Ліс був густий. Високі товсті дерева своїми кронами ховали хащу від сонця, але воно все одно пробивалося крізь листя і безліч гілок. Квіти, кущі різноманітних ягід, пишний килим зеленої трави супроводжували двох мандрівниць по обіруч їхньої стежки.
― Цей ліс давно хворіє, хоч по ньому у цьому місці і не скажеш. Колись давно, один відьомський шабаш наробив тут великої біди, від чого мавки – лісові хранительки – майже усі загинули, а серце лісу почало вмирати. Саме у той час я переживала велику утрату, яка і привела мене сюди. Відтоді, аби захистити це місце від людей і інших магічних створінь я граю роль нещадної відьми.
― Дуже дивно, геть не схоже на те, що цій місцині погано. ― Стисла плечима Есса, озираючись навколо.
― Це лише тут, більша частина лісу вже загинула і з кожним роком він зменшується. Зараз побачиш, ми вже майже дійшли до кордону. Там за його межами живуть небезпечні створіння і мертвий ліс агресивний до всіх, хто насмілиться увійти до нього, це ще одна з причин, чому сюди не можна людям.
― А, ― Есса трохи зніяковіла, ― ти когось утратила?
― За свою майже тисячу років я багато кого утратила. ― Якось неохоче відповіла Архана, підозрюючи, що це викличе низку нових питань, але після нього Есса занадто здивовано запитала востаннє:
― Майже тисячу років? ― Здавалося вона була ошелешена відповіддю, широкими очима дивлячись уперед, вона намагалася переварити почуте.
Вони пройшли ще якусь частку шляху, коли ліс спохмурнішав. Його барви зблідли. Чим ближче вони були до умовного кордону, тим менше на гілках дерев було листя, а стовбурі видавалися чорними та сухими. Квітів не було, як і трави. Здавалося хтось просто учинив пожежу, що випалила майже усе навколо. Навіть сонячне світло не могло пробитися крізь сухі покручені гілки і Есса подумала чому вони не згоріли, якщо тут була пожежа. Та згодом, коли вони занурилися до хворої хащі глибше, Есса відчула як на неї тисне оточення, наче гравітація поважчала, накинувши їй на плечі декілька зайвих кіло. Дівчина аж несвідомо згорбилася.
― Гадаю звідсіля ми вирушимо порталом.
― Але ж ти казала, що не хочеш привертати уваги.
― Тут можна. Сюди мало хто наважується сунутись, у цій частині скупчується багато темної магії прокляття, що частково приховає наше з тобою відбуття. До того ж, йти далі небезпечно, бо далеко, та й сам ліс хоч і мертвий, але проклятий.
Архана помахом долоні викликала магічний портал. Він не був схожий на жодні можливі двері. Скоріше їх з Ессою огорнув якийсь туман, приховав, а наступної миті, коли Есса кліпнула очима ― то вони з Арханою стояли у вузькому безлюдному завулку.
― Дивовижно! ― Голосом повним враження, не гучно промовила Есса.
Місто здавалося великим, наповнене високими цегляними будинками, схожими на маленькі окремі замки. Широкі вулиці з купою прилавків, люди, що безперестанку бігали від одного до іншого.
Есса дивувалася не тому, що вона буквально в іншому світі, а тому, що все навколо було схоже на історичне кіно. Однак розвивався цей світ зовсім інакше ніж її власний. Та всю різницю Ессі ще тільки доведеться пізнати. Жінки у штанях, чоловіки у циліндрах, якісь чудернацькі тачки, що возили різні продовольства без людської допомоги. Хоча з чого вона взяла, що цей світ на кшталт її середньовічного?
Це питання поки що заспокоїло її цікавість, але ненадовго.
Вони з Арханою звернули ліворуч, минаючи заможний, прикрашений вітражним склом, будинок.
― Архано, віщуни наче ж пророкують майбутнє?
Архана повернула до неї свій дещо здивований погляд:
― Так, а звідкіля ти знаєш?
― Ну, у моєму світі теж було щось таке. Ой, схоже я пам’ятаю і цю незначущу річ. ― Надула губи Есса, трохи зіщуливши брови на переніссі, незадоволена тим, що такі речі пам’ятає, а важливіші ні. ― Але у нас більшість з них, ― Есса задумалася, чи відоме тут таке слово, однак враховуючи факт того, що вона всіх розуміє і всі розуміють її, продовжила, ― шарлатани, ну брехуни, ті, що кажуть неправду. ― Нащось, все одно, пояснила вона.
