Прірва (розділи 7 - 12)
Розділ 7. "Прірва"
Вони не повернулись ні ввечері, ні пізно ввечері, ні вночі. Вони не повернулись. І не повернуться більше ніколи. Метою їхньої поїздки були якісь ділові справи, але найважливішим пунктом був магазин для художників. Вони збирались прикупити для Августа митецьких причуд, яких він давно хотів. І прикупили. Загалом — це все, що вціліло. Якимось дивом.

Август був ошелешений словами Іси і майже весь день намагався відволіктися від роздумів на тему: “Якого біса?”. Дуже непогано в цьому йому допомагала його кішка Меліса. Вони були схожі: у неї теж були різні оченята. Меліса була напрочуд розумною та гарною кішкою. Август знайшов її, коли був маленьким, під дверями магазину і, давайте будемо відвертими, у нього та його батьків не було шансів, бо те кошеня не відходило від Августа ні на міліметр. Та й він був не проти. Зараз Меліса вже далеко не кошеня, а велика пухка біла хмаринка, яка завжди буде біля тебе, але якщо ти цього не захочеш — вуса не покаже. У родині її називали кішка-емпат. От і зараз вона прийшла до Августа, який сидів у своїй кімнаті і намагався зобразити ранкові сонячні промінці, але робота не йшла, бо голова не тим була зайнята. Тихенько перебираючи лапками, вона прослизнула в ледь відкриті двері і делікатно торкнулася прохолодною лапкою його голої стопи.

— Няв?

Раніше Август шарахкався цього її приколу, але вже звик. Він відсунувся від мольберту і глянув на білий клубочок внизу.

— Що - няв? Заплигуй, звісно, — не встиг він жестом показати, як вона вже скрутилася клубочком на його колінах і муркотіла, як міні-трактор.

Вона діяла на нього як антистрес, тому його майбутня картина потроху почала вимальовуватися. Про нього сміливо можна було сказати, що він талант. Картини від його руки чимось зачіпали тебе, навіть якщо там було намальовано щось буденне, а якщо то був політ Августової фантазії, то взагалі - очей не відірвеш. Ця картина з промінням була одною з фантазійних. Мабуть, майбутній шедевр. Був би. Якби він її закінчив.

Він трохи загубився в часі: спочатку був зайнятий картиною, потім подивися серіал, пообідав, почитав. Під час цих заннять бавився з Мелісою, і якось не помітив, як на дворі вже потемніло, а годинник показував 20:00. Він помітив, бо кицька дуже норовіла впустити електронний годинник. В цю ж секунду його вколола голка страху та тривоги.

— Вони ніколи не затримувалися так надовго. А якщо затримувалися, то вони телефонували. Або я телефонував. Треба зателефонувати.

Він чкурнув за своїм телефоном та набрав матір — почув лише гудки. Батько — те ж саме.

Меліса, що бігала за ним з піднятим хвостом, раптово опустила його і лягла в кут дивана.

— Чому вони не беруть слухавку? — нервово запитав він сам у себе і, не помічаючи, почав дерти собі шкіру довкола нігтів.

Спочатку він дзвонив з інтервалом у пів години, потім у двадцять хвилин, а потім його нерви здали, і він вже зі сльозами на очах телефонував кожні п'ять хвилин. Але ніхто так і не відповідав. Після чергової марної спроби він вирішив, що треба взяти паузу. Раціонально подумати, чому їх досі немає і чому вони не відповідають. В голову ліз тільки один варіант, від якого наверталися сльози. Він його відкидав. Старанно відкидав. Допоки йому не зателефонувала його хрещена. В нього ніби вистрілили мільйоном тривожних голок. Він подивився на Мелісу, яка завернулася так, що видно було тільки очі, і тремтячими руками взяв слухавку.

— Ало? — сказав він.

Нестерпно довго на тому кінці мовчали, а потім почувся схлип. А потім - ще один. Тітка Лінда не могла приборкати плачу, аби щось вимовити. Августові пальці вчепилися в телефон, у горлі занило, а очі почали наповнюватися вологим теплом.

— Август, — на надривному видиху сказала вона. — Август, твої батьки, вони, — вона гучно схлипнула і намагалася закінчити речення, але, мабуть, не знала як. — Август, мені так шкода, Боже мій, мені так шкода, — вилилося з неї. І більше вона нічого не змогла сказати. Тільки плакала.

Август мовчав. Його долоні спітніли, і, на слові “шкода”, тяжко впали на коліна. Він дивився в підлогу. Поступово картинка розмивалася, і скоро він заплющив очі, бо бачив вже лише тільки сльози. Повільно його долоні піднялися до обличчя і накрили очі. Він почав тихо молити, знаючи, що це ніяк йому не допоможе.

— Ні, будь ласка, ні. Ні-ні-ні, цього не може бути, цього не може бути, будь ласка, хай цього не буде, — сльози душили його, істерика насідала. Він вже не міг стримуватись, і ридав, як ніколи. Він хотів озвучити ту прірву, що раптово утворилася у нього в душі, але не міг. Він хотів, щоб якісь вищі сили забрали у нього все, але повернули батьків. Він хотів, аби зараз вони відкрили двері і не зрозуміли чого він плаче, адже все добре: ось вони — живі-здорові. Він хотів, щоб вони були живими. Він не помітив, як опинився в кімнаті батьків. Зрозумів він це наступного ранку, прокинувшись з Мелісою на грудях в їхньому ліжку. На секунду йому здалося, що це все був жахливий сон, бо він відчув аромат свіжого сніданку та дзенкіт чашок. Акуратно переклавши кішку, він вскочив і побіг на кухню. Але побачив там тільки тітку Лінду.

— Августе.. — вона знесилено, намагаючись не розплакатися, промовила його ім'я, і, помітивши, що його очі вже почали червоніти, розгорнула руки, — Підійдеш?

Він розплакався їй у плече. Він хотів, щоб це було плече його матері. Його мати завжди гладила його по голові. Тітка такого не робила, тільки поплескувала по спині. Від цього йому стало ще гірше.

У той день вони нікуди не поїхали, наступного — поїхали у лікарню. Август знав, що не витримає, і не витримав, коли побачив їх. Вони потрапили у ДТП. Той козел у нетверезому стані теж загинув. Август хотів був дізнатися - хто він, але вирішив, що йому достатньо. Всі ці справи він залишив на тітку.

Наступні декілька днів були для нього туманними, тітка завжди була поряд, але він відчував, як тоне. На наступний день після поховання вона посадила його за стіл для розмови.

— Август, твої батьки колись сказали мені, що завжди будуть піклуватися про тебе. Навіть після своєї смерті. Твоя мама просила запам'ятати мене, щоб в разі такого випадку, я взяла опіку за тобою і звернулася до нотаріуса. Опіку взяти я вже не зможу, бо ти вже повнолітній, але якщо тобі щось знадобиться, звертайся обов'язково. А от нотаріус.. — вона полізла до своєї сумки і витягла якийсь папірець, — Поглянь.

Август взяв папірець до рук, побачив “Заповіт”. Глянув на тітку Лінду. Почав читати. Він погано мізкував ці дні, тому запитально поглянув на неї.

— Там сказано, що ти можеш більше ніколи не ходити на роботу. Якщо коротко, — вона легенько усміхнулася. — Вони страшенно тебе любили.

