Прірва (розділи 13 - 15 + інтерв'ю )
| Розділ 13. "Зіткнення" Ступор. Темний, холодний та в'язкий. Хочеш ти цього чи ні — він поглинає тебе, краде можливість мислити, говорити, рухатись. Наче в твоїй голові перегоріла лампочка, яку ти не можеш замінити. Але може замінити хтось інший. Вона в чиїйсь квартирі. В чиємусь креслі. Хтось поступово вкручував її лампочку, змушуючи знову почати функціонувати. До її свідомості стукався знайомий голос, але процес обробки того, що сталося, вже почався і потребував усіх її ресурсів, тож вона чула тільки мутне- — Рі? Ось вона, зі своєю подругою, щаслива та піднесена. Раптова, трохи конфузна, але приємна, зустріч із Ілосом. І ось провал. Невіра. Трохи зусиль, і вона згадує майже точну силу мурах на її шкірі, коли вона почула свою матір. А потім побачила свого батька. “— Ліно, стій на місці, нам треба поговорити! А це хто такі?!” Перебуваючи у своїх роздумах, вона не помічала, як її очі розширюються, а губи тихо вимовляють: — якого хуя.. Ілос полишив спроби догукатися її, тож просто тихо спостерігав. Ілос. Він затягнув її у кабіну ліфта. Буквально. Дякувати усім богам, що ніхто не поспішав на зустріч, або ще щось таке та не викликав ліфт, і дякувати ліфту за те, що відкрився він миттєво. Чому він його викликав? Ілос не дуже часто за своє життя стикався з тим, як людина за секунду деградує до рівня табуретки. Наляканої до чортиків табуретки. — Рі, ходи сюди. Чи звучав ВІН колись так серйозно та злякано одночасно? Відповідь: ні. Вона не реагувала. Тож що залишається? Фізична сила. Ілос, взявши її за плечі, повернув до ліфту, але вона не йшла. Це як намагатися підштовхнути сліпе кошеня до підстилки. Він хотів зробити це делікатніше, але фоновий крик, та ні, не крик, рев: "— ПРИБЕРИ СВОЇ ГАДСЬКІ РУКИ ВІД НЕЇ, ТИ ХТО ВЗАГАЛІ ТАКИЙ?!" та тупотіння, яке стрімко наближалося до них, дало йому легенького копняка під сраку, тож вибач, Рі, але він прямо таки запихав її в ту чортову кабіну. Вони встигли втекти лише завдяки величезному довгому фойє. В якому, до речі, залишилася Лісса. Завдяки їй історія повернулася в інший бік. Отже — Рі та Ілос піднімаються в його квартиру, Лісса — виходить на поле бою. З виду, руда тендітна дівчина не здавалася чимось, що може завадити увірватися до Апи, але- — Перестаньте верещати, жіночко. Чи було це ляпасом для Кароліни? Так, було. Чи перестала вона верещати? — А ТИ ЩЕ ХТО ТАКА, АБИ УКАЗУВАТИ, ЩО МЕНІ РОБИТИ?! — Як мінімум, я живу тут, тож маю повне право ввічливо попрохати вас заткнути свого гучного писка та звертатися до мене на «Ви». — Кароліно, ходімо звідси, будь ласка. Аліса й не помітила, що поруч з цією гучною великою проблемою стоїть досить високий тихий чоловік. Слова якого Кароліна почула діаметрально протилежно, тож двинулася на руду дівчину, що стояла на шляху до ліфту. І двинулася вона тараном. Чи налякало це Лісу? Пф. Вона пішла їй на зустріч: — Нєа, користуватися ліфтом можуть тільки жителі, гості жителів, але аж ніяк не якісь примахані істерички. Чи було це обов'язковим? Вона мала сумнів, що ця навіжена якось дізнається, на який поверх поїхала Апа. Але ж ця навіжена — та сама матір, про яку вона вислуховувала бозна скільки років. Вона могла згадати кожен раз, коли її подруга лила сльози, кожен синець, кожен нервовий зрив та кожне слово. Тож, коли Кароліна продовжила йти, вона виплюнула: — Сама себе оглушила, чи не розумієш людської мови? А далі, те, що трохи натурально похитнуло її картину всесвіту. Її вдарили сумкою. Не так, щоб збити з ніг, але так, щоб увірвати її терпець. — ОХОРОНО, БЛЯХО, ЯКОГО ЧОРТА Я МАЮ САМОТУЖКИ ВИГАНЯТИ ЧУЖИНЦІВ З ЦІЄЇ ТЕРИТОРІЇ?! Мирний, вже посивівший майже дідусь, ну, правду кажучи — трошки закуняв, доки читав роман, а потім злякався. Злегка ніяково та кволо він заметушився, виходячи з-за свого куточка, а потім таки впіймав хвилю серйозного, загрозливого тону: — Шановні, прошу покинути будівлю, або я буду вимушений заарештувати вас і передати у відділ поліції. Під час припадку Кароліни, її обличчя розчервонілося, волосся розтріпалося, сумка висіла абияк, а очі витріщалися то на Алісу, то на охоронця, і в останню чергу — на свого колишнього чоловіка. — Шановні! — Ходімо, Кароліно. — Я йду, бо ця хвойда мені завадила, а не тому, що я слухаюся тебе, виродку. О так, Аліса особисто зустрілася з тим, з чим Апа жила. Чи була вона шокована? Ну, не дуже. Вона була розлючена, але задоволена тим, що змогла таки її здихатися. Коли охоронець повернувся, то мав дуже засоромлений вигляд: — Пані Кірштейн, вибачте, заради всього святого, я… — О ні, ні, — перебила вона, — це я маю вибачитися, я не мала так кричати. — А я не мав засинати, — вже з легкою посмішкою зауважив пан охоронець. Але усього цього Аполлінарія ще не знала. Тож її спогади відновилися як змогли, а вона більш менш отямилась. В квартирі Ілоса. В креслі Ілоса. Навпроти Ілоса. Як багато тут Ілоса. Він помітив прояснення в її очах: — Рі? — Вона сама. Чи занадто гучним та відвертим був видих полегшення? Може, трошки. — Ти.. ти як? — Вже краще, але ще досі трохи.. некомфортно— підібрати вдалішого слова не вдалося. — Хочеш чогось? Може води, або їсти? Вже вечоріло, Аліса витягла її з готелю доволі рано, пройшло вже багато часу і вона витратила купу своїх життєвих ресурсів, тож: — Мабуть, і те, і інше. Хлопець почав розпливатися у посмішці, бо це вже було схоже на Рі. Рі дивилася на нього, на його посмішку, на те, як він намагається якось вирулити всю цю ситуацію, покращити її самопочуття, не залишити одну. Її серце зробило гучний ТОРОХ, після якого вона підірвалася: — Щож! — гучний ляпас долонями по колінам. — Показуй кухню! Підхопившись за нею, плавно направляючи її до холодильнику, вони підійшли до вибору чогоб поїсти, але! — Якось.. біднувато....