Архана скоса поглядаючи на Ессу ледь помітно усміхнулася.
― А чому тоді запитуєш, раз знаєш?
― Цікаво. Думаєш ваші віщуни дійсно говорять правду?
І тут Архана вже не витримала, доволі стримано засміявшись.
Есса стисла губи у вузеньку стрічку, почуваючись дурепою.
― Я вже й забула, що це так приємно розповідати очевидні речі. Ти наче дитина, що тільки но почала пізнавати світ. ― Заспокоївшись сама, вирішила втішити Ессу Архана, помітивши, що тій ніяково.
― Я просто…
― Не хвилюйся Ессо, гадаю тепер ти моя учениця і мені насправді буде приємно навчити тебе своєму ремеслу.
― То ти навчатимеш мене магії? ― Здивовано запитала Есса.
― Ми власне вже почали. Ти мусиш навчитися опановувати та використовувати свою магію. Бо не маючи таких важливих знань та навичок, можна ненароком наробити біди, особливо в твоєму випадку. Пам’ятаєш про прокляття?
―Пам’ятаю.
― Тож, відповідаючи на твоє запитання про віщунів, скажу що і тут існують шахраї. Та ти сама побачиш, що цій людині можна довіряти.
Останню частину шляху вони подолали у тиші. Есса навіть не помітила як змінилася місцевість, замислившись над сказаним Арханою. Замість бурхливих вулиць із замкоподібними будівлями, наповненими усіляким людом, вони тепер стояли посеред затишного заміського району. Маленькі білі хатки із солом’яними дахами, простягалися узбіччям, втікаючи за поворот. Деякі будинки часткового огортав тин, який заплітав дикий виноград. В один із таких будинків і йшли Архана із Ессою.
― Заходь, Архано, я тебе чекала, але саму. ― Відповіла на стук у двері жінка з будинку.
― Значить чари успішно працюють. ― Тихенько зауважила чарівниця.
Есса ж скептично зітхнула. Не дуже вона довіряла усіляким там віщунам.
У гостьовій кімнаті ненав’язливо пахло ладаном, було світло і чисто. Однак купа шафок розташованих майже біля кожної стіни робили цю кімнату тісною і задушливою. Кожна шафка містила у собі якийсь певний вид предметів. У одних були баночки-скляночки, інші ж наповнювали книги, було ще щось схоже на підвіски, можливо то амулети, припустила Есса. Прямо навпроти входу розташувався стіл, на ньому – куля, схожа на ту, яку Есса тримала учора, але меншу сірого кольору. Були на ньому свічки, якісь кристали, трави, ємності схожі на чаші і купа ідеально складених у стовпчик папірців, взагалі все навколо було в ідеальному порядку.
― Вітаю. ― У центр кімнати вийшла, вдягнена у чорну сукню з органзи із прозорими рукавами, розширеними у лікті і затемненою підкладкою нижче талії, жінка. Рукава, як і все вбрання загалом, було вишите золотою ниткою образами різних сузір’їв. Жінка виглядала наче нічне небо, засіяне блискучими зірками.
― Привіт, Ілл, як твої справи? ― Архана підійшла ближче до жінки і вони обидві обійнялися.
― Все добре, люба, дякую. Як твої? ― Ілл відсторонилася від чаклунки, жестом руки пропонуючи гостям сісти на стільці біля її столу.
― І у мене все у порядку, але маю до тебе прохання. ― Архана кивнула головою Ессі, щоб та йшла до стільця і теж попрямувала туди.
― Що саме тебе цікавить?
― Я б хотіла щоб ти, повіщувала моїй учениці.
Ілл здивовано і якось майстерно повела однією бровою до гори:
― Архано, у тебе ніколи не було учнів, що змінилося?
― Часи змінилися.
― Що ж, добре. Почнімо? ― Ілл зрозуміла, що чарівниця говорити не буде, бачила це в її очах, Можливо Архана сподівалася, що вона сама усе зрозуміє. Віщунка простягла свою долоню Ессі і та, невпевнено подала свою у відповідь.
Ілл поводила пальцями по тильній стороні долоні Есси, від чого тій було трохи лоскотно, але дівчина не сіпалась, кидаючи якісь підозрілі погляди на жінку навпроти.
Їй попливли картинки: минуле було в тумані, вона так далеко занурилася у минуле, що далі вже було нікуди, там нічого не було видно. Наче до сьогодні дівчини просто не існувало, навіть нечітких спогадів знайти не вдалося. Суцільна темрява. Жінка трохи насупилася, дивуючись, що таке можливо.