Августа вколола минула форма слова “люблять”, і він досі не міг зрозуміти.

— Це все.. моє? Будинок, татові інвестиції, акції, машини, ще якась квартира, це все моє?

— Так, Август, твоє. Що будеш з цим робити?

— Та я в тебе хотів запитати, що мені з усим цим робити?

Лінда розуміюче всміхнулася і відповіла:

— Ну, тобі пощастило, що оці всі акції та інвестиції - це моя спеціалізація, я візьму їх на себе. Вони твої, але зараз я трохи краще розумію, що з цим крутити, тобі трохи згодом поясню. А житлове майно та транспортні засоби на твій розсуд. Хочеш — продай, хочеш — залиш собі, хочеш — здавай в оренду.

— Я хочу переїхати звідси, — випалив він.

Лінда не очікувала такого.

— Переїхати? Куди?

— Не знаю. Куди-небудь. Я не зможу жити тут, Ліндо.

Вона спокійно глянула на нього і відповіла:

— Добре. Я допоможу. Сходжу в школу, попрошу завершити твоє навчання раніше, я думаю, вони мають зрозуміти. Потім, можемо вибрати місто, в яке переїдеш, або сам вибереш?

— За школу дякую, місто, скоріше, сам виберу. Дякую. І вибач.

— Нема за що, і вибачатись теж нема за що, — тітка скуйовдила його волосся, і пішла вирішувати всі справи, що на неї звалилися.

Август незворушно дивився їй у слід. Аж раптом щось торкнулося його ноги. Меліса.

— Няв?

Перший раз за ці дні він усміхнувся.

— Залазь. Будемо вибирати, куди поїдемо. Ми з тобою лишилися вдвох. Тільки ми вдвох, — Він здержав порив сліз і почав продивлятися варіанти житла. Свого майбутнього житла.

Розділ 8. "Квартира"
Квартира вибиралася тяжко — йому нічого не подобалось. Фінансове питання не стояло від слова зовсім, а от душевне збудувало мур.

Йому не вірилось, що його батьки, його найрідніші люди, які так дбайливо виховували його, були з ним всі ці роки, в будь-яких ситуаціях підхоплювали його стрімко падаючу донизу психіку, так раптово покинули його життя. Август не міг уявити, як далі буде жити один, стикатися з усім один. Не міг уявити, як він змириться з думкою про смерть своїх батьків. Він намагався затовкти чимось прівру у своїй душі, у своїй голові та у своєму житті, але все повертало його до одного дійства, якого він не бачив, але моделював в уяві.

Мелісі теж нічого не подобалось. Вона сиділа поруч, вся виструнчена, з опущенними вушками і розпушивши хвіст, що виглядав, ніби той піпідастр, та невідривно дивилася на хлопця.

— Не хочеш на екран поглянути? — запитав Август у неї. — Боже, з кішкою вже говорю, божевільний.

Але вона ніби зрозуміла, що він там питає, і багатозначно муркобуркнула, продовжуючи на нього дивитись.

— Чого ти так на мене лупишся, Мел? — Август хотів було погладити її по голові, але вона вивернулася і продовжила дивитись. — Ти мене шокуєш, Мелісо. — він закрив ноутбук і встав з ліжка, аби спуститись поїсти.

Кішка враз перемінилась і побігла донизу разом з ним. На кухні сиділа Лінда розбираючись з документами. Побачивши хлопця, вона сказала:

— О, Август, ти ще не вибрав квартиру?

— Поки ні, нічого не подобається.

— Чудово! Тобто.. я згадала, що батьки залишили тобі квартиру. Відразу не нагадала, бо ти мене ошарашив трохи.

Август застиг. А Меліса муркнула, доторкнувшись до нього своєю м'якою головою. Він глянув на неї з думкою:

“я не буду зараз думати, що кішка хотіла, аби я згадав про цю квартиру. я не буду думати, що вона навмисно пиляла мене очима, щоб я не дивився квартири. але ж думаю, бляха!”

— Ідея непогана, але я не впевнений, що ця квартира не буде нагадувати мені про батьків, і що вона взагалі придатна для життя.

— То може з'їздимо, подивимось? - благально мовила Лінда. - Впевнишься, що квартира тобі не підходить, або зміниш свою думку.

Він же хотів був наполягти, але почув різке “няв» і вирішив підкоритися.

— Добре, давай з'їздимо. Коли ти вільна?

— Та хоч зараз, - енергійно відповіла Лінда. — Йди, збирайся.

Август такого не очікував, але пішов збирати себе і Мелісу. На вулиці була приємна погода — кінець весни. Він натягнув свої чорні палаццо, білу простору сорочку і взяв з собою кофту, якщо раптом стане холодно. Склав невеличкий рюкзак з речима, бо їхати довго, і, скоріш за все, вони залишаться десь на ночівлю. На Мелісу начепив повідок, в якому особливої потреби не було, та взяв переноску, в якій теж особливої потреби не було, бо Меліса прилипла до хлопця намертво.

Лінда вже чекала його в машині. Чекав ще дехто, але не наважувався підійти ближче. Він стояв, сховавшись за великим деревом, і спостерігав — з надією, що його не помітять.

Іса йшов до Августа, щоб поговорити. Про що? А він і сам не знав. Просто хотів. Просто йшов. Але, не дійшовши, побачив якусь незнайому жінку в авто і вирішив, що доречніше буде не показуватись. Як він буде пояснювати хто він? Друг? Та не друг він. Знайомий? Ну, може. Можна було сказати, що він однокласник, але нашо він приперся? Й сам не знає. А тепер він стоїть і тупо виглядає з-за дерева.

“Клас, Ісо, просто супер, йди додому.” — подумав він сам собі, але не пішов.

Через декілька хвилин з дверей показалась руда хмаринка, через яку Іса раптово закотився за дерево і перестав виглядати. Серце загупотіло, щоки запалали, а очі витріщались у небо, яке трошечки проглядалось через листя дерева.

“Ти, йолопе, що ти робиш, в біса твоєї матері?!”

Він викотився з-за дерева і побачив як різноокий ставить у машину якусь незрозумілу сумку з сіткою з одного боку, потім рюкзак, а потім сідає в машину сам.

Його вкололо голкою страху і він подумав: “Він що.. переїжджає?”

Машина поїхала, а Іса так і залишився сидіти під деревом. Сам. Зі своїми думками.

В машині Август слухав музику і уявляв, якою може бути та квартира. Їхати треба було 6 годин, тому часу на подумати було вдосталь. Але не так сталося, як гадалося, і він заснув, не просидівши і години у роздумах. Зазвичай він не засинає у машині, але стрес і моральне виснаження зробили своє діло.

Його розбудила тітка. Погляд різних очей зустріло зовсім інше місто, абсолютно не таке, якого він очікував. Він очікував якогось мегаполісу, з багатоповерхівками, що стоять одна на одній, галасу, гарячого, задушливого повітря, загалом - душевної темряви для нього. Замість цього, з відкритого вікна до нього торкнувся прохолодний вітерець, а навкруги були будівлі в стилях готики та ренессансу. Його не осліпили нічні вогні, навпаки, лагідно освітлювали вулиці та будинки, які вже захопили хлопця. Найголовніше, що він відчув — запахи. Їх було багато, але головними для нього були м'ята і море.

