— ТРИД­ЦЯТЬ ПЕР­ША, МАТЕРІ ТВОЇЙ КОВІНЬКА!!! ТИ ЗНОВУ ТУТ?!?

Ой… Це ме­не. Так, де би сховатися? О, шафка!

— Так, хлопці, ви ме­не не бачили!

— Ок!
— Добре!

Мо­же, про­несе? Мо­же, не побачить? Мо­же…

— ВИ­ЛАЗЬ ІЗ ША­ФИ НЕГАЙНО!!!

Чорт! Як він пос­тій­но ме­не зна­ходить? Ту­па мавпа! Довелося ви­лізати.

— Чуєш, мавпо, ти чого тут репетуєш?

— Зат­кнись, го­ри­ло, і від­крий ка­меру! Я цю ду­репу за­беру!

Сам ідіот! Але го­ворити йому це вголос небезпечно — при­б’є на міс­ці.

— Знову втекла?

— І знову до тво­їх іді­отів. Нудно їй, бачте, в ка­мері самій!

— А ­чому вона сама в ка­мері? Ти її в оди­ноч­ку одразу ж по­садив? Чо­го це раптом?

— Так у неї ці здібності бісові, ко­трі вона не кон­тро­лює! І горлопанить пос­тій­но по но­чах! Я за­дов­бався її пос­тійно ви­тягувати то з під­зе­мель, ку­ди вона пе­рі­оди­чно про­валюється крізь підлогу, коли спить, то з інших корпусів, ­тому що їй нудно си­діти самій, то ще невідомо звідки!

Неп­равда! Все я кон­тро­люю! Ну… Майже. Гаразд, він правий — ні фі­га я не кон­тро­люю. Воно все відбувається са­мовіль­но.

— Цікаво… А як же пастки?

— Так коли ця ду­репа втікає, її здібності працюють на всю, і їй начхати на пастки! Чи то це все у неї від нас­тро­ю за­лежить, чи то ще від чо­го… Не знаю, та вона ме­не вже так діс­та­ла, що бачити її не мо­жу!

Що? Діс­та­ла? Коли це я встигла? Я ж навіть іще не починала!.. Так, не зрозуміла… А ­чому це я сид­жу тут з пов­ни­ми ру­ками карт? Що?! По­кер?! Коли це вони встигли ме­не на ньо­го за­тягнути?!

Двері різ­ко від­кри­лися від копняка, і в ка­меру ввійш­ли двоє наглядачів — один лисий та зі шра­мом, другий рудий та з хвос­том. Ой, і з пал­кою в ру­ках… Зараз ме­не цією пал­кою бу­дуть…

БАХ!!!

Ай! Боляче!!!

— Чуєш, ти, ідіот­ко не­нор­маль­на… ЯКОГО БІСА Я ПОВИНЕН ШУКАТИ ТЕ­БЕ ПО ВСІЙ НАМ­БІ?!? Не­гайно в їдальню, ду­репо!

БАХ!!! БАБАХ!!!

Навіть го­лову не да­ли по­чухати як слід — мій наглядач схопив ме­не за комір і, мов ко­шеня, по­тягнув у бік їдальні, пирхаючи, як сер­ди­тий но­соріг.

— Боляче, між­ іншим! — повідомила я йому, по­тираючи шиш­ку на лобі.

— Так то­бі і треба! Я що тобі обіцяв, якщо зно­ву втечеш? Ще кілька та­ких утеч — і я дотримаю сло­ва!

Я зб­лідла і па­нічно закричала:

— Не треба! Я бу­ду чемною! — вир­ва­лася з його хват­ки і ку­лею по­леті­ла в їдальню.




— Чуєш, Хад­жи­ме, не зна­єш, що та­кого їй на­обіцяв мавпун? Ні­коли не бачив її та­кою блід­ою…

— А мені звідки знати? Якщо цікаво — запитай її сам наступного разу. А зараз не­гайно шикуватися в їдальню!

— Ура! Їжа!

***

Си­джу в їдальні і за­дум­ли­во ко­пирсаюся лож­кою в їжі.