— похмуро мовила білявка перебираючи продукти. — Купа обліпихи, молоко, лимон, мед, вмерзлий в стінку шматок чогось, що вже навіть не ідентифікуєш... Нащо тобі обліпиха? — Я люблю обліпиховий чай. — Звучить цікаво, але таким не наїсися. Тож, рекомендую записувати.. — вона покрутилася, оглядаючи навісні шафки, відмовляючи себе повідкривати їх без дозволу. — В тебе ж є макарони? З твердих сортів? — Та десь були. — Уже добре. Тож, записуй І, ох, краще б він записував, бо список все збільшувався та збільшувався, а він все відволікався та відволікався на те, як вона чаруюче виглядає. Як вона, хм… природньо.. тут виглядає. З якою легкістю та ентузіазмом вона вказує, що треба купити, незважаючи на те, що буквально 10 хвилин тому її стан можна було поставити в один ряд з амебою. — Все записав? — Так. — Я ж бачу, що ні. — Вибач. Вона не може злитися на нього, хоча це в її стилі. Тож, вона тільки пхикнула, хіхікнула та повторила знов. — Тоді я збігаю в магазин, а ти поки тут.. Ілос хотів запропонувати Рі обдивитися, ну знаєте, типу, почуватися себе як вдома? Та виявив, що вона вже підповзла до найцікавішого кутка в його квартирі. — Ага, ага, почуваюся як вдома. Що зазвичай колекціонують люди? Монетки, марки, одяг, абощо. Аполлінарія в дитинстві збирала камінці, як звичайні, так і напівкоштовні. Звичайні лежали на підлозі, бери та й не думай, а напівкоштовні — вона знаходила їх на маленькому ринку, у привітної жіночки, яка завжди мала, що запропонувати. Більшість її колекції — різновиди кварцу: рожевий, агати, цитрин, аметист і так далі. Всі вони цікавили та заворожували її чимось своїм, агат — своїми дивакуватими лініями, цитрин та аметист — кольорами. Але її гордістю були ларимар — камінь, що досить рідко зустрічається і який нагадував їй море, та, приготуйтесь, зірка в її особистому хітпараді — волосатик. Чи поставилася вона до нього зверхньо, коли вперше почула від тітки продавчині? Так. Тітка продавчиня, мабуть, найгуманніша людина в її житті, тоді сказала: — О, не варто недооцінювати його, золотце. Якщо я скажу, що його другі імена це Волосся Венери, або Стріли Амура, то ти наберешся хоч трохи поваги? — Хммм, думаю, звучить досить велично у Вашому розумінні, аби я трохи зацікавилася, тож, добре, показуйте, будь ласка, — вона поставила лікті на прилавок та почала слідкувати за рухами тітки, з досі гордовитою посмішкою. Камінь був охайно загорнутий у чорну кашемірову хустинку, яку пані тітка продавчиня розклала у себе на долоні та поступово почала розгортати. На неї почав визирати маленький темний всесвіт, у якому було запечатано мільйони тоненьких золотих волосинок. — А я казала, — всміхнулася тітка. — На, бери. Зачарована Аполлінарія, як найцінніший скарб у своєму житті, піднесла камінчик до очей: — Добре, Ви мене вразили, зізнаюсь. А ціною також вразите? На обличчі продавчині промайнув сум, який торкнувся й її посмішки: — Знаєш, він нагадує мені тебе. Ззовні темний, а всередині пронизаний промінцями, які схожі на твоє волосся, — вона опустила очі, відчуття було таке, ніби вона намагається зібратися з думками. Аполлінарію це налякало. — Я дарую тобі його. На пам'ять. — На.. — сухість у горлі завадила їй спитати з першого разу. — На пам'ять? — Так, золотце, я маю поїхати з міста. По правді, її колекція перестала поповнюватись після цього каменю. І його один вона завжди возила з собою. Тож! Вона могла уявити безліч речей, з яких можна почати збирати колекцію — пробки з пляшок, взуття, прикраси (розбиті серця), але таку колекцію парфумів вона бачила вперше. Біла шафа з скляними дверцятами була на декілька сантиметрів вищою за неї, і кожна поличка була заповнена. Флакони різнилися своїми кольорами, формами, ковпачками, і.. описами. На останній полиці лежав блокнот, і, дозвольте зауважити, зазвичай, вона не нишпорить у чужих записниках без дозволу й таке інше, але! Ілос сказав почуватися як вдома, тож… Кожна сторінка починалась з назви парфуму, повного опису його піраміди та маленької фотокартки! З полароїду!! “це вже трошки на одержимість походить” Наче якусь священну реліквію, дівчина з обережністю гортала, і якщо опис цікавив її, то вона починала шукати та порівнювати. Ось — темно-зелений флакон з золотим ковпачком, описаний Ілосом як: “Безумовно цитрусовий, але не надто гіркий, навіть свіжий. Мандариновий, і здається, присутня нотка смородини. Шлейфовий, стійкий, але не занадто. Унісекс, але думаю, що не на мені розкриватись буде краще.” Це був перший цитрусовий аромат, що сподобався Рі. “ого” Далі: квадратний флакон з срібними вставками: “Цікавий. Чай з молоком та кардамоном. Іноді відчуваю ваніль та теплоту. Я б носив взимку.” І далі велика-велика безліч описів, які різнилися від шлейфових, до надто легких, від квіткових, до деревяних та мускусних. Вона б читала й далі, але часу пройшло вже багато, тож вона перегорнула на останню заповнену сторінку і “оу” Сторінка починалась її ім'ям. Була прикріплена фотографія її парфуму, його опис. Та слова: “Алкогольний. Спочатку я думав про зовсім інший аромат, але трохи подумавши, зрозумів, що помилився. Мене обманули початкові фруктові ноти, ананас та яблуко, які затримались на її волоссі. А потім проступив алкоголь, ром та бренді. Стійкий, шлейфовий. Вдалий вибір. На її шкірі мені подобається.” І збоку окремо: “(наркотичний?)” “воу.” Загадковим чином це сподвигло її на ризиковану наглість, геніальну авантюру, що могла призвести до дуже різноманітних наслідків. Довго чекати не довелося, у дверях почав прокручуватись ключ, а її пульс почав трохи підтанцьовувати. — А ти швидкий. — Не хочу, аби ти померла з голоду. Вони зустрілись на кухні, Ілос розбирав пакет, Рі шукала макарони. Трохи занадто жестикулюючи перед обличчям хлопця. Щоб він помітив. Ну, це він і зробив. — Ти інакшого аромату. — Вибач? — Дозволь свою руку. Аполлінарія не змогла диференціювати цей тон як точно хороший, або точно поганий, він був… якийсь цікавий. Такий, що трохи змусив її задуматись, але вона протягнула руку. Ту, на яку нанесла той цитрусовий парфум. Ілос обережно обхопив її зап'ястя та, заплющивши очі, наблизився обличчям. Чи було це обов'язковим? Ні, бо він одразу зрозумів аромат, але мурахи, що покрили її шкіру, додавали цікавості. — Mandarino Laboratorio Olfattivo випущений у 2020 році парфумером Жан-Клод Елленом. Мандарин, чорна смородина. А на твоїй шкірі відчувається ще й білий мускус, — з танцюючою підозрою у очах, він запитав: — Чому саме він? Чи хотілося їй бути першою людиною, на якій він відчує цей аромат? Так. Чи скаже вона йому це? Ні. Але й не брехатиме. — Бо це перший цитрусовий аромат, від якого мені не хотілося чхати й плакати. Посмішка, яку він подарував їй, сказала багато й одночасно нічого. “йому сподобалось? він злий? він думає про те, що я копоршилась у його записнику і злиться через це?” Вона підгрузла у своїх роздумах, а Ілос безтурботно вів бесіду та затягував її у приготування. Він задавав питання про її школу, навчання, улюблені речі, і ні слова про сім'ю. “слава богу.” Коли вони сіли за стіл та почали вибирати фільм, на вулиці вже було темно, а Ілос