— Бачу, тобі подобається, — з усмішкою сказала Лінда. — Вона знала, що тобі сподобається.

Август відірвався від вікна і перевів погляд на дзеркало заднього виду, в якому на нього лагідно, майже по-материнські, дивились очі, що набиралися сльозами.

— Ну, ходім! — трохи награно задерикувато сказала тітка і вийшла з авто.

З Мелісою на руках, на дорозі до будинку, в якому і буде його квартира, він виявив, звідки линув запах м'яти. На стільчику сиділа мила бабуня, а перед нею — столик з величезною купою м'яти. Август хотів було втриматися, але таки купив пучечок і поклав собі у кишеню штанів.

Потрібний будинок був семиповерховим і різнокольоровим. Чотири нижні поверхи — кольору темної цегли, а верхні — кольору праліне. Темні дубові двері охороняли дві колони з аркою. Йому подобалось.

Охайне фойє містило в собі солідні сходи та ліфт.

— Нам на 7, тому давай ліфтом, — обігнавши питання Августа, сказала Лінда.

Ліфт тихенько підняв їх на 7 поверх, до 706 квартири.

Лінда хотіла було відчинити двері сама, але віддала ключ Августу. Недовірливо подивившись на ключ у своїй долоні, він таки відімкнув двері, сподіваючись, що наповнення помешкання не зруйнує його гарне враження від міста.

І таки не зруйнувало.

Перше що він побачив — величезне панорамне вікно на кухні, яке показувало неймовірно гарне місто і море. Вже тоді він розумів, що буде тут жити. Обійшовши всю квартиру — вітальню, вбиральню, спальню та ще одну кімнату, він вже хотів тут жити. Все було витримано в класичному стилі, в приємних коричневих, світлих кольорах і обставлено достатньою кількістю квітів.

— Подобається ж? — з усмішкою спитала тітка, і, не дочекавшись відповіді, продовжила: — Та я і сама бачу, що подобається. Залишайся. А я привезу тобі речі.

Зачарований неочікуваною красою, Август як у холодну воду шубовснувся:

— Зачекай, будь ласка, мені подобається, навіть дуже, але я хочу ще раз повернутися додому. І самостійно зібрати речі. Я хочу.. розумієш.... — він не знав, як зібрати все, що думає, в одне слово, і Лінда йому з цим допомогла:

— Попрощатися?

Наздоганяюче розуміння знову поранило йому серце, і він не зміг втримати сліз. Коли хлопець заспокоївся, вони розійшлися по кімнатам: Август з Мелісою лягли у спальні, а Лінда на дивані у кімнаті. Наступного ранку вони вже прямували назад, додому. Щоб попрощатися.

Розділ 9. "Думи"
Сонце котилося до іншої сторони землі, а вони вже котилися до її готелю.

Дорогою в таксі обидва мовчали. Хтось дивився на захід сонця, а хтось на того, хто дивиться.
Іноді сонце засліплювало її, але вона цього не помічала, бо, не зрозуміло коли саме, вона впала в роздуми про сьогодняшній день. Вона з посмішкою згадала свої витівки в ресторані, їх прогулянку, а до танців підходила обережно — надто вони її бентежили.

Він дивився на її волосся, яке під золотим світлом виглядало ще дивовижніше. Хотілося пощупати, але він вирішив, що зарано. Він хотів сказати, що вона надзвичайно гарна, але вирішив, що краще не зараз. Він був майже впевнений, що вона йому не відповість, бо зараз — вона не тут. Скоріше, вона у собі. Не хотілось її турбувати.

Він відкрив її дверцята, обережно подав руку і подав її речі.
Вона дивилася на нього і чекала, поки він дістане щось там з автівки, аж раптом хтось доторкнувся до її плеча. Аполлінарія Вімарон, стійкої витримки дівчина, злякалася так, що її зойк почуло, мабуть, все місто. Різко крутнувшись, обличчям формулюючи німе питання “Якого біса?” вона побачила незнайомого хлопця на велосипеді з величезним букетом польових квітів. Він протягнув букет та відсалютував особі за її спиною.

Це було вже друге німе питання за останні 2 хвилини, яке вона формулювала, обертаючись. Її очі зустріли Ілоса, який тримав в руці дві якісь прямокутні коробочки.

— З днем народження! — зі своєю фірмовою посмішкою проголосив Ілос.

— О господи.. Ти сер.. — хотіла було мовити вона, але він рвучко її перебив.

— Так, я знаю, що у тебе не сьогодні день народження. Ну, надія була, але теорія ймовірності казала про інше. Тому просто хотів зробити приємно. Сподіваюсь, вийшло, — його погляд мимоволі впав на квіти, бо, чесно кажучи, він обирав свої улюблені, поки збирав їх.

Букет складався з, звісно, ромашок, жовтцю, лаванди, ще якоїсь жовтої квіточки та кількох стебел сухої пшениці. Виглядало чудово.

— Дуже гарний, флористу премію, — заспокоїла дівчина. — То він на велику чкурнув?
— О, ні, то мій друг, засланий козачок. Я вважаю, чудово впорався із своєю задачею.

— Аж надто чудово. А в руках що?

— Круасани з кращої пекарні міста. Шоколадний та з лососем. Не знав, що більше сподобається.

З заохочувальною посмішкою він протягнув круасани дівчині, склавши один на один.

— Я навіть не знаю, що сказати, — розгублено  мовила Рі. — Дякую.

На секунду вони зустрілися поглядами, і, за наказом імпульсивних почуттів, ноги піднесли Аполлінарію ближче до хлопця. Дівчина стала навшпиньки, аби стати трохи вищою, і її губи делікатно торкнулися його щоки.

— День народження у мене, до речі, 20 червня,  —злегка єхидно повідомивши, Аполлінарія ще раз подякувала за все і забігла в готель.

А він так і залишився стояти з калатаючим серцем і дивитися їй в спину.

“цьомнула мене. в щоку. вона цьомнула мене в щоку. в щоку цьомнула мене.  відчуваю себе 15-ти річним хлопчиком, боже.”
Ілос не пам'ятав, як доїхав додому, як зайшов у кімнату. Отямився вже коли сидів в своєму улюбленому кріслі, та, з трошки придуркуватою посмішкою, дивився на її історію в інстаграмі. З його квітами.

Вона затріснула за собою двері номеру. Вона хотіла затріснути ці двері перед носом своєї паніки, яка гналася за нею ще з вулиці.

“заспокойся. чого тебе тіліпає, заспокойся, все добре”

Аполлінарія підійшла до дзеркала з усіма речами в руках. Їй сподобалось, як вона виглядає в поєднанні з квітами, тому вирішила зробити фото. Відклала круасани, бо вони трохи не вписувались, і ось, історія вже готова, телефон вже закинутий деінде.

Покинутий телефон розривався від повідомлень, переважно від Лісси, та декількох повідомлень від Ілоса.

На другий день мовчання Лісса не витримала.

Нахабний стукіт в двері її номеру розірвав тишу, в якій дівчина сиділа другий день. Та тиша була лише ззовні, а не в її голові. Аполлінарія вибрала тактику ігнорування, але стукіт тільки наростав.

З-за дверей почулося зле:

— Апа!