Взагалі-то, ме­не з­вуть Са­юрі, а не ду­репа чи ідіот­ка. Це все мавпа ця ду­рна. Він ме­не пос­тій­но так назива­є. І це він с­хожий на мавпу, а в ме­не пур­пурове во­лосся, си­ні очі та ми­ле обличчя. І що, що рос­том не вийш­ла? Іншим подобається!

За що я тут? Так я ха­кер. І як мені по­тім по­яс­ни­ли, я зламала декіль­ка дуже серйоз­них сай­тів деяких дуже серйоз­них лю­дей. Та спочатку бу­ли інші в’язниці. Я звідти втікала, ­тому що мені там не подобалось. І так потрапила сю­ди.

Звідки здібності та­кі дивні і що це за здібності? Ну, я мо­жу про­ходити крізь що завгод­но, тіль­ки, як кричав Са­мон ра­ніше, не вмію їх кон­тро­лю­вати. На мій превеликий жаль. І я по­няття зе­лено­го не маю звідки вони взя­лися. Та це, вочевидь, пов’я­зано з ти­ми про­вала­ми в па­м’яті, через ко­трі я не пам’ятаю частину сво­го минулого. До них же, вочевидь, від­но­сят­ься і мої ніч­ні кош­ма­ри. Брррр!

Як я і го­вори­ла, в Нам­бі мені подобається. Тут я поз­на­йоми­лася з при­коль­ни­ми людь­ми. Осо­бливо мені сподобалися хлопці з тринадцятого кор­пу­су тринадцятої ка­мери. При­коль­но си­діти і дивитися як вони бі­сять свого наглядача. А мо­єму чомусь не подобається, що я пос­тій­но втікаю з ка­мери і подорожую по в’язниці. Ну, тут у нас з хлопцями багато спільного. Вони вже де­кіль­ка разів бра­ли ме­не з со­бою, коли втікали. Це дуже класно!

— Годі жерти, трид­цять пер­ша! Йди вже в ка­меру.

О! Мавпа прип­лила по мою ду­шень­ку! Та є од­на мале-е-ень­ка проб­лемка…

— Е-е-е… Са­мончику…

Примружився не­довір­ливо і дивиться на ме­не нев­доволе­но. Зна­є, що коли я до ньо­го так звертаюся, зна­чить, за­дума­ла щось, що йому не дуже сподобається.

— Тут та­ка справа… Пам’ятаєш, ти про­сив що­б я не втікала без дозволу?

— Про­сив?!? — вибухнув він. — Тобі взагалі не можна ви­ходити з ка­мери, ідіот­ко!

— Ну так от, зараз я хо­чу попередити, що мені треба до ва­шої на­чаль­ни­ці.

— Це з якої раптом радості?

— Вона ме­не на чай покликала піс­ля обі­ду. Дуже про­сила прий­ти.

— Ти вже й з нею вс­тигла под­ру­жити­ся?!

— Ну так ми обидві ді­вчата. Чо­му б і не под­ру­жит­ися? — ра­діс­но ска­зала я, а то­ді за­кричала на всю їдальню: — Мі­цуру! При­віт! Ти за мною?

— При­віт, дрібнота! — пі­дійшов до нас мій улю­блений охо­ронець-дід­жей. — Дай п’ять! Ти го­това? На­чаль­ни­ця вже чекає! Від­пустив те­бе твій улю­блений наглядач?

— Мій улю­блений наглядач зараз зна­ходить­ся у стані гли­бокої за­дум­ли­вос­ті. Та я його попере­дила, так що мо­жемо й­ти. — Хі­токе засміявся. — Не можна змушувати на­чаль­ство чекати.

— Гей, Са­моне, я за­бираю її, а по­тім обов’язково повер­ну. Ти навіть засумувати не встигнеш.
— Та ва­літь уже обидва! — за­репетував мій наглядач. — При­дур­ки!

Я пос­ла­ла йому повітряний по­цілунок і встигла зва­лити перш, ніж отримала пал­кою по го­лові.

***

— Ура­аа! Я виг­ра­ла! — я ра­діс­но застрибала по ка­мері. — Я кра­сивіша за те­бе, Уно!
— Ты за­раза мала! Так не­чес­но! — на­дув­ся Оди­надцятий.