вирішив дізнатися: — Я тільки зараз про це подумав, але, тобі є де переночувати? Я можу запропонувати шикарне двоспальне ліжко, на якому ти, звісно, будеш абсолютно одна. — О, так, так, я теж хотіла про це запитатися, бо моя подруга не відповідає, ключів від її квартири я не маю, вже пізно, тож.. Так, я вибираю двоспальне ліжко. Дуже дякую. — Супер, тоді я знайду тобі постіль, коли поїмо. Ілос подарував їй посмішку, не свою фірмову, не ту, яку він використовує на всих, а якусь особисту та теплу. Рі відвела погляд з однобокою усмішкою, думаючи про те, як відмовила Алісі в пропозиції занести ключі від квартири. Розділ 14. "Ми щось придумаємо" З настанням ночі квартирка Ілоса перетворювалася на найосвітленіше місце у всьому районі. Вдень Рі помітила декілька розвішаних та розкладених гірлянд у різних місцях. На кухні — у формі зірочок, вона починалась з верхівки сталевого холодильника, розкидалась над прірвою між ним та верхніми шафками, а далі поодиноко звисала то там то тут, частіше над місцинами, що майже ніколи не відкривались. Остання зірочка лежала на краю білої стільниці, закінчуючи собою ряд попередниць. Вдень молочні лляні фіранки були охайно розсунуті, що дозволяло денним промінцям витанцьовувати на паркеті, стільницях та склянках, а зараз — вони щільно закриті, тож надають час для танців хоч і електронним, та все ж таки зірочкам. Кухня не була відділеною ні стіною, ні барною стійкою, а закінчувалась там, де починався величезний волохатий килим, який досі залишався бездоганно білим. Ну, на перший погляд. Це було чимось неймовірним, бо на цьому сніжному велетні розташовувався стіл, простенький, зі світлого дерева стіл, за яким зазвичай їли, пили каву, або займалися ще чимось, що може перетворити полярного ведмедя на коричневого далматинця. Ніжки стола були оповиті лозами-гірляндами, Ілос не любив штучних квітів та листочків, але в цьому випадку зробив виключення — дуже вже йому подобалось як це виглядає. Аби розкласти тоненькі темно-зелені гілочки з круглими світлячками ідеально та однаково на кожній ніжці, йому знадобилось багато часу, купа двостороннього скотчу та достобіса терпіння, бо було то «занадто кучно», то «занадто великі проміжки між листям», але зрештою — вийшло, як він і хотів: ідеальний інтервал, коробочки з батарейками заховані, вдень та вночі виглядало однаково гарно. Ще одна гірлянда — тоненька волосінь з мільйоном жовтих кульок, яка була розкладена на тумбочці під телевізором. Якби Рі подивилась на спальню Ілоса вдень, то сказала би, що ніяких гірлянд там немає, але варто дивитися вище. По периметру кімнати була обклеєна лед-гірлянда, вона могла світитися всіма кольорами веселки, але господар завжди вибирав жовтий. Він не поважав кольорові, викликаючі напади епілепсії, ліхтарики, або такі популярні холодно-білі. Він любив тепле жовте світло, яке дарувало йому почуття затишку, але іноді могло нагнати й не зовсім зрозумілий легкий смуток. Найулюбленішого декору не було, мабуть, лише у вбиральні, але й там було тепле світло. Одна квартира наче містила у собі дві: вдень — витриману та більш прохолодну, ввечері — граючу та зігріваючу. Рі пощастило побачити і ту, і ту. Та, що була ввечері, звісно, подобалась їй більше. Як дивно те, що всього лиш якісь вдало розтикані ліхтарики можуть так змінювати атмосферу. Боком сидячи на досить м'якому дивані, вона перескакувала очима з одного на інше, з книжки на парфуми, з люстри на квітку, з дзеркала на Ілоса. Він стояв на кухні і трудився (чаклував) над обліпиховим чаєм. Він був тим типом людей, на яких хоч ганчірку накинь — налипне та розкладеться як кутюрна. Зараз на ньому була якась чорна тонка кофтинка, яка налипла, підкреслюючи пряму поставу “заздрю” та досить кумедні картаті штані. Ходив він босяка, але Рі люб'язно запропонував єдині капці 44-го розміру. Ось його руки полізли у холодильник за обліпихою, помили її, обережно відірвали купку паперових серветок та розклали в один шар висихати. Далі руки полізли у шафку, дістали заварник, відкрили його та засипали обліпиху. Потім права рука потарабанила пальцями по стільниці, намагаючись щось згадати, згадала, відкрила шухляду, покопошилась, дістала товкачку. Ліва рука обхопила заварник, а права, тужачись та наливаючись, прийнялась товкти обліпиху. Підкочені рукава привітно запрошували пасти очима напнуті вени та злегка танцюючі м'язи. Ось руки схопили чайник, набрали води, увімкнули та повернулися до холодильника, раптово запитавши: — Ти любиш апельсини? — Буває — їм. Руки витягли з холодильника апельсин, покатали по стільниці, взяли ніж та розрізали навпіл. Далі почали безпощадно здавлювати кожну половинку над заварничком, змушуючи вени йти хвильками й вигинатися як їм заманеться. Випотрошений апельсин відправився у смітник разом з кісточками, які Ілос завчасно виколупав, а руки потягнулись до чайника, який гучно сказав “клац”. Почулося журчання, а потім: — А корицю ти ... — не встиг він договорити, як з дивану почулося майже вбичо-крижане: — Ні. Цей тон змусив його з усмішкою підняти руки та покладисто сказати: — Я зрозумів, зрозумів, без криміналу, будь ласка. Руки закрили заварничок і полетіли копошитись у нижній шафці, дістали якісь крафтові пакетики, поклали на стільницю, полізли у верхню шафку, дістали дві білих тарілочки та чашки з золотими облямівками, поставили поруч з пакетами. Хвилини дві пальці перестукувалися, чекали. Потім рвучко злетіли та обережно опустили плунжер, так, аби обліпихи вилізло мінімальна кількість. Ліва рука взяла заварник, права — дві чашечки, перенесли з кухні на столик біля дивану, пішли на кухню і повернулись із тарілками, на яких вже щось лежало. — Круасани! Ти встиг забігти у Кассан? — не дочекавшись відповіді, вона схопила свій круасан і надкусила. М'який хрускіт скоринки та карамелі, мигдальна начинка- “неперевершено” Ілос вирішив, що це було риторичним питанням, тож прийнявся за свій, з цікавістю та посмішкою споглядаючи за Рі. Крихти летіли наче маленькі феєрверки, застилаючи тарілку, одяг, диван та підлогу, але Ілос не зважав. Йому приємно спостерігати за таким запальним пожиранням. Він не знав, чи треба саме зараз це говорити, але все ж таки вирішив перервати цю смакову феєрію і сказав: — О, поки не забув. Я приніс ще дещо, — він обережно поставив тарілку і пішов до шоперу на вході. Швиденько повернувся. — Ось, я не знав, які саме потрібні, я взагалі не впевнений, що вони тобі потрібні, але