Не знайшовши нічого в минулому, Ілл занурилася у майбутнє. Воно містило в собі купу фрагментів, з різних часів і періодів, але далеко до старості не прослідковувалося.
― Що ж, ― відпустивши долоню Есси, збиралася винести свій вердикт Ілл, ― тебе переслідуватимуть, вони вважають, що ти у них, щось вкрала. Деякі з них страшні і небезпечні, деякі шукатимуть допомоги. Одного дня тебе дехто знайде, не можу розгледіти хто саме, цей хтось докорінно змінить твоє життя, в яку сторону в хорошу и погану, наразі залежить від тебе.
― Вибач, Ілл, чому моя підопічна не може використовувати магію?
― Їй щось не дає, щось могутнє, та я не знаю, що саме. Якби ви якось змогли б це щось обійти, то гадаю це реально. Минулого немає, ― суворо дивлячись Архані у вічі, продовжила Ілл, ― таке відчуття наче дівчини до сьогодні не існувало, не бачу нічого. Навіть її власних спогадів.
― Я мало чого пам’ятаю, ― втрутилася Есса, ― але спогади маю, вони неповноцінні, фрагментами.
― Не можу з цим допомогти. Це схоже на якесь потужне закляття, крізь нього мені не пройти.
― Цікаво, ― мовила в слух Архана, ― що ще ти бачила?
― Шлях у неї важкий її чекає велика довга дорога, буквально. І нехай проведе ритуал прив’язки магії, він все одно спрацює, хоч практично вона і не може нею скористатися. Архано, боюся ти накликала на мене біду, ― Ілл зітхнула.
Коли з іншої кімнати вибігла маленька дівчинка, років шести, підсунула стілець до мийки, набрала з відерця води у склянку, злізла і повернувшись до материних гостей, зніяковіло привіталася:
― Доброго дня, пані, ― дівчинка показала матері склянку і впевнено заявила, ― я малюю твій портрет мамо, мені швидко була потрібна водичка, тому вибач будь ласка, що я тута.
Ілл схилила голову на бік, усміхнулася і долонею попросила доньку повернутися до малювання. Та зникла так само швидко, як і з’явилася, абсолютно забувши попрощатися.
― Що ж, ще нехай остерігається жінки з коротким сивим волоссям. Більше нічого не можу сказати, це все, що мені вдалося розгледіти у її майбутньому.
― Дякую тобі, Ілл, шкода, що ми так мало дізналися, але ця інформація достатньо цінна. ― Архана поклала мішечок з грішми віщунці на стіл. ― Ми, мабуть, підемо, мусимо повертатися.

******
Спочатку була лише темрява. Силуети дерев створювали похмурі та дивні постаті. Кігтистими лапами тяглися то вгору, то вниз. Стояла мертва тиша. Я йшов уперед нічого не бачачи перед собою, наосліп хапався за тонкі гілки, щоб не впасти. Тільки звуки сухого листя, що шелестить під моїми ногами, супроводжували мене.
Потім десь з-за обрію почало виднітися світло. Гаряче, яскраве, наче в обіймах полум'я горіло щось велике. Вітер, що з нізвідки взявся, приніс із собою їдкий смердючий запах диму. Було в ньому ще щось, щось знайоме, схоже на пересмажене м’ясо.
Я йшов уперед, на світло. Що ближче я підходив, то холодний пронизливий вітер ставав теплішим, а в повітрі пахло гаром. Ліс рідшав. Десь усередині мене наростало почуття паніки впереміш зі страхом. Чого я боявся? Не знаю.
Коли останні дерева потонули в темряві за моєю спиною, я нарешті побачив палаюче місто. Люди кричали, біжучи вперед від чорного диму, що наступав із заходу. Звідусіль долинали крики і несамовитий вереск від чого в мене розболілася голова. У шлунку забурчало, ніби я не їв уже довгий час. Очі сльозились і їх пекло від диму. Якось зважившись, я рушив уперед, краєм свідомості розуміючи, що це лише сон.
Я йшов неквапливо, намагаючись зрозуміти у чому справа, люди до яких я звертався з питаннями, виривалися, шалено бігли кудись подалі.
На широкій головній площі, навколо якої до неба тяглися високі будівлі-вежі, верхівки яких не роздивитись, стояв непрацюючий величезний фонтан, я побачив самотню жінку похилого віку, вона напівлежачи тягла за собою ноги, стираючи пальці в кров, відчайдушно рвалася вперед, кожних пів хвилини озираючись назад. У її очах тліла ледь помітна надія, вона вперто хотіла жити, опираючись долі, яка безперечно була не на її боці.