“ох, господи, за що мені це все”

З сигаретою в руці, яка потім перемістилась їй у рот, вона пішла відкривати двері. Все це вона зробила мовчки, тому встигла повернутися на своє місце у ліжку, почекати ще секунд 30, а потім почути роздратоване:
—  Я сподіваюсь, це пожежа, а не поминальний вечір твоїх легень, Апа.
—  Пхах, — все, що і вирвалося з неї разом із димом.

Лісса обдивилася кімнату: багато диму, квіти у вазі, дві якихось порожніх коробочки, і, загалом,  все. Ніякого телефону в полі зору. Ну, і Апа, в залежаному ліжку з забитою попільничкою.

“мабуть, тільки сигаретами й годувалася”
—  Що відбувається?

Але відповіді не надійшло, її подруга наче перетворилася на димлячу камінюку з затупленими очима.
—  Аполлінарія, я питаю, що з тобою відбувається? Може я й не маю права знати, але, як твоя єдина подруга, маю право запитати і попереживати на тему того, що все наче було добре, ти сходила з тим баристою на танці, виклала історію  — і все. Ні слова мені. Тому я переживаю і питаю: Що, бляха, коїться? Він щось з тобою зробив?

Ці слова вкололи і змусили поглянути на Ліссу, яка добре тримала свій голос, але очі сльозилися, чи то від диму, чи то ні. Через деякий час мовчання вона сказала:
— Я не хочу закохуватись, Ліссо.

— Отакої, — подруга сіла до неї на ліжко. — Кохання — це ж чудове почуття, чи як там говорять, чим воно тобі не любе? І до того, яке кохання після тільки першого побачення, чи може в тебе там якийсь Яцик є?

Вперше за тривалий час Апа хихотнула. Трохи подумала і сказала:
— Ніякого Яцика немає. Та і кохання. Поки що. Розумієш, я відчуваю, що десь в перспективі я можу в це вляпатися, бо він мені правда подобається. Але я не хочу.
—  Чому ти так впевнена, що закохаєшся? Може й ні.
—  Закохаюсь.
—  Ні.
—  Закохаюсь
—  Не закохаєшся.
—  Аліса.
—  Аполлінарія.

Ця інтелектуальна дискусія змусила їх посміхнутися.
—  Чому не хочеш?
—  Бо це підписка на раптовий біль. На невизначений час. Моя мати любила — їй зрадили. Маленька я любила її — мене відкинули і розтоптали мою любов. За моєю статистикою, це частіше погано, ніж класно. Любов породжує дурість і біль. Рано чи пізно, звісно, це б сталося, але я не хочу, щоб з ним. Ні, ну я хочу, якщо все буде добре, але якщо З НИМ все піде по сраці, то тоді я не знаю, з ким буде добре.
—  Не факт, що так, як з твоєю мамою буде і зараз. Бо твоя ж статистика складається і з позитивних відсотків, еге ж?
—  А якщо буде?
—  То ми впораємось. І відлупцюємо його, — розраджуючи, всміхнулася Лісса. — Кидай цигарку, ходімо кудись вийдемо.
—  Ну це ти вже занадто.

Вони погиготіли, а потім Лісса раптом згадала:
—  А де твій телефон?
—  У смітнику.

Лісса здивувалася не на жарт:
— Як у смітнику? У якому?
—  У чистому та порожньому. Я вибирала місце, в яке я зможу залізти тільки з великого вольового пориву. Ну, і от.
—  У відрі ж немає нічого окрім телефону.
—  Так, немає.
—  І ти зможеш залізти в нього тільки з великого вольового пориву?
—  Саме так.

Лісса демонстративно встала, підійшла до смітника, театрально дістала телефон, і сказала:
—  Позорисько.

Розділ 10. "Місце зустрічі"
— Довго ти ще збираєшся жити у готелі?
Раптова репліка подруги злякала стрілку Аполлінарії, і та пішла легкою хвилькою.
“Гадство, знову переправляти”
Чи довго ще вона збиралася жити у готелі? Ну, як вам сказати... Після того, як дівчина гордо відріклась від матеріального забезпечення від своєї любої матінки, її власних коштів вистачило б ще десь на місяць. Вона збиралася прожити половину цього місяця і тоді вже думати, що робити, але, вочевидь, у Ліси були інші плани.
— Маєш якусь пропозицію?
— Взагалі-то так, маю.
Апа зиркнула з-за дзеркала на Лісу:
— Уважно слухаю.
— Ну, дивись, я б запропонувала тобі жити зі мною, але знаю, що тобі треба особистий простір і так далі. Тому — я переїжджаю на нову квартиру, а стара буде пустою. Я хотіла здавати її, але..
— Я не зможу платити кожний місяць, — перебила її Аполлінарія.
— Я тебе і не прошу, — відрізала Ліса. — Я пропоную тобі жити там безкоштовно, за однієї умови: ти почнеш готуватися до іспитів.
“о ні, не кажи цього”
— і вступиш на
“ господи хай вона цього не скаже”
— бюджет.
“фаталіті”
— Факультет обирай сама, дозволяю. Але я б рекомендувала..
“зараз вона скаже театрального мистецтва”
— факультет театрального мистецтва.
“ як відкрита книга”
— Ти ж зараз маніпулюєш моїм скрутним положенням, так?
— Можна і так сказати, але! ця маніпуляція буде тобі на користь.
Не знаючи, куди дітись, світловолоса пані почала свою тираду:
— Я не підготуюсь достатньо навіть для контракту, а ти бюджет хочеш!
— Підготуєшся, в тебе є класна мотивація — не жити на вулиці, — єхидно відказала Ліса.
— Я не вмію співати!
— Вмієш.
— Я не вмію запам'ятовувати текст!
— Вмієш, Апа, вмієш.
— Я танцювати не вмію! — продовжувала наполягати Аполінарія, вже розуміючи, що програла.
— О-о-о-о, — протягнула Лі. — Я знаю, хто тебе навчить.
Зовсім вибившись з сил і втративши всяку надію, у півголоса і з максимально театральним стражданням Аполлінарія виплюнула:
— Я не гарна.... І в мене немає харизми.
Аліса, яка спокійненько дивилась собі у вікно, допоки не почула цієї абсурдності, повільно почала повертати голову у бік тіла, яке сиділо з похиленою головою і злегка посіпувалось.
Воно хіхікало.
— Я розумію, аргументи скінчились, але не до такого ж рівня, — злегка посміхаючись, просичала подруга.
Легке хіхікання переросло в істеричний сміх:
— Та я вже не знаю, як від тебе, такої діставучої та владної, відкараскатись!
— Пропоную один раз, Аполлінарія.
Серйозність та самовпевненість цієї репліки була настільки переконливою, що на блідій шкірі побігли маленькі мурахи, які хором кричали: “Погоджуйся, а то нам габздець!”. Та й коли Аліса називала її “Аполлінарія”, то це була звістка про те, що треба зібрати себе в купку і ввімкнути дорослість.
— Добре, добре, колись ти мене у могилу зведеш.
Ліса всміхнулась і енергійно наказала збиратися швидше, щоб скоріше побачити квартиру, яку вона хоче передати у власність майбутній відомій акторці.
Їхали недовго, зупинились навпроти темної багатоповерхівки:
— Дай вгадаю, поверх двадцятий?
— Майже. Двадцять другий.
Ліфт скоренько домчав їх до пункту призначення, багатоповерхівка сама по собі була, ну, скажімо, дуже люксова, набагато краще її готелю, і сама квартира не відставала. Ліса любила лофт, Аполлінарія також. Квартира була ідеальною і для Ліси, і для Аполлінарії, але так як Лі набридло це помешкання, вона, недовго думаючи, вирішила переїхати. Так, у 19 років. Власниця свого салону. Так, у 19 років. Чи допомогли їй батьки? Так, допомогли, але тільки фінансово, все інше було на її плечах.
— І тобі просто набридла ця розкіш?
— Так, і я вирішила переїхати в більш величну розкіш.
— Ти розбещена.
— А ти безхатько. Іди, подивись ванну кімнату і винось свій вирок.
Рі ще в ліфті зрозуміла, що вона буде згодна, але цей бюджет її трохи непокоїв. Вона й сама колись хотіла бути акторкою, але її батьки (мати напряму, а батько дистанційно) нарікли цю професію “не професією”, і втовкли їй це в голову настільки, що вона майже почала звертати свій життєвий шлях у бік медичного. Від однієї тільки думки про медичний її перетрушувало, що ж вже про саме навчання казати. Тому пропозиція подруги стала для неї спасінням. Але:
— Я віддам тобі кошти за квартиру, як тільки зможу.
— Перестань.
— Та як мені перестати, я навіть уявити не можу, скільки коштує..
Аліса перебила її:
— От і не уявляй.
Апа мовчки втупилася в неї, вичікуючи, коли вона скаже ще щось, але Лісса — граніт.
— Дякую, — тихенько мовила Апа, підповзаючи до Лісси, аби обійняти її.
— Не вступиш на бюджет — я тебе вижену, — лагідно погладжуючи її по волоссю, люб'язно сказала Лісса.
— Іншого і не очікую.
Оглядини квартири скінчились, і вони зібрались сходити кудись поїсти і паралельно переглянути університети та курси. Зараз весна, період, коли уже більш-менш готові до іспитів люди складають їх, але Апа далеко не готова, тож вони вирішили вступати наступного року.
— Цілий рік тобі на підготовку.
— І цього не вистачить.
Ліфтовий діалог перебив сам ліфт, дзеленькнувши, сповіщаючи, що вони вже на першому поверсі. Двері почали розповзатися, і за ними показалося знайоме обличчя:
— Рі?
— Ілос?
Аліса одразу впізнала офіціанта. Хоча дівчина і не думала, що зустріне його тут, але доброзичливо мовила:
— Вітаю.
Ілос, посміхаючись, кивнув їй і перевів погляд на Рі, яка вже виходила з ліфта:
— Ти вирішила відповісти мені на повідомлення особисто?
“ох лишенько, я ж зникла”
— Ох, вибач, були тимчасові складнощі з телефоном, трохи згодом відповім тобі. Обіцяю. А ти тут..
Вона не встигла договорити, бо її перервав вже трохи забутий настирливо-істеричний голос:
— Ліно!
“не може бути”
До них наближалося дві постаті, одна — та, від якої вона втікла; друга — та, що втікла від них ще ой скільки років тому.
“ не може, бляха, бути”
— Ліно, стій на місці, нам треба поговорити! А це хто такі?!
До неї наближалася її мати.
“гадство, гадство, гадство”
і, хто?
“та ви, бляха, знущаєтесь”
її батько.

