Прірва (розділ 16)
| Розділ 16. "Кушель" Наскільки відома історія Сабіни Шпільрейн? Причетні до психології, прихильники Фрейда та його наступників, люди, що читали Фіцджеральда, або просто ті, хто цікавиться шизофренією — можливо обізнані. Етичний кодекс закликає уникати надто близьких, а особливо — інтимних стосунків психологів/психотерапевтів/психіатрів із своїми клієнтами/пацієнтами. Але хто зважає на етичний кодекс, коли перед очами постає кохання? Навіть якщо воно не надто здорове. А головне: яку безліч разів етичний кодекс перемагало людське почуття і які наслідки мала ця перемога? — Отже, Вас звати Кушель? — Так, Кушель Вебер. Їй 18 років. І мене дуже турбує те, що останнім часом вона стала якась заторможена… Знаєте, вона погано говорить не те що зі мною, а з іншими людьми – й поготів, і подружок в неї немає через це. Розумієте? Вона уже дівка, а з такою балакучістю ніякий чолові.. — Вибачте, пані, але я хочу поговорити з Кушель особисто. Якщо Ви маєте бажання завітати на консультацію, я можу знайти вільне віконце, — чоловік розгорнув свій щоденник і театрально пробігся пальцем по сторінці. — Бажаєте? — Особисто поговорити? — жінка, якби могла, зміряла б його глузливим поглядом з голови до п'ят, але так як його п'яти були заховані під столом, удар поширився максимум до останнього ребра. — Ну, спробуй витягнути з неї хоча б слово, містер психотерапевт. Мати Кушель залишила кабінет, вирішивши обов'язковим насмішливо пирхнути перед цим. Дівчину ніяк це не обходило, вона застигла — застигла і у позі, і у погляді. — Тож, почнемо спочатку. Вас звати Кушель, а мене Томмі, приємно познайомитись! — він протягнув до неї руку, але відповіді не отримав. “може, їй потрібен час на адаптацію?” Томмі вирішив мовчки спостерігати. Перед ним сиділа гарна дівчина, з темним волоссям, сірими очима та блідою шкірою. Виглядала вона наче і добре, але щось з нею було не так. Щось в її задерев'янілості. Щось в покинутому погляді. Це не було схоже на адаптацію. Томмі визначив куди вона “дивиться” — у вікно. За вікном не було нічого. Буквально — нічого. Тільки синє небо з хмаринками, що безтурботно по ньому повзли. Дівчина спостерігала за ними, не кліпаючи з моменту, як зайшла до кабінету. — Вас заспокоюють хмари? — нуль реакції. Як вона дивилась у вікно, так і Томмі вирішив дивитись на неї. Правда, кліпаючи. “гарна..” Він рвучко крутнувся на своєму офісному кріслі, знаючи, чим це може вилізти, згадавши всі заповіді етичного кодексу, які знав на пам'ять. Одна заповідь кричала: “НІЯКИХ НЕОФІЦІЙНИХ СТОСУНКІВ, ТОММІ, ХЛОПЧИК, ЗАБУДЬ ТА ВИКИНЬ”. Вона волала у його свідомості, сподіваючись на розум, на який завжди покладався Томмі, але чомусь — не зараз. Його чимось непрофесійно цікавила Кушель. Він крутнувся назад і трохи жахнувся. Тепер вона дивилась точно йому в очі своїми скляними некліпаючими блюдцями. — У нас з вами однакове прізвище, як Вам такий збіг обставин? — А чому вони біжать? — Що, вибачте? — Щовибачення можна говорити кожен день, але так не зміниш суті. Томмі вирячився на неї, а вона на нього. Скляність її очей потроху почала сходити, а на губах з'явилась легка усмішка і зрештою вона закрила очі, на яких злегка виступили сльози. “точно, вона жартує!” Мати Кушель увірвалась в кабінет, з палаючим бажанням виплювати на містера