Я зробив два широкі кроки їй на зустріч, так і застигши, чи то від страху, чи то від усвідомлення того, що не встиг. З чорного диму, що наступає, вискочив чорний кудлатий, схожий на величезного вовка, звір. Його шерсть стовбурчилася в різні боки немов довгі, гострі ялинкові голки, виглядала жорсткою і міцною.
Він зробив один стрибок, в мить опинившись поряд з жінкою, кігтистою лапою притиснув її непрацюючі ноги до землі і жадібно негайно відгриз другу половину тіла. Бабуся навіть крикнути не встигла. Звір видав гучний хрипкий рик, а потім я почув, як захрустів череп під натиском його ікластої щелепи, від перегризеного хребта відвалилася нижня частина тіла, але не встигла впасти, як чудовисько підхопило її в польоті. Було багато крові. Роздерті кишки шматками відвалювалися, мерзотно хлюпаючи, приземлялися на застелену бруківкою площу під ним. Червоно-синє місиво з людських залишків відбивало місцями світло вогню, в якому перетворювалася на попіл одна з колись житлових веж.
Я здригнувся всім тілом, наче від судоми, на моєму обличчі, мабуть, відбивався невимовний жах. Мені раптово різко захотілося втекти, таким сильним було це бажання, і я сіпнувся, принаймні мені так здалося, але з місця не зрушив. Потім ще раз – нічого. Мої ноги наче приросли до землі.
Звіра, який завершив свою трапезу, привернуло моє ледь помітне копошіння. Він повернув свою величезну морду в мій бік, його червоні, як кров, очі звузилися, а куточки широкої пащі поповзли вгору, немов в посмішці він кинувся мені на зустріч. Якось звільнивши від ментальних ланцюгів свою праву руку, я потягнувся до меча, проте піхов на місці не виявилося.
Не встиг я відчути всю безвихідь свого становища, як широка лапа з гострими пазурами притискала до землі вже мене. З пащі чудовиська текла густа перемішана з кров'ю слина, капаючи поруч із моєю головою. У його щелепі застрягли дрібні шматки м'яса, часом витікаючи на землю разом із слиною. Він нахилився, щоб з'їсти мене. Навколо утворився чорний дим, я почав забувати людей, мертвих, живих, ненависних і коханих мені. Думки поступово втрачали сенс, образи знайомих мені предметів їхні назви, колір. Все вицвітало, ніби хтось вилив кислоту на чорнило. Мені хотілося заволати від розпачу, я не хотів смерті, навпаки, я завжди відчайдушно бажав жити. Мене знову засмикало, проте тіло так само залишилося некерованим, у думках запанувала неосяжна порожнеча.
Що ж я маю зробити? А, здається, я мушу вириватися. Що це означає і навіщо? Хто я?
Праворуч ожило яскраве світло-жовте сяйво, як кислота, що з'їдає чорнило моєї свідомості, так і воно знищувало морок, по шматочку випаровувало невідомий об'єкт, що гнітом давить мене в землю. Сяйво м'яко огортало мене, зігріваючи і тіло, і душу. Повертало думкам ясність, пам'яті – спогади. Тіло набуло можливості рухатися. Я повернув голову убік. У цьому світлому образі я побачив жіночі контури. Здається, я вже зустрічав її. Незнайомка підійшла ближче, нахилилася, її пшеничного кольору волосся розсипалося з обох боків, вона простягнула мені руку, я подав свою у відповідь.


*****
Вальдерн стояв на лівій руці вже майже десять хвилин, він задумливо вдивлявся у широку щілину у дерев'яній підлозі, коли ледве вловимий скрип дверей, що відчинялися привернув його увагу. Він швидко і безшумно опустився на ноги, тихо підхопив меч і, мов тінь, майнув за двері, чекаючи, що буде далі.
Широка чоловіча постать, яку важко було розгледіти у темряві, крадькома проникла в кімнату, за ним ще одна, необачно забувши зачинити двері. Однак, коли обидва помітили, що ліжко порожнє заметушилися.
— Ти ж сказав, що він тут зупинився. — пошепки почав високий.
— Моє джерело, повідомило, що він тут. — буркнув другий у відповідь.
Вальдерн дивився на їхні спини: голови чоловіків були приховані під каптурами. Один з них був трохи вищим, ніж Вальдерн, інший, навпаки, на голову або півтори нижче, але обидва були широкими та м’язистими.