— Уно про­г­рав! Уно про­г­рав! Уно біль­ше не найкра­сивіший! — за­кричав Ніко і по­чав бі­гати по ка­мері.

Рок та Джу­го ра­діс­но сміялися і ти­цяли паль­ця­ми в на­дуто­го Уно.

Прос­то ми саме змагалися хто ко­го пе­реці­лу­є. І я в­иг­ра­ла, хо­ча Уно го­ворив, що у нього біль­ше досвіду в та­ких справах. І те­пер його вечеря — моя! Мням-ням!

— ЦЕ ЩО ЩЕ ЗА РАЗ­ПУСТА ТА­КА?!? — ди­кий крик зат­ряс усю ка­меру, а я знову отримала пал­кою по го­лові. — ТИ ЧИМ ТУТ ЗАЙМА­ЄШ­СЯ, КУ­РКО ТУ­ПА?!?

Ой-й­ой… Тіль­ки не кажіть, що Са­мон усе це бачив…

— НЕ­ГАЙНО В КА­МЕРУ!!! ТИ БУ­ДЕШ ПОКАРАНА!!!

Все-таки, бачив. І якщо обіцяє покарання… Мені кран­ти.

***

— Хлопці! Не­гайно повер­ні­ться! На вас чекає дуже хо­роше тре­нування! Бу­демо займатися до са­мої но­чі!

— Та що ж він не загубиться ні­як? — про­шипів Джу­го. — Уно, ак­ти­вуй пастку! Діс­тав уже…

— Це тому, що він на коні, а кінь в орі­єн­туванні набагато розумніший за Яма­то.

За спи­ною пролунав гуркіт та злякане кінське іржа­ння. А за мить усе за­тих­ло.

Ми забігли за ріг і зупинилися, що­б від­дихатися.

— І час­то у вас так?

— Кож­ен день. — похму­ро відповів Рок. — Сьо­год­ні ми прос­то не встигли сховатися. Зазвичай він зва­лює, коли бачить порожню ка­меру.

— Кру­то! У вас так ве­село! Не те, що у нас — нудьга смертельна. Тіль­ки пос­тійні тре­нування та бійки з Са­моном. А, і ще коли він лу­пцює Іно­рі, що­б той не відли­нював від ро­боти.

— Ага, у нас ве­селіше. — ра­діс­но погодився Ні­ко. — Ми завжди бі­симо Хад­жи­ме, втікаємо від Яма­то і знущаємося над Сей­та­ро.

— ВИ ЗНОВУ ВТЕКЛИ, ПРИ­ДУР­КИ?!? НЕ­ГАЙНО ПОВЕР­НІ­ТЬСЯ В КА­МЕРУ, БО Я ВАС УБ’Ю!!!

— Упс! Хад­жи­ме злий. Ва­лимо! — Джу­го схопили за ру­ку і всі пом­ча­ли швидше віт­ру.
Я пос­пі­шила за ни­ми, але спіт­кну­лася і за­ора­ла но­сом. Щось клацну­ло, я зарепетувала в го­лос і шус­тро по­пов­зла впе­ред, що­б не потрапити в пастку, ко­тру випадково активувала.

Пролунав вибух — і ме­не відки­ну­ло обличчям в найбли­жчу сті­ну. Ай-яй! Боляче!

— Са­юрі… Пам’ятаєш мою обіцянку?

Ой… Який го­лос зна­йомий… Це випадково не ..?

Дим від вибуху роз­ві­яв­ся, і я побачила дуже страш­ну кар­ти­ну — чор­но­го і я­когось під­копчено­го Са­мона в міс­ця­ми порва­ному одязі. І ще дуже, дуже і дуже зло­го.

Мені криш­ка.

— Біжи, Са­юрі, біжи…

Ма­мо…
Заволавши не сво­їм го­лосом, я по­бігла ку­ди очі бачили. А від стра­ху вони нічого путнього не бачили, то­му я врі­залася в найбли­жчу стін­ку і бла­гопо­луч­но знепритомніла.

