Український Фанфікшн
Головна » Статті » Оріджинали » Оріджинал

Oblitus vita
Цей фанфік написаний два роки назад, і має чотирі глави це перша. Якщо він буде комусь цікавий, я завантажу й решту і продовжу його написання.
Категорія: Оріджинал | Додав: wiliamnoterdam97 (29.09.2018) | Автор: Вільям Нотердам Деболвар
Переглядів: 25 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 2
2  
Не приймайте цю роботу я трохи наплутав підчас її розміщення

1  
Глава 1 Так все почалось
Частина перша: Необхідно прокинутися!
                Я
напевно сплю.
—То, ти йдеш? – лунав, немов десь далеко в коридорі, ніжний
жіночий голос.
                Напевне
це до мене.
                —Ну як
ти, не йдеш до мене то я йду до тебе- трохи злим, немов обуреним, та все одно
приємним  голосом, пролунав крик.
                Я почув
як хтось почав наближатися, звук босої ноги 
по паркету ставав з кожним разом гучнішим. «Вона, це казала до мене?» —
подумав я, — «авжеж інакше навіщо вона йде до мене». Шум, ставав все сильнішим—
раптом тиша. Що сталося, вона ще надто далеко, вона йшла не до мене?
                —Ні–дзвінким
дитячим голосом крикнув хтось біля мене. Немов дав мені відповідь на запитання.
                Я
розплющив очі – переді мною стояв маленький хлопчик. Він був білявчиком з
зеленими очима, з великою родимою плямою на лівому коліні, в шортах, сандалях і
тенісці. Він дивився на мене заплаканими очима. По кімнаті були розкидані
іграшки, на блакитних стінах малої кімнати були намальовані дитячі каракулі. Що
я тут роблю, хто це? Чому я ?..
                —Де,
твоя родима пляма?-раптом, з суворим лицем, запитав хлопчик витираючи сльози.
                —Яка?-не
тямлячи про шо він говорить спитав я.
                —Ця-
він тикнув вказівним пальцем на моє коліно.
                Я
підкотив штани мого костюма, на коліні був шрам. Я не розумію що за шрам,
звідки він. Цей костюм…  
                —Ти,
забувся?-знову жіночий голос в кінці коридору.
                —Що
забувся?-я відразу спитав в паніці.
                —Все- з
сумним лицем сказав хлопчик.
                —Як ти
міг?- сумно сказав жіночий голос.
                —Що я
міг? Хто ви – хто я?— мій голос тремтів як в дитини.
                —Забути
все— тихенько сказав хлопчик.— Хто ти, хто твої батьки! Як, ти міг? Хто ти
після цього? — каже з плачом, ідучи до дверей.
                —Хто
ти?-спитався я.
—Я- це ти-сказав хлопчик, гучно гупнувши двері
Я зірвавсь з ліжка, рвучко дістався дверей— зачинені.
Відбіг, з розбігу плечем в двері— глухий звук. З ноги, знову-знову –
безрезультатно. Хто вони – хто я? Я підійшов до дитячої шафи, на дверях шафи
було дзеркало. Придивився, в ньому стояв, уже знайомий хлопчик, з закривавленим
коліном. Це я? Ні не може бути – я в піджаку. Я різко відкрив шафу, там було
порожньо. Раптом зачинені двері трішки прочинилися.  
                —Біжи!-закричав
ніжний жіночий голос.
                Я, вибіг з кімнати і побіг по
темному коридору. В кінці я бачив ледь освітлену цегляну червону  стіну. Вибігаю подививсь наліво, направо —
звичайний провулок. Розвертаюсь назад – стіна, моє серце переляку почало битися
частіше.
                —Не
стій, нам необхідно бігти — знову вигукнув знайомий жіночий голос.
                Я не
встиг обернутися, як мене схопили за 
руку. Маленька, ніжна, здається  в
будь-який момент відпустить, не втримавши, але в той час – надійна. Така рука
може бути тільки в однієї людини – мами. На моєму обличчі відразу виступили
гарячі сльози. Мені на одну мить  стало
байдуже до всього. Раптом сувора чоловіча рука, схопила мене за плече і
відкинула в бік. Мамина рука не втримала, я впав – вона зупинилась, не озирнувшись
вимовила:
                —Ти не
винен.
                —Ні
винен, і тільки винен — промовив чоловік, який відштовхнув мене.
                —Це не
я – це він — сказав хлопчина, який підійшов з заду вказавши на мене.
                Я не
міг встати, у мене відібрало мову: «Що такого я накоїв?» — все забувся, але як,
чому – навіщо я це зробив? Я справді в цьому винен? Так чому, чому я все
забувся?!
                —Досить!
Ти не повинен панікувати — грізно вимовив чоловік.
—           Ти шукай і
знайдеш — ніжно промовила мати.
Після цього вони розвернулися і попрямували вперед по провулку
поки не зникли з поля зору. Я продовжував сидіти на землі, думаючи над їхніми
словами, і всім, що відбулося за короткий проміжок часу.
—           Хлопче, ти
живий? — раптом пролунав, десь далеко, чиїсь голос.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]