Пляшка в Морі
| Я знала завжди, що пітьма приходить і залишаєтся в тобі назавжди, іноді даючи фору світлу, але ніколи не покидає твій розум і душу. І, коли вона перемагає все щастя в мені, навіть зорі темніють у моєму вікні. А інколи темрява приходить у сни, збираючи яскраві фарби, змінюючи на свої два улюблені кольори - чорне і сіре. І ти наче у старому кінотеатрі, дивишся фільми на плівках. На жаль, ми не можемо заховати життя від пітьми. І від вуалі рожевих ілюзій також. Ми, наче лабораторні миші у клітках, бігаємо від стінки до стінки, намагаючись знайти вихід. Ми тікаємо від реальності, хоча самі знаємо, що це безвихідне положення. Я пам`ятаю, коли ми зустрілися з ним. Він був дивний, але такий близький, наче давній друг. Він не посміхався, лише крадькома і дуже хитро і кровожерливо. Його погляд виїдав мене зсередини. Його я називала другом, моя мати вважала його ворогом, мій батько стверджував, що це найстрашнійший сон, а в медичній картці він називався просто - "Туберкульоз". Кожного разу, коли мене оглядає лікар, він наче шепче мені вірші Ліни Костенко: " Розкажу тобі думку таємну, Дивний здогад мене спік: Я залишуся в серці твоєму На сьогодні, на завтра, навік.." І якось хочется сміятися, але і сльози не зпинить. Але ж і сміятися і плакати не потрібно. І не вдієш нічого. Треба лише дочекатись, коли пітьма забере усе живе в мені. Мої батьки занадто бідні для моїх ліків і занадто багаті, щоб померла я з "почестями". Оформили мені палату в нашій лікарні, я навіть сама тут лежу. Тут нема телевізора, але мені він навіть і не потрібен. Кожного ранку я прокидаюся зі словами в думках - "Ще один день..". Це наче подяка долі за ще один ранок, коли я прокинулася. Я намагаюся жити в палаті, як у себе в кімнаті, вже навіть розставила книги, поставила на підвіконні кактус і декілька фотографій у рамках, аби хоча б щось нагадувало мені про реальне, те, що знаходиться за вікном, те, до чого я вже не доторкнусь і не вдихну і не відчую. Одного разу, коли я лежала у себе, і була вже майже дев`ята, до мене зайшов лікар. Знову огляд. Холодний погляд, наче я зовсім і не дитина, а зріла людина, що сама докотилася до такого стану, в якому була я. - А мені можна виходити на вулицю? - раптом запитала я, поки поправляла сорочку. - А тобі навіщо, дівчинко? - суворо запитав він, подивившися на мене. Я присіла на ліжко, і, схрестивши ноги, опустила голову додолу. - Я хочу на море. Хоча б раз у житті. Він дивно поглянув на мене і, нічого не сказавши, вийшов, залишивши мене наодинці. Час спати. Світло ще не вимкнули, а я вже боюся битви світла місяця із моєю власною пітьмою. І ніхто не почує крики допомоги моєї душі, коли я засну. Адже це будуть мої жахи, мої муки, мої думи і моя душа. Ви нікому не потрібні, окрім себе. Пам`ятай про це. Наступного дня я знову прокинулася. Знову світило в очі сонце, а отже світло знов перемогло пітьму. Вже котрий день. Коли я дізналася вперше про свій діагноз, я просиділа у кімнаті, допоки не приїхала за мною дядькова машина. Мої батьки не мають авто, але, якщо б був, ми б вже продали його, аби заплатити за моє лікування. У той день я лежала на ліжку і думала. Думала про те, що буде далі. А в той самий час пітьма прокрадалася з усіх щілин моєї кімнати до мене. Воно забиралося в найпотаємніші куточки мого тіла. А коли я починала кашляти, здавалося, наче переді мною повставав образ мого друга - темний, чорний, він наче полихав. Він був повсюди і саме це мене і лякало. І так день за днем. Я звикала до мого друга і ворога одночасно, навіть іноді намагалася боротися з ним, але дарма. Він з`явився і був поряд завжди. Я багато думала, як я опинюся на морі. Мені здавалося, що солоні хвилі не підпустять темряву ще ближче до моїх нутрощів. Я сподіваюся, що на небі буде море. Чому я так сильно хочу на море? У мене є дивна мрія. Я хотіла б написати лист комусь на іншому кінці світу, щоб знали, що була колись така