Таємниця друкарні. Глава 3
| Чи могла бажати дитина чогось більшого, аніж мама? Оксана ні на хвильку не відпускала маминої руки, наче боялась, що та зникне. Все ходила за нею, допомагала у всьому, розпитувала про все. Про листівки не пригадувала. Лише ота книга казок, подарована Михайлом, могла б навернути думки про продовження пошуку. Однак Оксана не поспішала читати казки, бабуся та дідусь також не розмовляли про ту мандрівку до друкарні. Але одного вечора, коли вони всі зібрались за столом, дідусь розповів мамі про той незвичайний день. Але ж хіба можна ось так назавжди забути про неймовірну пригоду? Хоч ніяких скарбів Оксанка не знайшла, проте на екскурсії в друкарні побувала. Хто ще міг похвастатись таким у її класі? Та ніхто! Вони навіть до місцевого краєзнавчого музею не ходили, що й говорити! Через декілька днів після приїзду мами, дідусь все-таки пригадав про свою коштовну книгу та й почав несамовито вивчати її. Оксана завдяки йому пригадала про казки, а потім і про листівку. Значить, таких було три. Значить, одна могла належати одному з працівників друкарні, а третя… пропала. Тоді чому ось ця опинилась саме у них, яким чином потрапила до дідуся та бабусі? Історія була дуже заплутаною, як у справжніх детективах! Звісно, читати такі дорослі книги, Оксана ще не могла та й поки не дуже цікавилась ними, але знала точно: там стільки всього відбувалось, що страх! Тепер щось на кшталт детектива відбувалось ось тутечки, з нею! Ой, як цікаво! Снідаючи, Оксана перебувала десь далеко. Вона ніби їла, але смаку не відчувала. Тепер пригадала про того Володю, якому було вже за тридцять та його малюнок. Всі дорослі малювали точнісінько так, як і вони з класом зараз, але потім забували про це. Може, вони і про листівки забували? Оксана піднесла виделку з яєчнею до рота та й та замерла. Кмітливий кіт Зась вмить змів той шматочок лапою на підлогу. - Дивись, бо отак все впустиш! – сміявся дід, допиваючи свою каву. - Еге ж, Зась у нас завжди голодний. А ти ґав ловиш, - додала бабуся, а Зась, покінчивши з яєчнею, сидів та задоволено вилизував вуса. - Га? – замріяно запитала Оксана. - Чи я чогось не знаю? Невже тут кавалер якийсь з’явивсь, поки мене не було? – пожартувала мама, додаючи до чашки цукор та калатаючи ложкою. - Ой, доню, це ж в тебе в цьому віці Вітька був. Такий хвацький парубок! – хихотіла бабуся, а потім уже й мама, лише Оксанка не розуміла про якого Вітьку вони балакають. - Який Вітька? - Не звертай уваги, то бабця жартує. - Діду, нам треба знову їхати в друкарню, - раптово оголосила Оксана, відклавши виделку в сторону. Розчарований Зась заховався під стіл в пошуках недоїдків. – Діду! - Знову починається… - Або дістаньте мені номер того Володі! В мене є його малюнок! – вона захоплено уявила собі як буде передавати той невеличкий привіт із минулого Володимиру, який, мабуть, вже й забув про те, як колись малював. Як йому буде приємно! Це ж стільки спогадів! А ще він точно щось мав би знати про той таємничий тираж листівок. - Ну що його робити? – розгублено запитав дідусь, шукаючи підтримки у бабусі та доньки. Але вони лише похитали головами, мовляв, сам вирішуй та загадково посміхнулись. – А хай йому грець! Знайду я номер того Володі, але ти обіцяй мені, що не будеш довго над ним знущатись. - Добре, діду! Добре! Дякую! Дякую! – щебетала Оксанка. Здавалось, не було нікого радісніше в цілому світі, ніж вона зараз. *** Наступного ранку дідусь зателефонував Михайлові. З’ясувалось, що той вже чекав на дзвінок, бо мав якісь новини. Оксанка все вертілась навколо діда, намагаючись видерти телефон із його рук та підслухати, що там говорять. Та дід не відступав: мужньо тримався та не піддавався онучці. Михайло повідомив про неочікувану зустріч із старими робітниками друкарні, котрі прийшли