Розділ 11. "Прощання"
Для нього це була не просто двоповерхова будівля, в якій він прожив вісімнадцять років свого життя. Ні. Це була його домівка. Його місце, де завжди чекали, завжди любили. Місце, де завжди було спокійно. Стіни цього дому рідко були свідками сварок, бо сварки? В його сім'ї? Аж ніяк. Це могли бути побутові гучні розмови, які завжди завершувалися мирним рішенням, позитивною нотою. Проходячи першим поверхом, їдальнею-вітальнею-кухнею, він згадав, як в дні, що були зовсім близькими до Нового року, його батьки не могли утвердити розташування ялинки. Тато тоді сказав:
— Ні, Мері, люба, навіщо ставити її прямо посеред кімнати? Вона затулить собою денне світло, її треба буде обходити. І для того щоб її поставити, треба цілу перестановку робити, не думаю, що це дуже раціонально.
— Тоді що ти пропонуєш?
Його мати... він думав, що це неправильно, але від спогадів про матір він відчував набагато більше болю, ніж від спогадів про батька. Ви не подумайте, він любив їх однаково сильно. Але його матір... Вона була не просто чудовою матір'ю, вона була дивовижною персоною. Його батько теж був крутим, але це той неконтрольований момент, коли ти дуже сильно захоплюєшся чиєюсь особистістю. А якщо це ще й твоя матір — це нестерпно.
— Пропоную поставити її в куток на вході.
Август побачив як куточки її вуст повільно підіймаються та говорять:
— В куток? В куток на вході?! — вона вже відверто сміялась. — Ти просто навіть послухай, як це звучить! Ялинка — найошатніша дама новорічного вечора, не побоюсь цього слова, символ Нового року! А ти її в куток, як непотріб. Може одразу в комірку, за зачинені двері? — жінка різко крутнулась та пішла до вхідних дверей. — І хочу тобі сказати, любий розумник Даніель, що тут для неї місця мало.
Розуміючи, що чекає його після цього питання, але, що ж вже поробиш, така була доля, він тихенько спитав:
— Тобто, ти хочеш таку.. — задумався. — Таке дерево, яке не поміститься в той куточок? Ти хочеш затягнути сюди сосну?
— А навіть якщо й захочу, візьму й затягну. Прямо осюди, — Марі переможно стала посеред вітальні, максимально розставивши руки та ноги, як зірочка. — Отакенну.
Розумник (як його охрестила дружина) Даніель більше не міг стримуватись, особливо, коли побачив Августа, який тихенько сидів на дивані разом з Мелісою, та вже розривався від реготу.

Він стояв прямо на тому місці, де тоді стояла вона, а пізніше й ялинка, яку вони всі разом обвішували іграшками та мішурою. Він посміхався, та його очі поступово набиралися сльозами.

У своїй кімнаті він провів більше часу, ніж збирався, бо не міг точно вирішити, що йому забирати, а що ні. Будинок продавати він не збирався, тож необхідності забирати все не було. Август склав свій немаленький гардероб, забрав свою постіль, деякі елементи декору, і перейшов до свого творчого кутка. Вирішив забрати все, але...
На мольберті досі стояла та недомальована картина.
Її він не забрав.

Лінда залишила його на самоті, та обіцяла повернутися через декілька годин. Тож, він стягнув усі свої пакунки вниз (а це було не дуже легким завданням) та вирішив перекусити. З їжі в холодильнику його мало що приваблювало, але він таки вирішив, що бутерброди підійдуть, тож дістав ковбасу з сиром та якийсь соус, плечем легенько штовхнув дверку, аби вона сама закрилася, та сковзнув поглядом на вікно...
“що? мені здалося?”

