Не твоє собаче діло. Частина 1
| Вона перевелась в нашу школу минулого тижня. Власне, це сталося ще на початку року, у вересні, коли ситуація ще не була настільки критичною, коли я ще був звичайним скромником із задньої парти - тихим і непомітним. Кєра тоді по-секрету сказала всім, що до нас перевелася нова дівчина із столиці, і що вона схоже трохи запізнюється. Це "трохи запізнюється" доволі-таки затягнулося. Перші дні вчителі зачитували її ім'я під час переклички, і тільки піджимали губи коли не знаходили серед нас нового обличчя. Потім перестали. Мабуть боялися здатися смішними. Із вчителями таке буває. Не знаю як її ще до того часу не виперли зі школи, – хоча, камон, коли це в нас випирали хоч когось? – але минулого тижня вона таки з'явилася на уроках. Ввійшла в клас, однією рукою закриваючи за собою двері, іншою стягуючи навушники, а очима виглядаючи вільне місце. Наче вже не вперше. Наче не пройшло уже трицять хвилин четвертого уроку грудня місяця. Коли учитель ледь не захлиснувся від такої наглості, вона всього лиш мило посміхнулася і знизала плечима: "Вибачте, зовсім запуталась у цьому сраному розкладі". Звісно, цього уже було достатньо, щоб запустити спусковий механізм знуджених старшокласників із реготу і свисту. Урок тоді, ясне діло, був зірваний. Словом, в нашу першу зустріч вона мені не сподобалась. Не думайте, що я зануда, чи сильно шаную наших вчителів. Просто коли всі навколо ржуть наче стадо кобил, і бють копитами об парту, а сцикло біля дошки і далі щось розводить про сінуси і косінуси, наче нічого не відбувається, це заставляє мене відчувати себе куском гівна, що не туди запливло. Пардон, не хочу здатися грубим, проте саме в цей момент я як ніколи мріяв опинитися будь-де, тільки не у школі. А вона сіла за сусідню парту і байдуже втупилася у смартфон. Не знаю чому, та мій погляд тоді наче прикипів до її трохи згорбленої постаті. Зі свого місця мені було видно лише її молочно-білу щоку і кінчик носа. А ще волосся, що наче світилося від проміння з вікна, і коли вона повернула голову, воно якось по-особливому плавно перелилося на плечі. *** Наступного уроку їй надумалось сісти біля мене. Впевнений, що у мене вже тоді була карколомна аура невдахи. Це її певно і привабило. Я, словом, намагався не звертати на неї увагу, і відсунувся так далеко, як це тільки дозволяла ширина парти. Мене кидало у холодний піт, від думки, про неприємний запах з-під пахв чи рота яким може від мене тхнути. Я ж бо певно його просто не відчуваю. Та раптом вона боляче пхнула мене ліктем. – Ей, дай ручку. Я би дав, чесне слово, якби вона попросила нормально. Не знаю як там з вигляду, але гордість у мене таки була. Вона знову мене пхнула. – Ти що, глухий? – Що у вас за розмови? – невдоволено озвалася вчителька. – Він не хоче давати мені ручку, хоч має їх аж дві. – пожалілася дівчина. Я швидко закопирсався в пеналі і поклав перед нею ту ручку. Та схоже зробив це надто різко, бо ручка покотилася і впала з парти. А вона навіть не поворухнулась. Вчителька продовжила урок. *** Такі історії зазвичай починають з історій про травлю. Ну, в цьому випадку варто було почати з моєї травлі. Хоча, якщо чесно я про це писати не хочу. Мене завжди недолюблювали. Просто раніше у мене був друг. А зараз він перестав ним бути. Ще була ота дурацька історія, що сталася місяць тому, коли всі дружно втекли з геометрії, а я про це дізнався лише від вчителя, коли спізнився на урок. От і все. Цього всьому класові було достатньо. Я старався не звертати уваги на кпини і підніжки. І мені таки вдавалося. Напевно я просто наслухався тієї дурні типу "будь мудрішим" і "не звертай уваги", або я просто був сциклом. *** ... вона знову мене штурхнула. Я підсунув їй увесь свій пенал із значком "AC/DC" із якого аж вивалювались ручки, фломастери і олівці різного розміру і стану поламаності. Але схоже їй потрібно було не це, тож вона знову заїхала мені під ребра. – Та чого тобі треба? – роздратовано спитав я і навіть не затнувся. Зазвичай мій голос звучить жалюгідно і зривається під кінець, але схоже злість пішла мені на користь. Навіть дівчина здивовано підняла брови, наче не очікувала того, що я умію говорити. – Як "чого"? Хочу, щоб ти у мене закохався. З таким нердами як ти це легше всього, – пирхнула вона, з насмішкою дивлячись на мене. "Дура" – хотів був сказати я їй, але вона все ще посміхалася, і в горлі пересохло. Тому я просто зібрав усі свої речі і пересів на інший ряд. – Що за ходіння під час уроку? – скрипнула вчителька зі свого кутка. – Бачте, – зітхнула дівчина, – зі мною теж ніхто не хоче сидіти, – подивилась вона на мене. – Можеш сісти біля мене, – раптом впевнено сказав Толік (в народі просто "Мажор") і виразно подивився на мене. "Зараз змішає мене з гівном" – пронеслось в голові, – "Зараз змішає мене з гівном". – Та пішов ти в сраку – буркнула дівчина. Толік стріпнувся, наче його током шандарахнуло. – Ах ти су"№%:%?