все ж таки вирішив перестрахуватись. На долоню дівчини вклалась прямокутна чорна коробочка та такого ж кольору запальничка. Це були сигарети. З капсулою. Її формат — звичайні, з середнім вмістом нікотину. Ці — для неї майже без нікотину. Вона трохи засильно вирячилась на них і задовго нічого не говорила, чим змусила Ілоса засмутитися. — Зовсім не такі? Питання було не у форматі сигарет, не в тому, наскільки вони міцні, або наскільки вона полюбляє смак груші. Зовсім ні. Зазвичай, коли люди дізнаються про її звичку, то перетворюються на її матір. Матір-декана факультету Перевиховання та Нотацій про шкідливість сигарет Невмирущого Університету моральності. Чи розуміла вона шкоду сигарет? Та звісно ж розуміла. Її смішили та водночас дратували люди, які намагалися “врятувати її”, “подовжити її життя” , “нуяктинерозумієшаполлінарія!”, і в той же час мали такі ж свої шкідливі звички: алкоголь, фастфуд, солодощі, наркотики, сидячий образ життя, прив’язаності та безліч чого ще, що по шкідливості було таким же, як і її сигарети. Тільки її не обходили чужі звички. Якось вона стояла у спеціально відведеному для куріння місці та була помічена чиєюсь бабцею. Аполлінарія встигла зкурити половину, спостерігаючи за тим, як старенька агресивно настукувала собі дорогу, щоб зкривитись та прокряхтіти: — Оййойо, така молода, а вже себе губиш, — бабця зробила спробу вихватити недопалок, але за швидкістю програла, Аполлінарія відсмикнула руку. — Вони тебе в могилу зведуть, дуринда! — А ви можете пришвидшити свій фатальний кінець такими вибриками, не шкода буде засмучувати онуків? — вона затягнулася останній раз, викинула недопалок у смітник, посміхнулась в схарапуджене обличчя. — Сподіваюсь, у своєму безрадісному житті ви забороняли собі тільки сигарети. До побачення. Загалом, зараз її здивувало те, що Ілос не намагався відговорити її, навчити, перевчити, або зробити ще якусь набридлу дурню. Він подумав про неї, про її потреби, або бажання. — Дякую. Правда, дякую, я просто... Не бачила таких ще. Хлопець трохи прояснів, зібрався: — Я взяв ще попільничку, але думаю, що краще тобі це робити у вікно з моєї спальні. “він ще й попільничку взяв!” Вона не помітила, як посміхнулась і відповіла: — Добре, дякую. Наллєш чаю, будь ласка? Цікаво, що ти там наколотив. Руки потягнулись до заварничка, обережно налили, поставили заварничок, протягнули чашечку на блюдці: — Приємного смакування, але я забув про мед. — Нічого страшного, — вона взяла чашечку та прибрала блюдце на стіл. Вона не розуміла, нащо ці блюдця потрібні, і це була її помилка. Рі встигла зробити один сьорб перш ніж зрозуміла, що взяла чашку неправильно. Вушко горнятки почало сповзати, наближаючи її палець до вже розпалених стінок. Вона хотіла було врятувати ситуацію, але чашка була гаряча вся, тож не залишалося нічого. Тільки упустити. Обираючи між залити окропом себе, або залити середину дивану, що була між нею та Ілосом — вона обрала диван. Такий світленький диван. — Твою ж нехай! — господар дивану був прикро вражений, — вставай, Рі, вставай! — Вибач, вибач мене, чашка була дуже гаряча, я не хотіла! — Аполлінарія крутилась навколо нього з вибаченнями, допоки не отримала в руки мокру ганчірку. Як же він намагався позбавитись жовтої плями, а вона все не йшла. Йому так здавалось, а насправді він вже почав протирати діру на змоченому, майже чистому полотні. Нарешті зупинився, оцінюючи ситуацію: — Ну, від найбільшого наче здихались, в тебе там що? — він звернувся до Рі, яка винувато терла спинку. — Я думаю, достатньо. Тепер сушити. — Воно не висохне. — Чого б це? Я візьму фен, продую ним. — Все одно, воно буде сухим зверху, але коли ти ляжеш, буде відчуватись мокре. Ти там так натер, що воно сохнути до завтрашнього вечора буде. Ілос недовірливо глянув на неї: — Я краще на мокрому посплю, ніж на підлозі. — Не треба на мокрому, спи зі мною, на своєму ліжку. Ілос змовк, а вона: — Ну хочеш, валетиком ляжемо? Тільки я можу зненацька почати лоскотати тобі п'ятки, — вона посміхнулась, очікуючи того ж від Ілоса. — Ти впевнена? — Так, тільки не почни бігати уві сні. Нарешті посміхались обидва. Ілос пішов шукати нову постіль, а Рі вирішила спробувати нові сигарети. На вулиці було тихо, зрідка від вітру шелестіли дерева і кричала якась птичка. Загорівся вогник запальнички, перекинувся на цигарку, затиснуту зубами. Нікотин майже не відчувався. Вона клацнула зубами по капсулці, затягнулась, смак груші не був приторно солодким, він був навіть приємним. “цікаво” З-за спини почулося: — Ну, якось так, — він стояв поряд з великим ліжком, що було застелене кофейною постіллю. Рі показала йому великий палець до гори та повернулась до нічного виду. Через декілька секунд до її плеча притулилось щось тепле. Ілосу теж подобалось дивитись у вікно, воно виходило на дорогу, притінену деревами. Коли вдень він був не на роботі, то спостерігав за машинами, ввечері — розглядав вогники. — Ну, як тобі цигарки? — Щось нове. Хочеш спробувати? — О, ні, дякую, каптися на здоров'я. Дівчина прискнула, а потім ненадовго повисла тиша. Спокійна тиша, яку забарвлював шум з дороги, вітерець та поодинокі голоси. Вона дивилась в нікуди, дим застилав її обличчя та думки. Він дивися на неї. Знову не наважувався вриватись в її відчужені хмари. Але вже такі нецікаві машини, дерева та все інше нагнітали його потребу до чогось нового та незвичного. Так — дівчина, з якою він знайомий від сили два тижні, вже у нього вдома —абсолютно незвично. Ще більше дивувало те, що йому не було незручно, і здавалося, що їй також. — Що будеш робити далі? — через грудку у горлі скоріш прозвучало як “деш робити далі?”, але вона, здається, зрозуміла. — З чим саме? — вона винирнула з свої хмар швидше, ніж він очікував, та подивилась на нього. — Взагалі, я мав на увазі твоїх батьків. Є ще щось? — Мгм, — затягнулась, — щось типу навчання. — Ого, то ким ти будеш? Видатною журналісткою? Чи може суворим кредитором? Ні-ні-ні, стій. Не кажи. Я знаю. Агрономом. Рі пирхнула, крутячи головую зліва направо та випускаючи дим. Постояла мовчки, ніби зважуючи ці слова, обмацувала свою впевненість у них, бо коли ти щось скажеш, то вже нікуди не подінеш: — Акторкою. Сподіваюсь, не погорілого театру. — Ого. Я буду запрошений на вручення Оскару? — Аякже. Матрац був трохи зам'яким, а от подушка ідеально тверда. Вона вляглася, і навпроти свого обличчя справді побачила ноги. “оце так слухняний хлопчик” — Перепрошую, чи