психотерапевта-розумника всі свої “БАЧИТЕ, БАЧИТЕ, Я БУЛА ПРАВА!”, але її зустріла інша картина. Її дочка, що походила більше на овоч останні дні, жваво вела бесіду. — Перепрошую, у нас ще 20 хвилин, зачекайте за дверима, будь ласка. Томмі Вебер вирішив, що Кушель знадобляться ще декілька психотерапевтичних зустрічей, що допоможуть скорегувати її трохи ослаблені комунікативні та соціальні навички. Томмі Вебер не звертав уваги на “випадання” Кушель, вважаючи, що так вона над чимось дуже сильно замислюється, тим паче після них вона енергійна, й іноді говорить цікаві речі. Томмі Вебер вважав її прекрасною і на дев’ятій зустрічі зізнався, що ставиться до неї не як до просто клієнта. Кушель подобався Томмі, він був стабільним, надійним, розумним та турботливим. А ще старшим за неї на 6 років, що неймовірно непокоїло її матір. Кушель не подобалась її матір, тож чому б їй відмовляти Томмі у пропозиції почати стосунки? У 22 роки вона завагітніла. Вона ніколи не любила дітей, але Томмі зрадів новині, тож “воно тебе вб'є” все буде добре, правда ж? Кушель дослухалася до свого чоловіка у порадах при вагітності, готувалася до народження дитини, але її розбивав страх та думки про те, що станеться, якщо вона впаде на живіт. Вони жили в великому просторому будинку, в якому було багато кімнат. — Люба, ти де? Чим ближче до пологів, тим більше Кушель ховалася. Вона закривалась у спальні, ванній кімнаті, залазила на горище і не відповідала, коли її гукали. А потім виринала звідкілясь, з абсолютно безтурботним обличчям та обпеченими руками. — Чому ти не відповідаєш мені? — Я не чула. — Я стояв буквально під дверима і говорив у замкову щілину, як ти могла мене не чути, Кушель? — він говорив спокійно, але з болем. — Він напхнув мені спагетті в вуха. — шепотом протараторила вона. — Що? — Нічого, Томмі, я говорю, я тебе не чула! Просто не чула, таке буває! — вона хотіла розвернутись та піти куди подалі, але він зупинив її. — Добре, вибач, — чоловік обгорнув її руками і погладжував волосся. — Але я не розумію, від чого ти зачиняєшся і мовчиш. Я просто переживаю і не хочу, аби ти сильно нервувала, люба, зрозумій. Кушель любила, коли він гладив її по голові, та заспокоїлась. А Томмі вирішив поставити питання про опіки пізніше. Невдовзі народився хлопчик. Він голосно кричав, а разом з ним кричала і його матір: — ДЕ ЙОГО ОЧІ?! ДЕ БЛЯХА ЙОГО ОЧІ?! ВОНИ ЗАЛИШИЛИСЬ У МЕНІ, ГОСПОДИ, ТОММІ, ВОНИ У МЕНІ! — Кушель.. його очі на місці... Про що ти говориш? Вона недослухала його і відключилась. — Лікарю, з нею.. все буде нормально? — Томмі вдивлявся у стривожене обличчя своєї дружини і йому здавалося, що щось в ній разюче змінилося. — Показники в нормі, ймовірно, це реакція на стрес. Але ми будемо контролювати її. Хлопчик зростав у стабільності від батька, та невизначеності від матері. Іноді вона була доброю, чуйною та теплою. Вони бавилися, читали книжки, збирали пазли та ходили у далекі прогулянки. Але іноді його матір ніби цупили. Вона не впізнавала його, кидалася в нього речами і сама кидалася навтьоки,, щось викрикуючи. Після того, як вона поверталася, від неї пахло димом, а далі все було як завжди — усміхнена та ласкава. — Па? — Іса? — А що відбувається з мамою? Томмі не боявся запитань по типу “звідки беруться діти”, або ще щось. Він боявся