Іса майже не з'являвся вдома останні дні, його тягнуло, як муху на... мед, звісно, до іншої домівки. Він зайняв свою звичну позицію за деревом, коли від двоповерхового дому вже від'їжджала машина, яку він бачив і вчора. Але сьогодні там не було навіть і натяку на щось руде.
“бляха, невже не встиг”
А що “не встиг”? А він і сам не знає, чому він зараз тут, а не бігає десь по закинутим будівлям, наприклад. Якщо б він прийшов, коли різноокий виходив би з машини, якби він, ну типу, встиг, то що б він робив далі? Він вирішив не задумуватися та просто почекати, може, щось би зробилося.
Але нічого не робилося, і доволі довго. Машина не поверталась, з дому ніхто не виходив.
“срака вже болить тут сидіти”
— Ой, та до біса. Я що, Хатіко якийсь, чи хто там, щоб сидіти його чекати. Що я взагалі чекаю, і ЩО я взагалі чекаю, і НАЩО Я ЙОГО ЧЕКАЮ.
Підірвавшись з місця, так, що ледь не стукнувся головою об гіллячку
“де вона тут взялася”
він зробив аж десять кроків від місця своєї засідки, а потім зупинився.
“сука.”
— Я просто гляну.
Крадучись до будинку, наче він робить щось незаконне, він швиденько дострибав до найближчого вікна без шторки.
“ну, отут і гляну”
Його серце впало в п'яти і відскочило в голову з силою, яка здавалась абсолютно неадекватною, бо тільки-но він випростався і подивився у вікно, то його очі одразу зачепились за руді кучері, які повільно випливали з холодильника.
Він впав. Буквально впав. Настільки швидко, наскільки йому дозволяла це матінка природа.
“ОТ ЖЕЖ СРАНЬ! ВІН МЕНЕ ПОБАЧИВ! ВІН МЕНЕ ТОЧНО ПОБАЧИВ! А Я ЩЕ Й СХОВАВСЯ. НУ, ЗРОЗУМІЛО, БЛЯХА, ЩО СХОВАВСЯ, БО Я, НАХУЙ, ЗЛЯКАВСЯ! АГА, ЗЛЯКАВСЯ ЛЮДИНИ, ЯКА В СВОЄМУ ДОМІ ЩОСЬ РОБИТЬ? ГЕНІЙ ПРОСТО, ЙОБАНИЙ ТИ ГЕНІЙ”

Август не міг повірити, що йому здалося, тому він обережно поклав на стіл все, що витягнув. Та все одно, ця чортівка-ковбаса почала котитися і таки гепнулася на підлогу.
“серйозно?”
Він підняв ковбасу, поклав її подалі від краю, три секунди подивився, перевіряючи, чи не котиться, і побіг до вхідних дверей.

Так рвучко з її рук ще ніхто ніколи не виривав ручку дверей.
— Август, боже, що ти..
— Лінда?
— Ти мене налякав.
— Вибач, вибач, мені здалося, що я когось побачив, тож пішов перевірити.
— Ти якогось знайомого злодія побачив, чи чому так агресивно йшов перевіряти?
Август вирішив проігнорувати це питання, запитавши Лінду, чи буде вона бутерброд.

Фортуна вирішила, що недостатньо йому, тому, хто підглядає у вікна, тож вирішила понасміхатися ще, і як тільки він повернув голову, то побачив, що по дорозі їде знайома автівка.
“ох, блядство”
Рачки, так активно, як тільки може, і так, щоб не засвітитися у вікні, він поповз за іншу частину будинку, а потім встав та побіг, не зовсім розуміючи куди, але точно знаючи, що треба бігти дуже далеко, та так швидко, щоб почуття, які піймали його там, не наздогнали.

Лінда вирішила не казати Августу про злодія, якого бачила на під'їзді до дому. Ну, знаєте, на злодія він не схожий, та і не надто на часі це було.

Розділ 12. "Алкоголь"
Одне його око, синє, з зеленими вкрапленнями, нагадувало про матір, інше — майже чорне — про батька. Тому він намагався не дивитися в поверхні, які могли відбити його лице. Але зараз він зайшов у ванну кімнату, аби забрати дещо. Ох, якби про це «дещо» дізналися його батьки..
“слава богу, вони цього не дізналися”
— І не дізнаються, — промовивши це, Август зачепився поглядом за дзеркало. Раніше він вважав себе досить привабливим, гетерохромія додавала цікавості, а разом з рудим волоссям вимальовувався такий собі крашик. Але зараз — змучене сіре обличчя, на якому тепер таке цікаве колись ластовиння, виглядало як бризки бруду. Фіолетові впадини під очима через відсутність сну та їжі. І очі. Очі, в яких була суцільна порожнеча. Він довго вдивлявся в свої різні та пусті очі. Вони нагадали, що в його душі теж саме — порожнеча. Він нічого не відчував: ні жалю, ні болю, ні горя, ні відчаю, ні злості — нічого.
“знову.”
Його тіло прострелив імпульс, що кинув хлопця на коліна, до сховку. Він швидко віддвинув, та ні — майже вирвав пластмасові дверцята, які ховали ніжки ванної, та поліз до найдальшого кахелю, до якого діставала рука. Щоб відбити в себе цю дурну звичку, рудий геній навмисно так зробив, бо щоб дотягнутися до цілі, треба втріснутися у ванну, майже звернувши шию, що було досить таки болючим заняттям. Сховок лежав трохи за ванною, він знав, що його батьки ніколи не будуть відсовувати ці дверцята, бо там нічого не лежало, але ще трохи приховати — ніколи не завадить. Судома майже привіталась з ним, але він встиг намацати маленьку пластмасову коробочку. Рвучко, надто рвучкіше, аніж було треба, він висунувся і сів. Тремтячими руками почав відкривати, потім розмотувати целофановий пакетик, коробочка була досить непоганим захистом від вологи, але він вирішив перестрахуватися, бо залізу тільки дай заржавіти. І ось. Його пальці тримають тонкий шар нержавіючої сталі. Якби парадоксально не звучало — єдина річ, яка могла розрізати це невиносне почуття порожнечі. Повернути віру в свою здатність щось відчувати. Повернути почуття реальності. Правда, частіше він звертався до свого маленького холодного блискучого друга, аби переключити свої емоції на відчуття. Відчуття болю.
“срань, перекису немає”
Очі бігали в пошуках чогось дезінфікуючого, зуби молотили вуста. Шматочок металу почав нагріватися під його пальцями.
“до біса, не помру від одного разу.”
Вивчаючи безпечні ділянки свого тіла, він визначив стегна та пальці. Стегна — єдине, що ніколи б не змогли побачити його батьки. Ну, тільки якщо проти його волі. А пальці? Можна було сказати, що скальпель зіскочив, коли він заточував олівці.
Зараз доля вказала на пальці.
Перший час, йому не подобалось те відчуття чогось тонкого та гострого, що розтинає твою плоть. Але з часом — звик.
Лезо торкнулося проміжної фаланги вказівного пальця, Август вибрав діагональний напрям і трохи надавивши
— Август?
Він завмер. Дякуємо, що зачинив двері, і міг собі так сидіти, завмерши, і не метушитися в спробах сховати своє дійство.
— Август? — стукіт в двері. — Ти тут?
“дихай, господи, чорти б тебе побрали, видихай!”
— Так, я вже зараз виходжу, вибач.
— Та нічого, я шукала тебе в кімнаті, та не знайшла. Ти готовий їхати?
— Наче так.
Його тітка Лінда була непоганою альтернативою. Бо вона змусила його відчувати. Сором.
Він швидко повернув все як було, вийшов з ванної, та засунув коробочку поглибше в свою сумку.