можу я поговорити з більш привабливою частиною твого тіла? — Це з чим же? “ох сказала би я” — З обличчям. Він потовкся, взяв із собою подушку і плюхнувся на своє звичне місце. — Слухаю. — Ти питав у мене, що я буду робити з батьками. — Ага, саме так. — Я не знаю. — вона втупилась в стелю. Простіше говорити про такі речі коли не дивишся на співрозмовника, до того ж, вона могла вберегти свій голос від нальоту сліз, але не очі. Додаткові складності починаються, коли твій співрозмовник уважно дивиться на тебе, співчуває тобі, що зараз і робив Ілос. — Я думала, що якщо я поїду, то все закінчиться, вона відчепиться від мене. А вона не те що не відчепилась, ще й батька-втраченку відкопала і приволокла. От воно мені нащо здалося це все? Спочатку вона видрала мене із рідного міста, з рідного соціуму, запхнула закордон, і почала класти на мене ще більшу бібу. Я їй: “Мамо, дивись, якого я слона намалювала”, а вона “Ага”, і навіть не глянула. Я їй: “Ти прийдеш подивитися на виступ нашого танцювального гурту?”, вона “Ага”, і не прийшла. Я сумніваюсь, що вона взагалі чула мене. А от коли я отримала двійку з контрольної, то тоді вона разом з вчителькою мене харила. Або коли я собі коліна розбивала, то “Ну обережнішою треба бути, ЛІНО”. Ще це придуркувате «ЛІНО». Мене, бляха, наркоманкою вважали якийсь час і просили сироп від кашлю. Я…— вона не змогла доповісти все те, що крутилося у неї в голові, все те, що кололо, бо дихання закінчилося і вона всхлипнула. — Ми щось придумаємо, — не розуміючи, що він робить, його рука невагомо торкнулась місця під оком. Він перевірив, чи є там сльози, бо в голосі їх не було. — Я принесу серветки. Хочеш ще чогось? Може, води? Вона звикла до того, що її сльози ігнорують. Вона звикла до того, що вона завжди все придумувала сама. Вона не звикла до таких експлозій емоцій, тож її контроль вимкнувся, і вона сказала: — Обіймів. “ми щось придумаємо” Інтерв'ю з Ілосом — Вітаю тебе і відразу попрошу представитися, скажи декілька слів про себе, будь ласка. — Вітаю! Мене звуть Ілос. Ілос К'юрі. Народився 23 вересня, 19 років, по зодіаку Терези, якщо тобі звісно, цікаво це. Народився восени і недолюблюю її, а найбільш люблю літо, парадоксально, так? — Чому саме літо? — Бо саме тоді я можу виїхати до найближчого поля і зануритись у море своїх улюблених польових квітів. Тобі, до речі, вони подобаються? — Ніколи не приділяла їм великої уваги, вибач. Може, розкажеш детальніше про них? — Нууу, це буде складно, звісно, було б легше якби ти їх хоча б бачила.. — О, ні, я, звісно, бачила їх, але не дуже цікавилась. Але образно уявляю собі. — А, тоді прекрасно. Давай я пройдусь по моїм улюбленим з найпопулярніших. Хм.. Думаю, я почну з волошки. Ти її сто відсотків бачила, або уявляєш, що це. Якщо чесно, я асоціюю її з собою, бо теж люблю сонечко. Конвалія, може, хтось думає, що це квітка декоративна, але ні — польова. Посадиш одну — через якийсь період буде двадцять одна. Дуже мені подобається, виглядає дуже витончено. Хтось вважає примітивним, але мені подобаються кульбабки. На сонечко схожі. Щось у мене багато згадувань сонечка, пхах. Також, примітивна для багатьох ромашка — моя улюблена.. Я не заговорився за ці квіти, ні? — Можеш продовжувати допоки всі квіти не закінчаться, мені цікаво. — Добре, але я мабуть, таки пригальмую. Скажу тобі улюблені непопулярні і поїхали далі. Погуглиш, на дозвіллі. Аквілегія, тирлич і таволга. Всі дуже гарні. Нумо далі. — Обов'язково перегляну, дуже дякую. Хм, давай таке, творче питання. Спробуй описати свою зовнішність так, аби людина з заплющеними очима змогла майже в точності представити тебе. — Ого-го. Ну, я спробую, але можу зафантазуватися і там вийде якийсь Бред Пітт, а не я. Так, ну.. Я досить високий. 185 сантиметрів, можна ж вважати за високого? Думаю, так. Пані Марі постійно говорить, що я сухоребрий, але я просто маю швидкий обмін речовин і іноді тренуюсь вдома. Їсти я дуже полюбляю. У мене каштанове волосся, таке було у мого батька. Стрижка також схожа на його, довша спереду коротша ззаду, ну, шторки, коротше кажучи. Карі очі, мама говорила, що вони медові. Не знаю, де вона там таке бачила, може на сонці трохи й схожі. А мої брови пані Марі називає чорними гусеничками, мені здається, там ще було слово волохаті, але нехай. Дякувати богам, мене обійшли проблеми із шкірою, а може ще не дійшли, хто його знає. Мамині гострі губи, татів задертий носик, мабуть, він ще й на мою самооцінку впливає, хехе. Не блідий і не засмаглий, нейтральний? Можна так сказати? Навіть не знаю, що ще додати.. — Ти забув додати свої гострі вилиці, а в цілому так, я думаю гарний опис. Маєш татуювання? Або може захований пірсинг. — Ні, ні того, ні іншого. Знаєш, я та людина, якій часто потрібні зміни, а татуювання це відносно незмінна річ. Але, думаю, колись я все ж таки вигадаю щось таке, що підійде для тату. — Бажаю натхнення. Шкідливі звички? — Я не палю, не п'ю, але іноді, буває, переборщую з кавою. П'ю та п'ю собі цілий день, не помічаю, коли йде вже 8 кружка і кава закінчується. — Може маєш якусь особливу, вже не шкідливу, звичку? — Хм.. я думаю, моєю звичкою стало колекціонування парфумів. Я заходжу у магазини і починаю досліджувати. Іноді, їжджу у інше місто, в крамниці з унікальними парфумами. Вдома є ціла шафа з ними, і маленький записничок куди я записую свої думки. Це вже більше як якась віддушина. — Віддушина від чого? — Від думок. Від самотності. Від самотніх думок та задумливої самотності. Хаха, якось так. Якби це почула Марі, то почала би викликати на працю ще частіше. Зроби так, щоб вона цього не дізналась, благаю. — Обіцяю, не дізнається. Ким ти працюєш? — Офіціантом. Ну як, офіціантом, іноді ще й барменом-бариста, приймальником товару, прибиральником. Багаторівнева така робота. — Ти працюєш з людьми, спілкуєшся з пані Марі, і відчуваєш самотність. Чому би не провести час з сім'єю? Або з друзями? Або може з партнером? — Моя мама померла від раку три роки тому, батько два роки тому. Я можу провести з ними час, хіба що спілкуючись з їхніми мармуровими плитами. У мене є старша сестра. Але вона давно живе своїм життям, зі своєю сім'єю. Я, звісно, можу написати або зателефонувати їй, але ми не у таких близьких стосунках, аби я міг розрадити свою самотність з нею. Друзі? Може, Марі моя подруга, якщо можна так говорити. У школі у мене були друзі, але вони там і залишились. — Вибач, я була необережною у своєму питані. — О, ні, нічого страшного, я, хм.. якщо можна так висловитись, вже досить спокійно ставлюся до їх загибелі, мені болить, але я поступово звикаюсь. Їх ніхто не вбив, тому я не можу плекати злобу, їх забрала хвороба. Ми боролись за маму, але рак підшлункової залози, такий був у неї, дуже хитрий. Дуже, сука, хитрий. Він протікає майже безсимптомно, але у своєму кінці неймовірно агресивний і безповоротній. Вона була дуже хорошою. Вони з батьком намагались виховати нас порядними, достойними людьми. Сподіваюсь, у них вийшло. Здоров'я батька похитнулось на фоні маминої хвороби, а потім його забрав інсульт. Здавалося б, що ми з сестрою мали об'єднатися, але вона вибрала свого чоловіка. Та і я сказав, що впораюсь. Якось так. — Я співчуваю. — Дякую, не засмучуйся, будь ласка, все добре. Запитаєш ще щось? — Що б ти запитав у ворожки? — Ахах, ну, “чи справді тоді мій обід вкрала кішка з вулиці, а не пані Марі?”