якихось таких запитань, бо знав, що закриває очі на щось велике та страшне. Він здогадувався, ЩО йому затуляє кохання, але не хотів визнавати. Він плекав надію, що все минеться. — Знаєш, іноді люди хворіють на нежить, або кашель. Пам'ятаєш, в тебе була висока температура? — Так.. — Як ти тоді почувався? Хлопчик задумався, бо хоч в свої 8 років він вже й будував речення краще однолітків, та відповіді на питання батька хотів сформулювати якнайкраще. — Мені було важко думати. Ніби мізки трохи підплавились і я перестав їх контролювати. “я боюся, в нашої мами теж підплавило мізки” — Я думаю, в мами іноді бувають напади хвороби. Але душевної, такої, що важко побачити. На очі Іси навернулися сльози і, напівсхлипуючи, він запитав: — З мамою все буде добре? — а потім зовсім розплакався. — Звісно буде, милий. Звісно буде. Я їй допоможу. Томмі запросив додому більш освіченого спеціаліста і попросив допомоги. Кушель не розуміла, що відбувається, а на її питання чоловік не давав відповіді. Мужчина з сивою бородою попросив її щось намалювати. — Все, що тобі хочеться. — Навіщо? — Намалюєш — розповім. На білому аркуші народились різкі чорні лінії, що деінде перепліталися, складалися у трикутники, прямокутники та інші фігури. Кушель відклала олівець, і Томмі помітив, як вона починає “випадати”. — Що ти намалювала, люба? Поясни, будь ласка.. — Це хмари. — Це все одна велика хмара? Чи їх тут багато? — Ось, — жінка тикнула пальцем у скупчення ліній, — чорна діра. Мужчина відвів Томмі трохи подалі від жінки. У нього був сумний вигляд, який лякав Томмі. Він вже знав, що почує, але він цього не хотів. — Мені шкода, Томмі.. Але, виходячи з того, що ти розповідав раніше, та з її поведінки зараз... у неї шизофренія. Чесно кажучи.. я думаю, тут є твій прогріх. — Я знаю. — Ти не передав її психіатрам на вашій першій зустрічі.. І дивився на те, як вона руйнується 8 років, Томмі.. — Я БЛЯХА ЗНАЮ, ЩО Я ІДІОТ! ДОБРЕ? Я ЗНАЮ! — Нам доведеться забрати її у лікарню, для повного обстеження і точного встановлення діагнозу. Вона може нашкодити собі та дитині. Я бачив її опіки. — Як ви будете її лікувати? — він перевів погляд на свою дружину, що вже задерев'яніло сиділа. — Спочатку ліки, але якщо ніяких покращень не буде.. — Інсулінотерапія? — Доведеться, Томмі... Чим далі Кушель випадала, тим гучніше ставав голос в її голові. Вона чула розмову чоловіків, чув і голос. Із статей та публікацій чоловіка вона давно взнала, що таке інсулінотерапія. Знав і голос. “він віддасть тебе на смерть, дорогенька” — Ні. “вони будуть накачувати тебе інсуліном, аж поки ти не почнеш битися в конвульсіях та верещати, або ж захлинатися власною слиною” — Ні-ні-ні-ні.. “а знаєш, чому твій любий чоловік хоче вбити тебе?” По її щоках покотилися тоненькі струмочки сліз. Їй було лячно, тошно і одиноко. Томмі поїхав з мужчиною, а вона залишилася сам на сам з цим жахіттям. “БО ЦЕ МАЛЕ ХЛОПЧА СКАЗАЛО, ЩО ТИ НАВІЖЕНА! ВІН ПОПРОСИВ ТЕБЕ ПОЗБАВИТИСЯ! ВІН ХОЧЕ, ЩОБ ТИ ПОМЕРЛА! ВІН ХОЧЕ ТЕБЕ ВБИТИ, ДОРОГЕНЬКА! ТВІЙ РІДНЕНЬКИЙ СИНОЧОК ТА КОХАНИЙ ЗМОВИЛИСЯ І СКОРО ТЕБЕ ЗНИЩАТЬ!” Кушель застигла і просиділа недвижно з 10 хвилин… А потім повільно піднялася нагору, до кімнати сина. Іса міцно спав. Жінка спустилася назад, вийшла надвір і пішла до гаражу. Там стояла каністра, яку вона