подивитись що ж там таке вибудовали, аж в газетах писали! Таким чином і зустрів Мишко (дідусь вже називав його так, наче старого друга) Володю та й розговорились вони дуже, пригадали минуле друкарні. Точніше, то Володя пригадав, а Мишко лише слухав його та розповідав про майбутнє. То була наче зустріч того, що відійшло в минувшину, та нового, ще незрозумілого, але інакшого. Друкарня житиме – ось найголовніше. На цьому Мишко і Володя зійшлися. - І все? Що оцей Володя навіть не захотів назад свій малюнок? – розчаровано запитала Оксанка. - О, звісно, захотів. Але подумав та вирішив, що нехай у тебе краще буде. Бо він вже дядько дорослий, куди йому. - А листівки? Що оті листівки? Де ще дві? - От бачиш, все ніяк не заспокоїться! - сміявся дід, зовсім не поспішаючи ділитися інформацією, чим немало дратував Оксанку. Вона зрозуміла: він спеціально тягнув час, так бувало завжди, коли траплялось щось добре та приємне, а дідусь любив полоскотати нерви очікуванням. Тоді щось добре та приємне ставало ще кращим, як він сам казав. - Що там, діду? Ну ж бо! Я ж маю дізнатись якнайшвидше! - Вгадай, у кого листівка? Правильно! Ще одна листівка весь цей час була у Володі. - І що? Що? Він знайшов скарб? – Оксана розширила очі, наче оті тарілки, що бабуся бережливо ставила під чашки. – Невже! - Та ні, скарб не знайшов. Але десять років тому, коли він, знайшовши листівку, вирішив прогулятись до зачиненої друкарні та пригадати дитинство, так біг, так поспішав, що збив з ніг одну прекрасну дівчину. Вона згодом стала його дружиною. От уже двоє діточок виховують. - А скарб? Виходить, що третя листівка чарівна, цікаво, цікаво… - Оксанка замислено потерла підборіддя, але думки розбігались, наче миші від голодного, але прудкого кота. - Ти впевнена, що скарб – то обов’язково гроші чи коштовності? – запитала бабуся, яка весь цей час мовчки слухала їх розмову, а почувши про історію знайомства Володі та його дружини, зрозуміла щось напрочуд важливе. - Ну. Не цукерки точно, - всміхнулась Оксанка. – В книжках та фільмах скарби у таких великих скринях тримають. От я і подумала, що у мене може бути такий! Або хоча б скриня. Такої точно ні у кого немає. Це як у піратів! - Так, скриньки піратські – то цікаво. Але ці листівки, мабуть, не про це, - бабуся схилила голову та ласкаво посміхнулась онучці. В цей час повз проходила заклопотана мама, якраз збиралась полити пеларгонії – щось зовсім зачахлі, але бабуся зупинила її, легенько схопивши за лікоть. - Твій скарб тут, люба. Ти ж ніколи не мріяла про гроші чи якесь багатство. Ось про що ти мріяла, - і бабуся підштовхнула здивовану маму вперед, до Оксанки. А та, трохи здвинувши брови, декілька секунд хмуро дивилась на бабцю, а потім… потім як засміялась! Так чисто та променисто, хоч всі не змогли втримати усмішки. Бабуся мала рацію. Скарбом Оксанки була її мама. *** Трохи згодом, коли Оксанка почала приготування до школи, дідусеві зателефонував той самий Михайло. Вони довго балакали та сміялись, Оксана майже луснула від нетерпіння, але змусила себе не стрибати довкола та не клянчити відповідей. Гортала собі книжечку та зиркала на діда. А як бабуся з мамою посміхались та ледь помітно кивали одна одній, помічаючи, що дівчинці ой як нестерпно ось так сидіти та мовчати. -Завтра у нас будуть гості, - нарешті повідомив дідусь. – Приїде Мишко, а разом із ним і Володя. Вони кажуть, що мають для тебе якісь новини. Щось про третю листівку. До речі, Володя той м’яса не їсть, треба мізкувати чим пригощати. - Я беру це на себе! – бабуся завжди була готова дивувати гостей смачними стравами. - А чого ви так довго розмовляли? – Оксана все-таки не втрималась, відклала книгу та уважно розглядала діда. – Вони тобі розповіли щось? - Та ні. Ми просто про садівництво балакали. Володя в цій справі собаку