Зваживши все за і проти, Вальдерн з усієї сили штовхнув ступнею того, що вище в спину, все одно не встиг би тихо витягнути з піхов меча, той голосно, зробивши два незграбні кроки, закопався обличчям у ліжко, що проїхалося по дерев'яній підлозі, з характерним неприємним скреготом.
Низькорослий незнайомець думав значно швидше за приятеля, різко розвернувся і блиснув коротким ножем у перших променях ранкового сонця. Вальдерн спробував дістати меч, але не встиг, ворог кинувся на нього з блискавичною швидкістю, широкою рукояттю ножа маючи намір ударити Вальдерна в сонячне сплетіння.
Вальдерн вивернувся праворуч, притулившись до відкритих дверей спиною, рука нападника промайнула повз. Інший уже повернув собі рівновагу, важко підвівшись, він зняв мотузку з паска. Вирішивши перейти в наступ, Вальдерн різко схопив того, що був ближче, потяг на себе і сильним поштовхом гепнув його в стіну.
— Грасе! — крикнув високий, важкими широкими кроками кинувшись до хлопця.
Відволікшись на нього, Вальдерн отримав сильний, але неточний удар у нижню щелепу і, якби вона не була закрита, можливо, її зламали б. Похитнувся, вдарився спиною об відчинені двері і ледь повернувши собі рівновагу, відбив піхвами в правій руці кулак. Двері з оглушливим гуркотом зачинилися. Вони затиснули його з обох боків.
Грас, мабуть, був непростим рубакою з підворіття, а досвідченим бійцем, можливо військовим дезертиром, про це свідчили деякі його особливі і далеко неідеальні різкі рухи, характерні для східної армії королівства. Він витер рукавом кров, що сочилася з розбитого носа і брови, переводив подих, переступаючи з ноги на ногу.
Його приятель тримав у лівій руці мотузку, правою дістав довгий кинджал. Він впевнено стояв на ногах, витягнувши шию вперед, спідлоба гнівно глянув на Вальдерна.
— Прибери кинджал, Іртак. Він потрібний живим. — сказав Грас, але свій ніж, з широкою рукояттю, не сховав.
Вальдерну не можна було зволікати. Як тільки Іртак повів погляд на правий нижній бік, щоб сховати зброю, а Грас знову почав витирати кров з обличчя, Вальдерн, з усією швидкістю і силою, на яку був здатний, витягнув меч із піхов і встромив його в ліве плече Граса, прицвівши того до дерев'яної стіни. Той загарчав від болю.
Ірак, на щастя, був значно повільнішим, а також не дуже кмітливим. Невелика поразка його приятеля, збила Іртака з пантелику і він, відволікшись на Граса, машинально зробив крок у його бік. Чоловік, здавалося, був не в собі. Бігав поглядом туди-сюди, наче злякана дитина.
Вальдерн підскочив до нього, переніс вагу на ліву ногу і різко з розмаху вдарив Іртака в щелепу. Його повело праворуч, проте на ногах він встояти зумів. Вальдерн ударив ще раз, а потім ще й бив, поки Грас, намагався дотягнутися до рукояті меча, щоб витягнути його. Але руки його були короткі, і він не міг.
Іртак задкував назад, під градом ударів Вальдерна, намагався прикритися руками, але чомусь не давав відсіч. Він закрив двома руками обличчя і щось бубонів під ніс. Минаючи невеликий стіл, що стояв навпроти ліжка, Вальдерн схопив канделябр із магічними світилами. Однак, поведінка Іртака його збентежила, ймовірно раніше він не був залучений до подібних бійок і те, як віддано Іртак турбувався про Граса, посіяли у Вальдерні деякі сумніви. Мабуть, він мав щось не так з головою. Вбивати цього великого хлопця він не хотів, проте, щоб прибрати його зі свого шляху, Вальдерн ударив Іртака по голові збоку, досить сильно, щоб вирубати, але досить слабко для того, щоб убити. І першого ворога було «переможено».
Граса, мабуть, доля приятеля хвилювала менше, ніж своя власна, він уже тягнув лезо меча, яким сочилася кров, голими руками. Втративши самовладання, він кректав і стогнав від болю, але не здавався. Вальдерн не був настільки кровожерливим у бою, щоб посіяти в душі супротивника невимовний страх, але частково розумів Граса, ймовірно в його оточенні подібні до цього промахи каралися дуже жорстоко. Інакше як описати такі запеклі потуги звільнення.
Сонце огорнуло горизонт яскравим світлом, здавалося, з його першими променями в кімнаті побільшало простору.