***

Я ле­жу, при­кова­на до ліжка… Навколо ме­не зна­ходять­ся якісь лю­ди… Мені пос­тійно щось колють… І навколо ме­не пос­тійний біль… Мені боляче та страш­но… Страш­но та боляче… Я не знаю цих лю­дей, та вони страш­ні і пос­тій­но го­ворять щось про ек­спе­римен­ти та піддослідні зразки…

Раптом на­ді мною схиляється якийсь хлопець дивної зовнішності — у ньо­го світ­ле ко­рот­ке во­лосся, дуже гос­трі зу­би та довгі вуха. А обличчя зле і страш­не. Він злісно усміхається і каже:

— На твій ­жаль, ек­спе­римент не дуже вдався. Ти нес­та­біль­на. Ми вже отримали від те­бе все, що потрібно. Так що зараз тобі час здох­нути. — і за­носить на­ді мною величезний і гос­тро за­точе­ний кин­джал.

Я кричу і намагаюся вир­вати­ся, та ні­чого не виходить, а кинд­жал уже ле­тить до мо­єї го­лови. Він усе бли­жче і бли­жче…

Ди­ко за­кричавши, я прокидаюся в хо­лод­ному по­ті.

Все добре. Все гаразд. Я у се­бе в ліжку, у сво­їй ка­мері. Це був кош­мар. Просто черговий кошмар. Все, як завжди.

Я трішки зас­по­ко­їлася, ви­рів­ня­ла ди­хання і знову ляг­ла.

Та варто всьо­го лиш прик­рити очі, як знову, наче на­яву, пе­реді мною з’­яв­ля­єт­ься обличчя то­го страш­но­го хлопця з кин­джа­лом.

Жах! Жах! Жах!

Вилітаю з ка­мери і бі­жу в кім­на­ту охо­ро­ни — там же ж повинен бути черговий. А мені зараз потрібен хоч хтось, що­б я не збожеволіла.

Які ще ек­спе­римен­ти? Які піддослідні зразки? Що означає що я нес­та­біль­на і вони отримали від ме­не все, що хо­тіли? Що отримали і хто та­кі ці «вони»? І цей жахливий хлопець з кинд­жа­лом… Хто він та­кий і що йому від ме­не треба бу­ло? Чи це були с­погади? То­го минулого, ко­тро­го я не пам’ятаю?

Це що ж виходить… На­ді мною що, ек­спе­римен­ти ста­вили?! Я бу­ла піддослідним кро­ликом?! Ме­не вбити хо­тіли?!?

Я вле­тіла в кім­на­ту охо­ро­ни, тремтячи від стра­ху.

За сто­лом си­дів Са­мон і за­повнював якісь до­кумен­ти. Побачив ме­не, зір­вався на но­ги і за­кричав:

— Я­кого дідька ти не спиш у се­бе в ка­мері, трид­цять пер­ша?! Ніч на дво­рі, ти збожеволіла?!

Та я його не слухала. Прос­то під­ле­тіла до нього, штовхнула, через що він сів назад на стілець, зас­ко­чила звер­ху і об­ня­ла його ру­ками й но­гами, сховавши го­лову у ньо­го на шиї.

— Са­моне… Мені страш­но… Мені жахливий кош­мар прис­нився… Наче на мені якісь страш­ні ек­спе­римен­ти ста­влять якісь жахливі лю­ди… А по­тім якийсь страш­ний блон­дин з довгими вуха­ми за­явив мені, що я не­вдалий ек­спе­римент і ме­не треба вбити… І за­ніс на­ді мною кинд­жал… А я ле­жала при­кова­на до ліжка і не мог­ла ні­чого зробити… Я ду­мала, що пом­ру… Це жах якийсь…

Я тремтіла і при­тиска­лася до нього силь­ніше, наче бо­ялася, що він зникне, а замість ньо­го прий­де той страш­ний хлопець.