. Я не вірю у ворожок, якщо чесно. Може, коли і як помру, або скільки мені ще залишилось прожити. А потім записав би це, і відстежував, чи справдиться. Щось типу такого. — Я, чомусь, так і думала. Дякую тобі за твої відповіді, вибач за незручності. — Дякую тобі за запрошення, ще побачимось? — Обов'язково. Інтерв'ю з Аполлінарією — Вітаю, Аполлінарія. — Вітаю, пані інтерв'юєрко. — Я обізнана про те, що ти палиш, тому підготувала для тебе попільничку і цигарки, бери, будь ласка. — Хм, дуже ласкаво з твого боку підтримувати мою ядовиту звичку. Дякую. — Я просто намагаюсь бути уважною. Почнемо? — Якщо ти вже пропонуєш людині щось, от як мені сигарети, то варто спочатку дочекатися, доки я запалю, егеж? Дай мені хвилинку, будь ласка, я дістану запальничку, яку твоя уважність не передбачила, люба. — Так, звісно, твоя правда. Я не знала, що вибрати, сірники чи запальничку, тож залишила це тобі. /закурила/ — Пхах, ну добре, добре. Які сигарети вибрати — ти знала, а от засіб підпалення став незбагненним завданням, але то вже мої питання. А я тут заради твоїх. Тож, твоє питання під номером один? — Я би хотіла, аби ти представилась. Ім'я, прізвище, вік і таке інше — що вирішиш за потрібне розповісти. — Отже, самопрезентація. Пф, ненавиджу таке, якщо чесно, але нехай. Мене звати Аполлінарія Вімарон. Хтось зве мене Рі, хтось Апа, це допустимо. Хтось називає мене Ліна, і так краще не робити. 18 років. Мм, навіть, не знаю, що ще. — Можеш конкретизувати, хто саме називає тебе такими прізвиськами? — Моя найкраща та єдина подруга Лісса називає Апою, мій...... небайдужий знайомий зве мене Рі, а персона, що називає себе моєю любою матусею — Ліною. Пхах, як можна було до такого додуматись? Ліна. Це ж вже інше ім'я. — З найкращою подругою зрозуміло, а от небайдужий знайомий.... розкажеш, що ти маєш на увазі під «небайдужим»? Він небайдужий до тебе, чи ти до нього? — Хм... Думаю, не розкажу. — Добре, без проблем. А про персону «любу матусю»? — Пхах, так, що ж може бути цікавіше ніж чиїсь проблеми, особливо сімейні. Здавалося б, кожний другий про них говорить, а люди не втомлюються слухати. Мене, якщо чесно, вже дістало тупцюватися на цій темі. Я від неї біжу, а вона за мною. — Можеш не говорити, якщо не хочеш.. — А про що ми тоді будемо говорити? Маю ж я хоч щось сказати, бо, якщо інакше, в чому ж тоді сенс? Моя історія не видатна: батько зрадив матір, розійшлися, мати відігравалась на мені: лайки, побиття, приниження, ну — класика, у батька, мабуть, інша сім'я, не знаю, я не цікавилась. Ось, ну і я пішла шляхом втечі, тепер намагаюсь влаштувати своє життя так, ніби такої передісторії немає. — Мені дуже шкода, що.. — Ні, не треба мене жаліти. Я хотіла би жалощів, якби пішла іншим шляхом — шляхом терпіння. Знаєш, багато людей, коли дізнаються про те, що я пішла, засуджують мене, не розуміють. “О, а ти не пробувала поговорити?”, “О, як же так, це ж твої батьки!”, “А ти не думала, може і їм складно?!” і блаблабла. Люди часто забувають, що життя — це низка виборів, які вони самі роблять або не роблять. Точніше, не зробити вибір — це одночасно і зробити його. Второпуєш? Я зробила вибір на свою користь, я могла би, звісно, губитись у роздумах про травми моїх батьків, але наявність травм не надає тобі права розкидатись ними в інших людей. Особливо — якщо це твої діти. Я не хочу у цьому копатись, з мене досить. — Я.. дякую тобі за цю розповідь. Поважаю твій вибір. — Може маєш якесь відволікаюче питання? — Ммм, в тебе є татуювання? — Так. Метелик на куприку. — Ти... вибач, ти серйозно? — Пхахаха, ні, бачила б ти своє обличчя, боже. Поважай вибір інших, яким би він не був, дорогенька. У мене немає татуювань, і, мабуть, не буде. По-перше — не знаю яке, по-друге — майбутня професія, типу, не дозволяє. — Майбутня професія? — Ага, акторство одним словом. З дитинства цікавило, та й казали, що я харизматична, зовнішність приваблива і таке все. Треба спробувати. — Бажаю удачі і натхнення. В тебе є якісь особливості? — Ви спостерігаєте за людьми, пані інтерв'юєрко? За тим, як вони себе поводять, як сидять, на що звертають свою увагу вперше? Якщо спостерігати, то не будуть виникати питання про особливості, у всіх вони є. Що Ви можете сказати про мої особливості, шановна пані інтерв'юєрко? — Думаю, в тебе гострий язик і розум. — І що тут особливого? Ти вважаєш особливим в інших людях речі, які тебе зачіпають? Ось ти, наприклад, сидиш на стільці із спинкою, але не доторкаєшся до неї, сидячи до болі виструнчено. Чому? Особливості викликають питання, на які іноді немає відповіді. Ось я, наприклад, шульга, але тримаю цигарки правою рукою. — Чому? — Немає відповіді. — Хм... ну... добре. Давай останнє питання. Уявімо, що переродження реальне. У кого б ти хотіла перевтілитися після смерті? — Можна тільки у щось живе, чи й у не живе? — У що завгодно. — Хм. У воду. Вона всюди, має пам'ять. А ще я її боюся. Океани, моря, оце все. Може, якщо я стану тим, чого боюся, то зрозумію, як перестати. Якось так. — Я дуже дякую тобі за розмову. Ще побачимось? — Хм, думаю, так. Якщо знову будуть сигарети. Розділ 15. "Спасіння" Його свідомість сплуталася, як нитки неслухняного клубка. Очі блукали, тяжке прискорене дихання, що змінювалось його затримкою, ще більше дурманило і змушувало дійсність пульсувати. Його тіло вкрилося суцільною ковдрою поту, у роті пересохло, м'язи сіпались, ніби підтанцьовуючи під фантомний акомпанемент. Він лежав, мов колода, тіло відмовлялось виконувати бодай найменший