* – ...оооООО!!! –ТИШИНА В КЛАСІ!!! Я закрив обличчя руками. Бля... *** Її звали Віка. Вікторія-переможниця, мля. Так і сказала "Вікторія-переможниця, мля". – Га? – незрозумів я, і інстиктивно притримав для неї двері. Вона глянула на мене з співчуттям і похитала головою. – Джентельмен ти галімий, я сказала, що я Віка, – пояснила вона і вийшла надвір. Я відпустив двері і вийшов слідом. Чому "галімий"–то? Її червоний пуховик йшов на декілька кроків попереду, а потім якось зрівнявся зі мною. – Батьки у мене вчені. Прохвесора, інтелігенція, – цокнула вона, – назвали дочку перемогою, типу щоб удачу до мене притягнути. – Нормальне ім'я, – буркнув я, поправляючи рюкзак. Віка закотила очі. Я не очікував, що нам з нею може бути по дорозі. Зазвичай я ніяк не реагував на однокласників яких зустрічав поза школою. Але ж вона була новенькою. Раптом образиться, якщо я не попрощаюсь з нею на роздоріжжі? "До побачення Вікторіє-переможнице" пронеслось в голові. Яка лажа. Краще обійтися коротким "па". Ми вже пройшли роздоріжжя, а вона досі йшла поруч. У розщебнутому червоному пуховику, без шапки, мовчки. Йшла зовсім поряд, наче зі мною. Я й сам замітив, що йду повільніше ніж зазвичай. Не вставив навушники в вуха, не одягнув капюшон. Від холодного вітру волосся на потилиці встало дибки, але я тільки ще більше розпрямився, наче моя шкіра насолоджувалась кожним мінусовим градусом цього безсніжного дубака. Відчував себе ідіотом щоразу як зиркав в її сторону. Знаєте, є щось приємне в тому, щоби гуляти з дівчиною. Навіть якщо вона мовчить. З Вікиною любов'ю до лайки це навіть плюс. – Далеко живеш? – спитала вона. – Ні, – відповів я. Вітер пронизав мене ледь не до самого хребта, але раптом мене вразило щось страшніше. А що, якщо вона йде до мене? Я нишком глянув на Віку, яка, нудьгуючи, розглядала явно незнайомий їй район, і геть забув про одну річ. Знаєте, район у мене не з найкращих. Ні, він якраз таки престижний, набудований громадними особняками і гаражами з автоматичними дверима. А поміж усієї цієї мішкури буйними бур'янами пробиваються старі хатки із курниками, ржаві рейси, по яких уже не ходять потяги, і величезний луг, який виконує роль сміттєзвалища. Колись тут було болото, потім село, а віднедавна тут населилися бізнесмени, яких спокусили низькі ціни на приміські землі, і пишномовні запевняння, що скоро це місце стане частиною міста. Я якраз із сім'ї таких. А ось мій сусід – російськомовний старий, що завжди спльовує через наш паркан – із старожителів. Із ним у мене особливі відносини. Точніше, навіть не з ним. Поки я дивився на Віку, справа на паркан вискочив величезний чорний ротвейлер із гавкотом від якого може схопити сердечний напад. – Та &*"##@ , – доволі виправдано відреагувала Віка на цього скаженого сатану. Паркан-сітка під його лапами згинався майже вдвоє, і грозився от-от відірватися і простелитися килимом між ним і мною щоразу, як я виходив зі свого двору. – Сусід відмовляється садити його на ланцюг, – сказав я, і по-дурному бовкнув. – Ну, його можна зрозуміти, я б теж не захотів заковувати свого пса у ланцюги. Віка подивилася на мене як на ненормального. – І що, ти не можеш із цим розібратися? Я знизив плечима. Поняття не маю, що саме вона мала на увазі. З сусідом хрін домовишся, він людина старої закалки і свого собаку любить більше ніж будь-кого. А іншої дороги до школи немає. Тим більше, – камон!