Калейдоскоп у кишені. Драббл 6
| О, які у неї були очі! Якби ви тільки бачили, якби тільки мали змогу хоча б раз поглянути у них, то навіки залишились з нею. Достатньо було лише одного погляду, найкоротшого та найскромнішого, щоб зрозуміти: «Ти пропав, друг». Пропав, бо потонув у них, у тих чорних великих озерцях, що дивилися на світ з цікавістю та легкою усмішкою. Ті очі завжди посміхалися, навіть коли здавалися сумними. Я нічого не бачив, окрім неї, не помічав і не хотів помічати. Наче зачарований дослухався до кожного слова, до кожного подиху, до жесту – вся моя увага належала їй. Але вона, здавалось, не помічала мене. З усіма була однаково привітна та дружня, не виокремлювала нікого і до всіх зверталась так, наче вони були людьми чудовими та чесними, хоча, ми за вами знаємо, що таких ще пошукати треба. То було в ніч на Івана Купала. І тим чарівнішою здавалась вона сама, наче створіння неземне, котре з’явилось із самої казки чи легенди. Чи то мені так видилось, бо не міг вже стримати своє серце – так і линуло воно до неї, наче вірний пес. Не існувало нікого привабливіше та жаданіше, аніж та худенька та висока дівчина з чорними, наче крило ворона, очима та кудрявим волоссям. Я дивився на неї уже дві години: дві години безперервного спостерігання, того, що я раніше ненавидів, бо нічого доброго не вбачав у пильному довгому погляді незнайомця. Але тепер, коли я сам перебував у шкірі того дивака, пробачав собі такий гріх. Я просто дивився, не торкався, як дивляться люди на експонати у музеї. Друзі мої давно вирішили, що не варто заважати та старатися привести мене до тями, та й покинули мене у новому почутті одного. Зрештою, відчувати це можуть тільки двоє – усі інші непотрібні свідки. - Привіт! Давай стрибнемо разом? – запропонувала вона, раптово з’явившись неначе з-під землі. Її голос піснею полинув у вуха та був ще прекраснім, ніж той, яким я встиг нагородити її у мріях. Вона взяла мене за руку та потягнула до шаленого виру людей. Якась сила наче тріснула мене по спині, змусивши серце гучно стукнути об ребра. У мене забракло повітря, я так нічого і не відповів, але зрозумів, що слова зараз були зайвими. Ми міцно трималися за руки, наче в той момент стали єдиним цілим. Під нами шипіло та тріщало багаття, своїми звивистими язиками намагаючись торкнутись наших ніг. Ми стрибнули високо-високо, в лице ударило п’янке гаряче повітря, а вітер наче підхопив мене, наче подарував мені крила: я пролетів над тим багаттям, наче птах. Відпустити її руку я вже не міг. Але вона вислизнула, підморгнувши мені наостанок. Залишився лише сміх, котрий мов шлейф слідував за нею, а я ловив його, намагаючись затримати, почути ще раз. Яку гру затіяла вона? Навіщо ж підійшла тоді до мене сама, а тепер взяла і покинула? Я дивився перед собою та нічогісінько не бачив, я шукав її та не знаходив. Я не міг тепер навіть всидити на місці, бо втратив об’єкт свого захоплення, втратив маленьку чаклунку, яка так необачно та, можливо, мимоволі наклала свої чари саме на мене. Я був щасливим та нещасним одночасно. Аж потім я побачив її одну. Вона зупинилася трохи далі, ніж шумний натовп та з якимось викликом дивилась на мене. Я не думав довго, та я взагалі не думав тоді! Наче покірний слуга поплентався до неї, а вона спеціально відходила трохи далі кожного разу, коли я підходив ближче. І ось, коли ми обоє зупинились, коли шум та гамір залишались далеко позаду, а нашими супроводжуючими стали лише пишно наряджені дерева та ароматні трави, вона засміялась. Сміх луною відгукнувся в моєму серці. Щось казало мені: «Біжи!», але ноги не слухались. Я стояв отам як вкопаний до тих пір, поки юна відьма повністю не заволоділа моїм розумом та душею. Бачили колись, як красиво цвіте чарівна червона рута? Не бачили? Можливо, це на щастя, але я бачив той цвіт тієї ж ночі, коли безшумним привидом повертався до багаття. | |
|
| |
| : 207 | | |
| : 0 | |