— То хто ви такі? — Без тіні якихось емоцій спитав Вальдерн, обхопивши рукоятку меча долонею.
Грас зімкнув губи і примруживши очі продовжував мовчати.
— Якщо ти не скажеш мені того, що повинен, я змушений буду завдати тобі більше болю, ніж хотілося б. Однак і відпустити тебе просто так не можу. Говори. — І Вальдерн підштовхнув зброю трохи вперед. Лезо меча увійшло навряд чи на сантиметр глибше, але болю завдало. Грас мовчки смикнувся і тут же про це пошкодував.
— Хто вас найняв і чому я? — Вальдерн упився важким поглядом противнику в очі. Зітхнув, отримавши у відповідь все те ж мовчання, підійшов до дорожньої сумки, що стояла на стільці біля ліжка, яка дивом не потрапила в метушню бійки. Дістав звідти мішечок і повернувся до Граса.
— Ну що ж, якщо говорити не збираєшся, то я примушу тебе. — Темні кола під очима, робили Вальдерна дорослішим, ніж він був, а ще, коли він починав так розмовляти, ставав в очах ворогів небезпечнішим, ніж вони передбачали спочатку.
— Ти будеш говорити? — Вальдерн засунув руку в мішечок і дістав звідти щіпку того самого порошку.
Грас занервував, запанікував, здогадався, що це було. Його очі забігали у різні боки, а в голові виник конфлікт. На його широкому лобі, трохи прикритому темним волоссям, проступив піт. Вальдерн утомився чекати. Йому було не так важливо, скаже Грас щось чи ні. Якщо це не їхня власна витівка, той, кому він сам потрібен, відправить за Вальдерном ще когось, але тоді Вальдерн буде напоготові.
— Я не знаю імені замовника, — на подив Вальдерна, почав Грас, — він не назвався, добре заплатив і сказав схопити тебе живим. А потім відправити звістку та чекати інших вказівок.
— Як ви збиралися зв'язатися з ним? — Позіхнувши, Вальдерн прохрумтів шиєю.
— Ти мусиш пообіцяти, що відпустиш нас, тоді я скажу.
— Обіцяю. — Чесно відповів він.
— Він сказав відправити поштового птаха, він сам знайде нас сьогодні опівдні.
— Де птах і куди ви мали його відправити?
— Птаха я маю покликати, він чарівний і прилетить лише на мій голос. Куди відправити не знаю, гадаю сам птах має просто доставити звістку потрібній людині.
— Зрозуміло.
Вальдерн сховав мішечок у кишеню штанів і лівою рукою схопився за рукоятку меча, але витягувати не поспішав. Він розумів, що так просто цих хлопців відпускати не можна, тому кинув порошок в обличчя Грасу.
— Ти ж обіцяєш... — Не встиг договорити той, як знепритомнів.
— Це лише «сонний порошок», він стирає пам'ять останніх кількох годин. — Вальдерн витяг меча і підхопивши Граса, акуратно посадив його біля стіни, перев'язавши недбало рану, він підійшов до Іртака, повторивши процедуру з порошком.
Рас метушився біля стійки, коли Вальдерн, що повністю зібрався, кинув на дерев'яну панель кілька срібних монет, більше того, що потрібно.
— Там під ранок мене дехто потурбував, потурбуйся і ти про них. Думаю, вони можуть здатися п'яними, після того, як отямляться. ― Вальдерн потер ушкоджену щелепу, був трохи роздратований.
— Так ось звідки галас з-поза ранку. — кинув у слід Вальдерну, що йшов, Рас згрібаючи монети в долоню.
У дворі вже юрбилося купа народу. Одні запрягали коней, інших нудило біля будівлі шинка, треті, сонно позіхаючи, поралися біля худоби. Рудоволосого Гранта Вальдерн помітив біля грудастої молодички, що розвішувала чисту білизну на мотузці там, де людей було найменше. Ймовірно вона була прачкою. Вальдерну не дуже хотілося з кимось зараз розмовляти, а тим паче він не хотів влазити у те солодке щебетання і він просто пішов, сподіваючись, що Грант його не помітить.
Він затягнув паски, що перехрещували його торс, перевірив чи добре закріплені піхви, посунув дорожню сумку за спину і рушив у дорогу. Однак далеко дійти не встиг, як його наздогнав Грант.
― А як же попрощатися? ― Зіщуливши очі, вигукнув він, підходячи ближче.
― Не хотів заважати твоїм залицянням. ― Розчаровано зітхнув Вальдерн бо не встиг завчасно зникнути.