з’їв! - Ех. Краще б ти про листівку запитав, не довелось тоді чекати до завтра! - Ти диви, - дід посміхнувся, обвівши поглядом кожну із своїх шановних леді. – Терпіння, дитинко. Наступного вечора приїхали гості. Бабуся та мама невпинно додавали на стіл все нові та нові страви, аж нікуди було носа сунути. Вдалось приготувати і смачні вегетаріанські салати, основні страви та десерти! Володя приїхав разом з дружною та маленьким сином. А Михайло зашарівся, коли його запитали про наречену. Оксанка спершу привіталась з усіма, оцінила новенький телефон юного гостя – Юрчика, а потім залізла на коліна до мами. Ось так вони просиділи з півгодини, знайомлячись та розповідаючи якісь байки про себе. А потім… потім нарешті почалось! Оксанка ледве ложку на впустила, а на ній був якраз величезний шматок кремового торту! - Ті листівки надрукували майже перед самим закриттям. Працював там один чудернацький старий, який завжди охоче балакав про магію, потойбічне та усе інше. Його вважали диваком, забобонним таким, може навіть трохи божевільним. Однак батько та й інші працівники поважали його, раділи його історіям та знаходили в них відраду. Одного разу цей дід не прийшов на роботу. Він помер того ранку, але дізнались про його смерть тільки ввечері, бо був він самотнім. Так от. Одна листівка у мене, - Володя показав листівку з калиною та маленькою синичкою біля неї. – А так, тримай, - то він віддав свій старий малюнок сину. – А третя зникла, коли друкарню пограбували. - Хтось її викрав? – здивувалась мама, перехопивши це ж запитання у Оксанки. - І що той дід був чарівником? – але Оксана знайшла про що запитати, надто вже неймовірною здавалась вся історія. - Можливо. А може то лише випадок такий. Але от третя листівку забрав грабіжник, вона пролежала в нього весь цей час. Поки буквально декілька днів тому його племінник не знайшов листівку. - І що? Що у них за скарб? – допитувалась Оксана. - То більше схоже на випадковість, але дядько отримав хорошу роботу. Про яку мріяв давно, але бажання швидкого збагачення штовхнуло його на слизьку доріжку. Та й і знаєте, як у нас відносяться до тих, хто відбув строк, - Михайло похитав головою і закусив вареником. – Бачите як буває. - Справді… От дивина та й годі! – вигукнула бабуся і сплеснула долонями. - А що там було намальовано? - Шипшина. Стигла, така рясний та великий кущ. Голок – хоч греблю гати. Та воно не дивно: листівка прямо символічна, - Володя невесело всміхнувся, а дружина взяла його за руку. - Тепер же все добре? Був той дід чарівником чи ні – ми не дізнаємось. Головне, що листівки потрапили до тих людей і саме в той час, коли в них відчували горсту необхідність, - зауважив дідусь, розливаючи міцний домашній лікер по чарках. - Не вірила я в такі чудасії, але, мабуть, щось воно є, - мама лагідно погладила Оксанку по маківці. - Він точно був чарівником! – відізвався Юрчик. – Шкода, що не я знайшов листівку. До речі, татко, вибачай, але мушу сказати: ти малював дуже погано! Хлопчик засміявся, той сміх підхопили усі за столом. Навіть Зась, прикриваюсь лапою та сито облизуючись, здавалось, всміхнувся. Ніхто до кінця не вірив в історію, що більше скидалась на легенду чи байку, але всім було так тепло та приємно разом! Оксанка обіймала маму, жуючи торт та трохи сумувала, бо її пригода закінчилась. Але Юрчик, який був хлопцем моторним, вже придумав для неї одну цікаву гру. Бабуся горнулась до дідуся, а Володя до дружини. Мишко розповідав про наречену та постійно червонів, наче мак. То був прекрасний вечір, сповнений світла та добрих історій. А ще вони знали, що грабіжник, сидячи у себе вдома, дістав нарешті другий шанс і нізащо його не впустить. І кожний радів з того, хоч все ще не вірив у добрі казки. Крім дітей. І крім Зася. | |
|
| |
| : 193 | |
| : 0 | |