Лети
| Надворі зима. Гидка, в'язка, ні сніжинки, лише каламуть брудних калюж, полишених вранішнім дощем. Найкраще в таку погоду- сидіти вдома і посьорбувати гарячий, здобрений імбирем чи корицею чай, насолоджуючись затишком. Принаймні так вважає більшість людей, стомлена від одноманітного існування (зазвичай це натирання мозолей на дупі шкільними, офісними та домашніми табуретами) і достойна, за власним переконанням, тихого, спокійного відпочинку. Але для мене слово "відпочинок" має інший присмак. Спитаєш, де ми тоді? Що ж, озирнімося навколо. Ми там, де я можу відпочити не тільки фізично, але й морально- в першу чергу від людей. Окрім мене сюди ніхто не заходить. Це дивно, думають вони, проводити в такому непривітному місці стільки часу. Я скажу тобі, що це за чудовий закуток: це дах мого чотирнадцяти-поверхового будинку. Він плаский і огороджений, тож тут дуже зручно- ти усіх бачиш, а вони тебе- ні. "Що ж тут такого особливого? Це ж звичайнісінький дах,"- запитаєш ти. Ще не зрозумів? Тоді зрозумієш зараз. Але спершу залиш усе по той бік екрану і йди сюди, до мене. Не лінуйся уявляти. ВІДЧУЙ цей простір. Саме за це я і люблю висоту- я відчуваю світ тут, а не почуваюся загубленою дрібкою матерії, як молекула води у морі. Подуви свіжого, прохолодного вітру оп'яняють мене, як і краєвид, як і небо, до якого, здається, рукою сягнути, хоча насправді не набагато ближче ніж від землі. Я милуюся хмарами, хоч і сірими, пласкими, та в них є своя краса, якщо придивитися, бачиш? Я насолоджуюся простягнутим перед моїм спраглим поглядом краєвидом парку, вулиць, будинків, що повністю зливаються у сіро-чорну гамму, але якщо спостерігати звідси, зверху, і в них можна відшукати своєрідну красу. Це почуття величі, безмежності приходить до мене лише тут- і більше ніде. Коли я унизу, я гублюся у натовпі людей, змучених роботою й одне одним, відчуваю себе незначним і непомітним відтінком сірого. Знаєш, іноді я прихожу на дах не просто помилуватся краєвидом, а щоб писати, бо почуваюся тут так, наче справді можу стати помітною, вартою чогось. Колись я полечу. Я вірю у те, що полину у височінь, яку люблю понад усе на світі. Та ліпше- летімо разом. Якщо захочеш- полетиш і ти. | |
|
| |
| : 403 | |
| : 0 | |