спрямований рух. Його шкіра, трохи синювата, точково переживала приємні примарні опіки. Ось підігрівся зап'ясток, далі шия, вилиця, блукаючі опіки спустилися до стегна, перекотилися на ікри ніг, а потім продовжували свій повільний вальс, ніби на подобу рефрену. Він хотів подивитися, дізнатися, що спричиняє йому такий теплий прийом. Але тіло не слухалося і не хотіло гнутися. Розпашілий, трохи сп'янілий від того, що відбувається, він раптово подумав: “до мене хтось доторкається?” Ця рушійна думка змусила голову, до цього мирно направлену до стелі, підірватися. “я здурів, господи, напився і здурів!” В сантиметрі від його тіла над ним кружляли напівпрозорі, до болі вивчені та знайомі руки до зап'ястку. Ось вона. Та сама родимка на середньому пальці та шрам на правій руці. Пальці ніби й хотіли, але не доторкалися, бавилися та насміхалися, неквапливо облітаючи його всього, ігноруючи його погляд. Ось примара ковзнула до його пальців, немов запрошувала і тихенько шепотіла: “Доторкнися, Августе”. І він послухав, сталеві кайдани спали, схвильована рука потягнулась до примарної, такої бажаної та теплої. Як тілько-но кінчик його пальця торкнувся, зжарився, але не відскочив, так і відразу марево, таке чарівне і недосяжне розсипалося та розлетілося на дрібнодисперсний золотий пил. — Іса! Він злякався. Злякався, що зруйнував, втратив, що його більше немає і ніколи не буде. Його сльозливі очі метнулися на другу руку, що вже агресивно летіла в бік його лиця. Він злякався вдруге. Злякався, що він хоче помститися. “тепер він мене вб'є, от прямо зараз візьме і задуше за те, що я порушив його кордони! Казала мені мама..” Він не встиг додумати, бо рука перелетіла обличчя та рвучко схопилася за його потилицю. Хлопця ніби викинуло в іншу реальність. В справжню, якщо відверто. Відразу в ніс вдарив різкий, неприємний запах, який був схожий на “блювота?!” Коли він сів, його рот вже давно був повний, а очі зустріли миску, що лежала на колінах. Вона не була пустою. Він ненавидів нудоту. Вважав, що це одна з найогидніших та найжахливіших речей, але ось, де він тепер. Август почав пригадувати, за що йому така розплата: звісно, висмоктати бог знає скільки літрів алкоголю вдома, а потім десь не вдома. “а як я попав додому?” Рудий ледь встиг закінчити свою брудну справу, коли вже вирячився на свого спасителя, що схопив його за потилицю і не дав померти такою дотепною смертю. — Ти.. Його перервав новий позив. за декілька годин до цього Питання з тим, де йому ночувати, відпало, бо прямо зараз він тягнув власника місця своєї ночівлі напівживого. Скоріше мертвого, бо живого там майже не залишилось. Іноді він доводив протилежне і щось невиразно булькотів, іноді там було його ім'я. Іса знав, куди йти, Лінда люб'язно надала адресу. Раптово його налякав сьомий поверх. “а якщо ліфту немає, бляха..” На радість, ліфт був. На радість, нікого крім них — не було. На жаль, він не знав, де у Августа ключі. З ним був білий шопер, в якому була сила-силенна всякого перевсякого. Стратегічно зваживши, Іса вирішив перевірити кишені на одязі. Август комфортно розповзся під чужою рукою та на плечі, і несанкціонований обшук змусив його розхохотатися. Поки пальці Іси шубуршилися в кишенях куртки, іноді необережно доторкаючись до тіла Августа, руденький весело гигикав собі під носа від цих доторків. В кишенях куртки нічого не знайшлося, тож довелось переходити до кишень в штанях. — Тииии куди це лізееш, нахааабооооооо?! — викрякав Август і з усією силою та могутністю, з якою тільки міг, наніс нищівний удар. Ну, він так думав. Насправді ж, Ісі навіть не довелося ухилятися, бо Август вдарив повітря. Обшук штанів викликав у Августа ще більше гиготіння, а у Іси викликало ще більше питань. “чого він гиготить і гиготить то..” Ключ знайшовся. У задній кишені. — Тобі не казали, що ключі треба класти в більш захищене місце, а, дурник? — Ги-ги.. дурник... курник.... ік... міляяпууу... — Я зрозумів. Відкривши двері, він помітив щось на підлозі. Щось величеньке і біле. Кішка. Вона розглядала цю картину, похиливши голову на один бік. — Вітаю? — Мявк. Вона пішла з проходу, крутнувши хвостом-віялом, і ніби повела його до дивану. Сіла навпроти. Подивилась на нього, а потім на диван. Буркнула. “якась вона надто людяна” Але що вже поробиш. вВн поклав Августа, який дивно притих, на диван, а сам повільно опустився на підлогу, трошки ошаленіло дивлячись на хлопця. Набрав повні груди тяжкого повітря і повільно видихнув. — Ндааааа. Меліса дала йому якийсь час посидіти, звикнутись з тим, що відбувається. Потім стала на всі свої чотири лапи і делікатно стукнулась об його руку головою. Нуль реакції. Вона схопилась зубами за його штани і посмикала як могла. — Що? Вона відпустила тканину і кудись пішла. Іса за нею не пішов. Продовжував дивитись. Як-би її думки можна було описати, то це було б щось на кшталт: “яке воно нетямуще” Вона сіла біля дверцят, що вели в комору. Він не залишив їй нічого, окрім цього. Вона залилася глибинним котячим криком, що трохи походив на сирену, аби він звернув на неї увагу. Він перелякався і витріщився на неї: — Ти чого? Вона підскочила і почала обтиратися об двері, іноді все ще покрикуючи. Іса вирішив подивитись, що там. Як-би її думки можна було описати, то це було б щось на кшталт: “нарешті.” За дверями ховалася купка всього, швабра з відром, якісь книжки, коробки, пилосмок, пральна машина і миска. Він шукав щось для неї, бо думав, що вона голодна, або туалет треба змінити, але нічого не знайшов. — І чого ти кричала? Це питання було актуальним, допоки за його спиною не почулося гортанне булькотіння. — ОХ БЛЯХА! Він не встиг, ця порція прийшлася на підлогу, а ось вже наступна попала прямо в ціль. Меліса сиділа на спинці дивану і спостерігала за тим, як нетямущий відмивав підлогу. Якби він трошки швидше думав, то цього можна було б уникнути, але що ж вже. Відмивши підлогу, Іса подивився на Августа: притих, лежить на спині, іноді посіпується, нічого страшного, ніби. — Часто таке з ним? — Мр. “боже, розмовляю з кішкою” Кішка вляглася, закривши очі, а він дозволив собі момент маленької нахабності. Давайте визнаємо — йому подобаються малюнки Августа. І ще — йому було цікаво, чи є ще малюнки з ним. Він не збирався лазити по чужій домівці і речам, просто заслизув у відкриті двері спальні, яка була заставлена коробками. Коробки вже не були заклеєними, тож і тут він не залишить слідів. В першій коробці матеріали, в