Наглядач якийсь час мовчав. А тоді по­чав обережно гла­дити ме­не по го­лові і при­мовляти:

— Спо­кій­но. Вже все добре. Ні­яких ек­спе­римен­тів не бу­ло. Це все вигадка і то­бі прис­ни­лося. Ніякі страш­ні хлопці те­бе не вби­ва­ють. Те­бе мо­жу вбити тіль­ки я, за те, що пос­тій­но втікаєш і вештаєшся по всій в’язниці. Так що то­бі все це прис­ни­лося. Ні­чого та­кого не бу­ло і не існує. Ти краще згадай при­дур­ків з три­над­цятого сектору, і що зав­тра, тобто, вже сьо­год­ні, йдеш на чай до на­чаль­ни­ці. За то­бою при­йде Мі­цуру і ви зно­ву бу­дете бі­сити ме­не, а по­тім я зно­ву тебе відчихвощу.

Від цих слів ста­вало спо­кій­ніше. Страх відходив. Я уявляла все те, про що го­ворив мені Са­мон, і усміхалася. Навіть обіцяна прочуханка не лякала, ­тому що вона була зі звичайних речей, ко­трі пос­тій­но оточували ме­не.

На­валював­ся сон.

Я про­шепо­ті­ла «Дякую!», і по­чала во­втузитися, вмощуючись зручніше. Очі зли­палися…
— Гей, ти що, обнагліла зов­сім? Йди в свою ка­меру не­гайно! Я тобі не по­душ­ка!

По­душ­ка? О так, по­душеч­ка… Тіль­ки якась вона надто говірка і твер­да.

Я за­вовтузилася ще, влаштовуючись зручніше. Мммм, як при­ємно пах­не від по­душ­ки… Я по­тягну­лася до джерела при­ємного за­паху і тицьнулася у щось теп­ле і пружне. По­тягала но­сом, щоб занюхати все те до кінця, вмостилася краще, що­б груди не заважали і ду­пі бу­ло зручно.

— Са­юрі… Обіцянку мою пам’ятаєш? Так от, якщо ти негайно не зва­лиш у свою ка­меру, то я виконаю її тут і зараз.

Ой, у по­душеч­ки якийсь го­лос дивний! Нап­ружений та­кий, і по­душеч­ка ­чомусь по­чала важко дихати… А чому я сид­жу на чомусь твер­дому? Адже щойно було м’я­ко! А те­пер начебто щось твер­де впи­ра­єт­ься мені в ду­пу. І… Яку ще обіцянку?

Сон миттю по­кинув мої очі, ко­трі ши­роко розплющилися, варто було моз­ку нагадати мені про обіцянку наглядача.

До речі, я зараз не у се­бе в ка­мері стискаю по­душеч­ку, як мені ду­малося, а сид­жу вер­хи на дуже злому Са­моні і… здаєть­ся, знаю, що саме впи­ра­єт­ься мені в дупу і ­чому він такий нап­ру­жений і важко дихає. Ой, ще очі по­тем­нішали… Дуже.

Ма­мо…
На щастя, здібність з’­яви­лася вчасно, і я в пря­мому сенсі про­вали­лася крізь підлогу.

Вже краще під­зе­мелля, ніж злий і з­буджений наглядач!

***

— Ти… Огидний мух­лій! Бити мух­лія! — і мої скорчені руч­ки по­тягну­лися до ший­ки цьо­го па­рази­та.

Па­разит хо­тів утекти, та хто ж йому дасть? Моя помста бу­де страш­ною! Адже я тіль­ки зараз діз­на­лася, що цей при­дурок — кар­тярський шу­лер. А я то весь час думала, ­чому ні­як не мо­жу у ньо­го виг­рати? Адже рані­ше я г­ра­ла досить добре.

Зробивши гі­гант­ський стрибок, я по­вали­ла Уно на підлогу і по­чала ду­шити. Глядачі ла­заре­ту ак­тивно ме­не в цьому під­тримували.

Що ми робимо в ла­заре­ті? Мені, як завжди, ста­ло нудно, і я причепилася за хлопцями з три­над­ця­тої, ко­трі йшли навідати в ла­зарет свого дру­га нін­дзю. Він чи то на­дір­вався, чи то пі­дір­вався на тре­нуванні з Яма­то (я його розумію).

До речі, мені од­ній він обличчям нагадує од­но­го дуже відомого ак­тора?