Софія Коломієць, хвора дванадцятирічна дівчинка, що хотіла лише бачити хвилі і малювати зорі. Хотіла б торкатися теплого піску, ловити промені сонця на своїх щоках, відчувати запах моря без мого кращого друга, без цих гидких на смак ліків, без крапельниць, без лікарів. Мені набридло тримати щастя в руках, бо воно завжди виривається і дуже сильно обпікає руки. І його завжди ненадовго краде пітьма. Дорослі кажуть, що це звичайна справа, що це "буває інколи", але ніщо не просто так відбувається. Якщо наше "сонце" крадуть, це означає, що і вас досягла пітьма, і ви вже граєте у її гру і за її правилами. Прийшла мама. Вона принесла пиріжки с малиною. Мої улюблені, ті, які вона не готувала з того дня, коли дізналася про мого кращого друга. З того дня вона змінилася, стала якоюсь знервованою, дуже стомленою. У неї завжди червоні очі і скусані губи. Сьогодні вона принесла мені фарби і пензлі, бо мені нарешті дозволили малювати, та і папір в мене вже був. Багато хто радив мамі, щоб вона навчила мене складати орігамі. Наче б то, була у Японії така дівчинка, що теж була хвора, і вона складала орігамі - журавлів - і вилікувалася. Я ж склала лише три - для себе, моєї мами і тата. Іноді я помічаю, як журавель майнує у гаманці моєї мами, коли вона віддає гроші лікарю. У мене немає ні сил ні бажання їх робити. Краще буду малювати. Пам`ятаю, коли ми їздили на Андріївський узвіз і я так заздрила художникам, що могли сісти навіть посередині дороги і малювати, а автомобілі об`їзджали їх, ледве не збиваючи вітром мольберти. Мій тато казав, що мої малюнки дуже гарні, але йому не подобалася тематика - море. Я малювала кораблі, хвилі, піратів, тобто усе, що пов`язано з морем. Це його дратувало настільки, що іноді він кричав на маму і рвав мої малюнки, які мама все одно продовжувала вішати на холодильник. А з моїми малюнками він рвав моє серце і мрію. Іноді здавалося, що я нікому не потрібна з моїм другом і улюбленим малюванням. І коли моє серце охоплювала темрява, мої вірні солдати-мрії ставали на оборону, щоб хоч на деякий час пітьма відступала. Мама сказала, що лікар передав мої слова про море. Вона пообіцяла поговорити з батьком і головним лікарем, аби мене відпустили. Пообіцяла.. Наче це врятує ситуацію. Вона не знає, що я відчуваю, коли темрява навколо мене, і коли її немає поряд. Це порожнеча. І ніхто не в силах мені допомогти. Пройшов тиждень. Не дуже швидко, але й не повільно. Я майже нічого не їла, не хотіла, не відчуваю смаку. Більше спала, аніж сиділа на підвіконні і малювала. Моментами я прокидалася і хотіла видряпати собі горло та очі. Горло, щоб більше не втримувати пітьму у собі, а очі, щоб більше ніколи цього не бачити. Не бачити змучену мати, роздратованого батька, стін лікарні, себе у дзеркалі, а головне - діагноз у медичній картці. Мені снилося, що я на морі. Я бачила білих чайок. І навіть чула "голоси" китів. Я була не на березі, а на морі. Я просто стояла на воді. Бачила якихось дивних риб, схожих на піраній. Мама сказала, що якщо вода була чиста, то це значить, що я одужаю. Коли я прокинулася, був вечір. Я занадто часто стала спати, це, мабуть, погано, але я дуже втомлююся. Втомлююся розплющувати і заплющувати очі, ковтати, підніматися на ноги і знову лягати, проходити від підвіконня десять кроків до ліжка, і одинадцять до дверей. Втомлююся дихати. Втомлююся жити. Мама сиділа біля мене і дивилася на мої завішані малюнками стіни і прикріпленого до стелі журавля. - Все добре, ма? - запитала я. Вона лише посміхнулася крадькома і каже: - Так, батько погодився і лікар також. І мені стало якось легше на душі. І якісь сили жити далі повернулися. З`явилося бажання перемогти ту гидоту, що сидить всередині мене. Вона обіцяла, що ми поїдемо на наступному тижні. Моїй радості не було краю, я хотіла співати, кричати, посміхатися і плакати одночасно. Я гадала, що дозвіл від лікаря - це натяк на моє одужування. Мама обіцяла - мама зробила. Але це було не справжнє море, а водосховище, за Києвом у місті Вишгород. Все навкруги було таке зелене, одразу видно - весна! Коли мене виводила мама з лікарні, мені здалося на мить, що мої легені покинула темрява,наче вони чисті, були і є. Я навіть дихала по іншому, мені так здавалося. Я часто кашляла, але гадала, що реальне життя зі світлом пітьму у мені не влаштовує і вона хотіла вийти з мене якнайшвидше. Київське водосховище - дивне місце. Воно і прекрасне і жахливе одночасно. Море має бути безкрайнім і вільним, а бетон лише стримує воду, не дає свободи дій. Воно нагадувало мені мене ж, наче я - це море, що не може вийти за рамки темряви. Я сіла на лаву і мама дала мені листок із її щоденного блокноту і чорну ручку. Я багато думала, що написати, кожне слово продумала, але зараз, сидячи біля моря і відчуваючи на щоках промені сонця, я розгубилася. Я не могла розкласти свої думки на полицях свого розуму. Вітер шумів і ще сильніше задував мені під пальто, наче намагався забрати свою темряву. Урешті-решт, я зібралася і написала: " Я, Коломієць Софія Ігорівна, вітаю тебе. Ти знайшов щасливу пляшку в морі надій. Я віддаю тобі щастя і радість, те, що я так і не отримала у своєму житті. Дякую, що знайшов мою невеличку мрію. З любов`ю та повагою С.І. Коломієць". Мати купила мені пляшку "боржомі", і ми сиділи на лаві, пили воду і їли бутерброди та вишні. Сиділи в тиші. Я не чула навіть пітьми. Коли ми допили воду, батько віддав її мені. Я зняла з волосся блакитну стрічку , обережно перев`язала лист, скрутивши його, і поклала у пляшку. В цей момент, я відчула, наче щось всередині мене росте і воно було гарячим, наче сонце, що витісняло мою пітьму. Батько щільно закрив пляшку, допоміг мені перелізти через бетонний парапет, і я спустилася вниз, до "моря". Мені здавалося, що я тримаю в руках свою мрію, душу, надії. Зараз я бачила море, як вир нездійсненних чиїхось мрій. І від сьогодні тут буде моя. Я підійшла трохи ближче до краю, замахнулася і щосили кинула пляшку якнайдалі. Я повернулася спиною до водосховища і повільно пішла до батьків, які були вже готові відправитися до лікарні. Коли ми сіли в автомобіль, я відчула себе як у клітці. Стіни тиснули на мене, музика вбивала з вулиці пісні птахів. Я хотіла повернутися додому, до моря. Але, зрозумівши, що мої мрії вже не можуть захистити мене від темряви, я здалася. Я опустила голову на коліна мами і заплющила очі. Пройшов майже місяць з того дня, як я виконала свою заповітну мрію. Я вже не мала бажання малювати, або щось робити. Батькові знайомі подарували мені плеер, тому я тепер кожного дня слухала музику, поки не сідала батарейка. Я просто лежала і дивилася у стелю. Мені вже не хотілося ні кричати, ні сміятися, ні плакати. Я не чинила опір пітьмі. Віра покинула моє тіло і розум. Я прочитала, що мені залишився місяць, якщо не купити ліків. Я бачила це в очах матері, що стали ще червонішими, ніж зазвичай. Мені хотілося тікати. Тікати від усіх, щоб не завдавати біль нікому, хто мене знає і любить. Хотіла, щоб мене не було ніколи. Я не хотіла існувати навіть для темряви у своєму тілі. Моя мама подзвонила, що було дуже дивним. Вона завжди приходила, а не телефонувала. Щось сказала про банк, якісь там грошу і сміялася, наче дитя, та так голосно, що я не зрозуміла, що вона мала на увазі. Як подзвонила, так і поклала слухавку - швидко. Я знову лягла і подивилася у вікно. Щось дивне охопило мене, наче промені світла, щось схоже на страх. Страх темряви. Вона боялася, що я одужую. Але все зникло, коли хмара закрила сонцю доступ до мене. Все знову затихло. І лише стук мого серця в темній порожнечі мого тіла і краплі дощу відбивалися в моїх вухах. Мені купили ліки! Я буду жити! Я зможу перемогти темряву за лічені хвилини! І від сьогодні я сміливо скажу - я люблю життя і ненавиджу свого кращого друга-темряву. | |
|
| |
| : 358 | : 2 | |
| : 2 | |
|
| |
0
Нема такого