― Я повертаюся до столиці, дай знати, як знову і ти будеш там. ― Грант протягнув долоню для прощального рукостискання.
― Добре. ― Вальдерн протягнув у відповідь свою і хлопці розійшлися.
Як раз до вечора Вальдерн повернувся до дому. Селище в якому він жив, знаходилося у семидесяти кілометрах від столиці. Раз на декілька місяців, а інколи і на декілька років, він повертався сюди, щоб відпочити і провідати людей які стали йому ріднею, але не цього разу. Цього разу він тут лише на декілька днів. Кільканацять літ тому він змушений був покинути рідний дім через прокляття, а пізніше, коли воно значними темпами почало розвиватися, знову пішов, щоб хоч якось полегшити своє життя.
Зараз тут було спокійно. Зелені фруктові дерева, тихо шелестіли листям від вечірнього теплого вітру, білі вбрані у буйний квітковий цвіт хатки радували око. Вальдерну тут подобалося. Коли востаннє він повертався сюди то придбав собі окреме житло, зараз там, мабуть, було не так чисто, але то були дрібниці. Інколи йому доводилося жити в таких місцях, що він не був у цьому таким вибагливим. Хлопець попрямував до свого будинку.
Сонце щойно сховалося за горизонт, та було ще світло. Деякі люди, що траплялися йому на шляху віталися, деякі сторонилися. І не дивно. Інколи Вальдернове прокляття завдавало шкоди не тільки йому, а і оточуючим. Одного разу уві сні він побив сусідам вікна серед ночі, кричав про якісь мертві очі, що його переслідували, страшенно їх налякавши, що їхній молодший син став заікою. А потім Ава декілька тижнів загоювала йому руки.
На його здивування біля будинку було чисто. Ні заростей, ні бур’янів, ні сухої трави, все акуратно і доглянуто. У середині теж було прибрано. Вальдерн зайшов на кухню, вона була маленька, для когось можливо навіть затісна, але не для нього. Він провів пальцем по столі, сподіваючись знайти там пил, однак не знайшов. Озирнувся, сонячне світло пробивалося крізь велике вікно і освітлювало цю кімнату дуже добре. Кухонні тумби розташовані уздовж стіни прямо навпроти стола, звужували приміщення ще сильніше. Вальдерн скинув сумку на стілець і коридором пішов у спальню, за чистими речами.
Коли повертався назад до кухні, відчуваючи яку не яку безпеку удома, він неочікувано на когось налетів, але був вправним, тож рівновагу втримав, ще й не дав упасти непрошеній гості, у якій впізнав Аву.
Ава спантеличено випустила з рук кошика, переляканими очима дивилася на Вальдерна, допоки не прийшла до тями, тоді в її погляді відобразилася радість.
― Вальдерне! ― Вигукнула вона, щасливо кинувшись йому в обійми.
Той обійняв її у відповідь, чисті речі теж опинилися на підлозі.
― Привіт, Аво.
― А чому ти не зайшов до нас? ― Трохи здивовано запитала вона, випускаючи хлопця зі своїх обіймів.
― Втомився сам, не хотів падати як астарадський дощ на голову.
Ава усміхнулася і опустилася до долу, зібрала його речі, підняла свій кошик.
― Та, все було б добре, ти ж знаєш.
― Знаю, та все одно це було б занадто раптово, тим паче на ніч.
― Зараз я щось приготую поїсти. Я якраз йшла до тебе, щоб перевірити як тут дім. Я буваю тут раз на декілька днів, прибираю, хотіла, щоб як ти повернешся, то в чисту хату. ― Ава квапливо юркнула у кухню, поставила кошик на стіл, Вальдернову дорожню сумку повішала на стілець, а речі поклала на його сидіння. Почувалася наче господиня. Та він був не проти.
― Дякую, та не варто було, ти не зобов’язана цього робити. ― Вальдерн увійшов слідом і сів на пустий стілець.
Вони із Авою були дуже схожі. Обоє мовчазні і неквапливі, обоє мали рано подорослішати. І обоє були самотні. Ава, заметушилася, що бувало тоді, коли вона зустрічала його після довгої відсутності. Вона дістала із кошика якісь овочі, декілька яєць заклопотано чарувала біля магічної печі.
― А чому у тебе з собою їжа? ― Дивлячись їй в спину запитав він.
― Була у однієї бабці, покликала мене вперше тиждень тому, бо в неї крутило руки, сьогодні востаннє принесла їй мазь, вона сказала що їй вже набагато легше і насипала мені кошик усілякої всячини. Просто не встигла занести до дому, бо якраз у неї і затрималася.