механічно потягла у будинок. Вона почала обливати бензином все, що їй так подобалось. Її затишну кухню, зручний диван, дорогий килим. Далі — сходи із світлого дерева. Мабуть, це був бук? На другому поверсі вона залила двері ванної, підлогу, їхню з Томмі спальню і прийшла до кімнати свого сина. В її голові пульсували останні гучні слова. Вона налила у руку бензин і обережно обтерла правий бік Іси. Намочила його футболку, шорти, голе тіло, його ліжко, барвистий килим і веселі іграшки. А потім зачинила двері на ключ. Піднялася на горище, поливаючи за собою сходи. Потім облила всю площину, її улюблене крісло-гойдалку і себе. Вистачило однієї іскри. Томмі під'їхав до будинку, коли вогонь вже дібрався до другого поверху. Сивий мужчина вискочив з машини, мабуть, хотів впевнитися, що він бачить саме те, що бачить. — Господи милостивий.. Він заворожено дивився на вогонь, а потім помітив Томмі, який вже підіймався сходами до входу. — Томмі, ні! Звісно, він його не чув. Він чув, як істеричний страх заполоняє його всього, хоче розірвати його, але поки виходить тільки через крик. Вогонь вже почав облизувати верхні сходинки, але Томмі було начхати. Залетівши на другий поверх, він майже нічого не бачив через дим та вогонь, тож закричав: — ІСА! ІСА, ДЕ ТИ? Його син міг кричати, коли батько був на під'їзді, але не зараз. Зараз він непритомно лежав на підлозі, обгораючи до тла, зливаючись з одягом, що був на ньому. Частина, облита бензином, врізалася в тіло одразу, майже до кісток, а суха — згоріла, разом з верхнім шаром шкіри. Томмі добрався до його дверей, що вже були повністю вкриті вогнем. Вони відчинились від одного удару ногою і відкрили його очам справжнє пекло. Він не одразу знайшов сина поглядом, той лежав біля свого ліжка, весь окутаний нагаром. “господигосподигосподигосподи" Ви колись доторкалися до щойно запеченого яблука? Ні? Ну, тоді доведеться просто уявити, що відчув батько, коли схопив свого сина. Він був повністю гарячим, але одна його сторона була просто м'якою, як звичайна шкіра, а інша.. як запечене яблуко. Томмі вискочив з будинку, оскаженіло шукаючи свого наставника, що мав допомогти його дружині. Він комусь телефонував, скоріше за все, пожежникам. — Тримай його. Виклич швидку і слідкуй за диханням. Він ще живий. — батько злегка доторкнувся губами до найживішого місця на лобі сина. — Томмі! Стій, а ти куди.. Кушель. Він не знав де вона, не знав, що вона вже давно мертва, сидить на своєму улюбленому кріслі. Вільна від голосу і страждань. Він шукав її на першому поверсі, із сльозами вигукуючи її ім'я. На першому поверсі вона не знайшлась, тож Томмі вирішив побігти на другий. Пожежники знайшли його тіло, привалене тим, що раніше було стелею і їхнім будинком. Містер, який залишився з Ісою, наглядав за ним, поки він був у лікарні. Він не жалкував коштів, бо Іса — все, що залишилось від сімейства Вебер. Містер хотів би залишити його з собою, але він вже не був молодим, тож з муками совісті віддав його в дитячий будинок. — Іса.. Іса, прокинься! Август злегка доторкнувся до плеча, і не очікував, що його схоплять мертвою хваткою. На лобі у хлопця був піт, ймовірно, холодний, а в очах сльози. Йому снилася матір, яка кидалася в нього вогнем. | |
|
| |
| : 111 | : 2 | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