– боятися собаки, це якось смішно. Віка декілька секунд стояла, озираючись, наче щось вишукуючи в грязній в'ялій траві, а тоді твердим впевненим кроком попрямувала просто до собаки. Ротвейлер так гавкав на неї, що здавалося зараз піде піна із пащі. Сітка під його лапами натягнулася, і я майже чув як дроти із дзенькотом ламаються. А Віка все підходила і підходила, із самовдоволеною посмішкою, поки не зупинилася за декілька міліметрів від його пащі. Собака гавкав їй в лице, а тоді, наче йому стало незручно від такої близькості, зліз з сітки, і продовжив гавкати уже поза нею. Віка обернулася до мене: – Бачиш, – сказала вона, – все просто. Я усміхнувся, і мною заволоділо якесь дурацьке бажання поплескати чи потиснути їй руку, як дресирувальнику, який тільки що вийняв голову із крокодилячої пащі. За стільки часу гавкіт перетворився в білий шум, в звуковий фон, на тлі якого Віка підійшла до мене ближче. – Побачимось в школі – сказала вона, а тоді з тріумфальною усмішкою попрямувала геть. Я довго дивився їй вслід, а тоді по-дурному посміхнувся і почухав занімілу від холоду потилицю. Декілька секунд качався на носках взад-вперед і все ж підійшов до сітки. Собака від такої нахабності ледь не захлиснуся. – Ну, що, собацюго, – весело спитав я, – як думаєш, хто з нас їй більше сподобався? *** Віка не з’явилася в школі наступного дня. Позанаступного теж. Я соромно очікував її появи до п’ятниці, та вона не прийшла. Напевно, думав я, вона вже й не пам’ятає хто я, і як мене звуть. Чомусь я уявляв Вікине життя неймовірно насиченим. Напевно кожен її день наповнений різними речами, про які я лише мрію. Тому вона й не має часу на школу. Напевно вона одна із тих неформалів, що досягають успіху не завдяки довгій роботі і постійному навчанню, а раптово, просто тому, що вони такі, якими є. Я сказав, що чекав її до п’ятниці? Брехня. У суботу ввечері, сидячи у вітальні із книжкою в руках, я тішив себе дурними фантазіями, що ось зараз в двері подзвонить Віка. Ввічливо привітається із моїми батьками, і ми підемо в мою кімнату, де вона розкаже, що робила майже увесь тиждень. На превеликий жаль, мрії мають здатність здійснюватися. Я почув дзвінок у двері, але надто розлінився, щоб на це зреагувати. А потів почув голос з-за ґанку. – Доброго вечора. А ваш син вдома? Я – Віка, його однокласниця – Вікин голос був таким милим, що міг би зійти за чужий. – Мені незручно просити, але чи не міг би він провести мене додому? Я засиділося у подруги і не замітила як стемніло. Я гарячково зняв з себе дурацький махровий халат, в якому ходив вдома, коли мерз, залишившись у вільних штанях та футболці. Пригладив волосся перед дзеркалом – це, звісно, не сильно допомогло. А потім встав посеред кімнати, не знаючи, що робити далі: чи то виходити до Віки, чи чкурнути у вікно. Мама ж тим часом задоволено запевняла: – Проведе! Звісно, що проведе! – гукала вона в сторону ґанку, заходячи до вітальні, і, знайшовши мене поглядом, зашипіла. – Ану швидко взувся і пішов проводжати дівчину! – Переодітись тре, – буркнув я. – Куди?! Щоб дівчина чекала? Куртку взяв – і все! – Зима, мам. – Я тобі дам «зима», я тобі дам «зима»! – штурхала мене мама в сторону ґанку. На щастя, у неї не було достатньо часу, щоб вкотре розказати, як колись дід до бабусі в мінус тридцять щодня з іншого села ходив пішки. В її розумінні у кожного поважного мужчини перед жінкою повинне зникати відчуття самозбереження. Віка стояла в дверях у своєму червоному пуховику, і зі своєю звичною посмішкою, за якою не ясно, чи сміється вона над тобою чи разом з тобою. – Привіт, – вичавив з себе я. Це все, що спало на думку. Я хотів був запитати, що вона тут робить, але Віка раптом нахилилася дуже близько і прошепотіла: «Візьми пляшку». – Га? – не зрозумів я. Вона нетерпляче зітхнула і уточнила: – Пляшку алкоголю. Чим пафоснішого, тим краще. – Нащо? – спитав я, вже знаючи, що не отримаю відповіді. Під приводом, що забув телефон, я забіг на кухню, і, стараючись не цокнути пляшкою, витягнув із міні–бару золотисту текілу Lokita, на яку давно накинув оком. Батьки часто влаштовували застілля окремо один від одного, тому пропажу не мали б помітити. Та передчуття того, що мені за це влетить, все ж виникло. Я сховав пляшку під куртку і побіг до Віки. – Ми йдемо на якусь вечірку? – спитав я, закриваючи вхідні двері. Ніч була морозна, але безсніжна. Від першого ж подиху ніс неприємно пересох до самого лоба, бруківка на подвір’ї притворялася катком, а сусідський ротвейлер звично заливався гавкотом. – Типу того, – сказала Віка. Вечірки – не моє. Це я вже давно зрозумів. Та звісно за Вікою я б тоді поперся куди завгодно. Усвідомлення того, яка це паршива ідея, прийшло майже одразу. Весь хороший настрій і піднесення зійшло нанівець, коли я вийшов за хвіртку. Четверо хлопців стояли прямо перед моєю брамою без будь-якого на те мотиву. Мажор, із молотком в руках, і його шайка. | |
|
| |
| : 300 | : 1 | |
| : 1 | |
|
| |
0