Надворі вже сутеніло, темрява потихеньку огортала будинок, прослизала в середину, поступово викрадала собі предмети побуту. Вальдерн позіхнув і піднявся, підійшов до Ави, і дістав з маленької шафки, що висіла на стіні, два великих прозорих кристали, які повністю помістилися в обидві його долоні. Стукнув ними один об другий і вони засвітилися, а за ними свічки, що висіли на стелі. Темрява відступила і він повернувся на своє місце.
― Як, ― вона витримала паузу, ― як успіхи?
Цих питань Вальдерн не любив найбільше, вони його дратували, інколи навіть гнівали, та хіба він міг на неї гніватися, ні, точно не міг. Вальдерн важко зітхнув, відкинувся у стільці, задер голову, дивлячись як магічні свічки мерехтять насправжнім вогнем.
― Ніяк. Я знову вбив відьму, декілька місяців тому, підживив медальйон. Та він з кожним разом працює все гірше. Кошмари частішають, химернішають, мені все важче вибиратися з їхнього полону.
Ава промовчала, за кілька хвилин вона завершила готувати яєчню з овочами і поставила їжу на стіл. Попри все її бажання, вона не могла йому допомогти, а іноді їй навіть не вдавалося його втішити, вона просто не знала, що сказати, та й що вона скаже.
― Можна їсти. ― Витягнула вона з роздумів Вальдерна, що вже заплющив очі, напівлежачки дрімав. Його волосся помітно відросло, частково спадало темними пасмами у комір його сорочки.
Вальдерн неспішно підняв голову, нормально всівся, ― Як почувається батько? ― ні з того, ні з сього запитав він, закидаючи до рота шматок яєчні.
― Не погано, все ще працює теслею.
― Все ж таки дарма він не повернувся до столиці, може б він не працював би так важко, живучи у палаці.
― Ну, ― підперши долонею підборіддя, почала вона, ― після смерті мами він хотів лише спокою, столичні інтриги, гадаю, вплинули б на нього гірше, ніж місце в якому вони прожили разом останні свої роки. ― Ава не їла.
― А ти, Аво?
― Що я?
― Чи не хотіла б і ти до столиці?
― А як же тутешні? Хто лікуватиме їх як я поїду? ¬¬― В її голосі почулося якесь роздратування.
― Тут дійсно добре, як на мене, але ти дуже хороший лікар, місто можливо дасть тобі більше, ніж це село. ― Вальдерн доїв. ― Дякую, було дуже смачно.
Ава не відповіла, замислившись над тим, що він сказав, а коли повернулася до реальності Вальдерна вже не було поруч. Вона зібрала брудний посуд і відставила його до мийки. У своїх думках, вона, мабуть, просиділа з-пів години. Ава ніколи не задумувалася про те, щоб покинути батька, покинути селян та і взагалі поїхати звідси, шукати долі. Її наче все завжди влаштовувало, але тепер він насіяв в її душі турбот.
Вальдерн сидів в одних штанях на краю ліжка і читав якусь маленьку товсту книгу, дівчина увійшла в кімнату, поглянула на нього, злегка усміхнулася. Він завжди дивував її, був розумним, сміливим і попри всі життєві труднощі завжди залишався людиною. Він ніколи не сидів на місці більше 6 місяців, прокляття ганяло його цілим королівством, і, мабуть, він вже пішки пройшов його половину, дослідив багато ельфійських руїн, бачив багато неймовірних місць, на відміну від неї. Вона ним захоплювалася.
Ава присіла позаду нього. Він чи то не помітив, чи то не звернув уваги. Вона наблизилася, легенько поцілувала його у плече. Він припинив читати. Ава обійняла його, долонями пройшлася по грудях, поцілувала в шию.
Вальдерн відклав книгу у бік, вивільнився з її обіймів, трохи відсів і розвернувся до неї. Він довго дивився їй у вічі, допоки вона сміливо не накрила його вуста поцілунком, Вальдерн відповів. Потягнувся руками до її сорочки, відсторонився, зняв, відкинув. Ава ласкаво обхопила його обличчя долонями, часто дихала, її серце відбивало швидкий ритм, щоки розчервонілися. Вальдерн повалив її на ліжко, тепер вже він цілував її. Швидко, пристрасно, нестримно.

 

: Оріджинал | : vshorinov (14.11.2022) | : У пошуку
: 128 | : відьми чаклуни ельфи чарівники драм | : 5.0/1
: 0

[ | ]