іншій речі, іграшки кішки, багато книг, і.. ось воно. Багато-багато блокнотиків. Різноманітних дизайнів, розмірів та об'ємів. Відкрив перший, що потрапив під руку — пустий, другий — пустий, у третьому, на першій сторінці накаляканий камінчик, який тикає величезний фак. — Пхах, це послання для непроханих глядачів? Ще декілька пустих блокнотів, і ось — доленосна чорна вельветова обкладинка, під нею ще одна, ніби шкіряна, а всередині неї буяли кольори та життя (?). У блокноті, що був першим, все було зображено простим олівчиком, або інколи — ручкою. Тут був інший матеріал, не схожий на кольорові олівці або на маркери. Це була якась фарба, з якою вправно управлялись. Несподівано було багато квітів, замальовок пейзажів і натюрмортів, що зазвичай здавалися Ісі нудними і невиразними. В цих було щось… щось, що змушувало роздивлятися. Це ніби листати якусь унікальну галерею, що ховається за такою простою обкладинкою. Догортав до кінця, та ніяких людей він не знайшов, тільки іноді тварин або птахів. Тож поліз у пошуки далі, і знайшов досить великий за розміром, білий блокнот з зображенням лисиці. Його зустріло світле, злегка заплямоване веснянками обличчя жінки з яскравими зеленими очима і рудим волоссям. Йому знадобилось небагато часу, щоб допетрати, що це матір Августа. Він бачив її декілька разів, але не приділяв уваги майже зовсім, а зараз здивувався цьому, бо жінка була дійсно дуже гарною. Наступним розворотом йшов його батько, це було логічно — якщо є матір, то і батько має бути “хаха” темні, майже чорні очі, таке ж волосся. На сусідній сторінці він був зображений за столом, за якоюсь працею, на фоні великої книжкової шафи. Над ним кружляли різні тонко виведені креслення, якісь з них були кресленнями будівель. “його батько був архітектором?" Далі йшли незнайомці в старовинних вбраннях, вчителі зі школи, знаменитості і люди, яких він не міг віднести до якоїсь категорії. Ні в одній коробці, ні в одному блокноті та на жодній сторінці він не знайшов себе. Іса обдивився кімнату в пошуках ще якоїсь валізи або скриньки. На столі біля вікна не було зовсім нічого, це здалося дивним. На ліжку лежав чорний шопер з помаранчевими плямами та розводами. Август зробив це власноруч, коли мама випадково ляпнула відбілювачем, то прирекла цю сумку бути розфарбованою у кращих традиціях рудявої фантазії. Ісу приваблювала ця сумка. Не подумайте, він не лазить по чужим речам тільки через те, що йому хочеться. Зараз це була інтуїція. Він обережно підхопив його і злегка привідкрив. Там була якась книга, серветки: вологі і сухі, крем для рук, гребінець, жуйка, пакетик корму для кішки і те, що він залишив на останок, бо був певен, що саме це він шукав. Він зустрів знайомий матеріал, перша зустріч з вельветом була чорного кольору, зараз — червоного, ближче до бордового. На першій сторінці знову нічого не було, окрім охайних гострих літер, які складалися у: “Я не зумів здержати свою музу лише у себе в голові.” На першому розвороті було багато його обличчя з різних позицій та ракурсів, зображених простим олівцем. Тут він був спокійним, майже беземоційним. Наступна сторінка була його портретом, що нудьгував на якомусь уроці, бо бороду він собі підпирав тільки за партою. На сусідній сторінці він був з його улюбленою булочкою. “жерти хочеться, до речі” Ще 3-4 сторінки він був зображений із свого повсякдення — бійка з Фредом, посиденьки на підвіконні, просто частинки його обличчя, і навіть малюнок його потилиці. — Я ж ззаду сиджу, як таке можна було роздивитися? Рука перегорнула і застигла. Річ в тому, що у нього вдома, на відміну від школи, не було розкоші викупатися під гарячою водою, з, хоч і не своїм, але гелем для душу або шампунем. Тож досить часто, коли в них останнім уроком була фізкультура, Іса радів не тільки активностям, а й майбутнім ванним процедурам. Він досить рідко підстригав волосся, тож на виході з душу обтрушувався, як патлатий пес. Саме це й було намальовано. Він скажено мотиляє своєю шевелюрою, краплі води летять у всі боки, а з одягу в нього тільки рушник на поясі. Малюнок закінчувався рушником. — І де ти в мене такі м'язи знайшов? Він підійшов до дзеркала і почав порівнювати, як вже робив це раніше. Але зараз йому доводилося бачити відголоски свого минулого. На спині, починаючи з лівої лопатки і закінчуючи стегном, на верхній частині лівої руки та лівій частині грудей розповзалися, колись давно, темно-бордові відбитки ненажерливого вогню. На малюнку, як і у дзеркалі, його тіло було ніби вкрито дивними візерунками, що десь були яскраво-рожевими, а десь зовсім білими. Він намагався не приділяти особливої уваги своїм шрамам, своєму вигляду та тілу загалом. Тому — не роздивлявся себе. От тільки незнайомці досить часто нагадували йому про колись вишкварене вічне нагадування про свою матір. Його пізнавальну діяльність перервав дивний звук. Такий, ніби хтось починає захлинатись власною рвотою. А потім і кішко-сирена ввімкнулась. Ісі довелося так необережно кинути блокнот і, майже перечепившись через свої ж ноги, полетіти до Августа, який вже походив на такий собі бридкенький вулкан. Швидко, але так, щоб не розхлюпати вміст, Іса поставив миску і рвучко підняв свого.. однокласника. Йому довелося притримувати тазик, щоб він не перевернувся, і довелося відчути хворобливу теплоту і консистенцію.... лави. Не лягай більше на спину, будь такий ласкавий. Якщо не хочеш спати, то посидь. Можеш з кицькою поговорити, можеш зі мною, або в телефон повтикай, не знаю... Але не лягай. Ага? Август винувато споглядав з під лоба. Ось вона, його муза, його дорогоцінне натхнення і невимовне захоплення тепер заплямоване ним же. — Ага... Іса погрюкав у ванній, вийшов і пішов на кухню. Виглядав він так, наче йому запропонували почуватися як вдома. Попий трохи води. Але трохи, багато не треба, бо знову прополоще. Август слухняно зробив три ковтки, йому й вони не дуже лізли, але він також вважав, що померти від зневоднення — не круто. — Дякую. — За що? — Ну ти.. типу... врятував мене? — А.. це. Ну, відпрацюєш. Іса весело гигикнув, а Август жахнувся і вже почав уявляти, як він своїми тоненькими ручками викладає цеглу, або копає землю, або робить ще щось, що могло б означати “відпрацювання” із уст Іси. — А що ти тут робиш? Веселощі повтікали з Ісиного обличчя, а їм на зміну прискакали гальмівні процеси разом з онімінням. — Повз проїжджав. | |
|
| |
| : 121 | : 1 | |
| : 1 | ||||||
| ||||||