Лінда вийшла на вулицю, аби прогріти машину і боковим зором уловила якісь рухи.
“хм, знову прийшов”
Так, аби не було помітно, вона кинула погляд на дерево. За деревом стояв злодій. Вона впевнена у цьому. Лінда фиркнула, коли згадала, якими рачками він тікав.
“цікаво, а коли я повернуся, ти там і далі будеш стояти, злодійчик?”
З роздумів її вирвав Август з купкою багажу.

— Тож, твої речі тут, кицька з тобою, місто непогане, квартира чудова, — вона посміхалась. — Я сподіваюсь, тобі хоча б трохи тут подобається.
Йому й справді подобалось, може й, не трохи.
— Мені подобається, правда. Дякую тобі, Ліндо. Я можу... — слова застрягли і товклися у нього в горлі. — Я можу якось тобі віддячити?
Лінда розплилася у посмішці:
— Говориш так, наче неймовірно багатий.
Август злегка хмикнув і запитально подивився на тітку. Він питав серйозно.
— Мені нічого не потрібно, Августе. Я хочу тільки й того, чого хотіли твої батьки. Аби з тобою все було гаразд, щоб ти був цілий, живий-здоровий і щасливий.
“цілий”
— А, і ще дещо. Я думала, чи варто тобі це віддавати, але вирішила, що якщо залишу собі — буде гірше. — Вона підвелася, вийшла з квартири і повернулась за декілька хвилин. В її руках був якась торбочка, Август хотів було запитати, але вона відповіла раніше, — Це.. кхм..
“майже сказала: “єдине, що від них залишилось”, дурепо ти йобане”
ті речі, які вони тобі купили.
“не обманюй себе, Ліндо, звучить однаково хуйово”
Август застиг. Чи не основною метою їхньої поїздки був той його сраний улюблений художній магазин.
— Дякую, що вирішила віддати. П-поклади це, будь ласка, десь в моїй кімнаті.
Лінда якийсь час не ворушилась, але потім таки пішла в кімнату Августа.
“не треба було цього робити. тепер ти залишаєш йому вічну згадку.”
Вона — жінка, що не мала дітей та чоловіка, не знала як правильно, а як ні, але так старанно намагалася не зробити гірше, поклала торбу у куток, та, виходячи, бадьоро промовила:
— Що ж, я вже буду їхати. Якщо щось треба буде, то обов'язково пиши. — Вона трошки пом'ялась, та потім таки запитала: — Обіймемося?
Августу й самому, мабуть, треба були обійми, тож він був дуже не проти.

Він сидів на своєму, вже звичному, місці, і чекав. Чекав, коли почнеться хоч якийсь рух. Чекав, коли вони вже поїдуть. Чекав, коли хтось повернеться.
Цього разу він був трохи розумнішим та взяв з собою щось перекусити та попити. А ще блокнот.
Він гортав його, звісно ж, від нудьги. Роздивлявся, !звісно ж! від нудьги. Мабуть, його почуттям також було нудно.
“я, якось, ніколи не помічав його”
Іса напружив всі свої звивини і намагався згадати. Ось перший клас
“ні, з першого класу я взагалі нічого не пам'ятаю”
Натяк на щось руденьке з'явився десь ближче до сьомого, або восьмого, класу. Це була фізкультура. Вони намотували уже бог знає яке коло, та хекали, як скажені собаки,
“фізрук мудак”
але дехто не бігав. То й був Август. Сидів і дивився на нього.
Ось дев'ятий клас. Він заходить до туалету і бачить, як Август намагається загладити свої кучері, а потім зойкає та відвертається, коли бачить Ісу. Він тоді спитав:
— Нащо ти це робиш?
— Роблю що?
— Намагаєшся щось зробити із своїм волоссям. Нащо?
Август, з неприхованою підозрою вдивлявся в обличчя Іси, бо вже тоді він набув певного хуліганського авторитету, і намагався зрозуміти: це просто питання чи питання-вдаряння? До єдиного висновку він не дійшов, тож заплющив очі та вимовив:
— Бо я один такий. Рудий та пухнастий на всю школу. На все місто, мабуть.
— Той що? По-твоєму, це якась проблема?
— По-моєму, я надто не вписуюсь.
— Хм.
Іса рушив з місця, а Август застиг.
“ну все. добалакався. а мама говорила спочатку думати, а потім казати.”
Іса, максимально обережно, як тільки вмів, протягнув руку до рудого волосся та запустив в нього пальці. Трошки поворушив, і ще обережніше прибрав руку і сказав:
— А мені подобається.
Він забув, що треба дихати, і коли спогади його ледь не задушили, подумав:
“їбать, я що правда таке ляпнув?”
Він різко вдихнув та подивився у блокнот, на останнє, що там було. Хто там був.
— Ну привіт, злодіяко.
Наче ракету, його підкинуло на ноги, від чого в голові трохи запаморочилося, а очі розширилися.
Він проґавив момент, коли під'їхала машина.
— Пхах, реагуєш так, наче й справді злодій, — вона з усмішкою протягнула руку. — Я Лінда. Тітка Августа. Можеш називати просто Лінда, або пані Лінда, як тобі до душі. — Її пробирало на регіт від зляканого, викритого та засоромленого вигляду, який враз набув хлопець. — Хі-хіхі-хіхі, вибач, а до тебе як звертатися?
Іса витріщився на її руку, та на неї загалом. Виглядає не небезпечно. Тож він взявся за руку:
— І-іса. Я-я-я..
“йобаний ти німець. от і той момент, якого ти боявся. ну, от хто ти?”
— Я друг та однокласник Августа, хотів дізнатися, чого його так довго немає в школі. Ось. Та й по всьому. Так. Отак.
“ну, майже не збрехав.”
О, Лінда, чудова мудра жінка, розуміла що друг-однокласник міг би просто прийти та й запитати, а не танцювати перед вікнами, але хто вона така, щоб не вірити хлопчику-злодіяці.
— Оу, то тут ти вже не запитаєш, бо Август щойно переїхав.
Його серце, дихання, життєдіяльність — все зупинилось. Переїхав. Все, що він зміг видавити це:
— А-а, а чому?
— Його батьки померли, тож я думаю, йому це буде на користь.
Ісу труснуло, він не дуже добре знав його батьків і так далі, але йому стало неприємно. Йому стало зле від думки “Чому таке сталось саме з ним?”. Іса не відчув безпорадність, не відчув страх, або даремність. В ньому зародилося щось інше, щось типу
“я маю бути поряд”
бажання підтримати.
— Вибачте, пані, вельмишановна —
“це ж культурне слово?” — пані Ліндо, не могли б Ви сказати мені його теперішню адресу, я хочу заїхати, провідати, все таке. А, і ще, мені треба повернути йому його річ. Вона важлива для нього, тож, не могли б Ви, будь ласка..
Їй було цікаво спостерігати за тим, як він тараторить, але їй почало здаватися, що вона вже знущається, тож:
— Добре, я розкажу, як доїхати на автобусі.

