Калейдоскоп у кишені. Драббл 9
| Довго я дивився на автівку, безшумно від’їжджаючу повз. Довго я, опустивши голову, спостерігав за тим, як полоси її коліс становилися довшими, а сніг потихеньку засипав їх, наче хотів стерти. Довго я не міг зрозуміти, чому стало так пусто в грудях, та куди поділося то безкрайнє тепло, яке палало там декілька місяців. Але потім, коли мороз все-таки доторкнувся до мене: спочатку скромно, наче боявся, а потом міцно схопив, забрався під одяг та ущипнув за ніс та щоки, до мене дійшло: те тепло, що наповнювало мене весь цей час, залишилось в отій автівці. Воно поїхало разом із нею. Повернувся додому я вночі. Увесь вечір блукав по місту, раз за разом ноги приводи мене до тих місць, де ми гуляли з нею. Я не хотів, дуже не хотів повертатися туди, бо рана була зовсім свіжою, але нічого не міг вдіяти із собою. Як можна насититись минувшими миттєвостями, як перестати думати про те, що є ще майбутнє, коли його вже немає? Неможливо змусити себе думати про щось інше, якщо серце твоє – згасле вугілля, яке терміново потрібно кинути в багаття, бо охолоне? Але де то багаття, як його знайти, якщо та єдина, яка одним розчерком сірника могла запалити його, поїхала назавжди? На столі залишись дві майже порожні чашки. Із однієї ще декілька годин тому пила вона, її рожеві м’які губи торкались того дешевого скла, залишили на ньому відбиток помади. На дні ще залишався холодний чай. Я взяв до рук чашку та притиснув до серця, наче сподівався чи нагрітися сам чи нагріти той чай. Нічого не вийшло: довелось швидко прибрати все. Але залишились ще запахи: її парфум, наче невидимий шлейф, ширяв десь під стелею, іноді спадаючи прямо на мене. В такі моменти я закривав очі та насолоджувався тим терпким ароматом, уявляючи собі, що вона ще десь поряд, у сусідній кімнаті чи просто вийшла в магазин. Минуло якихось декілька годин, а я вже готовий був вити від самотності та туги. Що буде зі мною далі? А далі буде легше. Так всі говорять: треба тільки перечекати, пережити, пересумувати. Воно все мине, як линуть далі важкі чорні хмари і знову відкривається ясне-красне світило, все минає на світі і навіть оце нещасливе кохання забувається. Так-так, воно забувається: ноги більше не ведуть тебе до тих місць, де ви гуляли, чашка більше не зберігає відпечаток її губ, аромат парфумів давно же вивітрився, залишаються лише думки та сни, вони до останнього старанно намагаються повернути твою голову назад та змусити дивитися на ту, котра давно щезла з твого життя. Мені полегшало, так-так. Думки і сні вгамувались та майже не докучали мені. Я навіть знайшов дівчину, з якою почав проводити багато часу разом та ось-ось збирався запропонувати їй зустрічатися. Життя не закінчувалось, сніг замітав чужі сліди, вицвітали фарби на спільних яскравих спогадах, які робились далекими та чорно-білими. Вона була далеко та навряд чи згадувала про мене ось так, чим я себе втішав. Але, якщо чесно, то десь там, не дуже глибоко в душі, я мріяв про повернення її. Бо, знаєте, скільки б снігу не намело, скільки б нових чашок не купив, скільки б нових будівель вистроїли там, де нещодавно був парк, де ви тримались за руки – ваше серце завжди буде с тим, хто забрав його з собою, наче багаж. Я ніколи не зустрічав таку, як вона. І ніколи не зустріну, якщо вона раптово не повернеться. | |
|
| |
| : 214 | | |
| : 0 | |