Хай там як, зараз я ду­шила цього гид­ко­го шу­лера, а він тіль­ки шкірився. Тоді я ро­зіз­ли­лася і вку­сила його за шию. От то­ді він зарепетував, а глядачі зар­жа­ли.

Бах! Бах! Бах! Бах! Бах!

Ай! Боляче! За що?

— При­дур­ки… Ви знову втекли? Я­кого дідька вам не си­дить­ся в ка­мері?

Ой… Над на­ми вивищувався дуже злий Хад­жи­ме.

— А ме­не за що? — ображено запитала я, по­тираючи шиш­ку на го­лові.

— Для про­філак­ти­ки. — була мені відповідь. — Ти, мабуть, те­ж за­була повідомити своєму наглядачу ку­ди на­мили­лася? Так що, придурки за мною, а те­бе те­ж чекають. — і ки­вок на двері.

Ма­мо…
Якщо Хад­жи­ме був злий, то Са­мон прос­то па­лав люттю.

— Трид­цять пер­ша… Ти до­г­ра­лася. На­гадай мені мою обіцянку?

Я зб­лід­ла і спов­зла на підлогу. Поміти­ла, що інші ак­тивно намагаються почути про що це Са­мон.

— Ти ж бо жартуєш, так? — з на­дією про­тягну­ла я. — Прос­то за­лякуєш, правда ж?

— На­гадай. Мою. Обіцянку. — пов­то­рив мій наглядач сталевим го­лосом.

Я ковтнула. Здається, він не жартує… До­біга­лася.

— Ти казав, що якщо я ще раз пос­мію втекти з ка­мери, ти… ти… ти зґвалтуєш ме­не…

Якусь мить в ла­заре­ті сто­яла ти­ша, а то­ді всі вибухнули реготом. Здається, Са­мону не по­вірив ніхто. Мо­же, це все-таки жарт?

Бах! Бабах! Бах! Бах! Бабах!

Пал­кою отримали всі при­сутні, вклю­чно з Хад­жи­ме, а ме­не закинули на пле­че, притримуючи за сідниці, і кудись по­волок­ли.

— Бачать бо­ги, я тер­пів. Тер­пів твої втечі, по­ходеньки до інших в’язнів і навіть твою розпусту.

Що?! Яку ще розпусту?! Не бу­ло та­кого! Ну, майже…

— Спочатку я хо­тів те­бе всьо­го лиш залякати ци­ми сло­вами. Але ти надто час­то ме­не про­вокувала, а моє тер­піння не заліз­не. Так що ти са­ма ви­нна в тому, що сталося.

Що?! Неп­равда! Не ви­нна я!.. Хо­ча добре, ви­нна у втечах. Але ніх­то його не про­вокував!.. Гаразд, був один раз то­ді, коли мені той кош­мар про хлопця з кинд­жа­лом прис­нився. Але всьо­го один раз! Ска­зав би прос­то, що я йому подобаюся і все! Чо­го зра­зу… А я йому подобаюся? А він мені?

Дупу мені стиснули якось надто міцно, власницьки так, і я зрозуміла, що по­пала.

Ма­мо… Мені криш­ка…

***

— Ви вже все, Яма­то?

— Так! Чудове бу­ло тре­нування! Йду ще пот­ре­нуюся!

— Ага… шістдесят дев’ятий, ти чо­го це ли­биш­ся?

— Так мавпа тоді прав­ду ска­зала.

— Про що?

— Він усе-таки зґвалтував малу.

— ЩО?!

— Ну, тобто, поп­ро­бував, а по­тім їй сподобалось, і все піш­ло трохи не так, як він пла­нував. Те­пер він хо­дить ще більш зліший, а вона каже, що за та­кі покарання бу­де бі­сити його ще частіше.

— Хм, навіть не знаю чи то співчувати йому, чи то пор­жати... А ти чо­го шкіришся?

— Так у Са­мона дівчина з’яви­лася швидше за те­бе! Гей, Хад­жи­ме, ти у нас по хлопчиках, так?

Бабах!
— Не­гайно в ка­меру, при­дурку! Ще од­не та­ке сло­во — і ти горітимеш у пеклі!

— Добре-добре… *пошепки* І все-таки ти за­здриш.