Він залишився один. Ну, разом з кицькою.
В його голові пульсувало: “Цілий”, що йшло в розріз з набутими дурними звичками.
Тож, він вирішив змінити тактику.
Він прийшов в найближчий гіпермаркет і одразу подався у алкогольне відділення. Його ніколи не цікавив алкоголь, але приваблювало вино. Він часто чув історії, де люди напивались так, що забували хто вони й що вони, тож, він вирішив, що для заглушування почуттів це непоганий варіант. Пляшок було багацько. Різних кольорів, брендів, цін. На ціну Август не зважав, вибирав по тому, що написано на етикетці і вже пер додому непрозору торбу з купою пляшок. Бокали він також купив. Під кожну пляшку окремий. Тож, що ми маємо? Три пляшки напівсолодкого (сухого не брав, бо був певен — не сподобається) вина: біле, червоне та рожеве. А, і ще, ми маємо порожній шлунок.
— Що ж, почнемо.
Він взяв до рук білу пляшку, її етикетка говорила: “М'який, шовковий, живлячий смак з тонами абрикоса та дині, освіжаючою кислинкою та довготривалим сенсаційним післясмаком”. Його інтригував сенсаційний післясмак, тож в бокалі вже налито і він “цокається” з Мелісою:
— Твоє здоров'я.
Смак дійсно приємний, але те, що він майже ніколи не пив таки дало по голові, але не сильно. Він поринув у спогади. Зараз хотілося згадувати приємні моменти з сім'єю. Коли він був у бабусі, наприклад, і вони разом збирали фрукти. Про щось говорили. Він почав трохи посміхатися, сумно, але посміхатися.
Наступною була червона зі словами, які вже потроху плили, але він чітко побачив: “Малина, фіалка та лохина”. Це вино Август не схвалив. Воно здалося надто різким та алкогольним. Тож він відставив його подалі, налив ще один бокал білого, підійшов до вікна та почав роздивлятися місто. Бокал влетів непомітно, а на різких поворотах його вже підхитувало, але настій, на диво, ставав краще.
Рожева пляшка. Вона не обіцяла багато, а навіть якби і робила це, він вже не може цього прочитати, тож просто налив. І на секунду все стало ясним, бо він відчув м'ятний присмак.
— Вау. Меліса, понюхай.
Кішка дригнула вусами та сказала: “Мявк.”
— Скажи, так?
Він впав на свій диван. Відкинув голову та закрив очі. І тут виринув палкий прихований образ. Він не дозволяв собі навіть уявляти його, бо коли намалював — ми пам’ятаємо, що сталось. Але зараз, хто його вхопить на цьому? Ніхто ж не зможе залізти в його голову, егеж?
Він дозволив згадати собі його очі, темно-карі. Вони йому подобались. Потім виринуло обличчя, з гострими лініями, бліде, трохи схоже на його власне. Йому подобались ці лінії. Йому подобалось, як грали ті лінії, коли він посміхався або злився. Йому було приємно за цим спостерігати. Він згадав розташування його родимок, його улюблена була та, що на вусі. А ще подобалась та, що на ключиці. У нього багато родимок. Йому це подобалось.
“цікаво, що вийде, коли їх всі з'єднати?”
У нього було багато фактури. Фактурне обличчя, фактурне тіло, ті ж ключиці, руки, йому подобалось це відтворювати на папері. Він хотів відтворювати це на папері.
“я хочу.. малювати..... тільки його?”
Ця думка, наче ляпас, витягла його з дум та розплющила очі.
Його квартиру наповнила музика з колонок, аромат алкоголю та неймовірне бажання вийти на вулицю, точніше, в якийсь бар, клуб, неважливо. Там, де йому можуть налити ще чогось, бо його пляшки закінчились, окрім червоної. У Августа. Бажання кудись вийти. До людей. Алкоголь: 1, Август: 0.
Як супер відповідальний хазяїн, він насипав своїй любій корму, налив води, цьомнув у лобика, і пішов. Ні, не пішов, втік від почуттів, які його вхопили.

Йому довелося позичити грошей на дорогу у Лінди, бо своїх поки не було. Але він обіцяв повернути і зробить це. А зараз — він їде в автобусі, в якесь інше місто, до свого..
“кого? друга? знайомого?”
однокласника.
Всі ж однокласники так роблять?
Вже вечоріло, і тільки зараз він подумав про те, де йому ночувати.
“бляха. може написати, попередити його?”
Іса відкрив інстаграм, ввів “Август”, і о, диво, першим акаунтом вибило потрібний.
На акаунті була якась історія.
І от у чому питання: дивитися чи не дивитися?
Він так глибоко погруз у це питання, що вже встиг доїхати. Вийшов з автобусу, потупцював на місці
“ай, та до біса”
і різко тапнув на екран. На екрані з'явився Август, з бокалом невідомо чого у руці, який він запрокидує та випиває залпом.
“якого хуя”
Він передивився ще раз. Бо не вірив своїм очам. Август, ні, ви не розумієте, Август! справжній янгол, п'яний у дризк. Ні, не у дризк, у сраку. Він шалено п'яний. Неймовірно п'яний. Немає такого епітету, щоб описати, наскільки він п'яний. Проте, навіть у такому стані, він умудрився відмітити бар, в який, мабуть, заповз. І, о, ще одне диво, це знаходилось не дуже далеко, десь 10 хвилин пішки.

Який то був вже бокал? Невідомо. Як він збирався йти додому? Невідомо. Хоч йти йому й недалеко, та в такому стані легше просто лягти та косплеїти опосума. Він вже зрозумів, що поняття норми залишилось десь на етапі розмови з Мелісою, але йому було так весело. Серйозно, тяжко фізично, та не морально. Морально він зараз у алкогольній феєрії.
“ох, треба додому, Августе, треба додому”
Він сидів з цією думкою хвилин з 10, весь цей час — генерував та накопичував сили, і от таки встав. Почав йти до виходу, та раптом розвернувся і крикнув: “Дякую за чудове пойло, не знаю що то було, але було смачно!”, а потім відправив великий поцілуночок обома руками. Він йшов спиною, тож не бачив, куди він там йде, або на кого, а потім, рудий вже відчув як на когось наступив. Він хотів було хвацько розвернутися та вибачитися, але на повороті його занесло, та його підхопили. Він підняв мутні очі і не повірив їм, тож проквакав:
— В-вау, іхі-іхіхіхіхі-хіхіх, Ви... о-о-о-у, Ви так схожі.... о-о-ох, Ви так схожі на хлопця, ахаха-хах-аха, хлопця, хлопця.. який мені... який мені подобається! Ахахха-вха-хв, який мені подобається, вахва-хвахав.. ік... о, Го-о-о-споди, Ви навіть.. навіть не уявляєте, як Ви на нього схожі, чесно, я в.. в шоці. Ви-ви-вибачте.. Я мабуть з-з-араз помру, але це ні-ні-нічого страшного, бо я... я бачу його.. перед.. перед своєю... я такий щас-щас-щасливий, що саме це б-бачу ос-останнім.
Алкоголь: 2, Август: 0.
Іса, ох, бідний Іса, зостався стояти на порозі з поваленим Августом у руках. Що ж він на це скаже?
— Єбанутись.
: Оріджинал | : dostockerman (08.11.2022)
: 160 | : 1 | : #гомосексуальність #психологія #сме | : 5.0/1
: 1
1
1   [Матеріал]
Ох. Яка жиза, люди, які не отримували достатньо любові в дитинстві, дуже часто мають низьку самооцінку, як Апа. Надіюсь котик її змусить полюбити саму себе. Чур, геть, мамка Апи...
Булочка Август просто хочу щоб він був щасливий. 
Дивовижно але за ці короткі розділи я встигла полюбити персонажів. Дякую!


[ | ]